🌻Довженко-Центр : Dovzhenko Centre🌻

Продовжуємо читати про «Звенигору» (1927) Олександра Довженка напередодні кінопоказу. Цього разу звернемося до прижиттєвої, ще тоді зовсім свіжої критики — «Етюдів з історії кіна» (1930) Олексія Полторацького.«Кажуть, що “Звенигору” мали зробити “середнім фільмом”. Вийшов — шедевр (...)Дуже показовим є те, яким саме способом Ол. Довженко характеризує ту чи ту суспільну добу. Безперечно, тут він знайшов нові, досі незнані способи естетичного впливу (...)“Звенигору” хтось влучно назвав першим з м о н т о в а н и м українським фільмом. Так, його дійсно змонтовано виключно гостро: особливо цікаво, що режисер відчув потребу, характеризуючи нашу добу протиставити її бурхливий монтаж повільнішій ритміці кадрів попередніх доб (...)В усій світовій кіно-продукції ми знаємо тільки один фільм, що спромігся порушити псевдокласичну єдність часу, яка досі була за нормативний принцип кіно-мистецтва. Це — знаменитий “Інтолеранс” [“Нетерпимість” — прим. ДЦ] Ґрифітса».Беріть квитки й приходьте 9 квітня на 19:00 в Кінолекторій Довженко-Центру.З нетерпінням чекаємо!

Напередодні кінопоказу розповідаємо детальніше про «Звенигору» (1927) Олександра Довженка.У першому номері журналу «Кіно» за 1927 рік 22-річний Микола Бажан, тоді вже головний редактор двотижневика, відзначав «сухий факт»: «Українська кінематографія — найміцніша кінематографія Союзу».Виходячи з цього закликав, чи навіть вимагав, аби найближчим часом «із заток України виплив» по-справжньому світового рівня фільм, іронізуючи, що «береги радянської кінематографії» охороняє один лиш «Панцерник "Потьомкін"».І ось уже в передостанньому, 21-22 номері журналу за цей же рік, Микола Бажан неначе відповідав на власні ж заклики рецензією до того самого «фільму рівня Ейзенштейна, Пудовкіна, Клера й Ганса» — «Звенигору» (1927) Олександра Довженка.«Ідею, яку вклали в свій сценарій автори його (М. Йогансен та Юртик) режисер О. Довженко зумів так ново, так незвично для нашого ока показати, що вона заграла й зазвучала на екрані, як сімфонія, як мітинг, як гімн.Кінематографія, яка досі пленталась десь позаду бойового фронту української культури, висунувши цю зброю "Звенигора", відразу стала попереду і як мистецтво, і як войовник за нову культуру та за нові форми її."Звенигора" знайшла цілком нові ноти клавіатури кінематографії, що на ній і досі ще багато "творців" вибренькують свого остогидлого "чижик, чижик, где ты был", або не менш настирливі "кирпичики" (...) "Звенигора" — цілком оригінальний твір, і його оригінальність не треба було-б навіть доводити, коли б не знайшлося і тут аматорів дешевої паралелі, які кожному "енку" шукають батька "ова", не вірючи, що й в Назареті може бути де-що добре (...)"Звенигора" є глибоко національним фільмом, фільмом нації, що відроджується, фільмом нації, що будує соціялізм (...) Вона — як єдина річка, де тисяча струменів. Вона — як мозаїчна фреска, де кожен камінець цінний сам по собі (...)Вона — суцільна і в своїй іронії, і своєму патосі. Жодного шматка плівки — нейтрального, оповідального, нечинного. Вона — дійсна висока кінематографія».#кіноперіодикаДивіться з нами «сімфонію, мітинг і гімн» 9 квітня о 19:00 на Васильківській, 1. Показ «Звенигори» стане першим у ретроспективі Довженко-Центру «Українське поетичне кіно. Витоки». Квитки за посиланням. Повна стаття «Легенди та історія» в коментарях

