Літкіт

Двадцять.Вонизімкнули свої рукиз докором змови,зирком зимовимпрозвали тебе слабкодухим.Слабким слухомти почув свист, що піднімав адреналін,робив нерви мінами,пульс — ударними рок-бенду…Такий був тренд —тікати десь на захід вперто.І ти так само у цю пустку, пастку втік.Тоді було багато обстрілів, і був час-пікна трасах, а у просторі було чимало фосфору.Дозволив ти собі пожити…В ожину зтовчать нас метеоритиза долею динозаврів.Тому утік так нарвано в Нірвану.І думка: непідірваний снаряд —потяг на захід, ніколи назад.Там двадцять мін розкидано по місту,навколо колом втягує у присмерк,нестерпний гул стискає після свисту.Чи було варто в інше місто лізти?Немає сенсу співпереживати.Ти в пащі у патріархату,що тягне в свої руки всіх завзятих,взірве, зірве, задушить, з’їсть, візьме усе, почне із взятки…Але ж двадцять секунд — і не було б near-miss ефекту*.І ти б утік від небезпеки на безпечний спектр.Була ж лише тривога, нуль прикмет конкретних.Скільки всього загиблих під концертним центром?Двадцять секунд — було б сьогодні двадцять.На день народження б зізнався щодо орієнтації.Тобі б подарували двадцять доларів,і ти б собі купив новеньку Моторолу.Два нуль і двадцять друга спробазнайти вакцину від хвороби —«людський фактор».В одній із них ти став крилатим,крилами догори махати,засипаний землею.*Near-miss ефект — психологічне явище, коли подія майже відбувається (або майже не відбувається), але через дуже малу різницю результат стає зовсім іншим. Чимось подібне до ефекту метелика.#поезія#Ніколь_Арден_Фенікс(тґк авторки)

💌Здрастуйте, вельмишановне панство! 🧵Сьогодні завершився наш міжспільнотний конкурс прози! І хоч він став дебютним, це жодним чином не завадило учасникам продемонструвати справді сильні, самобутні й різножанрові твори. 🤩Насамперед хочемо подякувати кожному авторові. Пам’ятайте: жодне місце чи оцінка не визначають цінності вашої творчості. Конкурс завершується, а шлях письменника лише триває. Нехай цей досвід стане для вас натхненням, новим кроком уперед і приводом писати ще сміливіше, глибше й яскравіше. 🌟Також окрема щиросердна подяка нашому журі. Дякуємо за уважне читання, чесні оцінки, витрачений час і небайдужість. Саме завдяки вам конкурс відбувся справедливо та змістовно! 🌟А тепер — найочікуваніший момент! 🤩Лаври переможця міжспільнотного конкурсу прози отримує твір🥁🥁🥁 «Літня сповідь» Полі Тиміш, який здобув 25,5 балів та підкорив наше журі. Щиро й радісно вітаємо переможця!🥇🏆🐱З великою гордістю даруємо авторці книжкову бажанку вартістю 700 гривень і бажаємо, щоб кожна нова прочитана книга ставала натхненням для нових творів!Друге місце посідає твір «Вересклива п'єса сорока крикливих глядачів» Господиньки Туманного дому, який набрав 22,5 бали. Вітаємо авторку та із задоволенням даруємо книгу «За Перекопом є земля»!🥈Третє місце здобуває твір «Тест Тюрінга» Софії Скоропадської, який отримав 22,25 бали. Щиро вітаємо й даруємо роман «Записки Кирпатого Мефістофеля»!🥉💋Оплески нашим призерам! Вже скоро адміністрація Підвалу Поетів напише Вам щодо призів! І ще раз — безмежна подяка кожному учасникові за сміливість, талант і любов до слова. Інші учасники:🌟4 місце: «Рівень голоду недостатній» — Дар'я Кобилянська.Оцінка журі: 13,75.Глядацький бал: 6.🌟5 місце: «Лист» — Кома.Оцінка журі: 7,75.Глядацький бал: 10.🌟6 місце: «Світ маріонеток» — Ульяшова Ірина.Оцінка журі: 10.Глядацький бал: 6.🌟7 місце: «Три бажання» — Вікторія Черноус.Оцінка журі: 7,75.Глядацький бал: 4. 🦋Дякуємо кожному, хто долучився до міжспільнотного конкурсу прози! Ви довели, що сучасна українська література жива, смілива й багатогранна. Бажаємо вам невичерпного натхнення, нових історій татворчих звершень!

