Співзалежність у стосункахЧ. 4Чому я залишаюся в цих стосунках?Найчастіше це страх самотності та надцінність поточних стосунків попри їхню дисфункціональність, а подекуди й загрозу для життя свого чи дітей.Коли стосунки, нехай навіть далекі від бажаних, стають надцінністю? Коли немає можливості або права, або людина чимось зупинена вийти у світ, до інших людей і створити там контакти з іншими людьми. Вона може бути зупинена страхом повторення минулого негативного досвіду, ідеєю, що світ і люди в ньому небезпечні – у кожного клієнта своя історія.Тоді поточні стосунки стають надцінністю, оскільки їх більше немає з ким будувати. У цьому місці страх самотності зростає в рази разом із цінністю партнера. У комплекті зі страхом прояву в зовнішній світ, отримуємо замкнуте коло. Як діти вчаться ходити і в якийсь момент бояться відпустити опору, так і людина судорожно тримається за “синицю в руці”, адже вона “краща, ніж журавель у небі”.У цьому випадку в досвіді людини зазвичай немає близьких і довірчих стосунків з батьками чи іншими дорослими, любов і увагу дорослого доводилося завойовувати власною гарністю (поведінка, навчання, інше). Треба було бути постійно кращим за “сина маминої подруги”. Тут повністю втрачається фокус на собі і зміщується він у бік бажань і потреб батьків чи інших дорослих. Ти краще знаєш, що хоче інший і що йому важливо, але абсолютно нічого не знаєш про себе і свої потреби і, відповідно, ще менше про те, як їх задовольнити (якщо раптом випадково вдалося їх виявити).Тут і виникає та сама напруга і тривога – я хочу чогось, це дивно і страшно, і я не знаю, що з цим робити – переключуся я краще на іншого (партнера, дитину), адже я точно знаю, що йому потрібно і як. Тут і виникають співзалежні стосунки – я не можу жити своє життя, це надто лякає і тривожить, адже я нічого не знаю про себе, – тоді я буду жити життя іншого. Або в мене є заборона на своє життя від батьків з дитинства, на власні емоції і потреби в єдиний для мене сценарій - це вгадувати і обслуговувати потреби іншої людини, турбуватися про нього, бо турбуватися про себе - це егоїзм (як говорили чи показували батьки).Але справжній вихід від співзалежності - це якраз і повернення до себе, турбота про себе, власні потреби (і це насправді не егоїзм!). А коли ми вміємо любити себе, зможемо любити інших, але вже з позиції рівних відносин, де потреби обох однаково цінні і важливі, і де вкладати у відносини мають також двоє, турбуючись один про одного, не забуваючи насамперед про себе.#стосунки
Співзалежність у відносинахЧ. 3Співзалежний одержимий ідеєю “заподіяти добро”, виправити, навчити, розкрити очі і так далі своєму партнеру, батькам. Це вічна і виснажлива боротьба за те, щоб виявитися правим, щось довести значущому іншому і ось тоді тільки життя налагодиться.Він/вона нарешті зрозуміє, скільки я для нього зробив/зробила, і ось тоді він/вона буде мені безмежно вдячний, і ще дуже важливо, що він/вона визнає, що був винний в ситуації, яка склалась. У співзалежних стосунках обов’язково має бути винний.Вихід зі співзалежних стосунківНайдивовижніше і найскладніше питання для співзалежного в терапії це – а чого ти хочеш?Воно ставить у глухий кут, злить – як я можу чогось хотіти, якщо поруч людина, яку треба рятувати? От тільки-но вона виправиться, я одразу почну жити, а поки що ніяк не можна.Таке ось послання сімейної системи. Тобто співзалежний поведінковий патерн формується в ній на рівні поколінь.А вихід там, де і вхід – повернутися до себе, до віднаходження та задоволення своїх бажань і потреб. #стосунки
