Як іміджборд-психологія робить внесок в опис буття суб’єкта, відомо вже досить давно. Питання в тому, який ефект це має на рівні змін у спосіб заявляти про себе самого суб’єкта.Загалом ефект психології це її здатність виробляти неологізми для того, щоб описувати той чи інший феномен. Для людей 30+ це “ред флаги”, “здорові стосунки”, “особисті кордони”, “травми”.Але в пристойному зумерському колі потрібно бути обережним з такою термінологією, особливо для людини, яка намагається молодитися та паразитувати на трендах.Зрештою нова школа психології це іміджборд-психологія, де вже є свої неологізми та екосистема оптики погляду на психічне. Так як людина я вже вікова і матчастину знаю поверхнево, я не збираюся заглиблюватися в тонкощі неологізмів, проте хочу описати тенденцію з точки зору аналітичної.Зараз вже невідомі обличчя тих, хто ці терміни випрацював, але: скуфи, альтушки, гої та ін. Це, по суті, передтечії тих нових тенденцій, які є в механізмах функціонування неврозів. До опису цих механізмів ще, напевно, далеко, але психологія як передтечія психоаналітичному вже про це заявляє.Я хочу зупинитися на позиції скуфа для загального опису. Чоловічий суб’єкт як суб’єкт із симптомом, як правило, фобічним, фобічно-нав’язливим, є тим, хто латентність не допускає. Під латентним я маю на увазі щось таке, що не потребує своєї розрядки в повторювальній діяльності, як, до прикладу, миття своєї автівки кожного тижня, або вказівки дружині на немиту підлогу та інші приклади.Тобто під латентним я маю на увазі артикуляцію тривоги способами які не зовсім вписуються в традиційно фалічний дискурс. (вбийте в чат жпт “фалічний дискурс у Лакана”).Натомість ми бачимо чоловіка 40+, який відпочиває за ПК, грає в танки, споживає бюджетний алкогольний напій, а у вільний час веде блог про політику. Хочу зауважити, що цей блог(блог скуфа) не є частиною якоїсь ідеї або доповненням до чогось, що є “пустим”, як це було би можливим при істерії. А теревені заради насолоди без посилання на структуру якогось концепту або загальної мети. Ми бачимо також суб’єкта, якого не сильно тривожить те, яким є його спосіб буття в очах інших (я нагадаю, що перший скуф не особливо парився про свою анонімність).Постає питання: як саме виник неологізм “скуф”? Який саме тип латентності його буття продукує ту рушійну тривогу, яка змушує іміджборд-психологію з’являтися?Можна не сприймати іміджборд-психологію серйозно, але я хочу зауважити, що саме такі локальні ідеї та описи феноменів визначають суб’єкта як щось завірусяться. Психоаналіз у свій час також був локальною ідеєю.Саме тому всі ті мемні терміни це новий спосіб описувати той непересічний спосіб буття, який суб’єкт демонструє.Я не стану описувати усі неологізми, які існують в imgbpsy, але, як висловилась одна моя колега: “психоаналіз помре тоді, коли з’явиться якась нова шпана, яка опише нову теорію”.Як можна бачити, ця шпана вже тут. Хочу підкреслити, що, звичайно, трендам далеко до академізму, але як передвістник це сигнал.