На фото — неукраїнські фільми українських кінооператорів: «Тахір і Зухра», зафільмований Данилом Демуцьким і «Благання» оператора Олександра Антипенка.Ці двоє — ланка тривалої лінії тяглості талановитої школи українських кінооператорів, і одні з найяскравіших її представників. Головними шедеврами Демуцького стали фільми, зняті ним у співавторстві з Олександром Довженком. Антипенка ж найчастіше в Україні згадують як того, хто поставив і врятував від знищення недороблені «Київські фрески» (1968) Сергія Параджанова.І між ними справді був зв'язок. Про це писав сам Антипенко в статті «Мій Демуцький» для «Искусства кино» (1972, №9):«Я прий­шов пра­цю­ва­ти на кіно­с­тудію ху­дожніх фільмів у Києві че­рез рік після смерті Да­ни­ла Де­муць­ко­го. Ча­с­то чув: ось так зняв би Демуць­кий; ком­по­зиція Де­муць­ко­го; то­нальність Де­муць­ко­го; пейзаж, як у Де­муць­ко­го; фо­то­графія, як у Де­муць­ко­го; не­га­тив, як у Де­муцько­го; яб­лу­ко, як у Де­муць­ко­го… Де­муць­кий… Де­муць­кий… Демуць­кий… Хто він? (...)Ба­га­то­ра­зо­во ди­ви­ли­ся "Зем­лю". Шість ча­с­тин "Землі". Різні копії – кращі, гірші. Мені за­пам’ята­ла­ся копія "Землі", зібра­на з уцілілих ча­с­тин, наді­сла­них з усь­о­го світу. Копія, над­ру­ко­ва­на на різних по­зи­тив­них плів­ках (...) "Зем­ля" цілий рік відда­ва­ла свої пло­ди (...)"Та­нець Ва­си­ля вночі".Зня­то у кон­тро­во­му світлі. Ран­ко­вий ре­жим. Ва­силь тан­цює. За ним здіймається ку­ря­ва. Ку­ря­ву вид­но на кон­тро­во­му світлі. Ку­ря­ва в оре­олі мо­но­кля. Ку­ря­ва "Землі" в зо­ло­то­му фонді кіно (...)Ко­ли див­лю­ся "Зем­лю", я завжди ба­чу со­няш­ни­ки ко­ль­о­ро­ви­ми. Як це зро­бив Де­муць­кий? Не знаю. Кіно­се­крет… Я ба­чу в су­час­них фільмах со­няш­ни­ки. Зняті на ко­ль­о­ро­ву плівку. Во­ни зда­ють­ся пофар­бо­ва­ни­ми».Але й Демуцький не з’явився нізвідки. Він зі свого боку згадував вплив оператора Олексія Калюжного. Так само й Антипенко залишив слід не лише як оператор, а й як педагог, що передавав знання наступним поколінням.Читайте повну статтю, перекладену Марією Тетерук для «Кіно-Театру» (2011, №6).#кіноперіодика І дивіться фільми на ДЦ.Онлайн

ПОТРІБЕН ФАХІВЕЦЬ(-ЧИНЯ) З ЦИФРОВОЇ ОБРОБКИ МУЛЬТИМЕДІАМаємо для вас іще одну вакансію!Завдяки роботі цих фахівців до життя і глядача повертається забута або рідко демонстрована відновлена кінокласика.Ключові обов’язки:— Обробка цифрового зображення та звуку— Чищення, реставрація цифрових відеоматеріалів— Чищення, корекція, синхронізація цифрового звуку— Кольорокорекція, монтаж. Впевнене володіння Adobe Premiere Pro або Final Cut Pro, DaVinci Resolve тощо— Конвертація відео в похідні формати, зокрема DCP— Мастеринг та ремастеринг DCP та DCDMПереваги (не обов'язково, але є плюсом:— Живий інтерес до кіно— Знання англійської мови на рівні B1 (Intermediate)— Попередній досвід роботи з кіноплівкою та мультимедіаУмови роботи:— 5-денний 8-годинний робочий тиждень— Базова зарплатня – 15621 грн.— Щорічна відпустка 24 календарних дні— Оплачуваний лікарняний згідно чинного законодавстваДля військовозобов’язаних/чоловіків – обов’язково оновлені облікові дані Резюме і за наявності приклади проєктів надсилайте на пошту [email protected]

