Estadísticas de telegram channel - @poroblenopodcast

Чому образ міського хулігана так привертає увагу? Як із маргінала народжується яскравий культурний герой — дотепний, стильний, “свій”, такий, якого хочеться наслідувати?У новому випуску «Пороблено» говоримо про романтизацію маргінальних спільнот у міській культурі початку ХХ століття. З’ясовуємо, як створюється та еволюціонує образ батяра, махабунди, марвіхера чи інших представників вулиці. Розбираємо, за яких обставин їхній гумор, фольклор і жаргон стають частиною міської традиції та чому неоднозначні персонажі з часом стають мало не секс-символами епохи.Вмикайте новий епізод «Пороблено» — і спробуймо дізнатися:⏳ чому ми так любимо романтизувати тих, кого насправді боялися,⏳ якими були київські маргінальні угрупування та чим вони вирізнялися,⏳ коли батяри стали сприйматися як символ Львова та що на це повпливало;⏳ яку роль у популяризації образу відіграли фольклор, арґо, жарти і сфера туризму;⏳ чому після Другої світової війни романтизація старого Львова лише посилилася;⏳ як сьогодні медіа та популярна культура продовжують працювати з образом “оспіваної шпани”.Цей випуск про феномен привабливості маргінальних спільнот і те, як археологія міської пам’яті допомагає зрозуміти справжнє обличчя цієї субкультури. Адже за стильним кашкетом, дотепною балакою й ностальгійною піснею часто стоїть значно складніша історія — історія бідності, насильства, виключення і великого бажання прикрасити власне минуле:https://www.youtube.com/watch?v=GhAR-frlj7IА серед коментарів ми розіграємо книгу Дар'ї Анцибор "Дреди, батли і стіли: два століття субкультур в Україні" з автографом.

5 випусків «Пороблено», присвячених українському фемінізму (і +1, присвячений сьогоднішньому імениннику Тарасу Шевченку)Епізоди, після яких захочеться вкотре подякувати всім жінкам, які боролися за права. Бо те, що для сучасних жінок — буденність, ще 100 років тому було майже недосяжним.1. «Жіночі голоси історії: як мріяли, діяли, боролися і гуртувалися українські жінки 100 років тому»Хто став першою українською лікаркою? Яка видатна українка вперше сіла за кермо власного автомобіля? А хто насмілився одягнути штани на публіку?Мілена Рудницька, Ольга Ціпановська, Софія Окуневська-Морачевська, Ярослава Музика, Теодозія Бриж та інші. Разом з історикинею і гідесою Ганною Гошко розповідаємо про жінок, які змінювали історію і формували нашу реальність.2. «Скандали, інтриги, переписки: хто і як творив український жіночий рух»Скандали, про які не розказують у підручниках: залаштунки створення Товариства руських женщин та «Першого вінка» цілком тягне на «українських Бріджертонів XIX століття». Чому Олена Пчілка жорстко критикувала перші вірші своєї доньки та навіть сумнівалася в її таланті? За що сучасне суспільство могло б закенселити Івана Франка? Чому твори Ольги Кобилянської так і не потрапили до альманаху?Вмикайте минулорічний епізод з літературознавицею Іриною Ніколайчук про те, як зароджувався український жіночий рух, які суперечки точилися між його учасницями і як жінки гуртувалися, щоб відстоювати свої права.3. «Ганна Барвінок vs Марко Вовчок: перші українські письменниці, складнощі життя та предтечі фемінізму»Про справжніх бабусь фемінізму — Ганну Барвінок та Марко Вовчок.Літературознавець Михайло Назаренко розповідає, як жилося жінкам-письменницям у чоловічому літературному середовищі ХІХ століття.Чому твори Ганни Барвінок можуть зацікавити сучасного читача. І чи правдиві чутки, що Марко Вовчок нібито писала свої тексти не сама.4. «Жіноча (не)доля в традиційному суспільстві: вагітність, материнство, аборти, дитяча смертність»Епізод про те, як жилося звичайним жінкам у традиційному суспільстві: без романтизації та прикрас.Чи було жіноче тіло її власним ділом? Коли з’явилося сучасне бачення материнства? 5. «І шлюб не вберегла!»: розлучення — історія, причини та альтернативні рішення»За яких умов розлучалися наші пра-пра-пра? Чому це було майже неможливо? І як іноді замість розлучення жінок просто відправляли у монастир?+1 випуск на честь іменинника «Легенди про Тараса Шевченка: зцілення, портрети у трактирі та закопані ножі»Розмова з літературознавцем Михайлом Назаренком про те, як фольклоризувався образ Тараса Шевченка ще за життя, які міфи поширювалися довкола його викупу, як у народі канонізували Чернечу гору та чому так сталося, що Шевченко завжди актуальний для народу і завжди пліч-о-пліч з нами у боротьбі.

