✙ Передостання інстанція ✙

Публічний захист Сирського не припинився навіть після його відставки. Ба більше, він задає хибні рамки дискусії, адже, зокрема, говорить: не повинні солдати обирати генерала! Історія знає катастрофічні наслідки такої політики! Це, звісно ж, правда, історія дійсно про таке знає. Але у нас і близько не відбулося нічого подібного.У роки французької революції солдати почали обирати командирів — це одночасно об'єднало бійців новоствореної масової армії, якої не існувало раніше, і послугувало політичній меті, себто знищенню привілеїв дворянства, яке до того мало виключне право на офіцерську кар'єру.Однак військові результати були так собі, тож уже за Наполеона командирів почали знову призначати, але не по праву народження, а за заслуги. Республіка, звісно ж, розвалилася, але зовсім з інших причин.Солдатські комітети, створені в Російській Республіці після зречення імператора, прирекли армію на поразку, але не просто тому, що солдати дурні. Насправді ця війна імперій була простим селянам, що тримали фронт, ні до чого — їх не цікавили брусилівські прориви та зобов'язання перед Антантою.Зрозуміло, що вони прагнули не тріумфу російської зброї, а повернення додому й вирішення земельного питання. Більшовики ж, погравшись у демократію, зрозуміли, що вони за таких умов не дуже популярні, тож покінчили як з солдатськими комітетами, так і з вільними виборами та іншими принадами революції.Натомість у нас відбулося те, про що історія також дуже добре знає, і що зараз мало хто згадує, коли проклинає «картонну революцію»: публічний тиск на владу задля термінового вирішення військових проблем, серед яких і стратегія, і озброєння, і кадрові перестановки.Найсвіжіший приклад такого тиску стався в Британії під час Першої світової війни, коли застаріла система виробництва боєприпасів не відповідала нагальним потребам війська, а консервативний генералітет, що контролював замовлення, навіть не думав з цим щось робити.У 1915 році британські законотворці та журналісти буквально кричали, що держава зраджує своїх солдатів, які безглуздо гинуть через неадекватну тактику, страждають під вогневим валом німецької артилерії й не здатні відповісти.Тоді сформували новий уряд, відібрали в генералів контроль над військовим виробництвом і серйозно переглянули систему вищого військового управління, що в результаті врятувало британську армію.Заради справедливості варто зазначити, що громадський тиск на військове керівництво призводив і до ганебних результатів. Так, під час громадянської війни в США газети янкі вимагали жорсткіших наступів. Це збіглося з серією невдалих кадрових рішень і, як наслідок, жахливих поразок.Щоправда згодом такий самий тиск, але вже з іншого приводу — небажання військового керівництва думати над тим, як, власне, перемогти у війні — врятував становище Півночі й закінчив війну тріумфом.То що ж відбулося в Україні? Кілька днів поспіль проходили спонтанні, майже стихійні, масові акції протесту з вимогою повернення в уряд популярного міністра оборони Федорова, чиї здобутки, згідно з журналістськими розслідуваннями та інсайдами, похитнули нераціональну систему оборонних закупівель.Громадянське суспільство сприйняло відставку міністра, чиї неортодоксальні методи вже за півроку роботи дали відчутний воєнний ефект, як демонстративний ляпас. Дуже швидко виступи за повернення Федорова змінили наголос на відставку головнокомандувача — генерала Сирського. Чому так вийшло?Сирський ще до призначення на свою посаду мав суперечливу репутацію, а за два роки управління військом став предметом критики за повторюваний хаос на різних ділянках фронту, ревниве ставлення до талановитих колег, фаворитизм в управлінні, суперечливі кадрові рішення тощо.Поступово кількість претензій до головнокомандувача лише зростала. Про них говорили не лише за чашкою гарячого напою в бліндажах і тилових кав'ярнях. Повідомлення про військові злочини в підрозділах командирів, наближених до Сирського, абсурдні правила комплектування, гіперцентралізація прийняття рішень, штучні перепони для нелояльних стали предметом публічної дискусії.Фінальним акордом стали інтриги проти міністра оборони, частково підтверджені самим президентом, що й спонукало протестувальників розписувати картонки гаслами про «шкідливість сиру». Зрештою слово взяли й чинні військові, обурені вибором Сирського на користь політичної боротьби за вплив замість вирішення нагальних викликів.Проти них спробували застосувати дисциплінарні заходи — чи то з ініціативи самого Сирського, чи його найближчого оточення. До підрозділів надходили заборони на участь у мітингах і публічні висловлювання в соцмережах. Але було вже пізно, і це лише додало непримиренності протесту.