Білі хмари над землеюЗавтра о 17:30 у кінотеатрі «Жовтень» – «Білі хмари» (1968) Роллана Сергієнка в новій цифровій скан-копії за представлення кінознавиці Альони Пензій.Квитки«Білі хмари» учня Олександра Довженка Роллана Сергієнка багато в чому перегукуються з учителевою «Землею».Проте її ж вони і підважують. На розжарену від сонця й ентузіязму землю лягає холодний сніг. Месіанське прибуття трактора, що знаменує нове життя неоднозначно перетворюється на трактор як катафалк; а замість наповнених лібідозних мас робітників, що біжать за ним від радості – сунуть понурі постаті на похороні. Врешті, навіть смішні куркулі виявляються людьми з чіткою зваженою позицією, які щонайменше заслуговують на озвучення своєї позиції.Епоха, яка претендувала на переорювання віковічних меж і закріплення в чомусь такому ж незмінному, як земля під ногами, також закінчується – проминає, як білі хмари над землею. Залишається дуже багато питань до неї, які, як виявляється, інколи можуть обережно прозирати навіть крізь десятки заборон і очевидних цензурних обмежень.Приходьте дивитися й дискутувати!#Кінопаралелі
Прем'єра цього фільму відбулась у Києві 21 грудня 1961 року. Тому, відновлюючи календарну справедливість, назву цей фільм ідеальним до зимових свят 🌲 Бо що може бути більш кайфовим, як перегляд легкої комедії після важкого року (а в моєму випадку ще й після дуже сумного фільму 😅)? Тож в пошуках гарного настрою і нової особистої різдвяно-новорічної традиції вирішила передивитись вкотре цей шедевр, цитати з котрого я знаю з дитинства. І це було найкраще рішення.За двома зайцями (1961, ❤️)Реж.: Віктор Іванов#укркіноГеніальний ексцентричний музичний ромком про нареченого-шахрая з норовливими яскравими персонажами, шикарним гумором та найкрасивішими видами Подолу 💅 Яке ж тут буйне соковите життя, тільки й встигай.Кожен раз передивляючись, кайфую як вперше. Ідеальна комедія і неймовірно іконічний український фільм, вплив котрого на нашу попкультуру неможливо переоцінити. - Знаємо ми вас паничів!- А я не панич. Я простий міщанин. Це тіки зверху невинні образованія.
Подивитись українською і в гарній якості і зарядитись класним настроєм можна на ДЦ Онлайн.
Почав читати книгу Юри Самусенко "Українське кіно незалежності" і відкривається вона фільмом "Оберіг" Миколи Рашеєва, про який шукав привід написати, і думаю, що це як раз він. Я подивився "Оберіг" влітку 2021 року, коли в Довженко-центрі відбулась презентації книги режисера разом із показом фільму. Тоді вперше і востаннє бачив і слухав режисера наживо. Після перегляду ми з другом довго обговорювали і сам фільм, і те що таким чином нам своєрідним чином доторнулись до минулого, і через фігуру Рашеєва познайомились зовсім з іншою епохою, яку не встигли застати (ми обидва народились після створення стрічки). Але після такої події наче вдалось створити зв'язок, віднайти маленьку ланку в ланцюжку, що скріплює одне покоління з іншим. Через декілька місяців в жовтні 2021 року Рашеєва не стало, і всі ті розмови в генделі біля озера в Голосіївському лісу набули ще більшого сенсу, наче ми щось вже відчували в повітрі. А говорили ми тоді багато про що, зокрема про те, що "Оберіг" насправді кіно по-справжньому страшне. Мова зовсім не про лякалки та джампскейри голівудських горорів, а саме про первинний страх перед невідомим, перед надприроднім. І "Оберіг" це дуже рідкий приклад фільму, якому вдається показати той самий первісний жах, що відчуває людина при зустрічі з надприроднім. Події ж стрічки буквально відбуваються в часи зламу - розвалюється совок, і Україна виривається з його кривавих лап. Це історія про те, коли помирає штучний пролетарський міф, і настає час для відродження міфу класичного, страшного і первісного. При цьому "Оберіг" - рідкісний приклад не тільки українського кіно, а й кіно взагалі, яке залишає після перегляду ледь не фізичний відбиток - написати щось тоді після перегляду не вийшло ні в мене, ні в мого друга, і відчувалось так, що воно і не потрібно. Бо "Оберіг" фільм, який не хочеться розбирати не тому, що там немає чого розбирати. Ні, це фільм, який не хочеться розбирати через його темну природу. Це кіно наче проклята хата в селі, яку місцеві оминають боком, та розповідають моторошні історії про неї. Втім, хто ж не любить послухати час від часу послухати такі історії, чи хоча б здалеку подивитсь на шось дійсно страшне? Сам "Оберіг" подивитись можна в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру. Наостанок хочеться сказати, що "Оберіг" міг би залишитись лише в пам'яті кількох синефілів та кінокритиків, що встигли подивитись його в дев'яностих. Однак зараз він живе другим життям, і залишається важливою ланкою в цьому ланцюжку, який ми всі намагаємось зберегти, віднайти та будувати далі, що не може не радувати.