Личаківське кладовище — це не лише простір тиші й пам’яті, а й жива історія міста. У новому випуску подкасту «Пороблено», записаному просто серед львівських пагорбів і надгробків, ми говоримо про жінок, які творили українську культуру, політику, науку й мистецтво — і чиї імена варто вимовляти вголос не лише 8 березня.У цьому випуску разом з історикинею і гідесою Ганною Гошко згадуємо тих, хто ламав суспільні обмеження, формував інтелектуальне середовище та розширював горизонти можливого для інших жінок:🎼 Соломію Крушельницьку — оперну примадонну світового масштабу, яка підкорила сцени Європи;📚 Мілену Рудницьку — публіцистку й одну з найвиразніших постатей українського жіночого руху;🍽 Ольгу Франко з Хоружинських — освічену жінку своєї доби, кулінарну авторку й співтворчиню інтелектуального середовища початку ХХ ст.;🎶 Ольгу Ціпановську — відому піаністку, педагогиню й активну громадську діячку;🩺 Софію Окуневську-Морачевську — першу українську лікарку в Галичині;✍️ Костянтину Малицьку — письменницю й освітянку;🕊 Анну Павлик — першу галицьку соціалістку й соратницю Івана Франка;🎨 Ярославу Музику — художницю модерної доби, що рятувала роботи Михайла Бойчука;🗿 Теодозію Бриж — скульпторку, що працювала з пам’яттю у камені;✍️Герміну Шухевич — сподвижницю жіночих кооперативів і бабусю Романа Шухевича,а також інших жінок, чиї долі вписані в складну історію ХХ століття.Ми говоримо про те, чому жіночі біографії так часто опинялися «в тіні», як Личаківське кладовище зберігає не лише пам’ять, а й контекст епохи, та чому історія — це завжди питання видимості.Цей випуск — спроба подивитися на 8 березня не як на формальну дату, а як на нагоду згадати жінок, що часто в надскладних умовах того часу виборювали свій шлях до мрії. Почути їхні голоси — означає повернути їх у сучасність:https://youtu.be/x6ynQqiCF4sДрузі, цього року гостя нашого випуску Ганна Гошко планує розпочати реставрацію надгробка Олени Малицької. Ми закликаємо вас підтримати цю добру справу своєю гривнею:https://send.monobank.ua/jar/9cRtCT5RtN4874100025357859

Чи потрібні зараз ритуали проводів у військо? Раніше проводи були частиною передбачуваного переходу, адже служба в армії планувалася заздалегідь. Родина і громада мали час приготуватися та попрощатися згідно зі звичаями. Традиційні проводи в армію чи військо, як правило, символічно перегукувалися з похороном. Фольклорист Василь Милорадович описував ритуал так: «Новобранець повинен був одговітися в новій одежі. З ним прощалося все село, його обдаровували хустками, рушниками і полотном. Попрощавшись із рідними, рекрут виходив з хати, кланявся на всі чотири сторони і разом з іншими новобранцями йшов за село. Їх супроводжував гурт родичів та молоді, які залишалися на границі, за слободою. Рекрути махали їм шапками, насадженими на палиці, аж поки не зникали за обрієм. А родичі й гості, повернувшись додому, пили та гуляли до ранку, тобто "приливали дорогу"».В 90-х проводи здебільшого виглядали як спільне гуляння з випивкою, що було своєрідним способом зняти стрес через фізичне навантаження на тіло.Якщо говорити про сучасність, то багато людей потрапляють до війська раптово і це лише посилює стрес. Саме тому ритуал переходу все одно потрібен, навіть у мінімальній формі. Психологи радять позбутися якоїсь побутової речі, наприклад, спалити старий предмет одягу чи написати листа собі «довоєнному» тощо. Цікаво, що фольклористи й зараз намагаються відтворити традиційні проводи. Наприклад, минулого року так проводжади Едуарда Крутька, власника етнографічної збірки «Древо».Яка роль хорунжого в сучасному війську? Як військові вшановують загиблих? Чому начебто жорстокі сержанти-інструктори (Drill Sergeant) насправді допомагають пройти ініціацію у війську? Як стають побратимами? Мовні забобони військових: чому уникають слова «останній» і не прощаються? У повному випуску «Сакральне в житті українського війська: ритуали, нова міфологія, переосмислення традицій» розбираємося, як сучасне військо творить власні традиції. https://youtu.be/Tzu9edau4ao