Врешті мітинги стали настільки «антисирськими», що президент вирішив змінити головнокомандувача й призначив на цю посаду генерал-майора Драпатого, який користується високою репутацією в армії і якому, за свідченням інсайдерів, Сирський заважав ефективно працювати, побоюючись конкуренції.Отже, в історії є приклади, коли публічний тиск на військове керівництво рятував державу. Так само є приклади, коли він їй шкодив. Але критики сучасної «картонної революції» сперечаються не з тим історичним явищем. Вони чомусь полемізують не з британськими газетами 1915 року, а з російськими солдатськими комітетами 1917.Українці не вимагали обирати генералів голосуванням, а прагнули перегляду кадрових рішень цивільної влади на тлі масштабної суспільної дискусії щодо стану армії, корупції у закупівлях і невизначеності стратегії. Саме тому порівняння з солдатськими комітетами військ колишньої Російської Імперії або ж більшовицьких загонів ніяк не пояснює українських подій.

Заходив до ТЦК відмітитись, а в черговій кабінці — знайоме обличчя. Виявляється, це товариш, з яким ми 10 років тому ходили на вишколи й бігали по лісам із дерев'яними калашами. Каже, ситуація з оповіщенням зараз — швах. Військовозобов'язані готові на будь-що, аби втекти.Один ускочив у машину й погнав по тротуару прямо на пішоходів. Інший перелазив паркан, лишив на ньому штани й побіг із голою сракою. І це не якесь глухе містечко, де в людей радіо нема, а, курва, КИЇВ. Дорослі чоловіки настільки бояться війська, що готові на будь-які приниження.Можна скільки завгодно ганьбити ухилянтів, але є факт: попри стрімкий підйом національно-визвольного духу частина суспільства живе буквально на узбіччі, відділена від громадського активу та війська невидимою стіною. Ці люди ходять поміж нас, але не розділяють наших думок та ідей.Якщо ми негайно не вживемо заходів, то втратимо цю частину суспільства й отримаємо «мертвий вантаж». Але як можна змусити цих людей прийняти громадянський обов'язок, якщо вони настільки бояться, що готові кидатись під потяг, аби тільки не у військо?Очевидно, що середня людина боїться армії як окремої держави зі своїми законами та звичаями. Місця, звідки немає виходу, і де є лише обов'язки. Дехто, нездатний вчасно втекти, врешті втягується й розуміє, що нічого страшного тут нема, і військо — хороша робота. Але їх небагато.Здебільшого ухилянти навіть не уявляють, що таке армія, як вона організована, чим у ньому зайняті люди, як вони там взагалі живуть. В популярному уявленні мобілізація — це коли тебе хапають на вулиці, дають форму, зброю, і без зайвих слів випускають в ліс на іншому кінці країни.Тобто у нас взагалі відсутній проміжний етап між цивільним і військовим життям. Сьогодні ти йшов за хлібом і думав про ремонт на дачі, а завтра ти вже повзеш у багні на БЗВП, не розуміючи, хто ти тепер, і що з тобою буде далі.Потім ти потрапляєш у бойову частину, і навіть не розумієш, кого слухати, на що звертати увагу й витрачати свій час. Розпач і розгублення — найстрашніший кошмар для людини, яка просто не знає, як жити інакше.Набагато кращим рішенням буде плавний, адаптивний перехід — спершу запрошення на семінари, де військовозобов'язаним розкажуть про основи військової організації: хто і що робить, хто над ким старший, яка буває зброя і для чого саме вона потрібна тощо.Далі — курси вихідного дня для підготовки базових навичок: поводження зі зброєю на прикладі макетів, реагування на різноманітні бойові ситуації, тактичне пересування, парамедична, психологічна підготовка тощо. Нічого кардинально нового.Ще бажано оплачувати ці дні, щоб у людей був бодай якийсь стимул не ухилятися, а також надавати рекомендації найбільш здібним курсантам у профільні підрозділи. Після такого досвіду БЗВП і подальше розподілення в бойові частини вже не здаватиметься таким страхітливим.Потрібно зруйнувати цю невидиму стіну між забитим від жаху цивілом та бувалим військовослужбовцем, побудувати міст, через який буде не так страшно іти. Адаптація — це, в першу чергу, відчуття плеча, боротьба зі страхами та усвідомлення, що ми подбаємо в бою одне про одного.Якщо традиційне оповіщення працює погано — потрібно знайти інший шлях, навіть якщо він здаватиметься несправедливим по відношенню до інших людей, яких мобілізували зовсім не так приязно. Хтось скаже, що це зайва витрата часу, але я вважаю, що це — неоціненна інвестиція.Це міцний фундамент для масової мобілізаційної армії, в якій буде менше дезертирства й втрат, більше згуртованості й мотивації. Ми вже вигадали строки служби — лишилося полегшити сприйняття шляху до неї.

