🏛Istorium ✙ || Історія України та світу

Найдовший конклав в історії: коли Папу обирали майже три роки!Сьогодні вибори нового Папи Римського займають лічені дні, але у XIII столітті католицька церква залишилася без понтифіка на цілих два роки і десять місяців! Історія цього конклаву схожа радше на політичний трилер, ніж на церковну процедуру.У листопаді 1268 року, після смерті Папи Климента IV, кардинали зібралися в італійському містечку Вітербо, щоб обрати нового главу церкви. Але замість швидкого рішення почалося затяжне протистояння: французькі кардинали лобіювали свого кандидата, італійські — свого. Жодна зі сторін не хотіла поступатися, і голосування заходило в глухий кут знову і знову.На той час чітких правил проведення конклаву ще не існувало, тож вибори Папи перетворилися на нескінченні політичні перемовини без дедлайнів.Минав місяць за місяцем. Місцеві жителі Вітербо, втомлені від безкінечних виборів, вирішили втрутитися. Щоб пришвидшити процес, кардиналів замкнули у папському палаці, обмежили їжу до хліба й води, а коли й це не допомогло — зняли дах з будівлі, залишивши поважних церковників просто неба, під сонцем, дощем та вітром.Тільки після цього, у вересні 1271 року, виснажені кардинали нарешті досягли компромісу. Новим Папою обрали Тебальдо Вісконті — людину, яка на момент голосування навіть не була кардиналом! Він увійшов в історію як Григорій X.Іронія долі: саме Григорій X після свого обрання впорядкував правила конклаву, запровадивши суворий регламент. З того часу кардиналів офіційно замикали на ключ (латинською conclave — "під ключем") і суворо обмежували в комфорті, щоб уникнути подібних затягувань у майбутньому.Конклав у Вітербо став справжнім уроком для Католицької Церкви і згодом визначив формат виборів Папи на століття вперед.@istorium_ua

Кальчо (у перекладі з італійської — «удар ногою») бере свої витоки з античної гри harpastum, в яку грали ще давньоримські легіонери. У XV столітті флорентійці офіційно оформили правила цієї жорсткої гри, і відтоді вона майже не змінилася.Ігрове поле розміром 50 на 100 метрів, дві команди по 27 гравців. Завдання — закинути м’яч у ворота суперника будь-яким способом: нести його в руках, бити ногами чи кидати. І найцікавіше — дозволяється атакувати суперника незалежно від того, має він м’яч чи ні. Захоплення, удари руками й ногами, кидки, блокування — усе це частина гри. Головне правило: заборонені лише масові бійки, хоча на практиці це обмеження часто ігнорується.Особливий шарм кальчо додає його видовищний антураж. Гравці виходять на поле в панталонах кольорів свого району, а за легендою, стиль цих костюмів розробив сам Мікеланджело!Команди представляють чотири історичні квартали Флоренції:⚪ Білі — Санто-Спіріто🔴 Червоні — Санта-Марія-Новелла🔵 Синьо-блакитні — Санта-Кроче🟢 Зелені — Сан-ДжованніПеред початком матчу — справжній ренесансний парад: міська гвардія в обладунках, трубачі, барабанщики та знаменосці. Судді у костюмах доби Відродження стежать за порядком, а головний арбітр, Maestro di Campo, контролює, щоб гра не перетворилася на вуличну бійку. Початок матчу традиційно оголошує постріл зі старовинної кулевріни.Найвідоміша гра в історії кальчо відбулася у 1530 році під час облоги Флоренції військами імператора Карла V. Попри артилерійський обстріл міста, мешканці не скасували матч: вони вийшли на поле і зіграли гру прямо під носом у ворога, показавши всьому світу непохитний дух Флоренції.Цікаво, що серед гравців у кальчо були не лише звичайні городяни, а й високі постаті свого часу. У цю гру із задоволенням грали навіть Папи Римські й антипапи! В епоху Відродження духовний сан зовсім не заважав майстерно володіти кулаками на полі.@istorium_ua