Чесно кажучи, сумнівність цінності знань для мене з кожним днем стає все більшою, і це лякає. Лякає тим, що світ, де основною монополією є знання, зникає.Так склалося, що з дитинства мені неприємні книжки і навчання, бо теорія це тривога того, хто займає позицію навчаючого, а обслуговувати чужу тривогу потрібно вибірково.Цей канал також починався свого роду як освітній, але це швидко себе вичерпало, а робити “тємку”, тобто робити вигляд, я не люблю. З проясненням будь-якого визначення чудово справляється AI, і поки я буду крутити свої понятійні оберти в текстах, він надасть чітку структуру, тому в цьому мало змісту.Що дійсно є цінним для мене і що справді є затребуваним це вміння показати, як теоретичний апарат взаємодіє з логічним. Звичайно, будь-яка теорія це сова на глобусі, але і в цієї сови є своя логіка.Логікою я називаю сукупність законів дії основних понять, які є в кожній теоретичній системі. Для психоаналізу це безсвідоме, витіснення і Едипальний міф як запис статевих відносин. Саме демонстрація динаміки логічного є ознакою майстра, навіть якщо сама логіка є вигадкою автора.Я допускаю, що такий об’єкт, як знання, є гомеостазом тривоги самого спеціаліста. Іншими словами, псай-літературу особливо не читають, крім самих псай-спеціалістів. Цей cute moment, коли після супервізій йде обмін книжками про той чи інший розлад або симптом (частіше два в одному). Але особливо мене дивує, коли таке відбувається в психоаналітичних колах: на мій погляд, уміння стикатися з тривогою і пустотою є професійною вимогою до психоаналітика.Проте потрібно розуміти, що не знати чогось не означає не притримуватися логіки того чи іншого концепту. Я радше про тенденцію освіти до пережовування теоретичного на противагу структурному і логічному. У носіях теоретичного більше немає потреби, тепер для цього є окремий контейнер.Наостанок я би хотів процитувати власного аналітика Дмитра Лобачова:“Розглядати кожен випадок як виняток із правил можна лише в тому випадку, якщо нам відомо це правило.До того ж така винятковість сприяє зміцненню нарцисизму Я в окремо взятому випадку, підживлюючи найважливіший симптом суб’єкта. "Власне Я, каже Лакан, структуроване точно так само, як симптом. Усередині суб’єкта воно являє собою всього-на-всього привілейований симптом. Це виключно людський симптом, душевна хвороба людини".Розглядати випадок феноменологічно не означає винаходити нову теорію, а навпаки, слідувати жорсткій методології, що ставить перед нами питання про особливу, психоаналітичну феноменологію, спроби якої здійснює Фройд у своїх роботах із техніки психоаналізу і, звісно, у п’яти класичних випадках”.
Кому точно на часі є файно, так це тємщіку.Суб’єкту відносно новому, явище це не є старим, як може здатись на перший погляд.Залишаю Хану Рубероїду поле для міркувань про держави як корпорації, в деяких випадках держави як ЧВК."Тєма" це новоутворення, яке з’являється на зміщенні в символічних порядках, яке потроху такий капітал, як держава, нівелює, дає державі відійти “поступово”.Хочу звернути увагу на феномен “тєми” як acting out у ланцюгу сигніфікатів (слів, які щось означають).Чим є acting out? Це своєрідна відповідь на бажання інстанції / суб’єкта, який / яка цю відповідь передбачають.Тобто, коли психотерапевт повідомляє клієнту: “Ви так багато палите, може, спробуєте попіклуватись про себе” що робить клієнт? Правильно: або пропускає сесію, або починає парити вейп у кабінеті.Тобто знаходить неочевидну відповідь на бажання терапевта.Відповідь ця, як правило, не тривіальна, через те, що розтлумачити повідомлення про “піклування про себе” можна по-різному. Як саме я зараз не стану вдаватись у подробиці.Так і тємщік знаходить свою відповідь,відповідь яка покликана набути обмеженого радіусу дії.Чому я згадав вище про державу як корпорацію? Так це тому, що все звично державне має звузитись до імітації чим обмежений радіус дії як відповідь і є.Хочу підкреслити, що тємщік і аферист це дві різні позиції суб’єкта.Аферист не дає нічого взамін, або дає менше, ніж заявлено.Натомість тємщік просто звужує поле своєї діяльності.Де вся махіна інституцій, міфів, культурних звичаїв зводиться до кількох фраз.Можна сміятись, але тємщік це акселераціоніст, який про себе не знає.Зверніть увагу на психотерапевтичні центри, які пропонують вам обрати “вашого” спеціаліста за 15 хв.Якраз то таке відігрування і є “тємою”.Вжух і все, що триває не один день, є скосом по сусідській стежці.