Коли Залужного змінили на Сирського, мені не було чого сказати, бо на той момент я майже нічого не знав про організацію армії, і верхом мого уявлення про військо була робота на КП батальйону. Було дуже гірко, але аргументів я не мав, бо що я, старший лейтенант, взагалі розумію?Коли прибрали Федорова, я знав уже набагато більше. Дещо, може, краще б і не знав — душа б так сильно не боліла. Але це знання привело мене до конкретного висновку: відбувається реакція та скочування в чобітний авторитаризм старої гвардії з її застарілими самовбивчими ідеями. Себто, старий казарменний стиль управління, неадекватний сучасній війні, бере гору.Ми готуємось до масової мобілізації в Росії, але симетричні відповіді на неї та застосування класичних загальновійськових рішень тільки призведуть до зайвих втрат і болісних поразок. Варіант «набрати побільше людей і відправити їх як найскоріше в атаку» — НЕ РОБЕ.Чим страшніший, численніший і тупіший є ворог, тим більш винахідливою має бути оборона від нього. Шагістика, відбивання ліжок, філософія підготовки a la «безобразно, но однообразно» не можуть і не мають бути відповіддю на нову загрозу.Нам потрібна свіжа візія, позбавлена тяглості військових традицій, що тхнуть просякнутими потом портянками й тупою злобою начальників, які не бачили життя за межами казарми. І чинне військове керівництво, посилене звільненням свого головного ідеологічного супротивника з міністерства, забезпечити нічого подібного не здатне.

Копаємо бліндаж. Компанія — чоловіки за сорок, і я серед них — наймолодший. Уже про все пожартували й все обговорили, тож робота якийсь час іде тихо, під акомпанемент вітру в гілках лісу й віддалених вибухів. Раптом один чолов'яга відкидає лопату й промовляє:— Як заїбали ці геї.Він підпалює цигарку й гнівно продовжує:— Підараси. Оці всі лесбіянки, педики, гомосеки. Заїбали.Компанія здивовано переглядається, але ніхто не заперечує. Я намагаюсь підтримати розмову:— І жиди теж, да? Заїбали?Чолов'яга задумливо плює на землю й знизує плечима.Земля тверда, руки втомлюються швидко, зате місцевість — дай бог кожному таку зайняти під позицію. Дрон не пролетить, снаряд не влучить.Ще якийсь час працюємо мовчки, аж раптом той самий чолов'яга знову видає:— А я нещодавно бачив відос, як мужик собі в дупу огірки засовує!Він намагається щось додати, але загальний регіт глушить всі його слова. Мужики кричать так, що не чутно власних думок. Лопати летять в яму, хтось від сміху падає слідом за ними.Певно, роботу на сьогодні вже закінчили. Пора поїсти й викликати таксі в розташування.