Співзалежність у стосункахЧ.2Співзалежність поруч із хімічно залежним (алкоголіком, наркоманом).Тривога, яку переживає співзалежний партнер поруч із залежним, переплітається з іншими складними переживаннями.Це сором і провина за поведінку близької людини в стані алкогольного сп’яніння, наприклад; страх того, що він/вона може зробити або робить у цьому стані, бажання контролювати залежного за будь-яку ціну.У цьому часто полягає місія і життєве завдання співзалежного, це стає сенсом його/її життя.В історії співзалежного так склалося, що свої цілі, інтереси, потреби або не встигли сформуватися (якщо це дитина поруч із батьками, які п’ють), або стали не важливими, неможливими для реалізації, оскільки поруч з’явився залежний – партнер, наприклад. Такі діти з малого віку спостерігають дисфункцію сімейної системи, де один або обоє батьків не виконують свої обов’язки дорослого в сім’ї. У даному випадку, через алкоголізацію одного з батьків.В цей час другий дорослий зайнятий “порятунком” залежного партнера – він несе його на собі додому або, що часто буває, контролює кількість випитого партнером під час застілля, або ж випиває за нього (дуже часта історія дружин залежних) сподіваючись, що цього разу все буде інакше.І це те місце, де майбутній дорослий, спостерігаючи за тим, що відбувається в батьківській сім’ї, отримує модель співзалежної поведінки, яку потім використовуватиме у своїх стосунках.2️⃣Співзалежність у стосунках, де немає залежного.Часто у співзалежні стосунки потрапляють клієнти з алкоголізованих сімейних систем, і це не обов’язково батьківська сім’я, це може бути наявність залежного глибше в сімейній системі (бабусі, дідусі).Далі співзалежний патерн просто передається “у спадок”. І тоді співзалежність виглядає як повна поглиненість і підпорядкованість співзалежного інтересам, цілям, емоційному стану значущого іншого.#стосунки
Співзалежність у стосунках Ч. 1У контексті терміну “співзалежність” часто мається на увазі трохи ширше поняття “психологія співзалежної поведінки”, тлумаченню основних психологічних аспектів котрої і присвячена ця заснована на практичному досвіді публікація.Що ж таке співзалежність?Співзалежність – це термін, який використовували в контексті психотерапії хімічно залежних клієнтів (алкоголіки, наркомани) у 1970-х роках у США, в лікувальних центрах штату Міннесота.Він з’явився в результаті вивчення природи хімічних залежностей, їхнього впливу на людину і впливу, який чинить захворювання хімічно залежного на його оточення. І в цій ситуації співзалежними називали членів сім’ї залежного.У багатьох випадках термін співзалежність використовують, щоб описати поведінку людини в дисфункціональних стосунках, де одна людина підтримує хворобливий стан іншої (найімовірніше, абсолютно неусвідомлено).Дисфункція (від лат. dys – поганий, утруднений + functio – дія, здійснення), тобто порушення діяльності. Тоді дисфункціональними відносинами можна назвати ті, в яких порушено здорове функціонування учасників цих відносин.Наприклад, одна з фраз, яку часто використовують для опису таких стосунків, – “як валіза без ручки: і нести тяжко, і кинути шкода” (адже стільки було вкладено в ці стосунки) і людина продовжує в них залишатися з тієї чи іншої причини.Хто і від кого залежить?Співзалежність має вигляд часто як стан емоційної, фінансової або навіть фізичної залежності від значущої людини (партнера, батьків).Наприкінці 1930-х років цей поведінковий патерн було вперше описано Карен Хорні в її книзі “Невротична особистість нашого часу”, де вона досліджувала клієнтів, які мали схильність чіплятися, залежати від інших людей, щоб впоратися з власною, не завжди усвідомленою, тривогою.#стосунки
