«…відірвані голови, в яких народжувалися нові вірші та мелодії, сценарії та проєкти будівель і в яких вони застрягли назавжди…»
Це слова з передостанньої сторінки книжки «Життя на межі» Тетяни Огаркової і Володимира Єрмоленка.А це інша думка:«Мабуть, немає кращої метафори, про що ця війна. Вона про велику могилу, яку росіяни хотіли би бачити на місці України». 📌 Ця книжка не є непервною історією, вона збирає в собі, як історії життясмерті так і глибокі роздуми про те, чому так відбувається. Там багато про реальні трагічні події від яких з’являються сльози в очах, про більшість тих подій ми знаємо, але зі сторінок вони знову зринають і завдають болю. Там є багато про літературу і культуру, історію. Там є голоси не лише українців, там є порівняння голосів наших і світових. І так, там є голоси російські, які показують, чим є насправді зло.«Особливість російського зла полягає в тому, що це не просто зло. Це повторюване зло. А повторюване воно тому, що ніколи не було засуджене». 📌 Коли я брав свій примірник в бібліотеці, то розумів, що чтиво це не аж ніяк не легке і довге, але бібліотекарка наголосила, що читати можу довго, бо такі книжки ніхто не бере більше. І я розумію, що ця книжка не для нас, а про нас. Вона для західного читача, і саме тому вона так написана. Саме тому нещодавно вийшов переклад французькою мовою і вже з’явилися перші позитивні рецензії. Переклади важливі, щоб нас почули. Про це говорять і автори порівнюючи «Сад Гетсиманський» «… з «Джерелами тоталітаризму» Ганни Арендт – що вийшли майже одночасно з «Садом», у 1951-му. «Джерела», на відміну від роману Багряного, були уважно прочитані, перекладені та відкоментовані.. Час нам тепер зробити те саме і з романом Багряного».
📌 А повертаючись до першої цитати, її можна продовжити іншою: «Знищення культури – це складова геноциду. Якщо ти хочеш знищити спільноту, ти маєш знищити її пам’ять, механізми передання думок і почуттів».
І божевілля цієї нескінченної війни полягає в тому, що:«путін сьогодні хоче скасувати початок історії 1989 року. Він прагне повернути історію в точку її завершення»
бо він хворий, адже:«Божевілля робить тебе тираном, божевілля штовхає до насильства – але щойно ти став на цей шлях, ти не можеш з нього звернути».
Звісно, мені мало паперових книжок і книжок у підписці, то я собі вчора купив ще одну електронку, на яку задивлявся давно. Почав читати, а там все депресивно 😢Трилогія. Юн Фоссе...дощ міг невдовзі початися, а вони не могли і далі ось так валандатися, та й чому взагалі ніхто не хотів їх прийняти, можливо, бо всі бачили, що Аліда ось-ось народить, це могло статися з дня на день, усім було помітно, чи, може, тому, що вони не були повінчаними, тож їх не вважали за подружню пару, а отже, і за гідних людей, але як перестрічні могли про це довідатися, хіба по них то було видно, ні, либонь, причина не в тому, однак, далебі, щось таки було, щось же змушувало людей відмовляти їм у житлі, і річ не в тому, що Асле й Аліда не хотіли одружуватися, просто вони не мали на те ні часу, ні можливості, адже їм лише по сімнадцять років, звісно, під вимоги вони не підпадали, але як тільки вони зможуть, то неодмінно одружаться, по-справжньому, з пастором, окремим кухарем, святкуваннями з нагоди весілля, музикантами та всім іншим, але до того часу все залишатиметься таким, як є, і так, як є, було їм добре...