Нещодавно публікували результати соцопитувань стосовно того, за кого б українці проголосували на парламентських виборах. І от найбільші рейтинги були в неіснуючих партій Залужного, Буданова, Прокопенка й Білецького. Ймовірно, це свідчить про глобальний запит на військових у владі.Проте чіткої відповіді на питання — що саме мають робити військові у владі — немає. Тим більше немає жодних програм, які б відповідали інтересам військових. Є розрізнені думки та вимоги, але вони досі ніяк не сформовані та не проговорені. Користуючись нагодою, опишу свої ідеї та вимоги.Одразу зазначу: ніхто не знає, коли українці повернуться до мирного життя, а отже розбудовувати державу потрібно з урахуванням усіх воєнних ризиків. Тобто мілітаризована демократія, де військова служба є основою громадянства — наріжний камінь нашого виживання.1. Підвищення рівня виплат для військовослужбовців, забезпечення їх житлом, встановлення реалістичного терміну служби за мобілізацією. Наділення командирів усіх рівнів не лише правом розпоряджатися життями підлеглих, а й домокловим мечем відповідальності. Солдати — не розхідний матеріал і мають отримати голос та додатковий захист.2. Незалежна переатестація офіцерського складу з урахуванням знання воєнної справи, доброчесності та моральних якостей. Офіцер має бути взірцем з заслуженим авторитетом, а не представником недоторканої військової касти.3. Перегляд економічного бронювання та посилення мобілізації. Працювати на оборону мають по черзі всі: і чоловіки, і жінки. Роботи в армії та ВПК багато, а добровольців — все менше.4. Повернення строкової служби: всі випускники загальноосвітніх шкіл мають пройти БЗВП, отримати військову спеціальність і відслужити кілька місяців хоча б у тиловому забезпеченні бойових частин. Проходження військової служби в будь-якому вигляді — умова для бюджетного вступу до ВНЗ.5. Загалом військова служба має бути загальною умовою для державної служби та пасивного виборчого права — можливості бути обраним в органи влади. Не обов'язково вже завтра — такий механізм можливий лише з часом, після ретельного планування. Право керувати Україною має ґрунтуватися на готовності за неї загинути.6. Ефективна ветеранська політика: реабілітація демобілізованих, допомога з працевлаштуванням, розширені грантові програми для ветеранського бізнесу, медичний та психологічний супровід, обов'язкова пенсія з моменту відставки.7. Розробка дієвих механізмів для віддаленого, цифрового проведення виборів — починаючи з реєстрації партій і закінчуючи голосуванням. Воєнний стан триватиме ще довго, але це не означає, що ми маємо жити в умовах беззмінності влади.8. Наділення антикорупційних органів новими можливостями для ширшого моніторингу зловживань (в тому числі в армії), швидшого збору та аналізу даних, доступом до швидкої та незалежної експертизи. Ніхто не може наживатись на спільних благах, коли народ веде війну на виживання.Загалом це ні в якому разі не вичерпний список того, що треба змінити в державі, а лише те, що видається особисто мені першочерговим, критично необхідним. Дискутуймо, браття і сестри!

У контексті нещодавньої справи проти двох київських поліцейських, які втекли, замість захищати громадян від божевільного стрільця, згадався випадок 2016 року, коли двоє поліцейських переслідували машину, а у спробах зупинити водія застрелили його пасажира.Виявляється, поліцейського, підозрюваного у вбивстві — Сергія Олійника — судячи з новин, так і не засудили. Його справу вже 10 років то розглядають, то відкладають, а сам він давно поновився на службі. Останні згадки про Олійника були аж у 2021 році. Цікаво, що він там зараз.Якщо поліцейських у свіжому кейсі все ж засудять за службову недбалість, що спричинила тяжкі наслідки, буде якось несправедливо відносно Олійника. Я, звісно, іронізую, але тим не менше.Ось зараз слухаю голову підкомітету ВР з питань правоохоронних органів Сергія Алєксєєва, і він говорить:«Ми маємо тримати тиловий фронт, тому треба перебудувати систему, переоснастити. [...] У нас поліцейські [...] недостатньо підготовлені, щоби там переслідувати когось. [...] Оснастити автівками, спецзасобами, електрошокреами, все інше. [...] Потрібен взагалі інший підхід до патрульної поліції воюючої країни. Це вартові тилу, тобто вони мають бути такі ж спритні як хлопці на фронті. [...] Вони мають бути такими ж потужними, спритними й оснащеними».Можна опустити той момент, що Алєксєєв вважає «хлопців на фронті» атлетами — це вже національна міфологія — але сам хід думки дуже цікавий: він пропонує мілітаризувати поліцію замість вирішити ворох всіх тих проблем, які ведуть до халатності чи безкарності.Я дуже сподіваюся, що підкомітету та й взагалі усім причетним вистачить клепки все ж не плутати поліцію, яка має чіткі правоохоронні функції, з потужними хлопцями на фронті. Проблема не в слабкості поліції, а в неправильному розумінні її функції як самими поліцейськими, так і посадовцями, що її формують. Це інституція, яка має контрольовано та пропорційно обмежувати насильство, а не відтворювати його за військовими правилами.

