Ізраїль знову приймає російські кораблі із кривавим зерном. Саме так — не просто краденим, а кривавим, бо на ньому українська кров, кров війни та окупації. Українські протести просто ігноруються. Згадується жовтень 2023 року, коли весь Київ був в ізраїльських прапорах, а українське суспільство майже одностайно висловлювало солідарність з Ізраїлем після нападу ХАМАСу. І це попри те, що з 2022 року Ізраїль послідовно зберігав «особливі стосунки» з Москвою, не ввів жодних санкцій проти агресора та не змінив свою політику навіть після того, як на голови українців полетіли іранські дрони. Особливо показовим цей урок цинічної «реалполітік» у виконанні Ізраїлю виглядає на фоні нещодавнього вступу в дію закону про антисемітизм в Україні. Хтось може сказати, що прийняття українського закону та політика держави Ізраїль – це різні площини, які не накладаються. Якщо ми живемо у світі чистих теорій і формальностей – то так, це різні площини. Але якщо живемо в реальному світі політики – то є очевидним, що такі речі мають величезний вплив на двосторонні стосунки між державами. Уявімо, що Кнесет приймає закон про українофобію (насправді не уявляємо, бо його немає навіть в Україні), або закон про відповідальність за заперечення Голодомору (так само не уявляємо, бо його теж немає навіть в Україні), або визнає Голодомор геноцидом української нації. І буквально через тиждень після такого кроку Ізраїлю Україна робить якийсь показовий антиізраїльський крок, підтримує його відвертих ворогів. Я такого уявити не можу. Але Ізраїль зараз робить саме це.В Ізраїлі багато людей підтримують Україну – і подяка їм за це. Але епоха одностороннього романтизму з боку України по відношенню до Ізраїлю має завершитись. Реалполітік – так реалполітік.
На жаль, з Донбасу не виходить їздити на суди у Львів, але ситуація навколо процесу над обвинувачем у вбивстві Ірини Фаріон потребує суспільної уваги. Є очевидні спроби затягнути справу та перетворити її на блюзнірство над пам’яттю про Ірину Фаріон. І що найбільш огидно – на справжні психологічні тортури для рідних і близьких пані Ірини. Суди постійно переносяться. То «захворів» один адвокат обвинуваченого, то інший. То вони взагалі змінюють адвокатів та знову тягнуть час на «ознайомлення з матеріалами справи». Коли не вдається перенести засідання – обвинувачений то пробує «повіситись» на футболці прямо в залі суду, то «втрачає свідомість». До цього жалюгідного фарсу можна було би ставитись просто як до хаотичного відчаю перед неминучою розплатою за скоєне, якби не йшлося про жахливий злочин вбивства. А ось пряма цитата «адвоката» у судовому засіданні. Це він про холоднокровно вбиту, беззахисну Ірину Фаріон: «не була громадською діячкою та всі її дії були спрямовані на розпалювання ворожнечі». «Адвокат» забув, що судять взагалі-то не Фаріон, а її вбивцю? «Адвокат», до речі, відомий тим, що захищає колаборантів та навіть депутатів російської «госдуми». Дуже показово. Навіщо потрібен весь цей абсурдний потік бруду та примітивних маніпуляцій, якщо ти вважаєш себе невинуватим? Не дуже логічна лінія поведінки, коли проти тебе всі експертизи (портретна та одорологічна), особливо коли загрожує довічне. Можна ж просто дати відповідь на очевидні запитання:1. Що привело мешканця Дніпра у двір Ірини Фаріон у Львові? 2. Для чого він влаштував весь цей маскарад з окурярами, шапкою, дивним одягом, який попередньо купив в інтернеті, а потім сам собі з Дніпра пересилав у Львів?3. Чому він робив напередодні вбивства сотні дивних пошукових запитів, особливо з приводу того, як замітати сліди, «вбити людину і не понести покарання»?4. Навіщо йому скріншоти місця проживання Ірини Фаріон? 5. Чому одразу після затримання обвинувачений вів себе зухвало, а зараз грає невинну жертву «у відчаї»? Але при цьому знову ж таки жодного суттєвого слова по фактичних обставинах справи?Якщо ж нема чого сказати по суті – лишається лише тягнути час та поливати брудом вбиту Фаріон. Сподіваюсь, суд здійснить правосуддя.
