🎭🍷ОТАКОЇ, АНДРІЙКУ! 🍷🎭

На одному подиху я прочитав «Під зіркою Лукаша». Легка, відверта, цікава, душевна книга. В ній письменник, драматург і сценарист Богдан Жолдак ділиться власними спогадами й спогадами своїх батьків – літераторів Олеся Жолдака та Єви Нарубіної – про нашого славетного перекладача-поліглота Миколу Лукаша, який володів 20-ма мовами. Є тут також інтерв'ю з видатним представником перекладацького цеху Григорієм Кочуром.Жолдаки добре знали Лукаша, адже він довгий час мешкав у них на квартирі. Парадоксальний, гротескний, стихійний інтелектуал-витівник, словесний чародій Лукаш став легендою за життя. Малим довго не говорив (навіть думали, що Микола німий), ще в школі почав перекладати, дорослим бігав навипередки з трамваєм, ночами слухав іноземні радіохвилі, був вегетаріанцем, запеклим антирадянщиком (уперто не хотів вступати в компартію), принципово непитущим і водночас найвеселішим у підхмелених компаніях, а свою кухню облаштував під бібліотеку.Класна книжка для знайомства з геніальним Лукашем. Наполегливо раджу!

Я приємно здивований, скільки актуальних, іноді контроверсійних роздумів переплела з інтригуючою детективною історією в романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих» польська лауреатка Нобелівської премії Ольга Токарчук. Авторка без занудства торкається тем самотності, людської жорстокості, морального вибору, релігійності, потойбічності життя, захисту тварин, згубного впливу людини на природу, бюрократії й навіть дратівливих гендерних питань.Оповідь ведеться від імені відлюдькуватої, буркотливої, але доброї бабульки Яніни Душейко, яка мутить гороскопи, любить тварин, пильнує дачні будиночки і намагається допомогти поліції розплутати клубок загадкових убивств. У неї такі ж, як і вона, злегка притрушені друзі, що викликають симпатію.«Мурашки глибоко в мурашнику притуляються одна до одної, утворюючи таким чином великий клубок, і так сплять до весни. Як би мені хотілося, щоб люди теж так довіряли одне одному», – міркує пані Душейко.Мені дуже сподобалася ця книга. Вже запланував до читання й «Бігунів» 😎

Це Наталя Забіла, яка ввійшла в історію української літератури як дитяча письменниця. Можливо, ви читали її «Ясоччину книжку» або «Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда».В неї був закоханий юний Володимир Сосюра. Не знаючи, що вона одружена, у «Третій Роті» він писав: «Мені дуже сподобалась одна студентка. Вона була дуже красива ніжною і мрійною українською красотою з правильними рисами обличчя, тонкими крилатими бровами й довгими віями, за якими сіяли карі сонця її чудесних, глибоких, як щастя, очей. Це була Наталя Забіла. Я писав їй закохані записки, і раз запискою просив її прийти на цвинтар уночі, де часто молодь улаштовувала романтичні побачення».Також Сосюра згадує, як обізвав Забілу «безпартійною ідіоткою», за що добряче вигріб від неї: «Отруївся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по морді». Після цього Наталя вибігла з кімнати, а роздратований Сосюра віддухопелив Забілиного чоловіка – письменника Антона Шмигельського, який потрапив під гарячу руку.Ось такі вони ці творчі люди 😃

Володимир Сосюра був красунчиком і завжди на своїх поетичних вечорах купався в оваціях. Утім, жилося йому аж ніяк не солодко. Про пережите він щиро й з нотками гумору розповів у відвертому автобіографічному романі «Третя Рота», який розпочав усередині 1920-их і завершив наприкінці 1950-их.Автор згадує своє бідне дитинство на димному, суворому Донбасі й на Кавказі, громадянську війну в Україні, в якій юний Сосюра брав участь спершу як петлюрівець, а згодом – як червоноармієць, описує власні любовні пригоди і складні стосунки з обома своїми дружинами – Вірою та Марією, яка виявилася аґенткою НКВС і стежила за Сосюрою. Пише про мистецьке покоління Розстріляного Відродження, про те, як деякі колеги цькували його й запроторили до божевільні.Місцями сторінки «Третьої Роти» забарвлені червоним пафосом: для прикладу, Сосюра боляче сприймав Голодомор і самогубство Хвильового, але водночас наївно захоплювався комуністичними ідеалами. Зрештою, така парадоксальність властива багатьом тогочасним літераторам...

Новий читацький рік я розпочав із кінороману «Нечуй. Немов. Небач» Петра Яценка. Це крута художня історія життя Івана Нечуя-Левицького, написана у стилі стімпанк – коли все відбувається в світі, де рулять парові механізми, така собі естетика механіки.Читалося легко й захопливо. Ще б пак! Адже тут є динамічний кіношний сюжет, безліч колоритних живих діалогів, дрібка гумору, перестрілка в готелі, розкішні дами, любовні інтриґи, галицькі опирі, таємне богемне товариство, імперські нишпорки, що прагнуть зіштовхнути головного героя на манівці. Й, звісно, дивакуватий, вічно добрий, мов лабрадор, Нечуй, який не вживає спиртного, рано лягає спати, завжди ходить із парасолем і... має механічне серце.Події відбуваються стрімко (у книзі лише 135 сторінок тексту, тож у ньому немає місця для розлогих описів та нудних роздумів), місця і часові проміжки змінюються, наче скельця в калейдоскопі. На сторінках цієї книги також зустрічаються такі відомі персонажі як Панько Куліш, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський.