Якщо біда з українською мобілізацією полягає в тому, що громадяни знають правду про війну і не бажають наражати себе на небезпеку попри незламний патріотизм, у російської мобілізації геть інший вимір. Вона набагато успішніша за українську, але є нюанс. Про все по порядку.Російська влада грубо зачистила медіаполе й свободу слова майже на всіх майданчиках, обмежила доступ до закордонних ЗМІ та соцмереж, обірвала соціальні зв'язки росіян із зовнішнім світом. Таким чином, в очах рядового росіянина війна виглядає майже виключно героїчно й успішно. А головне — вона десь далеко і не стосується його особисто. Репресивні тенденції підштовхують до дводумства: навіть якщо в росіян є підозри про справжню ситуацію на фронті, про дійсні причини війни, страх перед тюрмою змушує відсунути ці думки й повторювати офіційний наратив. Система винагороджує це, адже великодержавний шовінізм і мілітаризм високо цінуються й нібито відкривають шлях у вищі стани. До того ж в обмін на мобілізацію росіяни отримують чималі кошти, які б ніколи не змогли заробити за звичайних умов. Враховуючи колоніальний стан російських регіонів і концентрацію ресурсів у невеликій європейській частині РФ, мобілізація розглядається не лише як соціально схвальний вчинок, а й як крок до радикального покращення добробуту своєї родини.При цьому ризик загибелі у російській армії — надзвичайно високий. Не лише через погане навчання, екіпірування й командування, а й через політичні особливості війни. Щоб виснажити Україну, Росія діє одночасно в кількох напрямках, і один із них — постійний натиск піхоти, що з дня в день, метр за метром продавлює фронт ціною шалених втрат.Ворожі солдати гинуть за те, що у віддаленій перспективі дійдуть до тієї точки, коли Україна втратить можливості оборонятись. Офіційно ж російські війська щодня дістають блискучі перемоги, і потоки гробів не здатні перебити цей наратив. Значні втрати не стають трагедією національного масштабу — розмови про це всіляко придушують.Станом на зараз є підстави вважати, що російська мобілізаційна модель перестала «виходити в плюс». Заходи української оборони призводять до таких втрат серед росіян, що їх більше не можна перекрити потоком добровольців. Про це свідчать посилені спроби примусово залучити на фронт строковиків, студентів і просто випадкових людей.Досі російська мобілізація трималась не на мотивації, а на поєднанні ізоляції, страху та матеріального стимулу. Ймовірно, зараз війна доходить до моменту, коли цих заходів уже недостатньо. Що буде далі? Можливо, це буде масова мобілізація. Можливо, залучення збройних сил Білорусі. Можливо, і те, й інше разом.Що тут хорошого для нас? По-перше, гроші перестали визначати обсяги російської мобілізації. По-друге, цих грошей стало менше завдяки українській стратегії послаблення ключових експортних можливостей росіян, про що дедалі частіше відкрито говорять у Кремлі. Невідомо, чи захочуть росіяни воювати за менші кошти або взагалі безкоштовно.Наша перемога полягає у стратегічній поразці Росії. Тобто цей момент настане не тоді, коли ми всі підемо в героїчні атаки на відбиття кордонів 91-го року, а тоді, коли росіяни втратять можливість іти хоч кудись. Але для цього українському війську, оборонній промисловості та уряду потрібно ще більше розумних та хитрих людей. Так переможемо.