Московія фінансувала просування сумнозвісного закону Ківалова-Колєснічєнка. Це не є великою сенсацією, бо ясно було і так. Але тепер випливли документи, які це підтверджують — з фактами, сумами, іменами. Нагадаю, що цей закон фактично вводив в Україні російську як другу державну на рівні окремих регіонів та був величезним кроком у підготовці російського поглинання України, сепаратизму та війни. Також показово, що попри протести та Мовний майдан цей закон був прийнятий у часи Януковича у 2012 році, а скасований лише у 2018 році через рішення Конституційного суду. Тобто чотири роки в Україні вже не було Януковича, чотири роки вже йшла війна — а написаний російськими агентами антиукраїнський закон продовжував діяти. І діяв би напевно далі, якби не депутатське подання до Конституційного Суду, яке ініціювала «Свобода», а найбільше — Ірина Фаріон. Памʼятаю, що і за спробу скасувати цей закон у 2014, і за подальшу боротьбу з ним і «Свободі», і конкретно Ірині Фаріон дісталося чимало критики та навіть закидів у роботі на Кремль. Бо «не на часі», а у 2014 році взагалі в тренді була риторика в стилі «єдіная страна» і «Львов гаваріт па-рускі» — якщо хтось забув. Але життя все розставляє на свої місця. Інколи пізно, але невблаганно.
З приводу чергового білоруського загострення.1. Білорусь не є реально незалежною державою. Вона фактично знаходиться під гібридною російською окупацією. Тому ми мусимо розглядати її територію як ворожу і кордон з нею як потенційний фронт. Сумний досвід 2022 року, коли територія Білорусі стала плацдармом для наступу російської армії – змушує нас не ставитися легковажно до можливого повторення цього сценарію. 2. Завдання максимум для Московії – втягнути Білорусь у війну. Завдання мінімум – самою цією загрозою постійно тримати нас у напрузі по всьому білоруському кордону, змушувати нас розпорошувати сили та увагу з інших напрямків. Зрештою, протягом всієї повномасштабки кожні 3-6 місяців тема загрози наступу з Білорусі загострюється в інфопросторі – і це відбувається саме для цього. 3. Лукашенко покидьок і злочинець, але не ідіот. І він петляє, як може. Його цікавить лише збереження своєї влади. Але тут він на розтяжці. Бо з одного боку, пряме втягування у війну – це колосальний ризик втратити не лише владу, але і життя. З іншого боку, його влада, особливо після кривавого придушення протестів 2020 року – тотально залежна від підтримки з Москви. Як хтось колись влучно сказав: «вони підтримують його як мотузка підтримує повішеного». Це саме той випадок. 4. Цілком можливо, що зараз відбувається чергова спроба Московії все ж дотиснути Лукашенка. Це пояснює, чому про це почали говорити на найвищому українському рівні. 5. Останнім реальним аргументом, яким оперує Лукашенко на внутрішню аудиторію є те, що він уникає втягування Білорусі у війну. Зникнення цього аргументу і втягування у вкрай непопулярну війну на боці агресора може створити вибуховий ефект. Реальна боєздатність білоруської армії викликає великі сумніви. Лояльність теж. Не виключено, що поява на білоруському кордоні розширеного і політично оформленого до Армії Вільної Білорусі полку Каліновського може спричинити до масових переходів білоруських військових до його лав. Зараз не 22 рік. Вогневі можливості України по нанесенню ударів у глибокий тил всі бачать на прикладі Московії. А тепер подивимось на розміри та розташування Білорусі. Думаю, все достатньо очевидно.6. Так що будьмо уважні – але без паніки. Моя думка – скоріш за все Лукашенко петлятиме далі, але буде робити нам пакості. Полізе – кінець йому буде. В усіх сенсах.7. Наступить день, коли Білорусь позбудеться гібридної окупації та ми знову станемо союзниками. Як були в часи князя Острозького, сотні років до нього і після нього. Московський туман не вічний.