«Не останній, а крайній», заборона прощатися, позивні для машин і звичка довіряти інтуїції – ось лише деякі особливі практики, які поширені у сучасному війську.Навіщо проходити ініціації — навіть такі радикальні, як закопування живцем? Що насправді означає побратимство сьогодні? Чи правда, що немає атеїстів на війні?У новому випуску «Пороблено» Анна Ніколаєва говорить із Русланом Халіковим, релігієзнавцем, кандидатом філософських наук, видавцем, — про те, як у сучасному українському війську народжуються вірування, прикмети й сакральні практики. У цьому епізоді говоримо про:▪️ ритуали посвяти та ініціації як боротьбу зі страхами;▪️ проводи в армію і підтримуючі прикмети;▪️ особливі ритуали привітання й прощання;▪️ роль віри та сучасний міфологічний світогляд;▪️ хто такий хорунжий і яку символічну роль він виконує;▪️ побратимство і посестринство як нову форму спорідненості;▪️ нові традиції вшанування полеглих.Поки ми пам’ятаємо — вони живі. І саме тому військові ритуали пам’ятування стають не формальністю, а джерелом сили — для підрозділу, для родин, для суспільства.Це розмова про віру й боротьбу зі стресом, про підтримку і сакральне, яке народжується посеред війни. Вмикайте новий епізод «Пороблено» і підтримуйте важливу тему своєю вподобайкою, поширенням і коментарем.https://youtu.be/Tzu9edau4ao

Чому в Україні досі немає способу вшанувати пам’ять безвісти зниклих? На жаль, в Україні досі не існує визначеного дня, місця чи форми, щоб суспільство могло публічно висловити підтримку сімʼям безвісти зниклих військових.В США, наприклад, є практика — vigil, коли люди збираються спеціально заради вшанування зниклої людини та підтримки її рідних. Одягають біле, запалюють свічки, можуть читати молитви та ділитися спільними спогадами. Чи можливе подібне в Україні? Дослідник публічної історії та пам’яті Антон Лягуша відповідає: «Я не впевнений щодо прямого запозичення цієї практики. Але переконаний, що нам потрібна власна форма вшанування безвісти зниклих. На жаль, зараз ситуація така, що держава удає, наче їх не існує. А суспільство не може показати підтримку, бо не існує жодної культурної чи державної форми, як це зробити».Найскладніше в історії зниклих безвісти — це невизначеність і постійні сподівання. Поки немає тіла, для багатьох смерть людини не є остаточною. Навіть коли є поховання, але труна закрита, рідні ще роками можуть сумніватися і надіятись, що похоронили не того.Лише нещодавно з’явилася можливість у судовому порядку визнати людину загиблою, якщо протягом року немає жодної звістки і є щонайменше два свідчення про смерть. Це важливо для отримання допомоги і юридичного статусу. Але це не розв'язує питання пам’яті. Рідні змушені самі шукати місце для горювання. Дехто приходить на чужі могили, бо не має власного простору пам’яті.Складається враження, що держава не бачить зниклих безвісти як окрему соціальну групу з особливими потребами. Чи варто запозичувати іноземні практики? Чи можливо в Україні запровадити щось подібне на японський досвід цифрових кладовищ для безвісти зниклих? Що робити зі стихійними місцями вшанування? Як мають виглядати військові меморіали? Для чого насправді потрібна хвилина мовчання?Про це і більше — у випуску «Право на пам'ять і влада над померлими: як створити нову культуру пам'яті в Україні».https://www.youtube.com/watch?v=4Y5pIICFlHM

Пам’ять про загиблих — одна з найболючіших і водночас найважливіших тем.У новому випуску «Пороблено» говоримо з Антоном Лягушею – істориком, кандидатом історичних наук, дослідником публічної історії та пам’яті, викладачем Київської школи економіки – про те, як держава й суспільство вчаться говорити новою мовою пам’яті у часи війни.У цьому епізоді Дар’я Анцибор і Антон Лягуша прагнуть з’ясувати:🔸Як вибувати діалог у суспільстві довкола військових меморіалів?🔸Які етичні проблеми постають довкола Аскольдової могили та Національного військового меморіального кладовища?🔸Чому з’являються стихійні місця пам’яті на кшталт Майдану?🔸Чому нам усім потрібні щоденні практики пам’ятання?🔸Про що насправді щодення хвилина мовчання?🔸Якою є політика пам’яті щодо безвісти зниклих і цивільних загиблих?🔸Яких підтримуючих ритуалів нам конче не вистачає?Це глибока розмова про біль, турботу, відповідальність і гідність, що підтверджує, що пам’ять — це не лише меморіали з каменю, а щоденна робота та етика нашого співжиття:https://www.youtube.com/watch?v=4Y5pIICFlHM