Якщо розібратися в проблемах поповнення війська спокійно й без надмірних емоцій, виходить доволі сумна, але зрозуміла картина.Почнемо з бази. Звичайним людям природно боятися за своє життя й ховатись подалі від небезпеки, особливо якщо цим вже хтось опікується.Коли ворог був на підступах до серця України, до зброї добровільно ставали десятки тисяч людей на день. Чотири роки потому, коли ворог опинився десь на околицях, мотивації поменшало, адже бойові дії — десь далеко, та й армія у нас чимала, тож бажання розлучатися з комфортом нема.Також варто врахувати, що українське суспільство має широкий доступ до інформації про стан справ на фронті. Пропаганда м'яка, цензура умовна, а військові проблеми відкрито обговорюються в найбільших медіа. Тобто люди чудово розуміють, що війна — це не легка прогулянка.Довіра до інституцій слабка, тож коли розумієш, що армії бракує справедливості, мотивації ставати солдатом більше не стає. Філософські роздуми про громадянський обов'язок тощо звичайних людей особливо не мотивують — цим серйозно переймаються лише нечисленні ідейні та відчайдушні.Для звичайної людини цілком нормально жити, усвідомлюючи, що її комфорт і безпека забезпечуються за рахунок когось іншого. Тому для поповнення війська цих звичайних людей треба залучати примусово. Щоправда, успіх не гарантований: поки одні звикають і втягуються, інші тікають.Тобто ключ до посилення мобілізації — у військових реформах. Вони не забезпечать потоки сотень тисяч людей, але знизять рівень тривоги новобранців, а відтак — і рівень дезертирства, що наближається за масштабом до проблеми ухильництва.Ймовірно, збільшення виплат, покращення якості військового управління, поява термінів служби або хоча б перебування на позиціях розрідять опір мобілізації, проте люди навряд чи припинять сахатися груп оповіщення чи плакати на полігонах. Бо мобілізація — невідомість, що лякає.Вимагати передбачуваності служби — утопічно, але це не означає, що ми не мусимо старатись. Кожен мобілізований має заздалегідь розуміти, що на нього очікує, хоча б в загальних рисах. Він також має бути впевнений, що про нього подбають і захистять від несправедливого ставлення.Кожен оборонець має бути впевнений, що він, вдягаючи форму, перестає бути ніким, і отримує ясні перспективи для подальшої кар'єри й добробуту. Всього цього можна добитись, аби була політична воля. Ну і розуміння з боку тилу, який раптово втратить частину свого комфорту.

Слухаю розмову Данила Мокрика й Максима Бужанського, і одразу впадає на слух маніпулятивна манера спілкування депутата, який легко й невимушено називає чорне білим, потім рожевим, а далі взагалі каже, що сліпий і не розрізняє кольорів.Спершу шановний народний обранець заявляє, що побачив у Майдані не революцію, а радше переворот. Крім того, що це емоційна маніпуляція (революція — щось хороше, а переворот — щось погане, попри те, що це дуже близькі поняття), це ще й політологічна нісенітниця.Революцію визначає перш за все масове залучення громадян та неможливість подальшої легітимності системи. Переворот визначається змовою вузького прошарку еліти, незалежно від того, наскільки легітимною була система. Майдан, очевидно, був революцією.Далі пан депутат говорить, що взагалі не прихильник революції, бо, мовляв, завжди краще еволюція. Так, ніби революція чи еволюція — рівнозначний вибір в меню. Така собі універсальна мудрість в білому пальто, хоча революція чи еволюція — не ті явища, які можна обрати.Революція стається за сукупності причин і обставин, як стихійний політичний процес, а не як спланована й добре підготовлена політична дія, якої хтось просто забажав. Можна обрати — бути за чи проти революції, але вона є відповіддю на неможливість подальшої еволюції.Можна готуватися до революції та очолити її, коли вона розпочнеться, маючи агітаторів, лідерів, ідеологію, здатну захопити маси. Можна оголювати протиріччя, провокувати конфлікти, але революція — це не та річ, яка відбувається за чиїмось бажанням.