Дивлюся дещо про Миклуху-Маклая. В одному з листів він розказує про своє прізвище і пише звідки походить його рід. А ще в нього є "Автобіографія", яку ніби він написав перед смертю на прохання Анатолія Богданова. У ній оповідь ведеться від третьої особи: Батько природознавця-мандрівника Миклухо-Маклая був дворянином Чернігівської губ. Потомне дворянство було дано прадіду його, Степану, який, перебуваючи хорунжим в одному з козацьких полків, відзначився при взятті Очакова в 1772 р. Батько Миколи Миколайовича отримав освіту спершу в Ніжинському ліцеї, а потім, приїхавши до Петербурга, вступив до тодішнього Корпусу інженерів. Мати його, дочка підполковника С. Беккера, який зробив кампанію 1812 року в „Низовському“ полку, була онукою д-ру Беккеру, надісланому королем прусським до останнього короля польського, при якому він був лейб-медиком.Дружина підполковника Беккера — полька, Л.Ф.Шатковська. Таким чином, Мик. Мик. представляє суміш елементів: російського, німецького та польського.
І в кінці я такий — га?
Вискочив, як Пилип з конопель. Це про Федора Богатирчука — шахіста, медика УНР, власівця і ще багато кого, який мені трапився, як отой Пилип з конопель. Син українця і матері великороски, я вважаю себе українцем. Не дивлячись на те, що освіту здобув російською мовою, знаю українську, як мені здається, цілком задовільно. Так він писав у своїй книжці спогадів "Мій життєвий шлях до Власова та Празького маніфесту", що вийшла 1978 року російською мовою в у Сан-Франсиско. Про його життєвий шлях є стаття "Стертий з історії Радянського Союзу: життєвий шлях українського шахіста Богатирчука". Я ж зі спогадів залишу розділ про українську лектуру в Київському університеті. 1922 року зусиллями групи українських вчених при медичному факультеті Київського Університету була організована «лектура», яка повністю велася українською мовою. Одним з головних активістів лектури був професор Євген Григорович Черняхівський. З Божої милості — хірург. Не так давно я прочитав [Спогади видано 1978 року] про нібито першу в історії операцію з пришивання відірваного пальця (нещасний випадок). Палець прижився і американські хірурги були раді своєму почину. Але я своїми очима спостерігав подібну операцію 53 роки тому, коли Є. Г. пришив не один, а два відірвані пальці, котрі привезли разом з постраждалим в нашу лікарню. Тоді мені здавалося, що таке приживлення абсолютно неможливе. Але Є. Г. був іншої думки, спокійно і акуратно пришив пошарово відірвані [пальці] до здорових тканин. Яке ж було наше здивування, коли ми дізналися, що відірвані пальці приросли і їхня функціональність повністю відновилася. Цей скромний чоловік у своїй операції нічого надзвичайного не вбачав, про неї медичні журнали не сповіщав. Чував я і про інші чудесні операції цього видатного хірурга. Він був прекрасним лектором і його лекції українською мовою з охотою відвідували навіть не українці. Він був одним з тих будівничих української культури, які її впроваджують своїм власним прикладом і творчістю духу, а не насильницьким впровадженням. Подібних поглядів з Черняхівським був й інший організатор лектури, професор І. Ф. Студзинський [Можливо авт. має на увазі Івана Вікентійовича Студзинського], також відомий, що добре себе зарекомендував в академічній роботі. Особисто я не можу забути свого друга, лікаря Миколу Антовича Кудрицького, який був одним з тих гвинтиків, без якого неможлива робота великої машини. […]Я примкнув до лектури як асистент при катедрі рентгенології, яку очолював професор Є. Ф. Вебер [Євген Фердинандович], визначний спеціаліст в цій, ще тоді молодій, спеціальності. Українська лектура проіснувала два роки і потім була ліквідована у зв’язку тим, що університет було цілком українізовано. Про цю лектуру є згадка в книжці "Нехай знає... «Європа»: будівничі української медицини":Саме він [Леонід Левитський] продовжив лінію Євгена Черняхівського в заохочувальному ставленні професорів української лектури. Когорта педагогів, які концептуально підтримували розвиток української медичної науки як національної справи, не зникла, а навпаки зміцніла. І ні, Федір Богатирчук не надто хвалить Центральну раду і Директорію, а більше прихильний до Скоропадського. Це перші поверхневі враження кількох розділів зі спогадів.