О, у Дух і літера навздогін ще одна крутезна книжка з'явилася в продажу. Це переклад праці Олени Палько"Зрадянщення України. Література і культурна політика за часів Леніна та Сталіна". 🏆 Книжка отримала Премію 2021 року за найкращу книгу в галузі української історії, політики, мови, літератури та культури від Американської асоціації українських студій, Премію Алека Нове в галузі російських, радянських та пострадянських студій Британської асоціації славістичних та східноєвропейських студій (2023), а також Почесну відзнаку Книжкової премії імені Омеляна Пріцака в галузі україністики (ASEEES) (2022).У цій книзі авторка досліджує розвиток української літератури і культури в перші десятиліття радянської влади, висвітлюючи траєкторію та еволюцію двох визначних письменників на шляху до прийняття радянського режиму. На прикладі життя і творчості Павла Тичини та Миколи Хвильового розкривається драматичний процес утвердження радянської влади в Україні. Культурна політика 1920–1930-х років представлена як складний процес взаємодії та інтеграції двох напрямів культурного розвитку: радянської української культури та радянської культури в Україні.
Астролябія у своїй серії Astrolabe Book Collection видасть "Хутірську філософію"Пантелеймона Куліша в перекладі Галини Пагутяк, а також два романи ("Шлях невідомого" та "Дім над кручею") Ігоря Качуровського. 📌Хутірська філософія і поезія, віддалена від світу. Пантелеймон Куліш[...] важливою темою праці є зіставлення української нації, яка розвивалася тривалий час в умовах бездержавності, із начебто цивілізованою російською. Тож не дивно, що наклад книги одразу після виходу у світ 1879 року був конфіскований на вимогу імперської цензури і майже повністю знищений.
📌Шлях невідомого. Ігор КачуровськийСкладається з дванадцяти новел — дванадцяти епізодів з життя героя, молодого українського інтеліґента з репресованої радянською владою родини, який у роки Другої світової війни, не бажаючи воювати під прапором режиму, що занапастив його рідних, обирає шлях дезертира.
📌Дім над кручею. Ігор Качуровський[...] є завершальною частиною дилогії, яку відкриває роман «Шлях невідомого» (1956), і так само складається з дванадцяти новел. З них читач довідається про подальшу долю героя, молодого українського інтеліґента з репресованої радянською владою родини, який у роки Другої світової війни, дезертирувавши з Червоної армії, не прагне й вислужуватися перед німцями.
Бібліотека Каразіна показала видання Ґео Шкурупія, яке я раніше не зустрічав (або зустрічав, але дірява голова) — "Зима 1930". Там ще й красивезний портрет. 😍«Зима 1930 року» - поема між поезією, прозою і реальністю з викличним підзаголовком: «Фрагментарні малюнки, виконані віршами та прозою». Цей підзаголовок виявився настільки переконливим, що упорядники смолоскипівського видання сприйняли його як новітній жанр і винесли в окрему рубрику поряд із поезією, памфлетами, фрагментарними малюнками, оповіданнями, повістями та романами.Поєднання поезії і прози стало тим вузьким простором для експерименту, який залишився Шкурупію - футуристу, поету і прозаїку, в умовах зростаючого ідеологічного тиску. «Зима 1930 року», поема про колективізацію, початок якої автор спостерігав на власні очі, подорожуючи селами взимку 1930 року. Важливо й те, що книжка побачила світ уже 1933 року, тобто в період, коли футуристична естетика відходила на другий план.І все ж Шкурупій не зрадив себе. У поемі «Зима 1930 року» можна знайти несподіване - маніфест феміністки, захований у фрагментарній і напруженій структурі тексту.