Калюжа (Вірш №29)Жалюзі, нарізаючи сонячні промені,вимальовують ґрати на шкірі та ковдрі.Горобці хаотично щебечуть акорди,у чоло інтервали із дзьобів устромлені.Окуляри з ранкової смужки миттєвобули скинуті мною, як тільки прокинувся.Умиваю неспішно обличчя й потилицю.Я замислився, перебираючи теми,немов колесом миші пройшовся по мізках.Послизнувшись на плитці, я вдарився черепомоб поріг. Розпрощався з думками нікчемними.Черешнéва приховує кахельний блискіт,і приміщення нею по плінтус налилося.Самота у квартирі — тепер пустота.І з падіння пройшла вже четверта доба!Мої друзі ввірвались з нарядом поліціїта чекали на висновки криміналістів,затуляючи лиця тканинами одягу.Сірководень, гуляючи простором протягом,нагадав їм про спогади світлі та чисті.Дисонансні акорди журби на щокахпросочились у землю своєю вологою.Навістили плиту антрацитові ворони,повсідались і раптом кричать: «Кар, кар, кар!»Розбудив клятий звук домажорного тризвуку.Ожили мої роздуми, й зникла байдужість.І пішов я до ванної, витер калюжу.Безтурботно крокую за пляшкою рислінгу.#поезія #Анатолій_Касперський(тґк автора)

