Головнокомандувач Української Армії під час війни за існування — це не просто колосальна відповідальність. Це історична відповідальність. Генерал Драпатий — один з найкращих командирів цієї війни. Авторитет Драпатого беззаперечний, як і довіра до нього. Його призначення — дуже позитивний крок. Єдине — застеріг би суспільство від ризику надто завищених очікувань. Бо це війна. Вірте, допомагайте, ставайте у стрій.Також вважаю, що публічні матюки, глузування і називання «ворогом» генерала Сирського — це шкідлива дурниця. Це не стосується аргументованої критики, від якої не повинно бути імунітету ні в кого, у тому числі й у вищого військового командування. Є легітимна критика, а є обпльовування, яке послаблює авторитет ключової військової інституції та бʼє по армії як такій.Залужний, Сирський, Драпатий — це вже постаті історичного масштабу. І дай Бог нам дожити до тих часів, коли українські історики в українській державі будуть давати оцінку їхнім перемогам та помилкам. Успіхів генералу Драпатому. Його успіх — наш успіх.
Не думаю що Володимир, син князя і служниці — думав про складну геополітику та державне будівництво, коли починав свій шлях до влади, заручившись підтримкою загону вікінгів. Для початку він напевно думав про те, щоб його не вбили брати-конкуренти. А вони хотіли. Бо не кожного свого онука, тим більше княжого позашлюбного сина помітила та одарила своєю добротою сама княгиня Ольга. А вона вміла любити. Не любити теж. Досі легенди ходять про те, що сталося з тими, кого княгиня не любила. Не кожна жінка народить та виховає Святослава Завойовника. Чим на початках молодий претендент на трон платив вікінгам — не ясно. Але талановитий політик завжди знайде гроші. Платив добре, бо інакше вони б швидко його вбили. Володимир ішов до влади не з парадного ходу. Він ішов до неї з позиції аутсайдера, з клеймом бастарда, він виживав, бився, грав, бився, виживав, грав, бився — і врешті переміг усіх. Думаю, його цікавило спочатку просто фізичне виживання, потім багатство і вже згодом — специфічне уявлення про доблесть та престиж, яке існувало в тому кривавому світі раннього феодалізму, словʼянських племен, степових кочівників та вікінгів з їх ультрансильством, шокуючим навіть по тих часах. Так само дуже сумнівно, що його цікавила теологія. Його цікавила влада. І в цьому немає нічого дивного. Якби було би навпаки — він не став би найсильнішим володарем того, що потім отримає назву Східна Європа. Із цього кривавого хаосу врешті вдалося утворити порядок, системними нащадками сьогодні є ми. Навіть те, що ви читаєте саме цими літерами — це прямий наслідок того, що він робив Володимир тисячу років тому. Правда він про це точно тоді не думав. Наша державність кувалася вогнем, мечем та лютою волею до влади. І досить цього соромитися. По-іншому держави не створюються. Було би інакше — змели би нас давно. Але подякуємо нашим князям і княгиням за такий міцний фундамент, який витримав тисячоліття. Цей перший дизайн гривень абсолютний топ. Нічого кращого потім не придумали.
Поки українці розбирають завали та рахують загиблих після чергової пекельної ночі — на думку канцелярії президента Польщі нам саме час ознайомитися із новою заявою про те, як Україна «ескалює» відносини з Польщею. Тепер новим рівнем «ескалації» став закон про національний Пантеон. Все це звучить як якесь абсолютне, абсурдне божевілля — але «невдячність» та «антипольськість» українців зайшла так далеко, що польському президенту терпіти вже немає сил.«Краще бути московською ганчіркою, ніж бандерівським памперсом» — не витримав і сказав вголос нове політичне мотто польської політичної еліти (принаймні її значної частини) колишній премʼєр Польщі Лєшєк Міллєр. Не будемо розкручувати потенційно дуже смішну тему про те, що найбільш гучні польські «патріоти» чомусь всі з німецькими прізвищами, бо німці точно тут ні до чого.Що ж, Міллєр обрав бути московською ганчіркою, хоча ніхто не змушував його бути бандерівським памперсом. Не вперше в польській історії. Думаю, божевілля не спинити. Польщу Міллєра та Навроцького не турбує Бандера і УПА. Не було би їх, були би Хмельницький з Кривоносом та Гонта із Залізняком. Їх турбує те, що Україна не в ролі жертви, не в ролі другорядного героя, не в пошуках схвалення ззовні. Україна вже ніколи не буде «підопічним» польських чи будь яких інших «адвокатів». Ми не відходили від формули «пробачаємо і просимо пробачення». Ми не обирали сваритися. Наша рука досі готова до потиску. Але вічно висіти в повітрі вона теж не буде. Українці обирають бомбити Москву, а не ставати московськими ганчірками, як обирає Міллєр. А от куди приведуть поляків їхні нинішні керманичі — велике питання. І як би це не було неприємно нам, але це перш за все проблема самої Польщі. Напевно, і цей шлях треба дійти до точки, коли протверезіння нарешті станеться. Але щоб не було запізно.
