✙ Передостання інстанція ✙ | Всі ми справедливо сваримось на кволих союзників, які не дуже допомага...

Всі ми справедливо сваримось на кволих союзників, які не дуже допомагають або ж і зовсім зраджують, проте насправді багато з того, що відбувається довкола нас останні 4 роки — зовсім не ганьба історичного масштабу, а цілком закономірні явища.Пригадуєте, коли восени 2022 ми мали ініціативу й хорошу інерцію, щоб нанести росіянам нищівного удару, однак не мали для цього засобів? Нам довелося чекати до наступного літа, поки союзники не надали достатньо техніки, але було вже пізно. Далі союзники надали нам конче необхідні далекобійні засоби, однак заборонили бити ними по Росії, посилаючись на можливу ескалацію, і ми знову втратили дорогоцінні можливості. Врешті у нас з'явилися власні далекобійні засоби, які можна використовувати без огляду на чиїсь побоювання, однак росіяни теж не гаяли часу й довершили свої ракети та дрони.Щойно ми почали відплату тією ж монетою, знищуючи стратегічні підприємства Росії, наш головний західний партнер вирішив... примирити нас. Критично важливі засоби ППО ж різко знадобилися самим союзникам. Знову ми спіткнулись об цей дружній камінчик і розбили собі лоба. І так щоразу.Можна прослідкувати повторюваний патерн у поведінці наших партнерів: щоразу як ми стаємо здатні на прорив, нам підрізають крильця й тримають у напівживому стані. Щоб чогось не сталося, мабуть. Наприклад, ескалації. І причини такої облудної політики мають сильне історичне коріння.Якщо згадати масштабні конфлікти ХХ століття, головним винуватцям злочинних війн крепко давали по шапці всім світом лише в тому випадку, якщо вони не були глобальними або хоча б регіональними гегемонами з могутніми арміями, особливо з ядерною зброєю. Винятків було небагато, але й найбільш яскравий — суецька криза — закінчився простим примусом вивести британські та французькі війська з Єгипту, бо так захотіли більші рибини. Лондон і Париж не були покарані, як це сталося із Берліном у попередньому десятилітті.Коли війни розв'язували СРСР чи США, цивілізований світ висловлював глибоке занепокоєння або ж нишком надавав їхнім жертвам підтримку, достатню для того, щоб не провалитись, але недостатню для справедливого покарання агресора. США програли в'єтнамську війну, але не платили репарацій Ханою, а їхні лідери не поставали перед трибуналом за воєнні злочини. Те саме стосується СРСР з його афганською кампанією.Ще раніше, США, попри свою могутність, не надавали адекватної підтримки колишнім союзникам по Першій світовій війні навіть тоді, коли німецькі танки були на підступах до Парижу. І лише напад Японії, коли найжахливіші злочини вже були скоєні, змусив їх вступити у війну без альтернатив.Перед тим, коли Третій Рейх розгорнув репресії проти євреїв, більшість країн не погодилась прийняти їх у себе, фактично прирікши на геноцид. Чехословаччину ж узагалі віддали Гітлеру наче жертвенну вівцю.Тож у дивній поведінці наших союзників сьогодні немає нічого надзвичайного — вона цілком очевидна. Інколи навіть складається враження, що наші партнери більше турбуються про захист інтересів Росії — принаймні практика свідчить саме про це. І їхню мотивацію можна зрозуміти. Майндсет геополітичної шахівниці не звик рахуватися з пішаками, якими нас безперечно бачать дорогі західні друзі. Безумовною повагою користуються лише великі фігури.Щоправда, за цими ж правилами пішак може перетворитися на ферзя та круто повернути хід гри. А ще краще ніж терпляче йти до кінця шахової дошки — взагалі не грати за цими правилами.Принаймні у нас є перевага, бо ми ламаємо модель поведінки, за якою давно мали бути переможені. Натомість ми завоювали серця та розуми половини світу й стоїмо завдяки цивільній армії, що досі не вдавалося тим, хто примирився з роллю пішака.