Хотів написати з приводу останніх новин протестів щось розумне та благодатне, але нічого крім банальностей не виходить. Тому скажу лише, що ми не зможемо воювати бозна скільки років у обставинах, коли небезпеки на фронтах здаються набагато легшими за негаразди в підрозділах.Ми ніколи не створимо комфортну й справедливу армію, бо вогонь, залізо і кров, з якими ми стикаємось, самі по собі є протилежністю комфорту й справедливості. Однак якщо громадяни бояться в армії не поранень чи загибелі, а дисциплінарних мук і страждань — це вже вирок.Нам достатньо того, що боротьба з загарбниками є нескінченною скелею, яку доводиться лупати ложкою. Якщо такою скелею стає ще й наша організація — мотивації тримати ряди не буде взагалі.Багато хто з нас почувається покинутим, ба навіть зрадженим власним народом, бо в той час як одним доводиться рік за роком перемагати ворога й власних демонів, інші свідомо уникають цієї участі, а найбільш здорові та активні — взагалі від неї звільнені.У країнах, що ведуть війни на чужій землі, воювати — це вибір. У нашому випадку такого вибору нема, бо ми захищаємо саме існування України та українців. Сьогодні потрібно захистити те, що всі ми любимо, але не всі — цінуємо.Українці, які сидять по домівках і сподіваються, що все вирішиться саме по собі, без їхньої участі, мають усвідомити, що від такого ставлення від їхніх домівок й усього того, що вони цінують і люблять, невдовзі нічого не залишиться.А урядовці, яким ми довірили вести країну в час війни, мають зрозуміти, щоперекласти весь тягар війни на плечі тих, хто вже взяв на себе найбільшу відповідальність з усіх можливих, і при цьому перемогти, не вийде. Армії, які ненавидять своїх солдатів, зазнають ганебної поразки.