На сьогоднішньому показі студентських фільмів 1966-1972 років ви зможете переглянути віднайдені дипломні і курсові роботи, перші спроби відомих і забутих авторів, які надихалися українською поетичною хвилею і представляють майстерні Віктора Івченка, Артура Войтецького, Володимира Денисенка, Миколи Мащенка і Володимира Небери. Студенти Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, режисери Володимир Савельєв, Віллен Новак, В'ячеслав Криштофович, Віктор Жилко і Тетяна Власенко, надихались, іноді грубо відтворювали, а часом були сміливішими у своїх пошуках, ніж їхні наставники і творці українського поетичного кіноканону.Серед пропонованих студентських творчих пошуків особливо примітна робота невідомої Тетяни Власенко – "Птах із синього неба", яка за 10 хвилин по-своєму переповідає коротку історію українського поетичного кіно, відверто звертається до образів і прийомів опальних представників напрямку і пророкує його загибель. Також стрічка є унікальним свідченням багатогранності таланту В'ячеслава Криштофовича, який тут виступив автором музики. А оператор «Птаха…» Андрій Владимиров, учень Юрія Іллєнка і Вілена Калюти, отримав нагороду на кінофестивалі Молодість-73.Фільми віднайшов і підготував кінознавець Олег Оліфер із всебічною допомогою кінознавців Володимира Прилуцького і Аліка Дармана, а також КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого.Добірку представить комунікаційник Довженко-Центру Вадим Макаров.Кадри з фільмів: "Птах із синього неба" (1972), "Криниця для спраглих" (1965), "Совість" (1968), "Тіні забутих предків" (1964), "Вечір на Івана Купала" (1968).#Кінопаралелі
Серед фільмів підбірки студентського поетичного кіно, яку ми подивимося вже цього вівторка о 18:00 – п'ять робіт 1966–1972 років, які по-різному розвивали поетичну манеру фільмів свого часу й зокрема майстрів, що вели тодішні курси університетів.👯♀️Нині зупинимося детальніше на «Сьогодні – кожного дня» (1966) Володимира Савельєва. Часто стверджують, ніби кінопроби «Київських фресок» (1966) Сергія Параджанова, змонтовані ним у короткометражний фільм, стали дипломним фільмом для оператора Олександра Антипенка, й лише завдяки цьому факту збереглися попри цензуру.Насправді ж саме «Сьогодні – кожного дня» – талановита стрічка, з якою випускався майстер української операторської школи. Тут автори на замовлення студії закордонного обміну Центрального телебачення СРСР продемонстрували будні артистів Київського Державного Академічного театру опери і балету УРСР імені Т. Г. Шевченка, що плавно переходять у майже армійську муштру й закінчуються виступом на сцені.💃Цікаво, що серед інших танцівниць виділяється центральний образ на той момент 26-річної української балерини Елеонори Стебляк. Саме її за кілька років по тому режисер Юрій Лисенко обере на роль Лесі Українки в байопіку, запланованому до 100-річчя від народження письменниці.Утім, і режисера, і потенційну дебютантку в акторській професії згодом таки замінять – режисером стрічки «Іду до тебе» (1971) стане Микола Мащенко, а Лесю Українку зіграє російська акторка українського походження Алла Демиденко.💥За кожним із фільмів програми стоїть своя особлива історія. Майже всі – справжні перевідкриття цього року, відскановані й уперше показані з нових копій, тож будемо особливо раді бачити вас 23 грудня о 18:00.Квитки за посиланням
Друзі, завтра о 15:00 – остання відкрита екскурсія виставкою «У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур» про поетичне кіно крізь оптику танцю.Для того, щоби розповісти вам якомога повніше про яскравий калейдоскоп нашої експозиції, ми запросили:☀ Співкуратора виставки, кінознавця й керівника науково-програмного відділу Довженко-Центру Станіслава Битюцького.☀ Дизайнерку простору експозиції Валерію Гуєвську, яка розповість більше про танцювально-дискотекові мотиви, що переважають в оформленні.☀ Композиторку Мар'яну Клочко, яка перетворила звукові оформлення фільмів українського поетичного кіно на авторський сучасний твір, що супроводжує виставку.☀ Наталію Коломієць, режисерку радіопубліцистичного нарису «Нездійснене інтермецо» про задуману Сергієм Параджановим, але нереалізовану екранізацію Коцюбинського. Історію, складену з тексту оригінального та «параджанівського» інтермецо та озвучених протоколів з обговорень, можна послухати на виставці.☀ Автора твору «Покладені на полицю» Максима Ходака, що перетворив коробки з-під плівок на арт-інсталяцію в металі – про межі дозволеного й цензурованого.Приходьте за цими квитками