Війна в розпалі, але все більше вкидів на тему «Україна повинна прийняти мільйони мігрантів з Бангладешу, Індії, Африки та Близького Сходу, інакше нам кінеееець!!! Іншого шляху немаааа!!!».В Західній Європі масова міграція з тих самих регіонів світу призвела лише до катастрофи, з якою не ясно що робити. Там асимілювати та змусити працювати нікого не вийшло, але у нас все вийде, звичайно ж. Сплеску етнічної злочинності, релігійного екстремізму, тероризму, появи небезпечних для корінного населення районів у великих містах, реальної загрози втрати своєї ідентичності цілими країнами внаслідок міграції — такого ж ніде у світі немає, де ви таке бачили! Тому і в понівеченій війною Україні цього не буде! За це ж ми і боремося, за мільйони мігрантів! Іншого шляху нема!Давайте відверто, професура і кваліфіковані працівники до нас їхати не будуть. Будуть їхати охочі виїхати хоч кудись у пошуках хоч трохи кращого життя без чітких цілей і розуміння чим займатися (таких більшість і це пряма дорога у кримінал і соціальний паразитизм) і готові працювати курʼєрами в кращому разі. Без курʼєрів з Бангладешу проживем якось, не помрем. Тим більше скоро ця професія зникне, як і професія водія, наприклад. Бо робити все це будуть дрони і автопілот. З розвитком ШІ у недалекому майбутньому придумати би як людей працевлаштувати штучно, а не мігрантів завезти. Збережемося як нація — виберемося з цієї біди і будемо жити та розвиватися на своїй землі. Цікаво, а чому в Ізраїлі ніхто ніколи не завозив мігрантів не-євреїв? Там людей завжди не вистачало, але чомусь все робилося і робиться для того, щоб до Ізраїлю їхали лише євреї. Як думаєте, чому? Сила ж у багатоманітності! Хм, цікаве питання, є над чим подумати. А, зрозуміло! Але нам так не можна! Чому — бо тому. Іншого шляху нема, давай 33 мільйони з Африки і Бангладешу.
З приводу «закону про антисемітизм».Антисемітизм — це дуже погано. Але до цього закону є багато запитань.1. За всіма дослідженнями, рівень антисемітизму в Україні — один з найнижчих у Європі. В УСІХ сусідніх державах він вищий. 2. У Кримінальному кодексі була і є стаття 161 «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками». Вона передбачає покарання за розпалювання ворожнечі проти будь-яких етнічних чи релігійних груп. Чому розпалювання ненависті проти однієї етнічної групи не виділяється як специфічне, а розпалювання проти іншої — виділяється? У чому логіка?2. Якщо вже вирішено застосовувати специфічний підхід до різних етнічних груп, то варто нагадати що в Україні досі немає закону, який би запобігав та протидіяв українофобії. А з цим у нас значно більше проблем, погодьтеся. Окупанти вбивають і катують, розстрілюють і кидають у підвали за українську позицію, за українську мову, за український прапор і українську ідентичність. Так, катують і вбивають не лише українців і не лише за українську ідентичність. Але бути свідомим українцем на окупованих територіях — смертельно небезпечно. Прояви ненависті та злочини проти української ідентичності та їі носіїв є і в глибокому українському тилу. Буде закон про протидію українофобії?3. В Україні досі немає кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору як геноциду українців. Ізраїль досі не визнав Голодомор геноцидом. 4. «Закон про антисемітизм» виник на основі брехні про те, що в Україні процвітає антисемітизм. І зараз цю ситуацію використає ворожа пропаганда — причому з самих різних сторін. В тому числі і через розігрів антисемітських настроїв.