Василь Стус, Зінаїда Йоффе та Тетяна Непипенко Поки я вчора шукав інформацію про"Мандри Веньямина Третього" Менделе Мойхер-Сфоріма, то надибав прецікаву інформацію про перекладачку Зінаїду Йоффе — матір Ольги Маркіш-Рапай. Пані Зінаїда знала багато мов, і звичайно ж перекладала з їдишу. Серед перекладів, які згадаю — збірка оповідань «З моїх скарбів» Дер Ністера (1930) та роман «В польських лісах» Йосипа Опатошу (1929). Звісно Зінаїда Йоффе пережила заслання, а вже у зрілому віці вона завдяки Степану Ковганюку познайомилася з Василем Стусом, з котрим листувалася. Разом вони здійснили переклад п’єси Бертольда Брехта «Життя Галілея». Про це знайомство і листування можна прочитати в статті Елеонори Соловей «Два вогні горять, з вітром гомонять…» (з журналу «Антиквар №3 (130), 2023), а листи можна прочитати в зібранні творів Стуса. (До речі, попередньо ПЗТ Стуса готується у «Смолоскипі»). Так а до чого тут Тетяна Непипенко — сучасна перекладачка з їдишу (і не тільки)? А вона працює тепер над перекладом якраз тих авторів, яких свого часу переклала Зінаїда Йоффе. «В польських лісах» Йосипа Опатошу видасть «Темпора», і тут цікаво буде порівняти переклади, а от Дер Ністера буде видано іншу збірку оповідань — «Маріння», вона вийде у Видавництві Руслана Халікова.
Я ще повернуся до праці Мейгіл Фавлер «Бомонд на краю імперії: держава і сцена у Радянській Україні», бо як і казав, там важливе ширше охоплення культури поза українською бульбашкою. Тут йдеться про єврейську тему. "Міхоелс [...] поставив "Пригоди Біньйоміна ІІІ" за "Мандрами Біньйоміна Третього" Менделе Мойхер-Сфоріма. "
Ці "Мандри Веньямина Третього" були видані українською мовою 1934 року, а потім перевидані 1940 року в перекладі Єфраїма Райцина. Оцей Веньямин це такий собі єврейський Дон Кіхот. Сам автор народився в Білорусі, але багато років провів в Україні. Білоруською переклад вийшов лише 2021 року. І там є цікавий нюанс: "Мандри Веньямина Третього" спочатку були написані на їдиші, потім Мойхер-Сфорім, намагаючись прокласти шлях від локальності до універсальності, переклав власний твір на іврит. Що стосується європейських мов, то перший переклад було зроблено польською. І він, і російський і український були зроблені з їдишу. А переклад [білоруською] з івритської версії зробив Павло Костюкевич. І ми отримали твір, відмінний від тих, що читають наші сусіди. Дослідники наполегливо стверджують, що умовна країна, через яку подорожують герої Мойхер-Сфоріма, — це українська глибинка, Волинська губернія. Позиція перекладача полягає в тому, що дія відбувається в Білорусі.
Паперовий примірник "Мандрів" можна роздобути в бібліотеці ім. М. Масимовича в Києві.А ще минулого 2024 року в Одесі був дещо комічно-курйозний епізод — одного з депутатів одеської міськради занепокоїло рішення перейменувати площу Льва Толстого на площу Менделе Мойхер-Сфоріма.«Я точно не антисеміт, у мене з дикцією все нормально, мого діда-єврея німці забирали на розстріл. Але, вибачте, Менделе Мойхер-Сфоріма! Хто це взагалі може озвучити?! Поїхали на площу Менделе Мойхер-Сфоріма! Хлопці, ну ви що?!»
Ще у нас тут анонс4-ої черги серії 💚 Vivat класика✔️ На передзамовленні — «На острові» Михайло Коцюбинський. Збірка яскравої прози, знайомої та улюбленої і маловідомої, вартої уваги. Драматичні питання та неймовірна пейзажність відчуттів торкнуться глибини кожної душі.✔️ «Двері в день» Гео Шкурупій — експериментальний ігровий роман, що змусить багато думати, захоплюватись і відчувати. Упорядниця Ярина Цимбал.✔️ «Вісім день з життя Люлю» Олександр Кониський — збірка міської прози, яку не публікували близько 125 років. Актуальна тематика стосунків у сімʼї, місце у суспільстві нової самостійної жінки, національної ідентичности. Упорядниця Надія Бойко.✔️ «Доктор Качіоні» Галина Журба — роман з елементами кримінальної прози та психологічної мелодрами міжвоєнного періоду. А також кілька оповідань, оповитих таємницями. Упорядниця Софія Філоненко. ✔️ «Кулак» Улас Самчук — ніцшеанський роман про успіх, наполегливу працю та фатальних жінок. Упорядниця Світлана Омелянчук.✔️ «Любов і Хрещатик» Іван Сенченко — вперше буде видано прижиттєвий текст київського роману часів «відлиги». Упорядник В'ячеслав Левицький. Ось тут був список, що в серії вже є, а що анонсовано раніше. Відкладайте грошики і бронюйте час для читання.