Якщо ви чуєте в народній творчості про Семена, то тут не все так однозначно.Семене, Семене, білесенька в мене...Білесенька хустиночка на голові в мене. Семене, Семене, тугесенька в мене...Тугесенька капусточка на городі в мене. Семене, Семене, кучерява в мене...Кучерява петрушечка на городі в мене. Семене, Семене, вузесенька в мене... Вузесенька стежиночка на городі в мене. Семене, Семене, глибокая в мене...Глибокая криниченька у садочку в мене. Семене, Семене, почалося в мене...Почалося весіллячко на подвір’ї в мене. Насправді в цій пісні йдеться зовсім не про вправну господиню, яка вихваляється перед чоловіком. Адже в народній традиції криниця — це образ жіночого лона. А ім’я Семен так часто зʼявляється у сороміцьких піснях невипадково. Бо Семен — це ще одна антропонімічна назва чоловічого статевого органу. Саме тому від старших людей і сьогодні можна почути фразу «всунути Семена».Виявляється, народна творчість не така вже й цнотлива. Про що ж тоді співається в популярній пісні «Розпрягайте хлопці коні»? Якщо прапрабабця казала, що вони з парубком «жартували до зорі», то що це насправді могло означати? Чому раніше дослідники оминали тему сороміцького фольклору? Як в дитячі забавлянки потрапляють тексти з «дорослих» жанрів? Вмикайте наш повний випуск «Прихована еротика в піснях і обрядах: "стрибати в гречку", "напувати коня", "ламати калину"» і ви більше ніколи не будете сприймати народну творчість так, як раніше: https://www.youtube.com/watch?v=8h1ZhyK-b6Y\

День Валентина не за горами, тож ми цього разу вирішили підійти до теми серйозно. Розповідаємо, як саме натякали (тонко і дуже товство) на близькість раніше.Що насправді означає “впіймати облизня” і як “тече” сковорідка? Навіщо товчуть мак, розтирають коноплі й “замочують фартух”? Чи може сороміцький фольклор обходитися без матюків та як зчитувати не завжди прозорі натяки в народних піснях і обрядах?У новому епізоді подкасту «Пороблено» говоримо про те, що довгий час лишалося на маргінесі досліджень — сороміцький фольклор. Наш гість — Михайло Красіков, фольклорист, етнолог, професор кафедри українознавства, культурології та історії науки НТУ «ХПІ». У цьому випуску розбираємо:🌾 Що стоїть за дитячими піснями про журавля і дударика? 🌾 Чому “ступа з товкачем”, “сковорідка печеться” чи “мак розтирають” — це не лише про господарство? 🌾 Коли і хто “стрибав у гречку”? 🌾 Як поїдання і обробка конопель натякають на близькість? 🌾 Коли й чому в фольклорі з’являється відверта лайка?Це розмова про мову натяків, про гру між дозволеним і забороненим, про сміх як спосіб говорити про найінтимніше. Бо традиційна культура була значно сміливішою — і водночас тоншою — ніж ми звикли думати. Вмикайте новий епізод «Пороблено» — і спробуйте почути знайомі пісні по-новому:https://www.youtube.com/watch?v=8h1ZhyK-b6Y\

Не стріляти в собаку чи сороку, пропускати через ствол рушниці вужа та носити один і той же щасливий одяг — традиційні вірування мисливців.Яких забобонів дотримувалися мисливці і чи зважають на них сьогодні?Здавна вірили, що не можна стріляти з рушниці в собаку, в журавля чи сороку, бо це відверне удачу. Також намагалися вирушати на полювання непоміченими, щоб ніхто не зурочив. А ще було повір’я, начебто, щоб влучно стріляти, потрібно пропустити через ствол рушниці вужа.Скажімо, дехто обирає «щасливий» одяг і ходить на полювання саме в ньому. Інші й досі кажуть, що не варто брати на полювання з собою жінку, мовляв, це до нещастя. Сергій Сіренко ділиться: «Приблизно половина опитаних мисливців не вірять у ці забобони. Приміром, розповідали про жінку з їхнього товариства, яка полює не гірше, а інколи й краще за будь-якого чоловіка. Коли інші вже втомлювалися й зупинялися, вона йшла далі й вистежувала звіра».Чому мисливців менше, ніж рибалок? Як трійний одеколон врятував кабанів від браконьєрів? Чому загінне полювання небезпечне? Чи дійсно жінок не беруть на полювання? Чому росіяни, окуповуючи території, першим ділом розшукують місцевих мисливців?Більше — у випуску «Як полювали і полюють українці: кодекс честі, одеколон від кабанів, звичаї і мисливські байки»https://www.youtube.com/watch?v=s350hS8WIJs