Сьогоднішній допис про владу як функцію відмінності я пишу від здивування від тенденції асоціювати владу з лібідинально навантаженим образом “когось” президента, наприклад.Логіка такої постановки питання робить анатомію влади структурою з мультиків про Бетмена, де є пролетарський герой і злий буржуазний узурпатор. Останній, до речі, є інвертованим об’єктом бажання, оскільки можна прослідкувати, наскільки сірі зазвичай міфи про героїв і як смачно завжди обговорюються узурпатори.Влада як функція відмінності це можливість відрізняти 0 від 1. Де в символічному регістрі є “шлюб”, а де “мутка”. Де своє і чуже.Останні події в незалежності, замовні вони чи ні, демонструють логіку влади як лібідинально навантаженого імаго, яке функцію відмінності якраз нівелює.Адже якщо те, що відмінність вводить, є образом, то нюанси вже не важливі. “Всі на абордаж / All Aboard!” як слоган Євробачення 2018 року.Нюанс хоча би в тому, що до цього були прийняті закони про землю та множинне громадянство. Але я навряд чи маю право висловлюватись на цю тему радше описую тенденцію.Я хочу підкреслити, що у влади не може бути обличчя. У влади є ретранслятори як факт “присутності”.Називайте цю присутність богом, вигадкою чи символічним регістром.Прив’язуючи логіку влади до когось конкретного як-то “Документалка на 3 години про Саддама Хусейна” опозиційний суб’єкт мовить своє “ні”, будучи навантаженим реактивним утворенням у вигляді проєкції (перенесенням це назвати я не можу) до об’єкта бажання. Проте не мовить “ні” до господаря у вигляді дискурсу, символічних конструкцій, улюлюкаючих павутинь тієї присутності, яка того чи іншого суб’єкта до прийняття законів спонукає.Саме тому на місце об’єкта антипатії прийде ще десять.
Зазвичай я стараюся не впадати у тікток-психологію й не зачіпати такі максими, як чоловіки чи жінки. Проте, гуляючи по миколаївській спеці, я зловив себе на думках про те: “Хто ж платить?”Прийнято вважати, що от у рівноправній Європі всі сплачують порівну. І мова тут не тільки про фінанси, а про доступ до певного типу об’єкта будь то знання, гроші etc. Де кожен суб’єкт вносить свій вклад у символічний капітал, чи не вносить?Те, що називається символічним капіталом, є сукупністю вірувань, які структуровані як міф. Що таке міф? Це явище, яке працює довільно, тобто не має зв’язку з виживанням чи репродуктивною функцією.У даному випадку, в тому, що ми називаємо Європою, це розподілення насолоди від неіснування статевих відносин між обома. Тобто з безсенсовністю променадів стикається she/he.У нашому просторі потреба в чоловікові, який “платить”, це не вимога утриманства, а радше потреба в тому, щоб неіснування відбувалося тільки на одній стороні. Як там у цитатах про зрілих чоловіків, які взмозі контейнувати те, чого немає.Цікаво, що чоловічий суб’єкт як невроз нав’язливості опиняючись в полоні материнського шепоту, якраз і виробляє фобію як “супротив” від неіснуючого, беззмістовного. Такого беззмістовного, де потрібен хороший об’єкт, а хороший це такий, який приходить на місце відсутнього.Можна задатися питанням, наскільки жінка є отруєною материнським для чоловіка?Я допускаю, що вибір чоловіка “подібну на матір” є перебільшеним трактуванням Едипу, радше подібним має бути лише те, що дозволяє цей самий добрий об’єкт виробляти “бути багатим і спроможним в ім’я сенсу”. І потреба в спроможності наразі є зовсім незайвою в тих реаліях, у яких ми зараз є. Але це вже я залишаю на ваш розсуд.
Попри консервну тенденцію до поділу на добре і погане, на етику визначеного як би я це назвав психоаналітичне не може існувати в рамках визначеності, що стосується клініки.Напевно, для тих, хто втомився від “завісіт от опреділенія”, психоаналіз це конструкція ліберальних євреїв, які своїми хитрощами сіють ще більше тривоги й невизначеності в і без того буремний світ.Але я хочу сказати, що той симптом, яким психіка відповідає на щось, це не просто зуб, який потрібно вирвати. Не просто здорове або нездорове утворення, як вірус. Це утворення органічне нехай і ірреальне, тобто структуроване як мова. Органічне в сенсі кривих зубів у ротовій порожнині. Зуби-то криві, але виросли вони криво не просто так, а як частина еко-системи. В даному випадку еко-системи психічної.Важливим є те, що симптом суб’єкта потрібен йому для чогось, що насувається на нього з високою інтенсивністю скажу мовою психіатрії позитивного чи негативного характеру. Позитивного в значенні чогось, що бажання збуджує, і негативного навпаки, того, що його гальмує.Можна, звичайно, ставити брекети, але так як «псай» має справу з органом ірреальним, брекети можуть бути поставлені дуже різним способом. І чи можуть?Як кризовий психолог у воєнний час, а не лише психоаналітик, можу сказати, що робити щось із чимось, що організоване криво, не обов’язково. Іноді достатньо, зокрема навіть і в психоаналітичному сеттінгу, сказати: “2–3 сварки на тиждень з об’єктом максимум.”І в цьому сенсі слід визнати, що не все підлягає змінам і реставрації. Є речі, які не фіксяться, не пропрацьовуються, не змінюються. Тому наразі всі міленіали й інші літні люди можуть спати спокійно бігти за ніком лендом не потрібно.