Я якраз маю збірку від "Смолоскипа" і треба б прочитити, бо я досі не читав саме ці так звані фрагменти 🙈
Слухаю "11/22/63" Кінґа на Абук і такий сенсовий діалог там, але щось в цьому світі зламалося і інші фокусники клюнули😢— Ти знаєш, як кажуть фокусники?— Хто? Про що ти говориш?— Вони кажуть: можна обманути вченого, але ніколи не обманеш іншого фокусника. Нехай твій чоловік викладає наукові дисципліни, але він аж ніяк не фокусник. Росіяни, натомість, якраз фокусники.— Ти не розумієш. Джонні каже, що вони просто мусять розпочати війну, і то скоро, бо зараз вони мають ракетну перевагу, але вона триватиме недовго. Тому-то вони й не відступлять з Куби. Це просто привід.— Джонні занадто передивився тих телерепортажів, коли в них ракети на Перше травня тягають по Красній площі. А того він не знає — і той же сенатор Кікел, либонь, також не знає, — що більше ніж половина тих ракет не мають двигунів.— Ти не мусиш… ти не можеш…— Він не знає, скільки міжконтинентальних балістичних ракет вибухають на стартових майданчиках у Сибіру через некомпетентність їхніх ракетників. Він не знає, що більше половини тих ракет, які сфотографували наші U-2, це насправді пофарбовані дерева з картонними стабілізаторами. Це лише спритність рук, Сейді. На це клюють вчені, такі як Джонні, і політики, такі як сенатор Кікел, але не інший фокусник.
Стасіневич про нову книжку есеїв від Віхоли:Це вже добра традиція: книги цієї серії приїздять з друку ранішеТобто: Лавріненко вже також єКрасивий, але куди важливіше інше: це перша книга есеїв і статей Юрія Андріяновича за бозна-який час — попередня виходила аж у 1971-му.Після 91-го перевидавали антологію «Розстріляне відродження», яку він підготував, було листування з Шевельовим і книга радіопередач, спогади, але есеїв — не булоІ ось вони. Найбільша наша книга з Віхолою станом на зараз (300 сторінок), найдовша передмова, найдовший цикл роботи (плюс-мінус рік)Тут багато — пʼять з восьми текстів — про 1920-ті, але не лише як про «розстріляне відродження». Тодішні осяги, звершення, ідеї, труднощі, глухі кути: про все це — як про живий і складний, а не навіки перебитий процес. Чим більше закопувався в тексти, тим різкіше розумів: Лавріненко — історик ідей, однак «розстріляне відродження» найголовнішою серед них не є“Було б цікаво та повчально підрахувати за текстами Юрія Андріяновича, скільки він сам — у співвідношенні — вживав «розстріляне», а скільки «українське» (і «Українське»), «велике» (і «Велике»), «культурне» і «прогресивне». Виміряти на рівні частотності прикметників, коли, умовно кажучи, перемагає Сандармох і його довга тінь лягає на все наше подальше сприйняття тієї генерації, — а коли, попри трагізм фіналу дуже багатьох, тріумфує таки вітаїзм, і небов’язково в прив’язці до Хвильового. Коли дух неспокою, шукань, сумнівів, недореалізацій і помилок, але — дух руху та життя.”
Вчора слухав лекцію Стасіневича про есеїстику, де він згадував і про Премію імені Юрія Шевельова. А сьогодні PEN Ukraine оголосили довгий список номінантів на неї. 🔹Агеєва Віра, "Проти культурної амнезії. Есеї про національну пам’ять та ідентичність" ("Віхола")🔹Бітюков Гліб, "Моїй донечці. Записки тата з війни" (Видавництво Старого Лева)🔹Дронь Артур, "Гемінґвей нічого не знає" (Видавництво Старого Лева)🔹Журавель Богдан, "Букурія" ("Віхола")🔹Карі Ольга, "Твоє, моє, нічиє та інше" (Видавництво Старого Лева)🔹Карпʼюк Василь, “Ще літо, але все вже зрозуміло” (Видавництво "Брустури")🔹Коломійчук Богдан, "Хороші передчуття" (Видавництво Старого Лева)🔹Крапивенко Дмитро, "Усе на три літери" (Видавництво Ukraїner) 🔹Кулеба Дмитро, Ярославський Володимир, "Дипломатична кухня воєнного часу" ("Книголав")🔹Пінковська Мирослава, "Портрет в інтер'єрі долі" ("Дух і Літера")🔹Чапай Артем, "Не народжені для війни" ("Книги – ХХІ")🔹Чех Артем, "Гра в перевдягання" (Видавництво Meridian Czernowitz)🔹Щур Оксана, "Кассандра помиляється раз" ("Човен")Я звісно ж не читав нічого з цього списку 🫣
У "Майстрі корабля" Юрія Яновського дуже багато описів. І мені чомусь здається, що цей роман не про Одесу, а про море, про життя моря і життя коло моря. Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які може відчути лише чутливий ніс тубільця. Безконечний родючий степ поріс травою і поховав дороги. Як у морі, хвилюється його зелена поверхня, багато фарб розкидано по степу, щедрих, щирих фарб збудженої землі. І високе бліде небо блакитними шовками звисає до обріїв, дзвенить відблисками дорогого каміння, голубими переливами степової тайни і високими, наче з безвісти донесеними мелодіями степових птахів, що приліпилися десь у небі і ніяк не знайти їх простим оком. Пливе степ, наставивши вітрила. Моpe — пустельний степ одного обарвлення й одного запаху. Через це людина шукає інших морів, дальших обріїв і солодшої тайни. Степ межує з морем, що завше приймало на свої вітри журавлів із степу.