Чи знали ви, що в історії людства були часи, коли люди... не знали, коли саме святкувати Великдень? І це не просто забута дата в календарі, а ціла астрономічно-історична дилема!Проблема виникла ще у IV столітті, коли християнська церква вирішила встановити єдину дату святкування Великодня. На Першому Вселенському соборі в Нікеї (325 рік) було ухвалено: Великдень святкується в першу неділю після повного місяця, що настає після весняного рівнодення. Звучить просто, але на практиці все ускладнилось!Справа в тому, що календарі в ті часи базувалися на Юліанському літочисленні, який мав похибку — рік тривав трохи довше за реальний оберт Землі навколо Сонця. Через цю невеличку «помилку» весняне рівнодення поступово відсува́лося. Згодом свято Великодня почало "гуляти" календарем дедалі далі від весни!Тільки у 1582 році Папа Григорій XIII впровадив Григоріанський календар, яким користується більшість світу донині, а разом із ним і нові правила обрахунку дати Великодня. Але православні церкви, включно з Україною, залишилися вірні Юліанському стилю, тому й досі дата нашого Великодня відрізняється від католицького.@istorium_ua

Протягом довгого часу головною зброєю самурая були лук і стріли, а не меч. Військове ремесло і спосіб життя воїна іменували «шлях коня і лука» (кюба-но міті), тому що воїни були кінними лучниками. У наші дні стародавнє мистецтво стрільби з лука верхи (ябусаме) можна побачити у святилищах як ритуальне дійство. Кінних японських лучників, що мчать назустріч ворогові, ми бачимо на ілюстрованих сувоях про монгольську навалу кінця XIII століття «Моко сюрай екотоба» (самурай Такедзакі Суенага замовив їх, щоб увіковічнити власні подвиги й отримати нагороду). З XIV століття під час бою починають використовувати «довгий меч» дайто, однак керувати конем і битися з мечем у руці було незручно, тож у масових боях головною зброєю залишався лук, а також спис. Воїна, який першим розтрощив ворога в бою, почесно називали «перший вершник» (дайіті норі) або «перший спис» (дайіті ярі).Меч використовували під час ближнього бою після того, як вершник спішувався з коня. Така техніка бою відрізнялася від європейської, що дуже здивувало португальського єзуїта Луїша Фройша (1532-1597), який на той час проповідував у Японії. Мечем відрубували голови поваленим ворогам, щоб потім, вимиті й позолочені, пред'явити їх сюзерену як свідчення військових заслуг.Катана (фактично - дворучна шабля з вигнутим клинком) стає головною зброєю і підтвердженням соціального статусу самурая в епоху Едо, тож її зберігали як важливу сімейну реліквію. У цей самий час розробляється мистецтво володіння мечем і відкриваються школи додзьо, що навчають фехтування на бамбукових мечах.@istorium_ua

Труднощі логістики у високогірній війні на Італійському фронтіЛогістика в Альпах на Італійському фронті завжди була непростим завданням як Італії, так Австро-Угорщини.Обидві країни стикалися з великими труднощами при транспортуванні військ, артилерійських знарядь, боєприпасів і вантажів крутими гірськими схилами, де дороги були поганими і часом небезпечними. Для використання мулів у горах потрібно було прокласти відповідні дороги. Тому для транспортування використовувалися шківи, ​​важелі та троси.Постачання військ на фронті та організація повноцінного прийому поранених також були серйозною проблемою. Найчастіше солдати ставали жертвами не ворожих дій, а сильного холоду Альп.У війні у високих Альпах перевагу надавали оборонним операціям, хоча були проведені і помітні наступальні операції.Австро-угорська "Strafexpedition", відома також як битва при Асіаго та Трентинська наступальна операція, відбулася в горах Трентіно у травні 1916 року.Австро-угорці просунулися вперед напрочуд швидко - близько 8 км за перший тиждень наступу. Проте гориста місцевість невдовзі призвела до наростаючих труднощів із постачанням військ та транспортуванням артилерійських знарядь, необхідні подальшого успіху, і наступ довелося припинити.У ході війни проводилися й інші менш масштабні наступи на місцеві гірські вершини, деякі з них були кровопролитнішими. Незалежно від того, були успішними чи ні, завжди залишалися проблеми, пов'язані з логістикою.На фото італійські солдати піднімають на гору 75-мм гармату артилерійську, 1916 рік.@istorium_ua

