Антиквар від Шкурупія | Вискочив, як Пилип з конопель. Це про Федора Богатирчука — шахіста, ме...

Вискочив, як Пилип з конопель. Це про Федора Богатирчука — шахіста, медика УНР, власівця і ще багато кого, який мені трапився, як отой Пилип з конопель. Син українця і матері великороски, я вважаю себе українцем. Не дивлячись на те, що освіту здобув російською мовою, знаю українську, як мені здається, цілком задовільно. Так він писав у своїй книжці спогадів "Мій життєвий шлях до Власова та Празького маніфесту", що вийшла 1978 року російською мовою в у Сан-Франсиско. Про його життєвий шлях є стаття "Стертий з історії Радянського Союзу: життєвий шлях українського шахіста Богатирчука". Я ж зі спогадів залишу розділ про українську лектуру в Київському університеті. 1922 року зусиллями групи українських вчених при медичному факультеті Київського Університету була організована «лектура», яка повністю велася українською мовою. Одним з головних активістів лектури був професор Євген Григорович Черняхівський. З Божої милості — хірург. Не так давно я прочитав [Спогади видано 1978 року] про нібито першу в історії операцію з пришивання відірваного пальця (нещасний випадок). Палець прижився і американські хірурги були раді своєму почину. Але я своїми очима спостерігав подібну операцію 53 роки тому, коли Є. Г. пришив не один, а два відірвані пальці, котрі привезли разом з постраждалим в нашу лікарню. Тоді мені здавалося, що таке приживлення абсолютно неможливе. Але Є. Г. був іншої думки, спокійно і акуратно пришив пошарово відірвані [пальці] до здорових тканин. Яке ж було наше здивування, коли ми дізналися, що відірвані пальці приросли і їхня функціональність повністю відновилася. Цей скромний чоловік у своїй операції нічого надзвичайного не вбачав, про неї медичні журнали не сповіщав. Чував я і про інші чудесні операції цього видатного хірурга. Він був прекрасним лектором і його лекції українською мовою з охотою відвідували навіть не українці. Він був одним з тих будівничих української культури, які її впроваджують своїм власним прикладом і творчістю духу, а не насильницьким впровадженням. Подібних поглядів з Черняхівським був й інший організатор лектури, професор І. Ф. Студзинський [Можливо авт. має на увазі Івана Вікентійовича Студзинського], також відомий, що добре себе зарекомендував в академічній роботі. Особисто я не можу забути свого друга, лікаря Миколу Антовича Кудрицького, який був одним з тих гвинтиків, без якого неможлива робота великої машини. […]Я примкнув до лектури як асистент при катедрі рентгенології, яку очолював професор Є. Ф. Вебер [Євген Фердинандович], визначний спеціаліст в цій, ще тоді молодій, спеціальності. Українська лектура проіснувала два роки і потім була ліквідована у зв’язку тим, що університет було цілком українізовано. Про цю лектуру є згадка в книжці "Нехай знає... «Європа»: будівничі української медицини":Саме він [Леонід Левитський] продовжив лінію Євгена Черняхівського в заохочувальному ставленні професорів української лектури. Когорта педагогів, які концептуально підтримували розвиток української медичної науки як національної справи, не зникла, а навпаки зміцніла. І ні, Федір Богатирчук не надто хвалить Центральну раду і Директорію, а більше прихильний до Скоропадського. Це перші поверхневі враження кількох розділів зі спогадів.