Зустріч з Іншим, як і з Тінню, раптова та неочікувана. І страшна.Визнання існування Іншого веде до усвідомлення того, що світ не належить тобі. І в цю мить тебе охоплює жах, адже ти розумієш (не головою, а серцем), що всі твої уявлення про світ та людей навколо не відображають реальність, а є проекцією твоїх очікувань від неї. Очікувань, які продиктовані давніми та глибинними структурами твоєї особистості, що так і не стали зрілими, і шукають безпеки.Зустріч з Іншим ніби збиває тебе з п'єдесталу — цей світ існує не лише для тебе, а й для мене. Інший має своє життя, свої бажання та потреби, які можуть резонувати з тобою, а можуть і йти всупереч. Але якщо стається друге, це не значить, що інший тебе відторгнув — він лише потребує простору для реалізації тих бажань, які не пов'язані з тобою. Насправді це не є небезпекою для тебе, хоча автоматично це так здається. Це є своєрідним запрошенням до діалогу, де ти можеш побачити Іншого насправді, яким він реально є — без фільтрів твоїх страхів.Визнання Іншого — це трансгресія, яка виводить тебе з пут інфантильного егоцентризму. Тому ми так боїмося зустрічі з ним, адже у нашому уявному світі він має силу зруйнувати його. І він це робить, викидаючи нас у реальність.І ти обираєш. Тікати назад від цього усвідомлення, знову зачаклувавши світ навколо своїх бажань. Або визнати, що Інший, як і ти — багатогранний і охочий до проявлення себе. І що ти теж можеш бути залучений у цей процес, тим самим реалізовуючи ті аспекти своєї сутності, які без Іншого могли б назавжди лишитися «сплячими».Якщо тобі стає сил перевести свій страх у цікавість, вихолощена ілюзорна інструкція може перетворитись на гру. І це лякає по-своєму, бо у грі немає сталих величин, а тому неможливо сконструювати собі зовнішніх опор. Тоді доведеться знайти, або ж створити їх у собі — і це найважче.Пережити цю зустріч можливо, мабуть, лише у любові чи прагненні до знання. У першому випадку ти приймаєш Іншого, бо любиш його. У другому (якщо йдеться про болючий досвід) ти визнаєш його своїм вчителем. Визнаючи його бажання, ти визнаєш і себе, а саме ті свої аспекти, які у твоєму вигаданому світі були приховані. Бо в реальному світі ти не маєш контролю над ним і він провокуватиме абсолютно все, що в тобі закладено. Можна знову злякатись. Або прийняти свою багатогранність і грати з нею.
Поль Валері «Криза духу”, 1919 рік.А що таке мир? Мир, мабуть, є таким станом речей, коли природна ворожість людей один до одного проявляється у творіннях, а не перетворюється на руйнування, як це робить війна. Це час творчої конкуренції та боротьби за творіння. Але хіба я не втомився творити? Чи не вичерпав я бажання до крайніх спроб і чи не зловживав я завченими поєднаннями? Чи повинен я відкласти свої важкі обов'язки та свої трансцендентні амбіції?»*****************************************Мир – це війна, яка допускає у своєму процесі акти любові та творення: тому це щось складніше та незрозуміліше, ніж сама війна, так само як життя незрозуміліше та глибше, ніж смерть.Але початок і встановлення миру більш незрозумілі, ніж сам мир, так само як запліднення та походження життя більш таємничі, ніж функціонування істоти після її створення та адаптації.Сьогодні кожен сприймає цю таємницю як відчуття теперішнього часу; деякі люди, безсумнівно, повинні сприймати себе як позитивну частину цієї таємниці; і, можливо, є хтось, чия чутливість достатньо ясна, достатньо тонка та достатньо багата, щоб розпізнати в собі більш просунуті стани нашої долі, ніж сама ця доля.
