Доречніше сказати, що книгу спогадів «Homo Feriens» поетки Ірини Жиленко я не прочитав, а прожив, адже кожне слово в ній пульсує. Ця мемуарна епопея на понад 800 сторінок містить її написані у 1960-1980-их щоденники та листи до свого чоловіка – письменника Володимира Дрозда, що переплетені міркуваннями з погляду 1990-их – початку 2000-их.Авторка тут і філософ, і лірик, і фея карнавалу з елементами хуліганства. Вона наче спілкується зі своїм минулим.Через щирі особисті історії Жиленко емоційно вихлюпує радощі, болі й трагедії бунтівливого покоління шістдесятників, представницею якого є, – творчих авантюристів і руйнівників совєтського маразму. Згадує, як вони жили і творили всупереч тиранії ідіотизму. Жиленко болісно переживає арешти друзів, тогочасні репресії щодо інтелігенції, ранній відхід із життя Василя Симоненка й загадкову смерть Алли Горської.Попри підступи долі шістдесятники не втрачали іскри Homo Feriens – людини святкуючої, смакуючої пристрасть творчості, світло добра, людяності й оптимізму.
Ірина Жиленко свідчить, як у 1960-70 совєти утискали нашу інтелігенцію й русифікували Київ:➡️ «На концерті більше психувала, ніж тішилась. Більшість співаків виконували сучасні українські пісні... російською мовою. І звучать вони бридотно»➡️ «У Києві пахне чорним із жовтим, пахне божевіллям – всі нервові, надірвані, істерично-галасливі; це страшно, бо їм не по двадцять років, і вони розуміють, що життя їхнє вбито...»➡️ «Перехожі здалеку починали крутити носами, завваживши наші пустощі, і лаштувалися переходити на другий бік вулиці, але варто їм було зачути українську мову, як одразу заспокоювалися і посміхалися до нас. Бо і київській дитині відомо, що хулігани українською мовою не розмовляють»➡️ «Інтелігенція хворіла на сексотоманію. Кожен у кожному бачив стукача і боявся сказати сміливе слово»➡️ «Бідолашні ми, бідолашні. Ну, чому нам судилося жити побіля такої держави-монстра, як росія? Де кінець нашим кривдам? Це ж тільки вдуматися: за ґрати садовлять найкращих, найблагородніших, найрозумніших...»
🥰 Радість бути жінкою зі щоденника Ірини Жиленко:«Давно вже нікого не бачила, то прихорошилась, обшила чорним мереживцем стару квітчасту блузку (от і обновка!), вкоротила спідничку, капрон, туфельки – у мене ж бо дуже непогані ніжки, крихітні і граційні. Там скрізь великі дзеркала (у Клубі Ради Міністрів), і я бачила себе в них і дуже собою тішилася. Сидячи вдома, я вже навіяла собі, що старію. А тепер у всіх дзеркалах бачила маленьке і тендітне створіннячко, в чорних мереживцях і з величезними сірими очима, до яких дуже пасувала моя сивіюча гривка. І було у нього молоде-молоде личко з дитячими губками. І дуже жіночна посмішка була у того створіннячка, і пахло од нього гарними ризькими парфумами «Троянда». Чоловіки оточували мене, як мур, казали компліменти, шанобливо схиляли сивіючі і лисіючі голови (така я молода серед усього цього доходячого письменництва!). Кокетували, тисли ручку, зазирали в очі, коротше – падали штабелями мені в ноги, а я по них ступала своїми маленькими ніжками на високих підборах»
🎬 Поринув я знову в гущу українського кінематографу 1990-их – у фільм «Кому вгору, кому вниз». Як же тут класно змішано кримінальну драму з абсурдом, містикою, фантастикою, пародією на лихі 90-ті, з нотками кабаре та химерного реалізму!В головних ролях Петро і Богдан Бенюки, Анатолій Хостікоєв, Олексій Горбунов, а саундреки – від рок-гурту «Кому вниз» із текстами Андрія Середи! Не обійшлося й без карколомних переслідувань і легкої еротики 🔥За сюжетом Петро Бублик виходить на роботу і з 1979-го потрапляє у 1992-ий рік, де в Києві перетинається з нетиповими для так званого «розвиненого соціалізму» авантюристами, шарлатанами, чаклунами, мафіозі й намагається витягнути з цієї гріховної вакханалії свою юну дочку Женю.Мої найулюбленіші цитати з цього фільму:🎯 – Що з вами?– Лікарю, я починаю ненавидіти людей.– Важкий випадок.Приготуйся до клізмочки, бабусю!Вся ніч пройшла для Петра Бублика спокійно. І настав ранок: 18 вересня 1979-го року. До комунізму залишався один рік і три з половиною місяці.
1960-1970-ті роки, Ірина Жиленко у книзі «Homo Feriens» згадує друзів-шістдесятників:📝 Учора була у Ліни. Воістину, в цій жінці сидить демон (чи янгол?) поезії. Я виходжу од неї завжди ущасливлена. Німб маскується під її буйне золоте волосся. (...) Довкола неї витає аромат талановитості. Адже якщо в мені поет захований глибоко і назовні нікому не помітний, то Ліна Костенко завжди поетеса – і в поезії своїй, і в зовнішності, в погляді, в манері розмовляти, в способі життя, навіть у тому, як вона лицює спідничку. Вона – ніби в хмарині таланту, як левиця-аристократка в парфумах.📝 «Ти маєш рацію, – сказав Григір (Тютюнник), – я теж сумний і злий у київському оточенні і бадьорий серед простих людей». Господи, хіба я цього не знаю? Григір добрий і веселий, коли пише, коли мандрує і розмовляє з людьми. Але у Спілці письменників я майже ніколи не бачила його веселим і... тверезим.