ЛЕОНІД ОСИКА ВІД ПОЧАТКУ ДО КІНЦЯ8 березня 85 років виповнюється з дня народження Леоніда Осики. До цієї знаменної дати у середу, 12 березня о 19:00 проведемо в Кінолекторії Довженко-Центру подвійний показ його фільмів.🌊 Дивитися будемо знаменитий короткометражний дипломний фільм Осики — «Та, що входить у море» (1965). У цій фактурно-образній замальовці режисер вперше виявив себе як майбутній майстер поетичного кіно, сміливо спробував сили в пошуку нової виражальної стилістики і по-новаторськи відійшов від соцреалізму.⚔ Відразу після цього вперше покажемо нещодавно заново відскановану дослідником кіно Олегом Оліфером останню кінокартину митця — «Гетьманські клейноди» (1993). Вільна екранізація «Крутіжу» Богдана Лепкого, козацька епопея про добу Руїни, в умовах гострої напруги й колізійних станів. На історичній тематиці автор розповідає про розбрат і незгоди як причини втрати державності.Це перша можливість подивитися якісно відскановані «Клейноди», а також простежити спільне і відмінне в тому, з чого починав і чим закінчував свою яскраву творчість режисер.Квитки за посиланням

ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АНІМАЦІЇДовженко-Центр продовжує віднаходити та повертати українську кіноспадщину.Нарешті знайдено український варіант анімаційного фільму «Сказання про Ігорів похід» 1972 року.Згідно з архівними документами кіностудії «Київнаукфільм» існує три варіанти фільму: давньоруський, український і російський. Довгий час доступною була лише російська версія, фільмокопій якої очевидно виготовлено найбільше.Український варіант знайшов і передав Довженко-Центру дослідник кіно Олег Оліфер.«Сказання про Ігорів похід» — 25-хвилинний (що є рідкістю для української анімації того часу) фільм за мотивами «Слова о полку Ігоревім», однієї з найвідоміших пам’яток давньоруської літератури. Режисерка фільму Ніна Василенко — авторка низки знакових анімаційних робіт, серед яких «Веснянка» (1960), «Микита Кожум’яка» (1965), «Маруся Богуславка» (1966), «Музичні картинки» (1968) та інші. Саме вона у 1960-их поряд із Іриною Гурвич та Іполитом Лазарчуком відроджувала українську художню анімацію на кіностудії «Київнаукфільм» і закладала фундамент її школи. За художнє оформлення «Сказання…» відповідав 29-річний Едуард Кирич. Він одним із перших на «Київнаукфільмі» почав використовувати в анімації українські народні мотиви («Чому у півня короткі штанці»). Едуард Кирич працював із Ніною Василенко над першою екранізацією «Енеїди» «Пригодами козака Енея» (1969), і разом із Володимиром Дахном створив «Як козаки у футбол грали» (1970).Музику для фільму написав композитор Володимир Губа, а текст читав актор Костянтин Степанков. З «Висновку сценарно-редакційної колегії Держкіно УРСР 1972 року на художній кольоровий мультиплікаційний фільм “Сказання про Ігорів похід” від 4 серпня 1972 року»:«...головні поетичні монологи “Слова…”, що стали “хрестоматійними” (похід, зустріч братів, битва, плач Ярославни, “золоте слово” князя Святослава) знаходять яскраві образні втілення як у поліфонічному малюнку художника Е. Кирича, який походить від традиції книжкової мініатюри, фрескового та іконного живопису древньої Русі, так і у звучанні тексту, майстерно прочитаного К. Степанковим. Цікавими є окремі музичні теми (композитор В. Губа)».Фільм буде оцифровано і згодом оприлюднено на нашому анімаційному ютуб-каналі.Очікуючи оцифрування, ви можете переглянути інші роботи Ніни Василенко та Едуарда Кирича, відскановані у 2022-2023 роках