Я не знаю, чи буде наступна угорська влада дружньою до нас. Чи хоча би просто добросусідською. Але все ж є обережний оптимізм. Так, майбутній премʼєр Угорщини Петер Мадяр приїздив до України під час повномасштабного вторгнення і робив символічні кроки солідарності з Україною. Як буде далі — покаже час. У будь-якому разі розгромна поразка Орбана — це дуже добре. Хоча б із цих очевидних причин:1. Орбан побудував усю свою кампанію на відкритій ненависті до України. І тотально програв. Це добре хоча б як хрестоматійний приклад на майбутнє для всіх подібних українофобів в інших країнах — антиукраїнська істерія як політична технологія не працює. Скоріше навпаки.2. Програв не лише Орбан. Програв Путін, включно зі всіма своїми грошима, ботами, політтехнологами, грушниками, кірієнками і т.д. Недавно промосковський путч на виборах розбила Молдова і Румунія. Тепер Угорщина, яка роками була головним союзником Кремля у Європі. Це хороша тенденція. Кандидати від Москви — лузери.3. Сподіваюсь, історія з Орбаном стане приводом серйозно задуматися нинішній адміністрації США, чи варто так відверто лізти в іноземні вибори. Хоча не думаю, що висновки будуть зроблені. Там тріумф за тріумфом. Але хоч одне ясно — така підтримка скоріше шкодить, ніж допомагає.Нам своє робити. Працюємо далі.
Світ занурюється у хаос? Так. Не ясно хто з ким і проти кого, табори перемішані, номінальні союзники часто борються одне з одним більше, ніж з ворогами? Так. Чи є це чимось новим? Ні. Друга світова війна. Дві коаліції, чорне і біле, чіткі табори антагоністів. Так? Ні.Про німецько-совєцькі відносини 1939-41 ви і так загалом маєте уявлення. Тому трохи такого, про що можливо ви не знали. Коли Японія після Перл-Харбору проводила свій переможний блітцкріг, а потім кинула вирішальний виклик Америці біля атолу Мідвей у колосальній битві авіаносців, а потім була одна битва кривавіше іншої за кожен острів у Тихому океані – весь цей час вирішальних боїв, аж до 1944 року Японія спокійно добувала нафту на Північому Сахаліні, тобто на території СССР. Ще з 1920-х років там діяли японські концесії та жодне союзництво Японії з Німеччиною та Італією, рівно як і напад Японії на союзників СССР по Антигітлерівській коаліції жодним чином їм не завадило далі добувати нафту на совєцькій території. Ленд-ліз ленд-лізом, але це ж не привід чіпати японські нафтові концесії.Нагадаю, що нафта була для Японії ключовим ресурсом, і саме заради нафти вона значною мірою вирішила розпочати війну. Можливо в тому числі через сахалінську нафту японський флот не чіпав американські транспорті кораблі (на які поспішно вивішували червоний прапор, ніби вони совєцькі. Чим не тодішній «тіньовий флот»?), які всю війну спокійно доставляли стратегічні вантажі з Америки до СССР через Тихий океан? Поки кожен союзний конвой в Атлантиці та Арктиці мав пройти через німецькі вовчі зграї з величезним шансом загинути, на Тихому океані японці теж топили усе що бачили, але американо-совєцький тіньовий флот всю війну не чіпали. Після падіння Франції у 1940 японці взяли під контроль Індокитай, який тоді був французькою колонією, на той момент вже під контролем пронімецького, але формально нейтрального режиму Віші на чолі з маршалом Петеном. Пронімецькість режиму Віші не заважала США мати з ним дипломатичні відносини. І в листопаді 1941, напередодні Перл-Харбору, вимагати від Японії у так званій «ноті Халла» вийти з французького Індокитаю. І все це не заважало британцям і підрозділам «Вільної Франції» Де Голля у тому ж 1941 році вести повномаштабну, але неоголошену війну з вішистами у Сирії та Лівані. До речі, США мали дипломатичні відносини з режимом Віші аж до листопаду 1942 року, тобто до союзної висадки у французькій Північній Африці. І першими європейцями, з якими у Другій світовій війні вступили у бій солдати армії США, були не німці і не італійці, а французи. Цікаво також, що майбутній керівник ЦРУ Ален Далес (той самий, який нібито написав фейковий «план Далеса») в останні дні перед висадкою союзників у Північній Африці цілком легально як дипломат встиг через вішистську Францію проїхати у нейтральну Швейцарію та до кінця війни сидіти там і очолювати центр американської розвідки. Нічого нового, так було завжди.