Психоаналіз як практика і продукт постмодерну, зокрема модний лаканівський психоаналіз із усіма сексуаціями та іншими інтелектуальними викрутасами, ніби-то на перший погляд підштовхує до думки, що бажання це основне, що суб’єкт мусить розмістити своє бажання в символічному.Насправді ж психоаналіз у контексті постсовку скоріше підштовхує до того, щоб жити «по срєдствам». Фантазм всжшного суб’єкта це, як правило, фантазм грандіозний: «як би добре було прокинутися і мати ядерну зброю».Так склалося, що мову (саме мову, а не мовлення) на наших з вами теренах використовують досить недбало. Недбало означає широко: гребуть лопатою. Широта тих мовних конструкцій, які заховані в різних дискурсах, дозволяє виробляти досить класні пріколюхи. Тому мене й дивує, чому у нас немає того символічного капіталу, який міг би бути.Так чи інакше, проходження аналізу містить у собі ефект звуження звуження тієї фантазматичної грандіозності, яку суб’єкт носить у собі і мовою якої структуруються його симптоми. Ефект звуження це відмирання тих репрезентацій бажання (якщо бажання взагалі можна чимось репрезентувати), які хоч щось, та й повідомляють про витіснене, а ще зіштовхують із функцією краю. А функція краю і є недохватом.Ну не з’явиться ядерна зброя можна хоч десять разів повторити Будапештський меморандум, від цього ЯО не матеріалізується.Ось і суб’єкт, якщо витримає, звужується, звужується в ході аналізу, і врешті-решт бажання стає вельми «скромним». Такий собі поліаморний бенкет символу закінчується потрібно і вибір зробити.Звичайно, зараз десь плаче один Фелікс Гваттарі, і субверсія бажання це те, що має відправити нас у світле, ретериторіалізоване майбутнє. Треба лише трохи почекати завтра всі вивчать, що у безсвідомому статі немає, і взагалі дослідження показали, що обмеження шкодять ідеям прогресу. От у минулому люди й до 30 не доживали, а зараз усе інакше: в Теслі коли кермо відпускаєш вона сама їде.
У 11-му семінарі Лакан описує топологічну функцію краю. На мій погляд, вона полягає в тому, що у стосунках із полем Іншого суб’єкт зустрічає розриви інакше кажучи, нестача суб’єкта накладається на нестачу Іншого.«Якщо я називаю себе психоаналітиком, то як саме я маю себе репрезентувати?» у цьому питанні проглядається нестача самої ідентичності, яку суб’єкт намагається відтворити, шукаючи для неї опору, але не знаходить відповіді в полі Іншого.Іншими словами, те, що суб’єкт намагається стягнути (у сенсі витребувати, як пеню), виявляється втраченим. І навпаки коли будь-яке з обличь Іншого намагається щось витребувати з суб’єкта, це «щось» зазвичай теж втрачається.Де ми можемо зустріти нестачу нестачі? у вигляді людини, яка стикається з лакуною на структурному рівні в собі та з лакуною у символічних преломленях, що звуться Іншим.Принаймні на рівні того, що називається війною. Ті чвари, які розгортаються навколо суперечок про «правильну» чи «неправильну» позицію або ідентичність, є чварами, побудованими на таємниці бажання.Нескінченні дитячі «чому?» це не стільки жага до пізнання, скільки спроба вгадати цю таємницю:«Чому на нас напали?»«Чому мене призивають?»«Чого від мене хоче держава?»«Скільки я маю задонатити?»Те, що психодинамічні психотерапевти назвали б шизоїдно-параноїдною позицією, у психоаналізі постає як фантазм зникнення.Уявити зникнення можливо лише на рівні міфу. Саме міф про бажання, яке потрібно вгадати, і створює ту частку напруги той фройдівський Drang, який запускає ланцюг потягу. У випадку війни потягу до чогось, що визначається як край.