Ми живемо в ілюзії нескінченного ресурсу. 1. Чому ми вважаємо, що вигорання — це ознака продуктивності?2. Чому соромно сказати «я більше не можу», поки тіло не подасть сигнал тривоги?Арабські класики колись казали: «Скарб зберігається в розвалинах». Часто саме те, що ми вважаємо своїм «сміттям» — наші шрами, наша жорсткість, наші захисні бар’єри — є найціннішим матеріалом для будівництва майбутнього. Шкаралупа фісташки не просто відходи. Це дренаж для нових квітів, це захист від слимаків, це опора.Є люди, чиї очі нагадують випалену пустелю. Вони досягли всього, але втратили здатність спати, здоров'я тощо. Ми часто ігноруємо втому, вважаючи її слабкістю, доки вона не стає нашою в’язницею. Це закон природи, який не обійти жодним успішним успіхом. Ми — не механізми. Ми — сади. А саду потрібен відпочинок і правильний дренаж, щоб коріння не згнило під вагою власних очікувань.Ця тема важлива саме зараз, бо ми всі стали «шкаралупою» для своїх близьких, для своєї країни. Але якщо шкаралупа перетвориться на пил від перевтоми, захищати буде нічого.Будьте дбайливими до себе. Ви — це все, що у вас є.З інтернету#психологія
Нейробіологія страху: головні тези* Мигдалеподібне тіло (Амигдала): Головний центр обробки страху. Вона блискавично оцінює загрози та запускає реакцію організму. Також амигдала відповідає за формування «пам’яті страху» — навчання того, чого саме варто боятися.* Гіпокамп: Допомагає пов'язати страх із конкретним контекстом, місцем або ситуацією. Завдяки йому ми формуємо цілісні спогади про небезпечні події.* Префронтальна кора: Ця ділянка відповідає за свідоме осмислення загрози. Вона здатна гальмувати або регулювати імпульсивну реакцію амигдали, допомагаючи нам приймати раціональні рішення замість панічних.* Фізіологічні реакції: Під час страху активується вегетативна нервова система (прискорюється серцебиття та дихання) і виділяються гормони стресу (наприклад, кортизол). Це готує тіло до стратегії «бий або біжи».* Нейромедіатори: Хімічні речовини в мозку, як-от глутамат (збуджуючий) та ГАМК (гальмівний), відіграють ключову роль у передачі та регуляції сигналів тривоги.* Два шляхи обробки страху: Інформація про загрозу може надходити до мозку двома маршрутами:1. Швидкий: миттєва, але поверхнева реакція для виживання.2. Повільний: детальний аналіз ситуації для точної оцінки того, наскільки реальна небезпека.Цікавий нюанс: Саме баланс між «швидким» шляхом (амигдала) та «повільним» (кора) визначає нашу емоційну стійкість.Тихон Кульбака#психологія
Коли ми імітуємо зовнішні ознаки певного стану (заплющуємо очі, уповільнюємо дихання), мозок отримує сигнал, що ми перебуваємо в безпеці, і починає виробляти відповідні гормони (наприклад, мелатонін).Так само, як посмішка може трохи покращити настрій (теорія мімічного зворотного зв'язку), «імітація сну» є необхідною ритуальною дією для входу в реальний сон.Щоби стати впевненим, потрібно спочатку почати поводитися як впевнена людина набуваючи нових знань, умінь та навичок, а згодом і внутрішній стан підтягнеться до зовнішньої форми.Для дисциплінованості достатньо вдавати, що ти людина з «кращою залежністю від здорового способу життя", спочатку створюєте форму (графік, дії), а потім вона наповнюється змістом (звичками).Навіть на співбесіді, коли обидві сторони трохи «прикрашають реальність», в кращому випадку, вони намагаються втілити образ ідеального співробітника або компанії, щоби згодом справді стати ними.Цей підхід знімає параліч очікування «натхнення» або «ідеального моменту» наче натякаючи: "не чекай, поки відчуєш — почни робити, і відчуття прийде" 🤌🏻#мотивація