"Хто ти?"Я сидів, випрямивши ноги, на своєму балконі. Зліва від мене вже бозна-скільки сторіч височів Гарнізонний храм. Я важко вдихаю і чую, як у легенях хрипнуть смоли від всієї гидоти, що я коли-небудь курив. Я підіймаю голку з програвача і підкладаю під неї гладку чорну платівку "The Beatles", тепер вокал Леннона і бас Маккартні гаратають на всю Театральну. Мелодія приємно лоскоче мої вуха. З церати, що лежала біля мене на облупленій білій табуретці, я потягнув тютюн і старезну люльку, ще дідову. Я набив її запашним тютюном і наче пан розвалився у своєму кріслі-гойдалці. То був початок літа, піді мною, наче мурашки, проповзали юнаки і юнки, видно, що студенти, бо було так гучно від цього натовпу, що одразу ставало ясно – склали іспити, гуляють. Вся ця метушня затягнула мене в спогади. Ще зо пʼятдесят років тому цей балкон і ця квартира слугували пристанню для різної інтелігенції: художників, всіляких віршомазів, трубадурів і решти. Спочатку – друзів моїх батьків, а згодом і моїх колег і колежанок. Не було ні дня, щоб сусідка тітка Агнєшка не била палицею по стелі пізно вночі, коли наставав пік наших веселощів, чи не ловила мене на сходах зі словами: «Jeśli będziecie dalej krzyczeć po nocach - zadzwonię na policję, zabiję was, łajdaki!!!*» А ще в цьому районі дуже часто можна було зустріти повій, як-не-як то були повоєнні роки і кожен робив як міг, але я їх зневажав, і щоразу, коли вони дивились на мене своїми очима, повними розпачу і водночас хіті, я з огидою і з деяким співчуттям відвертався і пірнав очима в асфальт. Але так було не завжди.1925 рік, то була рання весна. По рейках цокотіли трамваї, де-не-де на деревах повилазили бруньки, а місто набиралося яскравих барв після сірої, мінорної зими. Я повертався з Художньої школи*, гордо несучи під пахвою роботу, від якої лектор-поляк закричав: «Jesteś młody Chwistek, jesteś młody Chwistek!». Я йшов вулицею, випнувши груди і гордо задерши носа, я собою пишався. То була ілюстрація до "Сонетів до Орфея" Рільке. Мій Орфей сидів під квітучою, рожевою, пишною яблунею. Його обличчя було оформлене у вигляді ромба, розділеного по діагоналі й заповненого жовтим та пісочним кольорами. Ідеальне геометричне тіло лежало під деревом, а в руках він тримав гострокутну ліру. Залишалося останні кілька кроків до мого під’їзду, старого, австріяцького під’їзду. Я вже стояв обличчям до дверей, але в той самий момент відчув на собі чийсь пекучий погляд. Я знав, що там стояла чергова повія, проте підвів очі. То була пані, вдягнена по-американськи: чорна сукня прямого крою, довгі рукавички, хутро, що обтікало плечі, мундштук з тонкою цигаркою. А ще запах. Повії часто користувалися парфумами, щоб приховати запах курева і привернути до себе увагу екзотичним ароматом. Але вона пахла квітами, спеціями і дикою жагою. В мені застогнало щось звірине. Я затримався на хвилинку. Став і просто дивився. Вона перевела на мене свій важкий погляд. Щось в її очах заблищало, і це "щось" змусило всі мої упередження і принципи задихнутися. Я втік до своєї квартирки, наче від страшного звіра, зачинив двері і вбіг у свою кімнату, спиною я прибився до стіни, опустився на ноги і розвалився під нею. Праця над ілюстрацією висмоктала з мене все ще цієї ночі. Очі обважніли, і я за лічені секунди вимкнувся.Двері на балкон були відчиненими, а фіранки колихалися від легкого березневого вітерцю. Раптом я відчув той самий дикий аромат. «Ти такий темний, наче ніч», — промовив дзвінкий голос. Він же і грайливо мені засміявся. Я розплющив очі: переді мною на моєму балконі стояла вона — фатальна жінка. Вона зробила кілька кроків з балкона до мене. Я втомлено обійняв її за ноги. Щокою я відчув холодну тканину сукні. Вона ніжно торкнулася мого темного волосся. Я вдихав аромат цього еротичного мороку.Мене збудили холод і гавкіт собак надворі. Я кинувся зачинити балкон і, згадавши про Неї, визирнув, шукаючи поглядом. На розі вулиці її стегна стискав мій лектор із Художньої школи.Більше я не кохав.#проза#Радієра(тґк авторки)

​sard hex?лежачи в обкуреній від думок кімнаті,і дивитись, як ти сидиш навпроти.. знаєш, я вже давно цього не проти —бачити тебе в одному халаті,бо ти розділась догола головою,коли вдихала мій парфум у волоссі,твій же парфум я чую і досіти залишила його тут,за собою,і знаєш, я вже давно не кохаю,бо ти своїми думками менепогубила,обійняла, послала, вернула — убила,і тепер ти все, що в мене є, і що я маютепер ти сидиш на моїх колінах,мої очі від твоїх руками ховая,я нічого не роблю із цим, бо я знаю,що стою на твоєму полі і мінахтож я цілуватиму кінчики пальців,спираючись на звук, бо не бачу,а ти палаєш і мовчиш, неначе,боїшся цих запланованих танців,боїшся всього, що з нами буде,всього, чого бажає душа і тіло— це називається ніжність, моя мила,це ніжність, яку придумали люди.— як красиво розказують поети..— а хіба я лише язиком тріпаю?хіба я замало тримаю,чекаю, кохаю?і шукаю всюди лише твої силуети?ти цілуєш одразу, я одразу підхопляю,і сам у думках роздягаюсь я цілий— я люблю тебе, мій улюблений милий— скажи це ще раз, прошу, благаю..#поезія #Яр_Лей(тґк автора)