📸На фото (зліва направо): Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Борис Олійник.
Значна частина спогадів Ірини Жиленко про шістдесятників складається з її написаних у середині 1960-их листів до свого чоловіка – прозаїка Володимира Дрозда. Молодята щойно розпочали спільне життя, а Володю забрали на три роки до війська за тисячі кілометрів.Цими листами, які вона називає епістолярним любовним романом, Ірина заповнювала порожнечу розлуки й самотності, маневруючи в текстах між творчістю, саморозвитком і побутовими клопотами.🎯 «Зараз піду в фотоательє, заберу фотокартки і вишлю тобі. Тоді зроблю манікюр і підфарбую вії. Накуплю квітів і буду ходити гарною і безалаберною. Щось у мені захуліганило сьогодні»🎯 «Вчора ввечері, коли вже голова відмовлялась перетравлювати філософію, так надраїла підлогу, що нині вікно із садом аж відбивається в ній. Добре, що немає мого чоловіка і нема кому нещадно руйнувати зведену мною фортецю чистоти»🎯 «Посилаю тобі уривок із Драчевого сценарію. Пробач, що в такому вигляді – загортала в нього редиску. І Драчик хай простить. Гіршим сценарій від того не став»
Ця книга була для мене захопливою пізнавальною мандрівкою минулим Східної Європи – від далеких язичницьких часів, крізь Середньовіччя, панування імперій, дві світові війни, крах комуністичної утопії й до наших днів.На її сторінках молодий історик, етнічний поляк єврейського походження Якуб Мікановський, який через примхи історії став американцем, розповідає про те, що впродовж століть визначало унікальність і цінності країн Балкан, Балтії, Польщі, Угорщини, Чехії, Румунії, Болгарії, Албанії та України, органічно вплітаючи нитку власних родинних спогадів.Він досліджує, як різні східноєвропейські народи й держави уживалися в мовному, етнічному, культурному, конфесійному розмаїтті, зосереджується на їхньому спільному і відмінному. Читаючи, пильно слухаєш голоси різних поколінь – багатьом співчуваєш, з кимось смієшся, в декому впізнаєш себе.Ця суміш історичного дослідження та репортажу читається легко й цікаво, ніби художній роман із несподіваними сюжетними викрутасами і карколомними іграми на емоціях.
«Приятель небіжчика» Андрія Куркова – кримінальна драма з екзистенційним присмаком та оригінальним сюжетом на сто з хвостиком сторінок. Київ початку 1990-их, 35-річний інтелігент-перекладач Анатолій заходить у глухий кут – його кидає дружина, стабільної роботи немає, майбутнє примарне. Тож він вирішує ефектно піти з життя й... потайки замовляє кіллеру власне вбивство.«Для самогубця я був занадто життєлюбний, але для жертви – те що треба», – міркує головний герой. Ця трагічна моновистава набуває несподіваних обертів і тримає в напрузі до фіналу.Текст легкий і водночас глибокий, просякнутий меланхолійністю й авантюризмом лихих дев'яностих: «Пити чай з туманом за вікном – у цьому було щось від дорогої скандинавської лікарні для невиліковно хворих... Сніг цього року випаде без мене».Екранізація цієї історії за сценарієм її автора (кіно 1997-го року, є на YouTube з українським дубляжем) входить до сотні найкращих українських фільмів. Книга хороша, та фільм іще кращий. Мені зайшло, тому раджу! 😎
Бляха, яка ж це крутезна книга! Атмосферна, розхристана, відверта, дотепна, шалена! 🔥 За настроєвістю «Ужгородські історії» закарпатця Банди Шолтеса – це Чарльз Буковскі, Чак Поланік, Генрі Міллер під українським соусом, але з більшою дозою самоіронії, інтимності й любові до людства (б'є – отже, любить!).Під цією колоритною обкладинкою автор помістив понад півсотні коротких оповідань (деякі займають не більше двох сторінок), написаних на основі реальних подій. Зварйовані кумпелі, міські божевільні, студенти, повії, безхатченки, випадкові диваки, завсідники барів, фестивальні тусівники, любителі лиґнути міцненького та інші колючі персонажі кочують з однієї історії в іншу і вляпуються в нестандартні, іноді анекдотичні ситуації на тлі закапелків Ужгорода, Харкова та угорської провінції. В них море недоліків, але саме цим вони найбільше викликають симпатію.Я моментально залип у цьому неординарному чтиві. Як сказав Банди Шолтес: «Спасибі тобі за книжки, Боже, ти реально крутий, дай тобі бог здоров'я» 😎
Новели та повісті з цієї симпатичної збірки Богдана Нижанківського справили на мене різні враження. Одні здалися одноманітними й заколисуючими, а деякі зачарували, як от історія про злодія, який мав забагато серця, пригоди радника маґістрату Анатолія Книжечки на площі Ринок і шедевральна сюрреалістична повість «Я повернувся до мого міста» (обов'язково прочитайте сю геніяльну річ!).Нижанківський писав у 1930-40-их роках і наповнював свої твори шумовинням тогочасного рідного Львова з його колоритними вуличними балачками, кнайпами, батярами, злодіями, вар'ятами й безліччю інших схиблених марґіналів та авантюристів. За атмосферою і стилем це такий собі український Богуміл Грабал.
«Будь задоволений, що можеш дивуватися. Той, хто нічому не дивується, втрачає в житті половину приємности», – каже один із героїв Нижанківського.«Кожна жінка, окрім гарної одежі, потребує компліментів»«Коли не маєте рівного собі товариства, самотність – найкращий приятель»«Життя тим і гарне, що має в собі несподіванку смерти»