Булгаков відкрито, системно, послідовно зневажав українців, українську мову, ідею української незалежності. У цьому плані він нічого нового не придумав — це було до нього і це є зараз, називається «русскій мір». А якщо точніше — звичайний московитський шовінізм. Це зрозуміло кожному, хто мав хоч поверхневе знайомство з його творчістю («Бєлая Гвардія», «Я убіл», «Кієв-город» і т.д.). Заперечувати це може лише той, хто:1. Нічого з вище переліченого не читав. 2. Знаходиться у тотальному запереченні очевидного і просто на чорне говорить біле. 3. Погоджується з ідеями Булгакова. 4. Всі три попередніх пункти одночасно. Водночас, ніхто не «забороняє» читати Булгакова. По-перше, це неможливо. По-друге, недоцільно. Для кращого розуміння предмета читати можна кого завгодно, хоч Адольфа Гітлера, хоч Сталіна, хоч Булгакова. Я от читав усіх цих трьох і нічого страшного зі мною не сталося. Але читати і публічно вшановувати — це абсолютно не одне і те ж. Памʼятник — це публічне вшанування. Це немає жодного стосунку до приватних оцінок і смаків, це елемент політики памʼяті. І ніяким боком, під жодним соусом українофоб Булгаков не може бути частиною української політики памʼяті. Бо це просто смішно — настільки це абсурдно. Але досі треба пояснювати очевидне.До речі, памʼятник Булгакову було встановлено за кошти Дениса Баса (заступник мера Києва Черновецького, та сама «молода команда»). Він ще років 15 тому звалив у Москву, де й досі живе і займається будівельним бізнесом. До того він та його колеги з молодої команди активно займалися «будівельним бізнесом» у Києві, перетворивши рогульську хаотичну забудову та знищення історичних памʼяток Києва на корупційну машину. Знищував Київ — а потім звалив у Москву. Цікаво, що це середовище вирішило поставити памʼятник саме Булгакову.
Кірпенко Володимир Олександрович «Вовк»09.05.1985 — 31.05.2026Захищаючи рідну землю, у бою на Східному фронті смертю Героя поліг боєць батальйону «Свобода» 4 бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж» Володимир Кірпенко. Побратими згадують: «Володимир мав позивний «Вовк», позивний обрав не випадково, був для нього Вовк тотемною твариною: символом високої моральності, відданості родині, зграї.Воїн за духом, був людиною честі, гідності та сильного характеру. Не міг похвалитись міцним здоров’ям, мав проблеми із суглобами, які давали про себе знати, інколи кожен рух давався через страшний біль, але стискав зуби і робив те, що потрібно для виконання завдання, для рятування побратимів, для наближення перемоги.Володимир залишався людяним навіть у найважчі часи, поважав своїх товаришів, цінував дружбу та завжди знаходив слова підтримки для тих, хто цього потребував. Деякі побратими проміж себе звали його «батя», у спогадах лишився доброю, справедливою та мужньою людиною, яка своїми вчинками заслужила повагу оточуючих.Війну Володимир Кірпенко сприймав, як випробування, яке необхідно пройти заради майбутнього своєї країни, своїх рідних і всіх, кого любив. За деякий час до своєї загибелі вперше за 4 роки побачився зі своєю дитиною, для цього отримав дозвіл на виїзд за кордон. Повернувся, щоб надалі рятувати життя побратимів. Вірив у перемогу, у силу українського народу, у те, що свобода і незалежність варті боротьби. До останнього залишався вірним своїм принципам, побратимам і військовому обов’язку.Будемо пам’ятати завжди!».Прощання з Володимиром Кірпенком відбудеться 06 червня об 11:00 на Лісовому цвинтарі Києва.Картка для фінансової підтримки родини Героя 5168745166723624 (Вікторія Борисівна, мати).Вічна Слава Герою!В строю!