Революція стає вибором внаслідок нелегітимності та кричущої непопулярності влади, нездатності політичної системи до розвитку або ж перспектив, набагато страшніших за масовий політичний конфлікт.Дійсно, революції мають катастрофічні наслідки, але так само їх мають і придушені революції, і громадянська бездіяльність під час системної кризи — ми всі маємо наочні приклади цього в сусідів на півночі та на сході.І це не просто одинична маніпуляція чи сумлінна помилка. Бужанський маніпулює та бреше про все, навіть у темах, які геть не принципові для його доброго іміджу. Він заперечує правдивість соцопитувань, розповідаючи про недоліки бліц-опитувань.Бужанський «розвінчує» соціологію на прикладі минулих виборів у США, де за опитуваннями перемагала Гарріс, а насправді переміг Трамп. Мовляв, люди брешуть в опитуваннях, буває. Хоча насправді проблема в системі виборів США, яка не гарантує перемогу за кількістю бюлетенів.Потім депутат радикалізує мовне питання — бізнес обслуговує або українською, або якоюсь іншою мовою, так, ніби українська за замовчуванням і будь-яка інша на вибір клієнта — взагалі не опція. І подібне на кожному кроці. Бреше, маніпулює, вдягає біле пальто і промовляє трюїзми.Максим Бужанський не має ані переконань, ані банально послідовних ідей, і говорить лише те, що надає йому вигляду помірного та мудрого політика на противагу шаленим радикалам і безголовим революціонерам. Запам'ятайте цього пройдисвіта й не дайте йому політичного майбутнього.

Бачу дивну тенденцію, що йде всупереч усталеному століттями армійському шляху кадрового зростання, в якому молодший офіцер — командир взводу рано чи пізно стає офіцером середньої ланки — командиром батальйону, бригади тощо.Напевно, у невеликій кількості елітних підрозділів це працює, однак в масовій армії я з такими випадками майже не стикався. За чотири роки служби мав нагоду спостерігати інше: толковий офіцер може роками лишатися на своїй посаді, а для зростання переводиться в іншу частину.Наприклад, у разі звільнення командира роти командир взводу стає ТВО, аж допоки звідкись збоку не пришлють нового. Випадків, коли молодший офіцер дослужується до командира частини, на моєму досвіді було небагато, і вони мали суттєві нюанси.При цьому на рівні сержантської ланки класична логіка зростання все ще працює — безліч командирів відділень спокійно ставали головними сержантами взводів, а потім рот і вище, або ж отримували пропозицію укласти контракт і стати офіцерами — командирами взводів.Вбачаю в цьому явищі як цілком раціональні, так і геть нерозумні, корупційні причини. З одного боку, повномасштабна війна — це тотальна криза, в якій кожен толковий керівник має лишатись на своєму місці, бо не факт, що його наступник зможе впоратись.З іншого боку, старшим начальникам потрібна в першу чергу саме керованість підрозділами, а не авторитет молодших командирів серед підлеглих і їхні людські якості чи воєнні таланти.Це створює в кадрових процесах кватирку для кумівства, оскільки свій=лояльний, а отже краще поставити на вакантну посаду вірного офіцера зі сторони, аніж дозволити зрости комусь із підрозділу.Того й маємо ситуацію, в якій командири взводів стають командирами інших рот, потім командирами інших батальйонів і так далі, щоразу потрапляючи в нові колективи, де їх майже ніхто не знає.Маю невтішний висновок, що така викривлена система росту для офіцерів — не стільки результат корупції чи профнепридатність військового управління, скільки наслідок кризової ситуації — тотальної війни, і ми не позбудемось цього, аж поки не армія не перейде в режим мирного часу.А поки ми воюємо, офіцери будуть не кращими зі своїх підрозділів, як це, ймовірно, було в класичній для нас прусській армії, а кочовим адміністративним ресурсом, який тасується туди-сюди для владнання проблем.Але є й хороше — величезний простір для розвитку сержантської ланки, як когорти лідерів усіх рівнів, себто військовослужбовців, що поєднують бойові та адміністративні функції, мають авторитет, а головне — дбають про підлеглих, бо це їхній прямий і головний обов'язок.