Начитався есеїв і спробував трохи відрефлексувати своїм невеличким компіляційним текстом. (який ніхто не читатиме) 📌 Імперія мусить померти В есеї «Що таке есеїстика?» Микола Рябчук згадує про свою книжку «Сад Меттерніха». Ця назва відсилає до його тексту, що вийшов друком 1998 року під назвою «За огорожею Меттерніхового саду», де автор розглядає Західну і Східну Європу: «Словом, вона (Сіхідна Європа) не була “як ми”, щасливі й везучі мешканці Західної Европи: вона не була повноцінна, достатньо европейська. Ця “недо-Европа”, чи “напів-Европа”, мала приблизно однакові шанси дотягнутися до правдивої “европейськости” або ж розчинитися в ентропійній “азіятськості”. […] …політика Заходу щодо Східної Европи завжди була амбівалентною, щоб не сказати двозначною. З одного боку, західні европейці завжди вважали, що їхні східні сусіди тією чи іншою мірою заслуговують своєї долі…: але з іншого боку, вони не могли не відчувати, що східні европейці, котрі відчайдушно опираються домінуванню “Азії” на своїх теренах, є корисними, і вже тому заслуговують на симпатію й допомогу…»Тут можна зупинитися і прийти до сьогодення, де Україна бере на себе роль «східної Європи», що виступає кордоном, отим фронтиром, який для «західної Європи» є корисним, адже таким чином до них не проникає «Азія», під якою в будь-кому разі можна розуміти росію. Саме тому, на мою думку, до нас надходить допомога, яка дозволяє нам «животіти», але не вмирати, бо інакше росія буде біля порога Європи. Тому так важко говорити з заходом і переконувати, що потрібна військова допомога, а не лише економічна. Володимир Єрмоленко і Вахтанґ Кебуладзе, часто в розмовах та інтерв’ю наголошують, що на заході не можливо говорити так, як ми звикли, там потрібна зовсім інша мова діалогу. Але в нашому разі варто використовувати й інше. Володимир В’ятрович часто у своїх дописах на сторінці Facebook наголошує на тому, що росію треба деконстроювати: «Імперія мусить померти […] перемога України і всього вільного світу над Росією можлива лише як перемога поневолених нею народів над імперським центром». Саме це дасть Україні змінити свій статус «фронтиру» і увійти до цивілізаційної Європи. Юрій Шевельов щодо цього писав у своїй статті «Перед новою провокацією» 1949 року: «…кордон України з Росією при наявності вільної Білоруси і Козакії, — а тільки в такому сусідстві слід мислити Україну, — становитиме зовсім малий відтинок українських державних меж і не являтиме великої небезпеки для цілости та спокою української держави».Тобто ми маємо і говорити з Європою і говорити з поневоленими народами імперії, адже так ми зможемо вберегти себе. Але чи потрібно це Європі та іншій частині світу?
Так. Спонтанне читання книжки, яка в папері ще не вийшла. "Три зими" Тени Штивичич про родину в трьох (насправді чотирьох) історичних зрізах. Дуже актуальна тема, і про розпад Югославії, і вступ до ЄС Хорватії. Але важливий і феміністичний аспект. Залишу два уривки з діалогів.ВЛАДО: Розумієш, серденько, наш народ, частина нашого народу завжди прагнула незалежності. Власної держави.ШВАБ: Значна частина нашого народу.ЛУЦІЯ: Югославського народу?ВЛАДО: Хорватського народу.ЛУЦІЯ: А ми хорвати?ШВАБ: Вона не знає, що хорватка?!ДУНЯ: Швабе, заспокойся.ВЛАДО: Та знає. Ми хорвати. Але югослави теж.ШВАБ: Та що це взагалі значить? Це, по суті, й не існує. Це вигадка.ВЛАДО: А чим є нація, якщо не вигадкою?ШВАБ: Ну, це не так.***МОНІКА: Що для жінки найважливіше виховувати дітей у правильному дусі, християнському і смиренному, і дбати про те, щоб чоловіки десь у світі почуватися в безпеці і були доглянуті.КАРОЛІНА: А чого жінка не має робити?МОНІКА: Книжки читати, медицину вивчати, доведено, що вона на це не здатна, і брюки носити, їздити верхи, як чоловік, і ненароджених дітей викидати. А коли вона все це робить, тоді порядок Божий і людський порушується і тоді настають такі жахіття, як-от велика війна.