🔥Адріан Картон де Віарт «Щасливий Одіссей» — передзамовленняСер Адріан Картон де Віарт покинув навчання на юридичному факультеті в коледжі Балліол, Оксфорд, у 1899 році, щоб податися служити в Другій англо-бурській війні. Поранений кілька десятків разів ветеран усіх можливих воєн ХХ століття. Втратив око, руку, зламав хребет, а пальці рук відрізав собі самостійно, коли лікар відмовився робити ампутацію. Ніколи не складав військові іспити, двічі пережив авіакатастрофи і втікав з італійського полону, прокопавши тунель. Під час Першої світової війни служив як у Британському Сомаліленді, так і на Західному фронті. Очолював британську військову місію в Польщі після Першої світової. Відстрілювався від атаки комуністів із підніжки вагону прямо під час руху потяга. Перебувавши на сході Польщі, ледь уникнув німецького бліцкригу на початку Другої світової війни. У Китаї Картон де Вірт був британським представником перед Чан Кайші. З Україною його пов’язує любов до Полісся та Волині, тогочасної європейської Мекки мисливців, де провів інтербеллум, мешкаючи у маєтку Радзивіллів. Заслужив славу «невмирущого солдата».З англійської переклала Єлизавета ПерерваЦіна — 450 (500) грн.Замовити:https://plomin.club/product/adrian-carton-de-wiart-happy-odyssey/
🔥Діно Буццаті «Таємниця Старого Лісу» — передзамовленняПолковник у відставці Себастьяно Проколо після служби оселяється в маєтку на узліссі. Успадкувавши ліс із віковічними ялинами, він спершу прагне позбутися свого співвласника — маленького племінника й сироти Бенвенуто. Та поступово черствий і холоднокровний чоловік починає відчувати чарівність лісу, де старі ялини здавна були домівками для духів, а всі істоти наділені голосом і характером. Казкові мотиви природно переплітаються з реальністю, нагадуючи про дитину всередині кожного з нас — ту, що ще здатна чути голоси природи. Старий Ліс постає як символ давньої уяви про світ, у якому природа й людина невіддільні.Роман Діно Буццаті, написаний у стилі магічного реалізму, водночас містить алюзії на екологічні питання. Проте для автора головним залишається метафоричне спостереження за плинністю часу, адже понад усе він вважав себе художником.Переклала з італійської Олена РоманЦіна — 560 (620) грн.Замовити:https://plomin.club/product/il-segreto-del-bosco-vecchio/
Життя людини завжди було вкорінено у символічний вимір через ритуали. Релігієзнавці, культурологи, антропологи знаходять цьому свідчення та пропонують свої інтепретації того, які ритуали і для чого використовували наші предки. Ми віримо у те, що ці особливі практики проживалися людьми на глибокому символічному рівні і здіймали їх значно вище над нашим земним буттям принаймні на мить. Але полишимо здогадки відносно минулого і звернемось до нас самих.⠀В силу особливостей історичного (і глобально духовного) процесу, через яке проходить людство, сьогодні ми великою мірою відірвані від глибоких пластів буття як індивідуально, так і колективно. Але наша вкоріненість у символи нікуди не зникла, адже вона "прописана в коді" наших найглибших шарів психіки. І через втрату здатності проживати символи, ми виносимо їх назовні.⠀Ми приділяємо багато уваги зовнішнім атрибутам, через які ми ототожнюємо себе. Але робимо це не "для себе", а "для інших". У незмозі чути і бачити себе, ми шукаємо контури свого відображення в інших.⠀А тому ритуали та символи втратили свою глибинну суть, перетворившись на "традиції" та знаки, які відтворюються механічно, втрачаючи щоразу свою автентичність. А тому і стають гіпертрофованими та гротескними.⠀Відчуваючи пустку та відсутність сенсу у потенційний час трансформації (релігійні та народні свята, дні народження, весілля, поховання, ініціатичні практики і т.д.), людина глушить цей білий шум гучною та яскравою картинкою.⠀Людина не проживає ці важливі етапи свого психічного та духовного розвитку, а тому і перебуває у вихідній точці. У кращому випадку її потенціал лишається нереалізованим. У гіршому - вона використовує свою силу проти себе, долаючи пустку і безсенсовість.⠀Але відчувши зсередини справжній поклик змін, людина здійснює ритуал "автоматично", бо зовнішнім шарам психіки потрібне матеріальне втілення нового етапу для гармонійого руху далі життєвою траєкторією. Ритуал здійснюється на заради нього самого ("традиція"), а з глибокої внутрішньої потреби означити цей етап. А тому цей ритуал може зовсім не виглядати як щось особливе, бо все справжнє і важливе людина проживає всередині.