«Навряд чи хтось заперечить, що маємо принципово нову сторінку в українському сучасному кінематографові. Спробу фільму психологічного, і водночас — фільму-притчі (...) До всього — гостре соціальне мислення. До всього — досить виразне містичне світовідчуття. До всього — прекрасно знятий оператором, на жаль, уже покійним, Київ».У 5-6 номері журналу «Вавілон» за 1993 рік вийшло друком інтерв'ю письменника Володимира Дрозда. Значну частину розмови було присвячено фільмові «Оберіг» Миколи Рашеєва, який той напередодні поставив за його «Самотнім вовком».«Це справді був крик — у сутінках. Рашеєв робив свій фільм у принципово інших умовах, коли світло почало розганяти сутінки. Світло нового дня. Він мав можливість і, думаю, право, розшифрувати деякі авторські недомовки. І розшифрував. Зробив твір відвертішим (...) Я розумію стосунки режисера та письменника як творче змагання. Насамперед (...) Розповів письменник і про те, який вплив на нього мав кінематограф: про любов до Бергмана та Антоніоні, внесок у його творчість італійського неореалізму та навіть про нетерпимість до українського поетичного кіно.«Західний кінематограф у сімдесяті роки — на початку вісімдесятих, був для мене таким же прозіром у духовний світ, як кіно в моєму поліському селі за років дитячих. Але західний кінематограф не просто впливав. Так трактувати було б примітивно. Він допомагав формувати, "вирощувати" душу».#кіноперіодика Читайте статтю повністю в коментарях, дивіться «Оберіг» на ДЦ.Онлайн

Марк Донськой #На_обкладинці французького журналу «Image et son».Випуск 178 за листопад 1964 року практично повністю присвячений його персоні: тому, хто був «поряд із Віктором Шестремом, Девідом Гріффітом, Фрідріхом Мурнау, Робертом Флаерті та Олександром Довженком — один із тих великих майстрів, які з ряду причин досі лишалися майже невідомими французькому глядачу».Цей номер, утім, не був першою появою Донського у пресі Франції — щонайменше ці ж «Image et son» раніше публікували рецензію на його «Дорогою ціною» (1957).Так само відгук на фільм, який у французькому прокаті називався «Кінь, що плаче» (також «Білий коник, що плаче») публікували й легендарні «Cahiers du cinèma», зі складу якого тоді була утворена генерація французької нової хвилі.Кінокритик Луї Маркорель зазначав: «Через два роки після «Матері» Марк Донськой представляє свій найдикіший, найбожевільніший фільм; найпоетичніше свідчення, яке доходило до нас із Радянського Союзу з часів “Івана Грозного” [(1944) реж. Сєргєй Ейзенштейн — прим. ДЦ]. Матеріал настільки багатий, настільки яскравий, що й не знаємо, як його осягнути».Далі автор статті скаржився на погану кольоропередачу «Sovcolor», яка, утім, не завадила помітити в екранізації Коцюбинського те, що «за винятком Жана Ренуара та Ман Рея з кольорами так досі не працював ніхто. Абсурдні яскраві фільтри, викладені наче на палітрі Сезана, позбавляють нас останньої надії повернутися з небес на землю».Згодом «Cahiers du cinèma» включить «Дорогою ціною» у ТОП-10 фільмів французького кінопрокату 1961 року поряд із «Рокко та його брати», «Жінка є жінка» і «Минулого року в Марієнбаді». Подивитися його сьогодні можна в нашому онлайн-кінотеатрі за посиланням