2025-ий рік добігає до фінішної прямої, тож час підбивати свої читацькі підсумки. Цьогоріч я прочитав 40 книжок – якось так вийшло, що 11 з них польських авторів. Знаю книголюбів, які читають значно більше 😉Та я люблю читати неквапливо й зосереджено, насолоджуючись кожним словом, ніби коханою жінкою – по-іншому не можу, тому не виходить читати тоннами 😃Жодна з цих прочитаних книг мене не розчарувала. Було чимало художнього чтива, біографія шикарної Мерилін Монро, листи Олени Теліги, подорожні нотатки Софії Яблонської, щоденники Григора Тютюнника, романи улюбленого Луї-Фердінана Селіна. З приємністю відкрив для себе прозу Чеслава Мілоша, Лева Скрипника й пекельні репортажі Зємовіта Щерека.Про кожну з прочитаних книг я в телеграм-каналі Отакої, Андрійку! писав коротенькі відгуки, іноді навіть виходила серія дописів. Що найбільше сподобалося? Роман «Ще до птахів» фінської письменниці Мер'ї Мякі.Нехай новий, 2026-ий рік подарує вам безліч кльового чтива, яскравих емоцій і цікавих людей! Миру нам усім!

Зазвичай Різдво зустрічаю з класними новинами від пана Василя Ґабора та його «Приватної колекції» 😇 Так трапилося й цього разу. До кінця 2025-го має з'явитися ось така файна книжечка! 🔥💪Невідомо, чи Король українського футуризму Михайль Семенко цмулив у Львові пиво й чи тиснув львівських кралечок, але, подейкують, що тут він гостював лише раз – наприкінці лютого 1929-го року. Повертаючись із групової поїздки з Берліну, Михайль застряг у хаті Павла Ковжуна, і вони, зі слів Святослава Гординського, декілька днів і ночей за чорною кавою і в хмарах диму передискутовували всі проблеми українського мистецтва.Щоправда, про перебування Семенка ві Львові місцева преса залишала дуже скупі відомості, втім, про його реальну й віртуальну присутність у місті Лева засвідчують численні публікації як творів самого поета, так і рецензій, пародій та згадок про нього, що й буде відображено в цьому виданні.📌 106 сторінок із кольоровими шмуцами. Вартість 280 гривень. Замовляти можна вже у пана Ґабора 👉 [email protected]

«Нотатки Мальте Лявридса Бриґґе» – єдиний роман австрійського поета Райнера Марії Рільке. Химерна й велемудра книга без сюжету. Головний герой – недужий поет-самітник, «блудний син» Мальте, якому затісно в собі і який приїздить до меланхолійного Парижа, аби зазирнути в очі власній смерті.Смерть тут матеріалізується: людина може обирати її собі, як мешти в магазині. Вона має голос та розміри. Мальте ніби приміряє свою смерть, вслухаючись у буття. Нагадує Рокантена з «Нудоти» Сартра – ті ж потворна повсякденність і непозбувна бентега перед дійсністю.Певні фраґменти можна трактувати як діалог із Богом, із Вічністю. Відчувається, що це проза, написана поетом: речі заспані й розбещені; тиша така, наче рана заживає; вичавлений сміх розтікається безбородими щоками. Круто!Текст «Нотаток» – мовби зшитий з різних частин Франкенштейн. Я кайфував від глибини сенсів, а, бувало, почувався пігмеєм, нездатним осягнути, що ж хоче сказати автор. Якщо фанатієте від екзистенційних штучок, то обов'язково почитайте Рільке!

З Наталею Лівицькою-Холодною Олена Теліга заприязнилася після переїзду до Варшави. В листах Теліга називає подругу «золотко моє хороше», «милий мій Натусь». Олена дуже цінувала цю дружбу й завжди ділилася найпотаємнішим.Вона наголошувала: «Це ж для мене незнана розкіш – ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім. І я відчуваю, що тобі можу написати і про якесь своє захоплення, і про свої думки, і про те, що у мене подралися черевики чи болів животик... Це так гарно не ховати нічого в своїй душі».Пишучи Лівицькій-Холодній, Теліга розмірковує про людські взаємини, зокрема між чоловіками і жінками, про творчість, про колег по перу, описує свій одноманітний побут у глухому польському селі, де жила з чоловіком Михайлом Телігою, який там працював землеміром.За будь-яких обставин Олена не втрачала оптимізму, почуття гумору, максималізму й завжди приділяла увагу самовдосконаленню: «Записалася я в бібліотеці на дві книжки, але бібліотекар зауважив мою ненажерливість і почав передавати три».Далі буде...

Олена Теліга – талановита поетка й діячка ОУН. Пристрасна, імпульсивна, безкомпромісна, дотепна жінка з гострим розумом і шаленим оптимізмом. Не маючи яскравої зовнішності, вона зачаровувала своєю харизмою, впертим поглядом, маленьким носиком, устами, в кутиках яких ховався сміх, і волоссям, що змінювало колір. Не любила обмежених людей, не терпіла, коли слова розходилися з ділом.Багатогранність особистості Теліги найкраще проявляється в її листах, де Олена відверто ділиться найсокровеннішим. У цьому виданні 2003-го року є вся збережена епістолярна спадщина Теліги (65 листів і листівок) та спогади Олениних сучасників.Довго Теліга листувалася з поеткою Наталею Лівицькою-Холодною. Їх здружила творчість, творчість їх згодом і посварила. В листах до неї Олена виливає душу, розповідає про сукні, випічку, капелюшки, улюблені книги, про погіршення стосунків із рідним батьком, важке життя в еміґрації, своє почуття на межі кохання до вдвічі старшого Дмитра Донцова, який виявився ще тим слизняком.Далі буде...