...тільки не про кіно. Чуєте: не про кіно... («Пошесть» Сергій Чмельов)Та про кіно ж. «Дика кітка» (1921) та «Полум'я» (1923) з Полою Неґрі 😍...Я забороняю — чуєте? — забороняю вам думати про кіно. Це абсурд, що вам нічогісінько не дасть.— Як не дасть? — трохи не підстрибнув пацієнт. — Коли мене запросять до Голівуду, то я там одержуватиму замість теперішніх шістдесяти двох карбованців не менше, як двісті тисяч на місяць.— Ну, це ви, мабуть, помиляєтесь, — посміхнувся лікар. — Невже ж кіно-працівники так добре заробляють?— Господи?! Та вони загрібають гроші прямо лопатою. Уявіть собі: Гаррі Лойд одержує на рік три мільйони долярів, Мері Пікфорд — півтора мільйона, Пола Неґрі...— Ну добре, добре, — перебив лікар. — Лікуватимемося далі. Отже, я наказую вам не дивитися на кіно-картини, не читати кіно-книжок, ні з ким не розмовляти про кіно...— А про що ж я говоритиму з своєю нареченою, з сестрами, з сусідами на дачі? — здивувався хорий. — Про що хочете, тільки не про кіно. Чуєте: не про кіно...
Начитав😏"Паштетня (Кабаре після бурі)". Василь Вражливий. — 1924. Вона наче зараз переживала ті часті вечори з грамофоном. Диявольська музика по спіралі пластинки лізе й лізе... Входить якийсь мужчина, гасить світ, і вони, як привиди, пливуть по м'якому килимі. Темно, тіла не видно, не видно й тієї муки..."Вишневі усмішки закордонні. (Розклад буржуазії)". Остап Вишня— 1928.В Берліні, наприклад, на кожному кроці, мало не на кожній вулиці, ви побачите або танцкафе, або танцльокаль, або танцресторацію, де під звуки "джазбанди" і день, і ніч витанцьовує буржуазія...На кожній вулиці ви так само побачите ще й кабаре, де у невеличкій залі, на невеличких підмостках показують вам голих жінок під різними підливами."Несподівана подорож". Сергій Чмельов. — 1931. ...Е-ех... Европа, Европа! Хоча б одним оком глянути на тебе... Культура! Техніка! Ввічливість. А скільки культурних розваг. Бари, кабаре... рев'ю... голенькі дівчата...Ілюстрація Анатолія Бондаровича до твору Майка Йогансена "Дейлі Н'юз" — 1929.
Послухав інтев'ю Віри Агеєвої для Ukraїner Q. Слухати не раджу, бо каша якась. Але один уривок надихнув на допис.Щодо державної політики на сході Україні (після 1991 року) Агеєва каже: ✍️Туди мали їздити: українські театри, туди мали їздити українські письменники… Це те, що, до речі, робив Микола Скрипник, нарком освіти, у 20-ті роки. Тоді на Донеччину постійно їздили культурні десанти. […] Люди ж там дезорієнтовані цілковито. І не лише там, врешті решт, в нас і південь був великою мірою (русифікований), для Одеси є ця проблема. […] 📖Про такі поїздки писав Леонід Чернов. Його «Зустріч з читачами» охоплює історії з Одеси, Дебальцевого, Кременчука та Дніпра. Епізод з Одеси: Зустрілися в одному з цехів. Коли Йогансен почав говорити, залунали голоси:— Говорітє по-рускі.— А чому по-руськи? — запитав Йогансен. — Ми по-украінскі нє понімаєм.— А от зараз побачимо, — відповів Йогансен і почав говорити по-українському. За чверть години:— Ну, скажіть товариші, по щирості: зрозуміли?— Вас-то ми розуміємо, — кажуть. — А от газети не дуже… 📖А Степан Крижанівський у своєму репортажі про приїзд письменників до Миколаєва писав таке:У натовпі питають: — Откуда пісатєлі — із-за граніци что-лі?— Да нєт, своі, украінскіє прієхалі… […] Не обійшлося і без казусів. В однім цеху культмовець звертається до письменників і говорить: «Українська культура — справа гарна, але ж вас три чверті робітників не розуміє»…— Ну от працюй з такими зубрами […] […] Як міцно русотяпство сидить у головах, свідчить такий факт? Читає гуморески у театрі ім. Скрипника В. Чечвянський.— Хто читає? Запитують одного вчителя, дуже популярного в Миколаєві…[…]— Да какой то Чечівянскій, что-то у нєго больно дьошево получаєтся…
