🎭🍷ОТАКОЇ, АНДРІЙКУ! 🍷🎭

📚 Товариство! Надійшла пропозиція від підписника «Отакої, Андрійку!», якого, до речі, теж звати Андрій, організувати для всіх охочих спільне читання певної книги з подальшим її обговоренням у коментарях.➡️ Пропоную розпочати цей експеримент зі спільного читання «Зазі в метро» і «Вправ зі стилю» Ремона Кено в українському перекладі Ярослава Коваля та Юрка Позаяка.Це дуже неординарна, провокативна книга з вайбом Парижу, абсурдом, бурлеском, чорним гумором і карколомною грою слів. Історію про Зазі, до речі, у 1960-му році екранізував режисер Луї Маль.Цікаво, що «Зазі в метро» називають невеличким «романом антивиховання», він входить до списку 50-ти найвидатніших книг ХХ століття за опитуванням газети «Le Monde».Тож прошу зголошуватися, хто бажає взяти участь у такому спільночитанні! Зазначу, що цю книжку Кено можна позичити в бібліотеці, або ж придбати за 117 гривень на сайті Якабу 😉💬 Водночас пропонуйте свої книги для спільночитання. Чи варто брати для цього товстунці, які довго читаються? 🤔

У доінтернетні часи, коли не було ще месенджерів і тіндера, журнали допомагали своїм читачам знайти в різних куточках України друзів для спілкування, а там, якщо пазли складуться, й щось більше.Пригадуєте журнальні рубрики знайомств, де друкували адреси і коротенькі розповіді про тих, хто хоче листуватися? Такі, зокрема, були в «Класі» та «Пригодах». Зі спортивного інтересу я надіслав у «Клас» листа в цю рубрику й мою адресу надрукували.Після цього неочікувано листи посипалися на мене зливою, аж тепер маю їх цілу велику коробку з-під взуття 🙃 Писали здебільшого дівчата, бо вони зазвичай ініціативніші та й з протилежною статтю цікавіше спілкуватися.Іноді одразу приходило декілька листів, поштарка навіть підморгувала мені: мовляв, придивися до котроїсь і не забудь покликати мене на весілля 😃 Листи писали винятково ручкою від руки, клеїли наліпки, вкладали до конверта листівки, валентинки, свої фотки, а дехто навіть оріґамі папужки (оно воно на фото). Чарівно було!💬 А ви писали колись такі листи? 🤗

Розповім про ще одну прочитану книгу. Ця збірка новел «Тут місце не для жінки» класика австралійської літератури Генрі Лоусона вийшла 1970-го року в чудовій серії «Зарубіжна новела».Герої Лоусона – люди натовпу, знедолені, часто самотні й кинуті напризволяще бурлаки-шукайбіда, які переживають біди та втрати і носять у клумаках усі свої коштовності. З його зворушливих, а іноді й дотепних, сповнених співчуття історій зіткана панорама життя Австралії кінця ХІХ століття.«Я там народився. Саме через те я й маю злість на ту кляту країну. (...) То, брате, така країна, що тільки-но до неї потрапиш – ту ж мить кортить накивати п'ятами», – зізнається в любові до Австралії герой однієї з новел.Майстерний оповідач Лоусон розповідає життєві історії й раптово їх обриває, залишаючи читача наодинці зі спровокованими емоціями. Дуже сподобався український переклад цих новел: «прикволів» замість «занедужав», не ліг, а поклався спати. А ще запала в душу метафора «зі скляним богом цілуватися» – себто випивати міцненьке 🥃

Насправді її звали Норма Джин і була вона шатенкою. Мерилін Монро – кінозірка, ікона краси й гламуру середини ХХ століття, позашлюбна дитина, яка виховувалася у прийомних сім'ях, притулках і була гидким каченям. Її мати втратила здоровий глузд, і все життя Мерилін боялася збожеволіти.Харизматична інтелектуалка, яка хотіла позбутися образу солоденької кралечки. Життєрадісна любителька вечірок і водночас глибоко духовна, впевнена в собі жінка, яка водномить могла стати замкнутою, меланхолійною, розплакатися й заїкатися від сильного хвилювання.Зіткана з різних особистостей Мерилін уміло зачаровувала чоловіків і жінок, мала безліч романів, але всі її стосунки і шлюби невдалі. Вона потерпала від безсоння, страшних снів і депресії, живучи за дві пігулки від смерті. Й померла загадково – самогубство це чи вбивство?Ця біографія Монро на понад півтисячі сторінок – про силу бути жінкою. Історія життя від раннього дитинства до останніх днів кінодіви, яка кинула виклик світові у прагненні його підкорити.

Поділюся з вами ще скарбами зі своєї дитячої колекції 🤗 Чи пам'ятаєте журнал «Пригоди» і щомісячні газети «Веселі уроки» та «Весела перерва»? Вони, звісно, не такі олдскульні як «Малятко», «Барвінок», «Однокласник» чи той же «Клас».У «Веселих уроках» та «Веселій перерві», що видавалися в Черкасах, здебільшого були природничі науки в розважальній формі з коміксами про пригоди Живчика (того самого, оскільки «Оболонь» фінансово підтримувала ці періодичні видання), Ньютона й Архімеда, деталі для виготовлення паперових моделей усіляких машин, а ще цікаві уроки англійської мови, на яку в мене була алергія 😃«Пригоди» – з категорії підліткових журналів. Тут щономера було безліч інфи про зірок музики, кіно, інтерв'ю з селебріті, love story і ціла вкладка зі сканвордами – розгадуєш, складаєш ключові слова, заробляючи бонуси, які обмінюєш на цінні призи (я зазвичай їх обмінював на ексклюзивні кумедні наліпки, пазли або ж аудіокасети, до чогось соліднішого не дотягував 🙃).💬 Пам'ятаєте такі видання? 🧐