Ви напевно вже це чули. Орден Білого Орла, та сама визначна польська державна нагорода, яку у 2022 році вручили президенту України і тепер хочуть у нього забрати, бо він надав почесне звання «Героїв УПА» одному з українських бойових підрозділів — у 1923 була вручена Беніто Муссоліні. І ніхто досі її не відкликав. Але на відміну від наших польських сусідів, давайте будемо обʼєктивними. Насправді нічого особливо компрометуючого в цьому нагородженні немає. У 1923 році Беніто Муссоліні був не престарілим диктатором-невдахою і головним посіпакою біснуватого фюрера, а світовою знаменитістю, засновником ідеології та режиму, яким цікавились світові інтелектуали та який наслідували європейські політики. Серед них, наприклад, Вінстон Черчиль (дуже хотів дружити з Муссоліні свого часу, тим більше Британія та Італія — союзники у Великій війні, а там де Муссоліні вчився імперіалізму — Черчиль викладав), польська держава (у 1923 році, до речі, ще відносно демократична, до державного перевороту Пілсудського та «режиму санації» ще лишається три роки), і (о, жах) український інтелектуал Дмитро Донцов, який у 1920-х писав компліментарні статті про Муссоліні. А чого б не писати, бо з одного боку — криваве пекло більшовизму, з іншого — системна політика полонізації українських земель з боку польської держави. А у 1919 році на той момент топовий італійський журналіст та молода політична зірка Беніто Муссоліні, який вже встиг побути соціалістом та пацифістом та навіть познайомитись з Леніним, а потім відвоював на фронті та став стрімко правішати — писав натхненні статті про українську армію, яка йде в похід проти більшовизму. Якщо ви зараз почитаєте вислови умовного Романа Дмовського (топовий політичний діяч Польщі першої половини ХХ століття, памʼятник у Варшаві, вулиці його імені по всій Польщі, ікона польських правих), то порівняно з його етнічним шовінізмом трактування нації як політичної спільноти часів раннього Муссоліні викличе питання, хто ж тут справжній фашист. Так що панове поляки — можете не забирати орден Білого Орла у Муссоліні. Але перестаньте грати святих. Ви не святі. Не намагайтесь бути святими, намагайтесь бути трохи розумнішіми. І я в це досі вірю — мені не дають у цьому зневіритися два аргументи: поляк Рудий з нашого батальйону «Свобода» та поляк Опус з нашого батальйону «Свобода», який загинув у бою за вільну Україну і вільну Європу.
НАША ЗЕМЛЯ — НАШІ ГЕРОЇ!Щодо перепоховання Голови Проводу ОУН полковника Андрія Мельника та спроб зовнішнього втручання в українську політику національної пам'яті.Повернення на рідну землю праху видатного борця за українську державність, полковника Армії УНР, Голови Проводу Організації Українських Націоналістів Андрія Мельника та його дружини Софії Федак-Мельник – це історичний акт справедливості та відновлення нашої національної гідності. Принагідно звертаємо увагу представників влади, що на Пантеоні Національних Героїв мають бути перепоховані всі Герої національно-визвольної боротьби за Україну та присвоєно їм звання Героя України (посмертно).Водночас Всеукраїнське Об'єднання «Свобода» заявляє: жодна іноземна держава не має права вказувати українцям, кого шанувати, як будувати свій національний Пантеон та якими іменами називати свої вулиці і бойові бригади. Очевидно, що нинішня інформаційна атака на постать Андрія Мельника – це лише превентивний удар від ворожих ідеологічних центрів. Головний і значно потужніший напад готується на саму ідею безкомпромісної боротьби за незалежність України.Офіційна реакція Міністерства закордонних справ Ізраїлю із засудженням цього перепоховання є прямим і неприпустимим втручанням у внутрішні справи України. Спроби таврувати українських Героїв шаблонами московської – совєцької та сучасної – пропаганди є відвертою зневагою до української історії. Подібні демарші лише підігрують московському агресору, який намагається знищити нашу державу і нашу Націю.Окремо наголошуємо, що останні заяви польських політиків щодо перейменування одного з підрозділів Сил Оборони України на честь Героїв УПА також є неприйнятною спробою впливу на внутрішні рішення нашої держави. Україна має суверенне право самостійно визначати військові традиції, символіку та найменування своїх підрозділів. Будь-які зовнішні застереження чи тиск у цих питаннях є проявом неповаги до українського народу, який нині ціною власної крові захищає свободу не лише для себе, а й для всієї Європи, зокрема і сусідньої Польщі.Сьогодні право на власну пам'ять і свободу виборюється у найважчих боях. Переважна більшість членів ВО «Свобода» перебуває у лавах Сил Оборони України, безпосередньо на фронті, стримуючи московську навалу. Саме свободівці у найгарячіших точках фронту щодня доводять, що право шанувати своїх Героїв – непохитне. Ми захищаємо не лише наші кордони, а й право Української Нації самостійно визначати свої орієнтири, шанувати своїх лідерів і творити майбутнє без чужого нагляду чи дозволів.Пам'ять про полковника Андрія Мельника є невіддільною частиною нашого державного фундаменту. Україна була, є і буде суверенною державою, де імена борців за її волю визначає виключно Українська Нація. І ми обов'язково повернемо прах усіх видатних Героїв і Борців за нашу державність з чужини на українську землю. Дозволу чи схвалення від інших держав для цього не потребуємо!Слава Україні! Героям Слава! москва впаде!
