Підніміть руки, хто читав «Віллу у Сан-Фурсиско» Ярослави Литвин? Тут уже видавництво «Фабула» оголосило, що можна передзамовляти на сайті продовження цієї історії – нова книжечка називається «Хрущі над вишнями».Як і попередня книга, вона дуже гарненька і з кольоровим зрізом. Можете дарувати цю красу мамі або коліжанці, але майте на увазі, що для розуміння сюжету спершу варто ознайомитися з «Віллою у Сан-Фурсиско».Це затишне, ненапряжне, дещо романтичне чтиво з колоритними героями для хорошого настрою. Кондитер Євген не лише допомагає Олі Синичці відновлювати її стару хатину, а й має щодо неї серйозні плани, тож старається сподобатися Олиним родичам – іноді це призводить до кумедних ситуацій.Текст «Хрущів над вишнями» я читав іще торік, адже авторка довірила мені побути бета-рідером її майбутньої книги. Особливу дискусію в нас викликало те, чи має у фіналі роману Євген бути в трусах, а якщо таки без, то яким чином 🙃 Тож цікаво, що ж Ярослава в підсумку вирішила зробити з Євгеновими трусами 😜
У «Листах із Парижа. Листах із Китаю» зібрані друковані в галицькій пресі 1920-1930-их років твори хапливої мандрівниці з гострим розумом і чудовим почуттям гумору Софії Яблонської, а також тогочасні рецензії на її творчість і згадки про зустрічі з авторкою. Пише вона дуже апетитно, вражаючи глибоким баченням краси та радості життя. Бігме, письмо Яблонської – почерк упертюхів!Надибав тут її настроєві авантюрні репортажі з мандрівок Мароко й Китаєм, сповна відчувши описане на запах, дотик і смак. Побував у гаремі, попив чаю з арабками під червоний захід сонця, яке залицяється до землі, почудувався ковтачами вогню й гадюкоїдами, поспівчував китаянці, котра продавала на площі свою дитину.А ще в цій книзі є зворушливі, людяні і безпосередні оповідання, етюди панни Яблонської. Буває, що вона «пробуджує в собі приспаний дух ґаздині» й розповідає, як господарює у власній китайській домівці, ділиться таємницями плекання жіночої краси, або ж навіть збунтовує своїм листом чоловіка та сина Ірини Вільде 😉
Романи «Дівчата з Новолипок» і «Райська яблуня» польської письменниці Полі Гоявічинської з'явилися у другій половині 1930-их. Авторка глибоко проникає в жіночу психологію.В першому романі розповідає історію подруг-ровесниць із робітничо-ремісничого передмістя Варшави, які напередодні Першої світової війни дорослішають, навчаються мистецтву кохання, піддаючись його страхітливим повелінням, намагаються вибратися зі злиднів і віднайти своє щастя. Для обдарованої, сором'язливої, замріяної Франі ці пошуки завершуються трагічно...У «Райській яблуні» – ті ж героїні, але вже дорослі, заплутані в тінях минулого й намаганнях обдурити власні самотності. Вони здаються чужими в цьому світі, непристосованими до життя. Амелія блукає в любовному трикутнику, що заводить її до в'язниці, Цехна залишається матір'ю-одиначкою, в обіймах Квірини помирає її чоловік, а Бронка розчаровується в коханні своєї юності.Книга наповнена болем, смутком, напругою, емоційним неспокоєм і написана у стилі «втраченого покоління» – 9 з 10-ти.
Бурлеск! Провокація! Комедія! 👯♀️ Се чудернацька й дуже французька книжка. В романчику на майже півтори сотні сторінок «Зазі в метро» Ремона Кено 12-річну гостру на язик шалапутку Зазі привозять до дядечка в Париж, і там їй кров із носа кортить побувати в підземці. Підземка страйкує, але дівча все ж потрапляє в світ підземний – світ дорослості.Втім, тут важливо не що пише автор, а як він це робить. Кено шалено експериментує з мовою – слова стрибають, набувають нових значень. Цей словесний гармидер – суцільний кайф! Перекладач Ярослав Коваль кльово українізував його експерименти: «Зазійчин чамайданчик», «процицеронив», «бісйогозабираї». Все замішано на жаргоні, просторіччі, карнавалі, поєднанні дійсного й химерного, смішного й сумного.А у «Вправах зі стилю» Кено 99-ма різними ориґінальними способами переказує дивну історійку про конфлікт в автобусі – страшенно цікаво спостерігати, як він щоразу смачно подає один і той же сюжет. Якщо любите мовні фокуси і викрутаси – то, бігме, залипнете в цьому чтиві! 😉
Декілька фактів про французького письменника Луї-Фердінана Селіна (справжнє прізвище Детуш), творчість якого обожнюю:✅ Брав участь у Першій світовій війні, де отримав серйозне поранення.✅ Після відвідин СРСР 1936-го року написав памфлет «Mea Culpa» (перекладений українською), в якому жорстко розкритикував радянську систему і комунізм. Водночас закликав до співпраці з гітлерівцями. До нього приклеїлося клеймо антисеміта й колабораціоніста. Через це у Франції його засудили до смертної кари з конфіскацією майна.✅ Дебютний роман Селіна «Подорож на край ночі» одразу став бестселером. Ця книга багатьох шокувала, адже руйнувала звичні цінності, тож Селін часто отримував листи з погрозами.✅ До смерті працював практикуючим лікарем. Його пацієнтами були робітники, пенсіонери, безробітні, злидарі, тож Селін не брав із них грошей за допомогу й медичні консультації. Зі слів Селіна, саме тотальне безгрошів'я змусило його писати.✅ Свій будинок він перетворив на притулок для хворих, поранених і покинутих тварин.