Питання: "Добрий день. Мені по життю доводиться постійно доводити, що чорне - це чорне, а біле то біле. Я права, але зі мною чомусь всі питаються сперечатися. Особливо чоловік. Кожне його слово починається з "ні". Як це змінити? "Відповідь:Розумію: це все дуже виснажує. Але давайте розглянемо спочатку причини, чому так може бути:- для чоловіків часто спосіб спілкування, де хтось доводить, що його думка правильна, сприймається як змагання: він не чує Вас і того, що Ви хочете сказати і він починає захищатися. Бо йому сприймається, наче його зараз будуть повчати, вказувати, як йому робити. Щоб це змінити, дозвольте йому мати власну думку.Замість: "Це очевидно так, чому ти сперечаєшся?"Спробуйте: "Я бачу це так, а як це виглядає з твого боку?""Я вважаю так, а ти так, і це нормально, я поважаю твою думку"."Я думаю так, а ти як думаєш?"Це стосується не тільки чоловіків, але і всіх людей.Пам'ятайте: інші люди не зобов'язані з Вами погоджуватися! Як і Ви не зобов'язані погоджуватися з думкою інших. Це не означає сперечатися, це просто виглядає так, що ми приймаємо, поважаємо думку іншої людини, але цінуємо і свою. В суперечливих моментах кожен може залишитися при своїй думці і це нормально, бо кожна людина сама робить свій вибір.Тому відповідь проста:Перестаньте щось комусь доводити!Дозвольте іншим мати власну думку, цікавтеся нею. Дозвольте кожному для себе бути правим. Бо взагалі, правота - це річ дуже відносна. У кожного своя правда, своє бачення,і те, як він вважає за правильне. І цю свободу нам дав Бог. Проблеми з'являються тоді, коли люди намагаються доводити один одному свою правоту. Тоді починаються сварки, конфлікти, які ні до чого доброго не призведуть.Можливо, в дитинстві Вашої думки не поважали, не брали до уваги, не зважали на неї або взагалі не питали, як Ви хочете, як думаєте і робили, вирішували все замість Вас. Тому в дорослому віці Вам настільки хочеться, щоб з Вами не сперечалися, щоб Вас нарешті почули, і дозволили Вам мати власну думку і бути правою.І тут один шлях: визнайте свою думку самі, дозвольте собі бути правою для себе! Для цього не треба комусь доводити, що Ви праві! Це допоможе Вам зрозуміти, що Ви - цінна і цілісна особистість, не залежна від думки інших. І Ви самі управляєте своїм життям, а не думка чи схвалення інших. І допоможе Вам сприймати інших людей, як таких, які також мають право на власну думку.Головне: поважати думку один одного, не сперечатися, а давати можливість добровільно піти на компроміс або залишитись при своїй думці.#питаннявідповіді
Питання: "Ми з чоловіком у шлюбі вже 9 років. В весь цей час у мене якась "манія" обіймашок)) Я йому буквально не даю проходу - не хочу випускати із обіймів, хочу якомога довше полежати зранку або серед дня. Він уже хочу щось іти робити, а я благаю: "Ну, ще трошечки". Чому це у мене так?"Відповідь:Ви, напевно, дуже тактильна людина, і це повністю нормально. Дотики - це Ваша мова любові. Так Ви відчуваєте і віддаєте любов, відчуваєте безпеку, спокій. Але тут може бути кілька дуже важливих моментів:🔹в дитинстві у Вас можливо було мало обіймів, тому зараз наче хочеться надолужити все;🔹обійми можливо допомагають Вам справитися із стресом і почуватися захищеною.🔹 у дитинстві можливі Ви не відчували себе захищеною, що Вас люблять, тому зараз іде компенсація з чоловіком.В таких випадках до природної, вродженої тактильності, додається набута, яка часто заважає і тому потрібно над нею працювати;🔹 люди можуть бути з різним рівнем тактильності, тобто стільки, скільки комфортно Вам, може бути забагато для Вашого чоловіка.Що з цим можна зробити:1️⃣ Домовитися з чоловіком про ту кількість часу, яка комфортна для обох. 2️⃣ розібратися в причинах: швидше за все, це пов'язано з дитинством, компенсацією і стресом. Якщо щось з цього про Вас, потрібно подумати, як Ви можете самі справлятися зі стресом, сама давати собі спокій, любов і безпеку. Бо часто буває, що в дитинстві такого не вчили і в шлюбі це може стати проблемою.Рекомендую: попрацювати із психологом над проблемами дитинства (якщо вони є), і для того, щоб навчитися менше компенсувати відсутність любові до себе за допомогою чоловіка, так як це йому заважає і давати це собі самій. Оскільки якщо цього не навчили в дитинстві, буває досить складно навчитися цього самому, бо немає ні уявлення, ні прикладу.#питаннявідповіді