в приступах судомної, творчої чорної хворі,в купі несмáчних, гірких пігулок,в нездорових тенденціях та солоному моріпочулось "розлюбив, good bye, алілуя" не дивлячись, що за твій погляд...так!за твої карії очі!я б точно убила!вбила, розмазала, перетерпіла цей смрадале попри цемене добили ці кляті слова остаточно.може, все-таки пригадаєш мене, як кохану?ти б за мій поглядніза мої карії очіти б, можливо, якщо б хотів та й убив,але покинув мої лупаї, а душу мою – як зґвалтовану.пишучи це в істерикі, то нию, або тихо плачу мене повнісю дьоргає, крутить, потрясуєсвою епілепсію і чуттєвість до звуків я не звинувачу,а ти нагадаєш, що хміль, нікотинмені не пасує не личить до діагнозів, ліків і стану "про смерть не жартуй, леза – в смітник"як пропонуєш мені справитись з біллю? фізичною та в голові?здорові шляхи(іронічно з фамілією)ти вже не покажешмоє здоров'я у тебе не визивало страхив перші біди проблеми мої не торкаєшне згадуєшнавіть погляд і карії очі мої?! розповідав, обіцяв, що заради мене ти зробиш усе! що ми маємо в кінці?!за мій погляд ти б ніщо і не зробивза твої очі і душуя б, схиливши голову,я б і себе заради тебе убив.#поезія#аноннія (тгк автора)

ТехнотеїзмТехнотеїзм — це філософсько-теологічний напрям та уявлення, згідно з яким стрімкий розвиток техніки не спростовує релігійні уявлення, а трансформує їх. містозагубило назву серед тисячі інших міст«промисловий район»три тисячі триста третій рікурбаністичний по лі гон…Ябачу мутантів техногенних — Новий Олімп тепер без Деметрисеред міріад голограм,реклама глибше від центру, подалі від хай-тек-розваг…подалі від кіберкуртизанок…я бачу захват і страх:сотні конвеєрних підприємств,де роботами виготовляють роботіва далі — гіганти:великі мазутні чапліклюють землю до чорної кровія живу у нетрях,в пащі величезного аніматроніка-левасеред купи e-wasteпростягається мій район-геттотутне видно ні дахів,ані вершиндистриб’ютних хмарочосівв аскетичному приміщенні,біля вікнамоя дружина вимірює небесні алгоритми;аналізує сонячну систему;тьмяно сяє фосфорисцентним світлома замість А-Т, Г-Ц — у неї 0-1, 1-0:цифровий кодвона — придбаний декоря б хотів розтанутиу її синтетичності,але вона — привидповз вікно пролетить сапсан —патрульна машинаженеться за неоновим дивергентом,черговим токсикантом суспільстваз токсином зневіриі тоді,в черговий раз повернувшись з роботи,де я тестую реплікантів,я задаюсь питанням:хто я?чи вірю я в Олімп?чи всі правдиві мої спогади? як довго я посіпака неоновий дивергент, зневірений волоцюгаі я зустрічаю новий день,женучись за успіхом роботів,спотикаюсь, доки не ліквідуютьбо тепер кров і плотьнічого не значать.#поезія#Ніколь_Арден_Фенікс(тґк авторки)