Вбивство українських військових у тилу не має виправдань. Чи є серед військовослужбовців ТЦК корупціонери та негідники? Напевно є. Так само, як вони є серед лікарів, викладачів чи військовослужбовців бойових частин. Але є більшість, яка чесно робить свою роботу.Вбивці було байдуже, хто саме перед ним. Корупціонер чи чесна людина, з бойовим досвідом чи без — він бив ножем українського військового під час виконання службових обовʼязків. Крапка. Раніше було вбито пораненого ветерана, але це не зупинило ані вбивцю, ані покидьків, які це вбивство виправдовували.Провал мобілізації означає одне — втрату державності та геноцид української нації. Ми проходили це сто років тому, але жахливий урок історії, як бачимо, лишився невивченим. Керівництво держави повинно публічно засудити напади на військовослужбовців ТЦК та почати відверто та чесно говорити із суспільством про необхідність мобілізації та про всі повʼязані із цим проблеми.Поки політики будуть боятися зашкодити своєму рейтингу та ігнорувати цю тему, або навіть гірше — займатися руйнівним популізмом — увесь комплекс проблем, повʼязаних з мобілізацією так і залишиться невирішеним і кинутим напризволяще. Потрібна відверта розмова із суспільством, що без мобілізації ми загинемо.Потрібна справедлива мобілізація, яка стосується усіх. Перегляд системи бронювання. Потрібні жорсткі покарання за напади на військовослужбовців та за антидержавну пропаганду, одночасно з жорстким і показовим покаранням за корупцію під час мобілізації — для тих хто бере і хто дає.
Микола Міхновський. Сьогодні у нього день народження.Перший український націоналіст.Народився на Полтавщині (зараз Лівобережна частина Київської області).Член «Братства тарасівців» — першої української самостійницької організації. У 1900 році написав працю «Самостійна Україна» де вперше політично та юридично обґрунтував ідею повної незалежності України. Робота мала і має колосальний вплив на українську політичну думку.Юрист. Адвокат. У 1904 році підірвав памʼятник Пушкіну у Харкові на знак протесту проти святкування 250-річчя Переяславської ради. Займався бізнесом на соляних промислах у Словʼянську (ті самі відомі багатьом військовим солоні озера на «Славкурорті»), гроші вкладав у підпільну націоналістичну діяльність.Організовував український рух на Дону та на Кубані.Член Центральної Ради, керівник групи націоналістів. Опонент Грушевського та особистий ворог Винниченка (він написав про Міхновського знущальний памфлет).Один з перший організаторів української армії. У липні 1917 року намагався здійснити військовий переворот (відомий як виступ Полуботківців) проти поміркованого і пацифістського курсу Центральної Ради. Підтримав Гетьманський переворот, але від посади радника Гетьмана відмовився, хоч і зберігав особисті стосунки та підтримував Скоропадського аж до проголошення так званої «федеративної грамоти». Разом з Болбочаном і Коновальцем хотів здійснити націоналістичний переворот проти лівого курсу Директорії. Болбочана арештували, а Міхновський захворів на тиф і надовго випав з процесів.У 1924 році загинув у Києві. Офіційна версія — самогубство. Неофіційна — вбивство агентами ОГПУ. Похований у Києві на Байковому цвинтарі, могила віднайдена і відреставрована завдяки Роману Ковалю та Історичному клубу «Холодний Яр».
TGLIST.COM.UA