Минулого тижня стало відомо, що Міністерство фінансів України відмовило Довженко-Центру у дофінансуванні, необхідному для забезпечення повноцінної діяльності, без жодних пояснень.Державне агентство України з питань кіно повідомило, що додаткове фінансування Центру у розмірі 5 млн грн на забезпечення сталої роботи інституції у 2025 році не відбудеться. Повноцінне фінансування у розмірі 12,7 млн. грн. на 2026 рік також не передбачене.Це означає, що діяльність Національного центру Олександра Довженка лишається не забезпеченою щонайменше за листопад та грудень 2025. Власні надходження зможуть закрити оплату праці тільки частково. Повториться ситуація 2024 — початку 2025 року, коли через відсутність державної підтримки колектив працював скорочений тиждень. Наступна хвиля може стати фатальною. Ще у червні 2025 року керівництво Центру звернулося до Держкіно та Міністерства культури України щодо приведення розміру фінансування у відповідність до фактичних потреб, пов’язаних із виконанням завдань, покладених на нашу інституцію державою, зі збереження, вивчення і розвитку колекції національної кіноспадщини. Всі необхідні документи та розрахунки неодноразово і вчасно подавались до органів управління, де вони пройшли погодження й не отримали зауважень.Вчора, 8 грудня, відбулася термінова нарада із Міністеркою культури України Тетяною Бережною та Головою Державного агентства України з питань кіно Андрієм Осіповим. У найближчий тиждень органи управління обіцяють запропонувати рішення, яке дозволить відновити повноцінне функціонування Центру як хранителя національної кінематографічної спадщини. Подальше затягування поглибить ризики збереження колекції та поставить під загрозу роботу колективу.Відсутність рішення від органів влади у найближчий тиждень матиме прямі наслідки для роботи команди та виконання зобов’язань держави у сфері збереження спадщини. Утримувати інституцію і забезпечувати виживання колекції, які для держави не є пріоритетом, лише власним ентузіазмом колективу неможливо.Просимо враховувати вказані обставини при плануванні взаємодії з нами — зокрема у питаннях здачі фільмів за державними контрактами, забезпечення фільмів для показів, сканування, співпраці зі студентами тощо.Інтертитр: Хліб (1930), реж. Микола Шпиковський
Не стало В'ячеслава Криштофовича – режисера, який подарував Україні й світу такі фільми, як «Володя великий, Володя маленький», «Самотня жінка бажає познайомитись», «Автопортрет невідомого», «Приятель небіжчика». Крім того, В'ячеслав Сигизмундович був музикантом і педагогом. Йому було 78.Пригадуємо статтю «Кримінал, розчинений у побуті» Лариси Брюховецької про «Приятеля небіжчика» (Кіно-Театр, 1997, №5, #Кіноперіодика) – один із ключових фільмів українських дев'яностих.«У фільмі вгадуються інтонації французького кіно, з його смакуванням потоку життя. Життя звичайне, як і в реальності, – вулиці, місто вдень, місто вечірнє, відвідувачі кафе, покупці, перехожі. Одне слово, в такому середовищі розчиняєшся, від нього нічого особливого не чекаєш. І раптом... Але й кривава драма – це також будні, будні великого міста. Так, принаймні, це виглядає у фільмі.Фіксуючи на плівку нашу неблагополучну дійсність, яка, до речі, не виглядає аж надто похмурою (гуманність авторів не допускає, щоб екранна дійсність надміру травмувала глядача), фільм не лишає по собі гнітючого враження... Криштофович пом'якшує гостроту, згладжує жорстокість, розчиняє драму самотості в плинності життя, в його звичності й побутовості».Світла пам'ять митцеві❤️🩹