Ця книга мене шокувала (в хорошому сенсі). Я реготав, як ішак, від того, що чудять довірливий, схильний до випивки романтик Рома та його друг, невизнаний геній маркетингу Барік. Ромко написав, а точніше списав із Толкіна книгу і марить письменницькою славою, але видавництва морозяться Ромка.Хлопці вирішують видати книжку самотужки й вигадують легенду про смертельно хворого письменника-початківця, маніпулюючи на жалості потенційних читачів. Вони чудово доповнюють один одного: Рома постійно косячить, а Барік розрулює його халепи.Аж ось Роман закохується в свою читачку – і тут уже не до сміху, адже все летить шкереберть й авантюра перетворюється на кривавий трилер зі злочинцями, переслідуваннями і крінжовим інтимом.Гідний екранізації динамічний сюжет забарвлений смачним гумором (місцями чорним), характери персонажів яскраві, діалоги живі. Інтрига шалено закручена – страшенно цікаво, чим завершиться ця карколомна історія. Фінал логічний і щемкий. Круто, що в сучасній українській літературі є таке чтиво! 😎
📚 Товариство! Надійшла пропозиція від підписника «Отакої, Андрійку!», якого, до речі, теж звати Андрій, організувати для всіх охочих спільне читання певної книги з подальшим її обговоренням у коментарях.➡️ Пропоную розпочати цей експеримент зі спільного читання «Зазі в метро» і «Вправ зі стилю» Ремона Кено в українському перекладі Ярослава Коваля та Юрка Позаяка.Це дуже неординарна, провокативна книга з вайбом Парижу, абсурдом, бурлеском, чорним гумором і карколомною грою слів. Історію про Зазі, до речі, у 1960-му році екранізував режисер Луї Маль.Цікаво, що «Зазі в метро» називають невеличким «романом антивиховання», він входить до списку 50-ти найвидатніших книг ХХ століття за опитуванням газети «Le Monde».Тож прошу зголошуватися, хто бажає взяти участь у такому спільночитанні! Зазначу, що цю книжку Кено можна позичити в бібліотеці, або ж придбати за 117 гривень на сайті Якабу 😉💬 Водночас пропонуйте свої книги для спільночитання. Чи варто брати для цього товстунці, які довго читаються? 🤔
У доінтернетні часи, коли не було ще месенджерів і тіндера, журнали допомагали своїм читачам знайти в різних куточках України друзів для спілкування, а там, якщо пазли складуться, й щось більше.Пригадуєте журнальні рубрики знайомств, де друкували адреси і коротенькі розповіді про тих, хто хоче листуватися? Такі, зокрема, були в «Класі» та «Пригодах». Зі спортивного інтересу я надіслав у «Клас» листа в цю рубрику й мою адресу надрукували.Після цього неочікувано листи посипалися на мене зливою, аж тепер маю їх цілу велику коробку з-під взуття 🙃 Писали здебільшого дівчата, бо вони зазвичай ініціативніші та й з протилежною статтю цікавіше спілкуватися.Іноді одразу приходило декілька листів, поштарка навіть підморгувала мені: мовляв, придивися до котроїсь і не забудь покликати мене на весілля 😃 Листи писали винятково ручкою від руки, клеїли наліпки, вкладали до конверта листівки, валентинки, свої фотки, а дехто навіть оріґамі папужки (оно воно на фото). Чарівно було!💬 А ви писали колись такі листи? 🤗
Розповім про ще одну прочитану книгу. Ця збірка новел «Тут місце не для жінки» класика австралійської літератури Генрі Лоусона вийшла 1970-го року в чудовій серії «Зарубіжна новела».Герої Лоусона – люди натовпу, знедолені, часто самотні й кинуті напризволяще бурлаки-шукайбіда, які переживають біди та втрати і носять у клумаках усі свої коштовності. З його зворушливих, а іноді й дотепних, сповнених співчуття історій зіткана панорама життя Австралії кінця ХІХ століття.«Я там народився. Саме через те я й маю злість на ту кляту країну. (...) То, брате, така країна, що тільки-но до неї потрапиш – ту ж мить кортить накивати п'ятами», – зізнається в любові до Австралії герой однієї з новел.Майстерний оповідач Лоусон розповідає життєві історії й раптово їх обриває, залишаючи читача наодинці зі спровокованими емоціями. Дуже сподобався український переклад цих новел: «прикволів» замість «занедужав», не ліг, а поклався спати. А ще запала в душу метафора «зі скляним богом цілуватися» – себто випивати міцненьке 🥃
Насправді її звали Норма Джин і була вона шатенкою. Мерилін Монро – кінозірка, ікона краси й гламуру середини ХХ століття, позашлюбна дитина, яка виховувалася у прийомних сім'ях, притулках і була гидким каченям. Її мати втратила здоровий глузд, і все життя Мерилін боялася збожеволіти.Харизматична інтелектуалка, яка хотіла позбутися образу солоденької кралечки. Життєрадісна любителька вечірок і водночас глибоко духовна, впевнена в собі жінка, яка водномить могла стати замкнутою, меланхолійною, розплакатися й заїкатися від сильного хвилювання.Зіткана з різних особистостей Мерилін уміло зачаровувала чоловіків і жінок, мала безліч романів, але всі її стосунки і шлюби невдалі. Вона потерпала від безсоння, страшних снів і депресії, живучи за дві пігулки від смерті. Й померла загадково – самогубство це чи вбивство?Ця біографія Монро на понад півтисячі сторінок – про силу бути жінкою. Історія життя від раннього дитинства до останніх днів кінодіви, яка кинула виклик світові у прагненні його підкорити.