—Це що?—Перечень.—Чого?—Що треба піти купити.—До того магазу?—Все вірно.—Може, я сходжу куплю?—Ось перечень.—Так, так... Від себе додам ще?Мені треба купити хату Купити треба машину Трохи сенсу, солодку вату Я собі куплю іншу дружину Куплю слухняних дітей Я куплю собі другу машину Я куплю пакет старих речей Я куплю кішку біля під'їзду Веселого пса во дворі Я куплю дитинство щасливе Я куплю вдосконалість мрій Я куплю собі білу лікарню Дуже ввічливих лікарів Я куплю собі поряд пекарню Кав'ярню, та перукарню Та куплю трохи сірників Я куплю собі яркі спогади Я куплю собі щастя людське Я куплю собі перше кохання Я куплю платівку пісень Я куплю непривітний соціум Я куплю депутата собі Я куплю президента країни Я куплю собі гарні сни Я куплю собі кілограми Найрозумнішого ай кью Я куплю собі діагроми Я куплю собі трохи тиші Я купить зобов'язен море Я куплю собі мандарин Я купить зобов'язен пінгвінів Я куплю собі апельсин Я куплю собі свою країну В ту країну прапор куплю В ту країну куплю я щастя В ту країну куплю комарів Я куплю нескінченне літо Я куплю коротеньку зиму Я куплю найтеплішу осінь Я куплю чудову весну Я куплю собі більше часу Я куплю собі пластелину З пластелину я зроблю світ весь В котром зможу знов купувать Я куплю собі нескінченністьЯ куплю гуманойдів собі Я куплю собі телебачення Я куплю свої думки Треба також купити гроші Щоб на них я міг купувать Я куплю магаз, не забути... —Не забудь про перечень.—Так, купити сіль.—Так.#поезія#Генрі_Крадієць_Сенсу(тґк автора)

Пускают кров мені пиявки Картонні люди - контролери Вони з'їдають плоть і шкіру Не залишають навіть лапок Коли від мене не зостанеНі крил, ні вовчего хвоста Тіктемо кров по моїм венам У чорную весняну землю І серця стукіт до кінця - Біжить трамвай в моїї крові І вздовж, і вниз, і поперек Він венами проходить шкірой І насищає стукіт ритмом Трамвай - звучить весняний дзвін Трамвай - він їде вздовж пустель І группа крові - номер ходу І резус - електричні сходи Трамвай - біжить артерієї, качаєтся по вені Його комар хотів схопить за рейку Трамвай - в моїй крові. Трамвай... То тільки моя кров І мій трамвайІ тільки номер мій. Трамвай.Кров... Кров. Кров. Пускают кров мені пиявки Картонні люди - контролери Вони з'їдають плоть і шкіру Не залишають навіть лапок Коли від мене не зостанеНі крил, ні вовчего хвоста Тіктемо кров по моїм венам У чорную весняну землю І серця стукіт до кінця - Електрошок. Картон. Папір. Електрошок. І кров. І чорнозем. Чумацький шлях - Трамвай. І кров - Біжить трамвай в моїї крові І вздовж, і вниз, і поперек Він венами проходить шкірой І насищає стукіт ритмом Трамвай - звучить весняний дзвін І разом з кров'ю насищає землю він І квіти,Сніг зимовий... Електрошок. Картон. Папір. Електрошок. І кров. І чорнозем. Чумацький шлях - Трамвай. І кров...Кров.#поезія#Генрі_Крадієць_Сенсу(тґк автора)

SisterOh, dear sister,I’m sorry that you probably have witnessedMy very inappropriate behaviour.I’m sorry I could not take it all back then.Oh, dear sister,Apologies that you have seen the mixtureOf signs. And holy—yes, I did have symptomsWhich they all just decided not to see.And all my hands are in blood;They’re dirty, and they are foodFor all of the devils behind me.And all my instincts so foolish,And no, I’m not good here Enough to see me safeOh, dear sister,I’d love to love the right one man,But if love’s a pure-hearted thing,Why do they judge me then?It’s almost easyTo hope that I will change, that man’s hands’ll change me,But still, I’m not enough to be in heaven.And I don’t really care if I will suffer,And whether I’ll see God or will meet Satan.But truly, I can’t hide it anymore,Because I want to have you as my home.I’m vulnerable to really protest…Either my heart will stop or bump in chest,But honestly, my mind’s ‘bout to explode,Because not ready to face it alone.So, dear sister, won’t see you again,And I don’t think you should be sad or pray,Because I chose you over the Bible or God,And by the time I die, I’ll smile a lot.Call me a bizarre idiot…#поезія#Ніколь_Арден_Фенікс (тґк авторки)