🥰 У Лакана серед багатьох його висловів, що можуть охарактеризувати його психоаналіз, є думка: "кохання завжди взаємне", яку він сформулював у ХХ семінарі. На перший погляд, це твердження може здаватися безглуздим та далеким від реальності, адже у кожного з нас можуть знайтися приклади невзаємних почуттів. Проте існує така інтерпретація цієї лаканівської думки, згідно з якою ця взаємність не означає обов’язково позитивної відповіді на почуття іншої людини. Взаємність у цьому випадку полягає в імпліцитному визнанні ролі коханої особи, яку накладає на тебе той, хто у тебе закоханий. Тобто, незалежно від подальшої відповіді людини, якій зізналися в коханні, вона все одно відповідає з позиції того, кого кохають: "ти хороший, але...", "у мене вже є хлопець", "ти мені також подобаєшся!", "ми не можемо бути разом" тощо. Усі ці штамповані відповіді об'єднує те, що їхня структура передбачає відповідь саме з позиції коханої людини. На думку прихильників такої інтерпретації вислову Лакана, у цьому й полягає взаємність кохання: людина фактично визнає себе коханою та входить у цю мовну гру з тим, хто зізнався їй в коханні.На підтримку такої думки можна вказати також на те, що у наведених штампованих відповідях жодним чином не присутній сумнів у відвертості почуттів людини, яка зізнається у коханні. Тому, така інтерпретація здається логічною і навіть очевидною, однак через свою логічність варто її враховувати, коли аналізуємо подібний дискурс.Однак, розмірковуючи над цією ідеєю, перше, що спадає на думку, - бажання якось сфальсифікувати таке твердження, уявити або пригадати ситуації, в яких людина не визнає себе коханою і відмовляється взаємодіяти в одній символічній системі з тим, хто зізнається їй у коханні. Наприклад, чи не траплялося вам бачити, як після слів "я тебе кохаю" людину посилали на три букви? Я особисто була свідком таких ситуацій. І тоді виникає бажання стверджувати, що максима Лакана "кохання завжди взаємне" не працює, і що цей вислів слід або серйозно переглянути, або відкинути зовсім.Проте, аналізуючи власні думки, приходить розуміння, що Лаканова максима, попри все, має сенс, адже вона стосується саме більшості випадків, а не виняткових ситуацій, що виходять за межі загальної логіки запропонованої ідеї. Отже, говорячи про максиму "кохання завжди взаємне", варто залишатися у межах прагматичного розуміння: цей вислів описує типові, найпоширеніші випадки, а не винятки.Це міркування про прагматичність, до речі, певною мірою перегукується з трансцендентальним прагматизмом Апеля, який, на мою думку, дуже доречний у цій ситуації ;)
Психоаналіз і неповторністьДуже цікаво розвивався погляд на суб’єкта після того, як у картезіанському цілісному тому, хто стоїть у центрі пізнання психоаналіз побачив відчуження.У цьому відчуженні суб’єкт повторюється, і тут можна взяти Марка Фішера з його химерним і моторошним: за метафору химери як форми повторення, і моторошне як тривогу, яка це повторення наповнює.З клінічного досвіду скажу, що красива ідея про реконструкцію суб’єкта в кабінеті аналітика має мало спільного з реальністю.Зазвичай практикуючий аналітик на початку свого шляху має справу з людьми, які страждають від поломки в повторенні й прагнуть трансгресії на рівні форми, але не на рівні запису.Одна химера змінює іншу на різних етапах життя людини якщо сказати лаконічно.Звично вважати, що суб’єкт це сукупність повторень, репрезентація одного слова перед іншим.Також стало звичним вважати, що сам по собі суб’єкт не має цінності, або, якщо й має, то тільки в прив’язці до чогось такого, чого завжди бракує.Наприклад, до грошей.Я хочу висвітлити цю логіку як: повторення — суб’єкт — нестача.Цікаво, що психоаналіз, з одного боку, є тим, що відкріплює суб’єкта від відчуження, а з іншого неофройдисти активно плекають цю вищезгадану логіку:“Щоб бути кимось — треба кимось бути”,“Ми — такі-то і такі-то”,“Ідентичність — це…”.Усе це веде туди, де акцент робиться на певному недохваті.І для мене це показує, як серйозні люди істеризуються, навіть не підозрюючи про це.Бажання суб’єкта не прив’язується до чогось конкретного воно може знаходити себе в різних нішах: чи то ідентичність, чи гроші, чи ще щось.Сугестивні “світильники”, окрім того, що акцентуються на недохваті в зайвій конотації, ще й продукують химерне в дедалі більшій кількості.Ми звикли вважати, що суб’єкт цінний лише тоді, коли він чимось репрезентований.Проте бажання суб’єкта здатне самостійно знайти потрібну форму потрібно лише дати час і простір.Що може зробити психоаналіз для неповторності?Дати час і простір для цього процесу.