Андре Массена - найжадібніший маршал НаполеонаХабарництво і казнокрадство йшли з Андре Массена нога в ногу. Він опускався до того, що особисто вимагав трофеї у підлеглих. Уже на острові Святої Єлени Наполеон писав: «Массена був справжнім грабіжником. Він постійно входив у частку з армійськими постачальниками та інтендантами. Я багато разів говорив йому, що, якщо він припинить зловживання, я подарую йому 800 тисяч або навіть мільйон франків».Після того як у 1806 р. Массена привласнив 6 млн 400 тис. франків, що призначалися на утримання ввіреної йому Неаполітанської армії, Бонапарт «озвірів душею» і наказав негайно конфіскувати запозичені Массеною гроші, які той завбачливо встиг заховати в одному з банків Ліворно. Андре настільки засмутився, що зліг із гарячкою і довго потім плакався всім оточуючим: «Я бився, служачи йому, а він був настільки жорстокий, що забрав у мене мої вельми скромні заощадження, вкладені в банк у Ліворно!»Але полководець так втягнувся в ці брудні грошові історії, що ніяк не міг із них вибратися. Згодом Наполеону настільки набридли донесення про казнокрадство Массени, що він став... заплющувати на них очі, мотивуючи свою поведінку вельми вагомим аргументом: «Массена володіє таким військовим талантом, перед яким треба схилятися і не згадувати про його недоліки, оскільки вони є у всіх людей».Сам Массена пояснював свою «хворобу» дуже просто: «Слава - прекрасна річ. Але ж її не покладеш у банк!» Наполеон, який швидко розкусив головний секрет свого маршала, удосталь дав йому перше. Він отримував понад мільйон франків на рік, більше платили тільки Бертьє: 1,5 млн.Про те, що Массена неймовірний жмот і до непристойності скупий, ходили численні розповіді. У знаменитій битві під Ваграмом Массена, який незадовго до цього пошкодив ногу, під безперервним обстрілом ворога пересувався у відкритій колясці, запряженій четвіркою білих коней.Після битви дехто натякнув Андре, що непогано було б нагородити і форейтора та кучера, які ризикували нарівні з ним своїми життями. Массена прислухався до голосу розуму і навіть оголосив, що має намір подарувати по 200 франків кожному з сміливців. Але коли хтось із його штабних офіцерів висловився в тому сенсі, що Массена розщедрився і буде виплачувати кожному з цих своїх відданих слуг щорічну пенсію в розмірі 200 франків, то з маршалом ледве не стався інфаркт! Він дико закричав, що за своєї бідності може собі дозволити тільки одного разу заохотити їх обіцяними 400 франками на двох!@istorium_ua

Ацтекський кам'яний ритуальний ніж, Мексика, XIV - XVI століттяНехай його веселий оскал і вирячені очі вас не обдурять. Свого часу він вселяв жах ворогам ацтеків. Текпатль - мовою науатль «крем'яний ніж», але його нерідко робили з обсидіану - вулканічного скла. Використовувався під час людських жертвоприношень. Двостороннє лезо ножа кріпилося до дерев'яної ручки, іноді прикрашеної різьбленням або мозаїкою. Втім, і інші месоамериканські народи використовували його для тих самих цілей.Основним призначенням текпатля були саме жертвопринесення, заради яких, власне, ацтеки вели війни і брали супротивників у полон. Так, наприклад, за допомогою цього ножа жрець міг розсікти грудну клітку полоненого і витягнути з неї серце, що ще б'ється. Також, іноді жерці і прості люди такими ножами наносили собі порізи на різних частинах тіла: вухах, язиці, статевому члені. Кров, що стікала з ран, збирали в ритуальну посудину як дар богам. Але текпатль міг знаходити своє застосування і на полі бою - ацтекські воїни носили його на поясі. Національний музей антропології (ісп. Museo Nacional de Antropología), Мехіко, Мексика@istorium_ua