❓ Чи може мистецтво зцілити лібідо та повернути нам Ерос?У сучасному світі, сповненому кліпового мислення, поверхневого споживання та десексуалізації, ми втрачаємо глибину. Мистецтво перестало бути дороговказом, а сексуальність — гармонією. Чи є шлях назад до цілісності, краси та повноти бажання?У новому інтелектуальному епізоді "Кафедри відвертості" ведучий Михайло Шевченко (психолог-сексолог) та гостя Анастасія Уразбаєва (художниця, філософ, науковець) обговорюють, як через образи та творчість віднайти свою цілісність.Це глибока розмова про калокагатію (античний ідеал краси), терапевтичну функцію мистецтва за Юнґом та необхідність "боротьби за Ерос" проти десексуалізації, порнографії та сорому. Дізнайтеся, чому мистецтво — це єдина зброя проти кліпового мислення.Запрошуємо вас до цієї важливої розмови про відродження краси та духу!🍜spotify - https://open.spotify.com/episode/2U99VI9fJpBtOzj77s2BLI?si=aITBFypRQoGVApnlnL_K0g📹Youtube - https://youtu.be/9LqsebY4pFY #КафедраВідвертості #Юнг #Лібідо #Мистецтво #Психологія #Ерос #Калокагатія
Колись я щиро вірила у те, що кожна прочитана книга/стаття, переглянуте відео чи прослухане інтерв'ю з важливих для мене світоглядних сфер (філософія, психологія, антропологія і т.д.) автоматично конвертуються у "знання", які допомагають рухатись у житті. Ззовні виглядало доволі переконливо, адже я могла знайти різнобічне пояснення на різні життєві і глобальні проблеми, що створювало ілюзію розуміння, а отже - контролю над своїм життям. Але насправді все це було лише спожитою інформацією, яка "осіла" на зовнішніх шарах свідомості і жодним чином не впливала на мою особистість. І це загалом поширена хиба інформаційної доби - нам здається, що ми покращуємо себе і своє життя, споживаючи терабайти різноманітного контенту. Однак до певного моменту наша внутрішня "бібліотека" є лише хаотичним зібранням атомізованих енциклопедичних уривків, які не переплітаються у міцне полотно знань.Справжні знання ми здобуваємо лише через реальний досвід. Той самий "інсайт" відбувається тоді, коли ми опиняємось у конкретній ситуації і стані, які уможливлюють сприйняття важливого усвідомлення. Воно буквально сходить на нас, ми абсолютно пасивні в цій взаємодії."Зловити інсайт" теоретично неможливо. Це буде максимум невеличке прояснення, промінчик, що пробився крізь важкі сірі хмари, але що залишиться на поверхні, бо воно існує в нашому раціональному вимірі, а той час, як реальне знання, тобто коли сонце повністю виходить з-за хмар, видобувається з наших глибин: емоцій, тілесних реакцій, несвідомих думок.Але це зовсім не значить, що потрібно покинути всі намагання пізнати світ розумом і впадати виключно у живий досвід. Будь-які крайнощі доведуть лише до проблем. "Теоретична" робота важлива, в першу чергу, тому, що може формувати орієнтири та цінності, які передуватимуть проходженню конкретного досвіду, який потрібен людині. По-друге, ця інформація може "підготувати" нас до сприйняття інсайту в принципі, вона розпушує нашу свідомість, як ґрунт перед тим, як посіяти в нього зерно. Хоча, грубо кажучи, інсайт сам обирає явитися нам, саме наші когнітивні та душевні здатності є передумовою того, чи знайде він місце у нашій свідомості. І наостанок, вивчена і засвоєна нами інформація може допомогти нам не розгубитися після моменту ясності та вибудувати подальшу свою поведінку відносно нового знання, а значить, змінити себе і своє життя.Тому сьогодні можна зустріти тисячі експертів та звичайних людей, які можуть вражати кількістю і спектром інформації, якою володіють, але які насправді "нічого не знають". І чим менше вони знають, ти частіше і охочіше вони вдаються до раціоналізації, готових конструкцій та ідеалізованих узагальнень. Тим жвавіше вони будуть засуджувати інших за "неправильність", тобто за невідповідність стрункій "теорії".Одним словом, "споживайте інформацію правильно". Вивчайте та збирайте, розпушуйте свій ґрунт. Але не забувайте про те, що вся ця інформація може перетворити ваш чорнозем на висушену пустелю, якщо ви уникатимете реальних емоцій, нового досвіду та сміливих кроків у невідомість.