Такі описи мені нагадали тексти Михайла і Людмили Старицьких з трилогії про Богдана Хмельницького: Безмежний дикий степ... мертва пустеля; скільки оком кинь, вкрився він білим килимом; де-не-де здіймаються невеликі замети, немов застиглі хвилі бурхливого моря. Ось тут [видно] з-під снігу сухі стеблини «холодку», будяків, мишія, а там витикаються й френзлі мертвої тирси; серед сухого бадилля видко легкі відбитки різних звірячих слідів. А там далі, аж до обрію, все біле й біле, одноманітне й тоскне! Сіре, олив'яне небо здається похмурим, а до обрію воно схиляється ще темнішою смугою, що різко відзначає снігову межу. Ні шляху, ні тропи, ні згука! Тільки вітер вільно гуляє собі незайманими степами, а коли то розгуляється й бурхливим борвієм та підійме скажену метелицю.
"Перед Бурею" (переклад 1930 року).
#примітка_поза_книжкоюОповідання «Ніч» Льва Скрипника, яке за словами одного з тогочасних критиків «сповнене вщерть екзотикою міського дна» має цікавий епізод. «Мало не прожогом біжу по грязюці туди, де, залита вогнями, гуркотить і плеще хвилями людей Катеринославська вулиця. Тротуари. Блискучі вітрини. З «Нової Баварії» рветься на вулицю ридання скрипки — тонке, жалібне. Крізь вікно я бачу музику. Він, мабуть, сліпий, бо лице йому дивно нерухоме — бліде, красиве обличчя, з тьмяним шклом очей. Двері пивної розтуляються, і хтось викидає на тротуар п’яну людину. Людина без кашкета, падає, блює, стогне. — Мій боже, ой боже мій, боже мій! І потім починає довго, з п’яним смаком матюкатися. Густа слина тягнеться йому з рота і повзе по шкіряному пальті… …Ех, великий, але напівзабутий уже Єсенін!. Де ж краса вашої «Москви кабацької»? Де ж краса розпачу і буйного одчаю «таких, как і ви, пропащих?». Хіба в блювотинні та липкій слині й довгих російських матюках. Чи не помилились ви, оспівуючи цю гидоту, оспівуючи блювотину ніжним жемчугом ваших слів? Мабуть. А в тім — пробачте… Мертвий ви (негоже чіпати мерців)…»
Оповідання написане вже після 1925 року, тобто року смерті Єсєніна, а вулиця Катеринославська, яку згадує автор, в той час вже мала іншу назву: «13 березня 1919 року вулицю Катеринославську перейменували на честь більшовика Якова Свердлова. Сучасна назва – Полтавський Шлях була надана вулиці 27 червня 1995 року.»А от «Нова Баварія» це не просто паб, а броварня, на честь якої названо цілий район Харкова, і нині від Полтавського шляху до заводу так само рукою подати.