Ще минулого місяця подивився "Сьомий маршрут" Михайла Іллєнка, але все ніяк не доходили руки написати. Це кіно класно дивитись саме в холодну пору року, особливо, якщо ви вже скучили за літнім теплом. 31 липня 1996 року, Київ тоне в сонці та теплі. До столиці приїжджає американська туристка з українськими коренями, щоб відвідати та зафіксувати на камеру місця, де росла її мати. Тим часом чи то з лютого перепою, чо то з просто після важкого дня екскурсовод Данило Притуляк прокидається, щоб дізнатись, що його кинула дружина. Ну а далі наш герой отримує завдання провести екскурсію для американських туристів, але якимось нестандартним маршрутом - на головних шести вони вже побували. Так Данило вигадує на ходу "сьомий маршрут", який стає не тільки цікавим шляхом по різним знаковим місцям Києва, але і маршрутом життя самого героя. Михайлу Іллєнку слід подякувати за існування "Сьомого маршруту" не тільки за те, що вийшло насправді класне кіно, але й за те, що йому реально вдалось показати портрет столиці. Вірніше лише одне з її облич. На диво але в дев'яності Київ отримав набагато більше уваги від кінематографістів попри те, що для кіно це був м'яко кажучи не кращий час. У випадку Михайла Ілленка портрет Києва виходить ледь не ідилічним - залита сонцем столиця, можливо трохи пошарпана, але дуже зелена і красива, не спаплюжена нескінченними тц та жк. Вживу я міг побачити Київ таким хіба що в три роки, коли вперше був у столиці, але про саме місто спогадів у мене не залишилось. А "Сьомий маршрут" саме що ностальгійне кіно в кращому сенсі слова, адже ностальгія попри всю поверхневу солодкість, відчуття все ж невимовно сумне, адже направлене в минуле, яке ніякими правдами і неправдами вже не повенути. Екскурсовод Данило тужить за юністю, згадує помилки та досягнення, та загалом відрефлексовує своє життя. Американська туристка з камерою ж ностальгувати не може ні за місцями, ні часом, однак і вона неминуче стає зарчучницею ностальгії. Рухає дівчиною, правда, бажання віднайти зв'язок із минулим, якого вона ніколи не знала. Дивним чином і сам "Сьомий маршрут" стає подібним інструментом для сучасного глядача - мандрівкою часом в тридцять років до сонячного літнього Києва 1996 року, де люди трошки розгублені, але наче оптимістичні. Якщо ж ви ще не бачили фільм, скучили за літом, Києвом, однозначно рекомендую. Якщо ж бачили, можливо, це хороший знак передивитись. Тим паче, що в онлайн кінотеатрі Довженко центру фільм є в чудовій якості.P.S. І зовсім забув написати, що у фільмі просто розкішна робота з кольором та і в цілому він класно знятий.
Повернення «Білих хмар»🍉 28 листопада о 17:30 – наступний показ у межах паралельної програми виставки «У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур». Подивимося новий довгоочікуваний (принаймні, нами!) скан «Білих хмар» (1968) Роллана Сергієнка.Окрім того, покажемо і три короткометражних фільми з минулої програми.🛣 Ця дивовижна стрічка вирізняється нетиповою для радянського кінематографу формою ліричного роуд-муві. У фільмі поєднано документальні кадри реальної подорожі режисера Роллана Сергієнка й оператора Михайла Бєлікова на батьківщину сценариста й автора однойменного автобіографічного роману Олександра Сизоненка в Миколаївську область із постановочною сюжетною основою. Автори критично осмислюють дії покоління своїх батьків. Фільм неодноразово критикували цензори та вимагали змін.Навіть дивно, що вона до нас дійшла. У ній чи не вперше в українському кіно звучить тема штучного голоду 1930-х років; не в героїчному, а в трагічному ключі показано наслідки війни, яка забрала ціле покоління. Водночас дивовижно ніжно й лірично розкрито тему чоловічої дружби та стосунків між батьком і сином.🟡 Зверніть увагу! Показ відбувається на п'ятому поверсі, а під час тривоги ліфт не працює.Квитки за посиланням
TGLIST.COM.UA