Продовжуємо тему кіно та літератури!Учора було 134 роки з дня народження Павла Тичини. Тривалий час дослідники ніяк не дотикалися до зв’язку геніального поета з кінематографом — переважно через те, що таких перетинів було справді мало. Відтак, винятковою стала стаття Леоніда Череватенка «Тичинине кіно» для «Новин кіноекрана» (№1, 1991).Кінорежисер Євген Ульшин прийшов до редакції часопису з унікальним матеріалом. Це були його студентські записи, на яких він у 1963 році розписав режисерську експлікацію екранізації поеми Тичини «На майдані коло церкви...» Ульшин навчався в університеті Карпенка-Карого у майстерні Тимофія Левчука, хоча пари через зайнятість режисера-посадовця переважно проводив Абрам Народицький. Експлікація була одним із навчальних завдань. Оцінивши роботи всіх студентів, серед яких були, зокрема, і Роман Балаян, Володимир Андрощук, Юлій Слупський, Анатолій Кирик, Юрій Тупицький, Левчук відібрав Євгена Ульшина. Він вирішив показати експлікацію самому Тичині — за чотири роки до його смерті, вже хворому та у поважному віці. Але поет не лише прочитав роботу і подякував молодому режисерові. Він повернув документ із сімома дбало розписаними листами з кільканадцятьма правками до всіх кадрів, заувагами стосовно того, як би насправді мала виглядати екранізація «На майдані коло церкви...»; того, що молодий режисер зрозумів правильно, а що ні, і чому їм усім курсом треба ознайомлюватися з сербським епосом, аби «ясніше сказать». Ці записи Тичини — дуже багате джерело для вивчення його творчості. Митець коментував: «Це вже “водичка”, а не героїка», «“Голосить жінка!” Хорошенькеє дєло! Так це ж вона весь фільм зіпсує», «А що ж! Нехай біжить! Чудесно буде!» «??Музика?? закінчується?? Е, ні! Це зовсім, зовсім невірно! Режисер молодий випустив із своєї уваги той факт, що у приспіві матерів (“Та світи ж ти їм дорогу”) звучать такі три слова як “Ясен місяць угорі”. Отже, музика не повинна закінчуватись, а тільки переміститись у верхній регістр. Угорі, десь аж коло місяця звучати».Зауважується і горезвісна «зрадянізація» колись такого своєрідного автора: зокрема, Тичина добивається «діатонічного» вирішення (характерно, що описує це саме музичним терміном), тобто позбавленого будь-яких півтонів і психологічних акцентів: «Але ж у творі, який передає піднесення всенародне після В.Ж. революції не потрібні зламані в характерах матерів риси». Вирізняється й такий «діалог»: Студент: Вийшов і зупинився на східцях піп.Тичина: Повторюю ще раз: у вірші всього тільки двічі згадується церква, а тут, бач, і пішло, і пішло. А навіщо воно нам й для чого? Зайве, зайве, зайве. Цей піп нам тільки заважає!Студент: В його постаті гідність і величчя.Тичина: Ого! Чого б ще він захотів! «Задум цей так і не був реалізований. Хоча збиралися поставити це на телебаченні. Але потім з’явилися інші плани, інші теми» — відзначав Євген Ульшин. «От нібито малесенький, коротесенький віршик, а скільки нових думок, нових спостережень викликав у Тичини цей, такий відомий йому текст! (...) Вважаю, він міг би працювати в кіно. Як сценарист і як режисер. Щодо цього я нітрохи не сумніваюсь. Не кажу — редактором! Але ніхто не здогадався (...) І то гірка для нас усіх втрата» #КіноперіодикаПовна стаття в коментарях

ДРАМАТУРГІЯ КОЛЬОРУ І РУХУ «ВЕЧОРА НА ІВАНА КУПАЛА»У 2002 році журнал «Кіно-Театр» опублікував розгорнутий текст оператора Вадима Іллєнка щодо роботи над фільмом «Вечір на Івана Купала». На прикладі окремих сцен автор статті у деталях розповідав про драматургію кольору і руху одного з найважливіших фільмів українського поетичного кіно:«Одна з найскладніших акторських сцен фільму — сцена, в якій Петро божеволіє. Ми назвали її «Торо-Торо». У цій сцені ми намагалися зображальними засобами передати галюцинації людини, яка втрачає розум. Для цього в павільйоні були прокладені операторські рейки спіральної форми й уже навколо цих рейок, повторюючи їхній вигин, ми вибудували декорацію — стіни Петрової хати, які в кінці рейок непомітно переходили в декорацію лісу.Фантасмагоричність обстановки посилювалась іще тим, що в міру панорамування по стінах хати вони починали неприродно світитися, оскільки були виготовлені з напівпрозорого матеріалу і, за бажанням оператора, могли підсвічуватися на просвіт.Протягом проїзду — панорами — стіни підсвічувались все яскравіше, фарби розпису стін ставали все більш зловісними, самі стіни немов розчинялися в буянні барв. Останню емоційну крапку в цій незвичайній світлопанорамі поставив моторошний лісок, який ніби зрісся з однією із стін хати».Читайте повний текст статті у коментарях і дивіться «Вечір на Івана Купала» на ДЦ.Онлайн за посиланням