Лісоруб з Нового Орлеана, (англ. The Axeman of New Orleans) — серійний убивця, який діяв у Новому Орлеані (штат Луїзіана, США), а також в околицях із травня 1918 по жовтень 1919 року. Ймовірно, також він скоював злочини й раніше — 1912 року. Вбивця нападав на своїх жертв із сокирою. Іноді за допомогою того ж інструменту він виламував двері, аби потрапити до будинку. Злочини припинились так само неочікувано, як й розпочалися. Поліція так й не змогла упіймати Лісоруба. Його особу досі не встановлено, хоча існує декілька припущень.Не всі жертви Лісоруба гинули. Але дикість його нападів тримала в страхові величезну кількість людей. Першими жертвами були люди італійського походження. Газети писали, що можливо ці вбивства були організовані мафією. Але ця версія відпала після подальших злочинів. Серед жертв Лісоруба були й вагітна жінка, й малолітня дитина, зарубана просто на руках в матері. Лісоруб, здавалося, був натхненний злочинами Джека Різника. Він писав уїдливі листи до міських газет, в яких натякав на майбутні вбивства та стверджував, що він не людина, а демон з пекла.Найвідомішим є його лист від 13 березня 1919 року, опублікований у газетах. Лісоруб писав, що наступне вбивство відбудеться 19 березня через 15 хвилин після приходу півночі. Він обіцяв не чіпати лише тих людей, які в цей час будуть слухати джаз. 19 березня всі розважальні заклади були переповнені, а професіонали та аматори грали джаз просто на вулиці. Жодних убивств цієї ночі не сталося. Хоча, не всі містяни тоді злякалися Лісоруба. Деякі написали листи у відповідь до газети, в яких запрошували вбивцю навідатись до їхніх домівок та подивитись, хто кого вб'є. Один з мешканців ввічливо попросив Лісоруба не виламувати вхідних дверей й навіть пообіцяв лишити відчиненими вікна.Кримінальний оглядач Колін Вілсон припускав, що Лісорубом, можливо, був такий собі Джозеф Момфр. У грудні 1920 року його нібито застрелила удова Майка Пепітоуна, останньої відомої жертви Лісоруба. Ця версія Вілсона стала доволі популярною. Але інший оглядач, Майкл Н'ютон, дослідивши всі можливі поліцейські зведення та судові протоколи, а також архіви газет, не зміг знайти жодних даних про людину на ім'я Джозеф Момфр. Також він не знайшов жодної інформації про те, що вдова Пепітоун була заарештована за вбивство чоловіка. Вдалося виявити лише один факт. 16 травня 1912 року невідомий зловмисник заліз у будинок та застрелив італійську сімейну пару. Чоловікові вдалося вижити, його дружина померла. У газетах головним підозрюваним було згадано людину на прізвище Момфр. Якщо Момфр й дійсно був Лісорубом, то італійці стали першими жертвами майбутнього серійного вбивці.@istorium_ua

З волинкою проти куль: історія Білла Мілліна6 червня 1944 року, пляж «Сворд», Нормандія. Під шквальним вогнем, серед вибухів і криків поранених, один чоловік кидався в очі — він ішов берегом у кілті та грав на волинці. Його звали Білл Міллін. Він був єдиним волинщиком, який висадився разом із союзниками на французьке узбережжя.Використання волинщиків у бойових операціях було офіційно заборонене — надто небезпечно. Та командир елітного шотландського загону лорд Ловат лише відмахнувся:— Це англійський наказ. А ми — шотландці.Міллін ступив на берег першим, під звуки власної музики. Він грав, поки навколо вибухали снаряди та падали солдати. Коли полонили німецьких снайперів, їх спитали, чому не стріляли в нього. Відповідь була проста:— Ми подумали, що він божевільний. Пожалкували.Міллін був не просто музикантом. Він став символом духу — впертого, вільного, незламного. Разом із Ловатом він дійшов до мосту через Орн, продовжуючи грати попри обстріли.Він вижив, дожив до 88 років і помер у 2010-му. А вже у 2013 році на французькому узбережжі відкрили пам’ятник волинщику, який грав крізь війну.@istorium_ua

У XVII столітті в Ісландії існував один незвичайний спосіб розбагатіти. Амбітні приятелі укладали між собою угоду, пов'язану зі створенням пари загадкових «некро-пантів» (або штанів смерті), які, як вірили, принесуть своєму власникові незліченне багатство. Але щоб роздобути цей магічний предмет гардероба, необхідно було дотриматися цілого ритуалу, пов'язаного з повагою до померлого.Спочатку потенційний «донор» за життя повинен був дати дозвіл на використання свого тіла після смерті в цих темних цілях. Здавалося б, абсурд, але, мабуть, у ті часи люди були готові повірити в будь-що, аби отримати фінансове благополуччя. Після того, як людина вирушала на той світ, чаклун (або, скоріше, чорний археолог) таємно викопував її тіло.Сам процес створення некропантів вимагав певної спритності. Зі шкіри померлого, від талії і нижче, акуратно вирізали єдиний шматок, що за виглядом нагадував сучасні колготки. Потім це «трико» одягав на себе чаклун, а фінальним штрихом було поміщення дрібної монети (найчастіше вкраденої у вдови) в мошонку цих шкіряних штанів.Прикмета свідчила: варто лише вдягнути ці некропанти, як багатство саме попливе в руки. Швидке збагачення було майже гарантоване - принаймні, так увірували жителі суворої ісландської землі.Історія про некропантів багатьма розглядається як легенда, частина темного фольклору Ісландії, не підкріплена реальними документами. Мовляв, байка про жадібність і містицизм жителів холодних північних земель - і не більше того.Але в музеї ісландської магії та чаклунства, розташованому в містечку Холмавік, виставлена вельми реалістична копія цих самих некропантів. Її створив місцевий художник з костюмів, натхненний стародавніми переказами.@istorium_ua