Пам'ятаєте, як у школі ми читали «Читанки»? Були вони наповнені мудрістю, затишком, учили нас розуміти й любити життя, а іноді розважали смішинками. Як, зрештою, і «Читанка» Володимира Ковцуна (Владзя).Він витягає шухлядки зі спогадами. З них випадають затерті світлини, на яких усі справжні та щирі. Відчуваємо тепло й аромат щойно видоїного молока, смак малинової мармуляди, робимо з татом вудку з патика, летимо ровером на ставок, напихаючись яблуками-зелепухами.В цій «Читанці» для дорослих багато коротких атмосферних історій – про женячку, плюси і мінуси сімейного життя, про старе сільське весілля в палатці з килимами на стінах, про вчительку з високовольтним поглядом, про серце, що товклося диким горобчиком.Як і в попередній книзі Владзя «Від нервів», написані колоритно, з соковитою іронією і галицькою говіркою – одні в жанрі стендапу, інші – цілком самодостатні новели (як от про кицю Ляльку чи Ігорка, який на декілька днів випадково втрапив до Раю).Словом, дуже помічне чтиво для зимових вечорів.

Якби я не знав, що автором цієї книжечки є чоловік, то, бігме, подумав би, що її написала жінка. Адже Януш Леон Вишневський дуже тонко малює психологію закоханих жінок. Шість оповідань тут написані від імені жіноцтва й одне від імені чоловіка.Не банальні історії кохання – щирого, пристрасного, жертовного, іноді забороненого і трагічного. «Невчасно може прийти гикавка, місячні, смерть або сусідка. Але не кохання», – запевняє одна з героїнь Вишневського.Часто трапляється, що хтось із закоханих гине, помирає від хвороби, страждає від вимушеної розлуки, аби через цей катарсис читачі могли відчути могутність справжнього кохання. Попри перешкоди закохані радіють митям бути разом, коли «спільне читання книг уголос пов'язує людей значно більше, ніж спільне виплачування кредиту».В цих історіях багато жінок, які сповідаються у своїх почуттях, страхах, переживаннях, ненавистях та коханнях.Доволі чуттєва книга, але, вочевидь, вона би мене більше вразила в юні роки, коли я ще був мрійливим романтиком 😉

🔥 В цього француза що не книга – кайф! Хочу ще! Луї-Фердінан Селін – бунтар, провокатор, крикливий брудний покидьок, якого хочеться то дружньо поплескати по плечу, то схопити за горлянку! Розлючений Кафка й непосидючий Джойс в одному флаконі!Всі його романи позначені автобіографізмом. «Феєрія для іншого разу» Селіна складається з двох частин. Перша – сповідь-самокепкування в'язня, засудженого на смерть за колаборацію з гітлерівцями (є в біографії автора такий грішок). Він гниє в буцегарні серед «бридких від мук акробатів пекла із виряченими баньками химер», від нього всі відреклися, а майно його конфіскували.Друга частина – це ніч бомбардування Монмартру у 1944-му році, моторошна картина Апокаліпсису з перетвореними на манекенів мешканцями будинків в осерді безодні під літаками, що скидають із неба Пекло.Понад півтисячі сторінок «Феєрії» написані короткими реченнями, помережаними безліччю знаків оклику і трикрапок, забарвлені надмірною експресивністю, гротеском та фізіологічними подробицями. Заворожує!

У видавництва «Темпора» з'явився новий сучасний сайт, і тепер тут можна замовити одразу декілька книжок й оплатити їх за звичною схемою (якщо пам'ятаєте: на старому все було складніше).«Темпора» славиться українськими виданнями американських постмодерністів, наших письменників 1920-их років, класним нонфікшеном, цікавезними біографіями неординарних особистостей від Алоїза Принца, книгами Джозефа Конрада, Ольги Токарчук (якщо полюбляєте творчість цих авторів, то вам сюди!), а ще трилогією «Клинок честі» британця Івліна Во.На новому сайті варто звернути увагу й на їхні старіші видання за доволі демократичними цінами. Зокрема на книгу п'єс загадкового польського митця, провісника театру абсурду Станіслава-Іґнаци Віткевича «Вінт чи бридж – this is the question» у перекладі вже покійного соліста «Мертвого півня» Михайла Міська Барбари (до речі, це він на обкладинці), п'єси лауреата Нобелівської премії з літератури Гарольда Пінтера і книжечку «Зникомі європейці» Ґауса про унікальні європейські етнічні групи.

Круто, що в нашому культурному просторі є книга «Це вам не естрада»! В ній музичний журналіст Філ Пухарєв відкриває олдскульних зірок української поп-музики, дотепно й легко розповідає, як народжувалися легендарні шляґери – від «Щедрика» Миколи Леонтовича до «Цей сон» Степана Гіги.🎶 Цією книжкою автор повертає нам своє, даючи читачам штурханця – мовляв: «Ого, яка в нас яскрава і самобутня музика, бігме чіпляє за живе!» На її сторінках знайомимося з композиторами, поетами-піснярами, співаками, співачками, музичними колективами – зокрема з геніальним Володимиром Івасюком, солодкоголосим Назарієм Яремчуком, родичем Соломії Крушельницької Мирославом Скориком, людиною-мемом Іво Бобулом.Більшість із них творили шедеври всупереч заборонам і перешкодам комуністичної системи, в якій жили. Навіть за залізною завісою вони створили хіти, які гідно конкурують із творчістю The Beatls чи Pink Floyd.🎧 Прослухати їх і поповнити свій плейлист можна, відсканувши QR-коди після кожного розділу книги «Це вам не естрада».