МЗС Ізраїлю випустило заяву, де засудило урочисте перепоховання полковника Армії УНР і Голови ОУН Андрія Мельника та облило його брудом.Раніше у подібних випадках я писав великі дописи, де порівнював біографії Бандери і Шухевича та Менахема Бегіна, складний та кривавий шлях українців та євреїв до створення своїх держав – і таким чином викривав лицемірність та кричущі подвійні стандарти закидів офіційного Ізраїлю до діячів української національної-визвольної боротьби. Але час історичного просвітництва завершився.Шановне МЗС Ізраїлю! Кого перепоховувати на українській землі, кому віддавати українські державні почесті та кого вшановувати в Україні – це не ваша справа. Ваша думка з цього приводу не цікава. Займіться своїми проблемами, зокрема різким зростанням антиізраїльських настроїв в усьому світі в останні роки. Яких, до речі, аж ніяк не спостерігалося в Україні. Але такими заявами ви робите великий внесок у те, щоб Україна таки приєдналася до загального тренду. І злізайте з постаменту моральної переваги – у вас її немає. І ваша позиція (точніше її фактична відсутність) з приводу кривавої московської агресії проти України яскраво це демонструє. І так, Мельник майже всю війну просидів у нацистському концтаборі Заксенхаузен, як і Бандера. Українським воїнам єврейського походження, які б’ються та віддають своє життя за вільну Україну проти московських окупантів – честь!
100 років тому московським агентом було вбито Голову Директорії Української Народної Республіки, Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюру. У мене завжди була політична і чисто людська симпатія до Петлюри. Поки інші переважно говорили і красномовно сперечалися про те, яку саме ідеальну Україну будувати – він цю Україну будував. Не ідеальну. З трагічними помилками, поворотами не туди, серед суцільного анархічного хаосу та війни на всі фронти – але будував реальну державу та реальну армію. Не був геніальним полководцем – але (окрім Січових Стрільців) перші добробати почав створювати Петлюра. І не фіктивні збіговиська дезертирів, які розбігалися після перших зіткнень з реальним противником – а дисциплінований та боєздатний хребет регулярної армії. Коли все летіло шкереберть і гірше вже не було куди – не падав та рятував те, що ще можна було врятувати. І продовжував битися.І що дуже важливо – Симон Васильович не вважав себе генієм. І це дуже важливо і рідкісно для українського політика в усі часи. Його особистість не руйнувало усвідомлення, що він не найкращий за усіх в усьому, що його візія України – не єдино можлива, а він не завжди в усьому правий.І так, ми прекрасно знаємо про усі його гріхи і «гріхи». І він сам знав. Але ми не керували щойно проголошеною державою посеред пекла на неможливому рівні складності – а він керував. І на певному етапі майже переміг. Якби не Симон Петлюра та інші наші попередники — не було би сучасної України.Салютую Головному Отаману.
Суд скасував висновок релігієзнавчої експертизи щодо звʼязків Української православної церкви московського патріархату з російською православною церквою. Тобто шостий апеляційний адміністративний суд скасував наказ ДЕСС, яким було затверджено висновок релігієзнавчої експертизи щодо зв’язків УПЦ (МП) з РПЦ.Нагадаю передісторію. Після проголосованого Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності релігійних організацій в Україні» держава мала: 📍встановити механізм виявлення афілійованості релігійних організацій з росією 📍передбачено можливість обмеження або заборони діяльності таких структур через суд📍посилити роль держави у питаннях релігійної безпеки. Саме цей закон і створив підставу для дій ДЕСС та проведення відповідних експертиз.Сьогодні суд (більшість суддів родом з Донецької області) фактично поставив під сумнів релігієзнавчу експертизу. У час війни такі рішення виглядають як зрада. Бо мова не лише про релігію. Мова про безпеку. Нещодавно керівник ОП К. Буданов заявив, що УПЦ МП не має відношення до РПЦ. Це рішення суду є шоком для всіх притомних громадян, які чудово розуміють масштаби впливу російських спецслужб через релігію та своїх попів, які прославляють Московію та путіна. Вважаю, що чітку і однозначну державну позицію мають висловити проукраїнські політики та суспільство, ми не маємо права тут змовчати.
TGLIST.COM.UA