Доволі тривалий час я думала про Тінь. Про її природу та як її "інтегрувати". В поппсихології часто зустрічається теза, що потрібно йти у свої страхи, щоб зустрітися з нею. Але...хіба ми можемо її зустріти, якщо вона віддаляється від нас мірою нашого прямування до неї і навпаки наздоганяє нас, коли ми від неї тікаємо?Ми можемо свідомо піти у страх та його прожити, але це не значить, що ми зустрінемо свою Тінь і, тим паче, зладнаємо з нею. Тінь лише усвідомиш як даність, від якої нікуди не дітися. У певний момент вона сама явиться тобі, лавиною зійде на тебе. І це треба витримати. Не аналізувати, не ховатися. Стояти під цим шквалом огиди до себе, допоки не вийдеш у стан прийняття себе таким. Не раціонального "людина має світлі й темні сторони", а реального глибокого та безоціночного усвідомлення, коли ти "здаєшся" їй та бачиш, як руйнується твоя штучно сконструйована особистість. "Інтегрувати" її неможливо - вона завжди зберігатиме свою автономність. Уяви себе у полі опівдні. Ти стоїш під прямими променями сонця і не бачиш своєї тіні, але ти чітко знаєш, що вона є, але вона "сховалась" під тобою. Та слід тобі рушити вбік, вона поступово збільшується перед тобою, чим далі ти від Світла. У намаганнях "зустріти" Тінь ми ризикуємо опинитися у кромішній Темряві, де ні Тінь, ні будь-яку іншу частинку себе ми не побачимо.Маючи бодай іскорку Світла у собі, ми лякаємось цього та рефлекторно починаємо бігти до Світла, а отже - бігти від своєї Тіні. У страху знову її зустріти, ми утримуємо себе під прямими променями Світла, які з часом починають нас осліплювати. І все заново.Що нам лишається робити, окрім як грати з нею в "доганяшки"?У мить, коли вона постане перед нами у своїй тотальності, ми маємо витримати цей тиск і вийти з нього в усвідомленні, що Світло і Темрява - це не Добро і Зло, як ми постійно вкладаємо один одному в голову. Це категорії, міра наближення до яких визначає інтенсивність та якість наших вроджених сил залежно від ситуації.Ми маємо "подружитися" з Тінню і навчитися мистецтву філігранно маневрувати між Світлом і Темрявою, свідомо визначаючи розмір своєї Тіні. Не оцінюючи ці якості, але знати, де і коли їх можна використати задля власного блага.
Четвертий рік великої війни поступово знищує усе старе. Романтизація та піднесення, що супроводжували нас на початку, вже давно розвіялись, натомість їхнє місце посідає практицизм, холодний розрахунок та жорсткий реалізм.Те, що раніше здавалось важливим, або зникає у споминах, або перетворюється на руйнівну силу. Ми, індивідуально та колективно, опиняємось сам-на-сам із нестерпністю буття, в якому маємо визнати свою слабкість та омани, які імітували життя довгий час.Це супроводжується кров'ю, реальною та символічною. Кому як пощастить. Хтось з останніх потуг намагається втриматись за зруйновані ілюзії минулого. Але біль просочується всюди і єдине, що ми можемо зробити - прийняти його. Він принесе із собою жах, розгубленість, розчарування, лють. Але уникнути цього неможливо. Щоб побачити світло, потрібна пітьма. Щоб народитися, потрібно померти.Ми тихо у своїх серцях та кімнатах зізнаємось у всіх цих стражданнях. Ми важко визнаємо наскільки війна розхитала нас. І ще важче зізнаємось у своїх страхах відносно майбутнього. Нам соромно скинути з себе нажиті роками уявлення, які вже не мають жодної цінності. Ми за інерцією граємо у "вірян", які насправді ні у що вже не вірять. Бо ми звикли до цього, а як інакше - ще геть незрозуміло. Ми ще не рефлексуємо, що відбулося і відбувається з нами. І куди це нас веде. Ми відчуваємо, але за мовчазною згодою не ворушимо сукупність цих досвідів, бо знаємо, що це позбавить нас усього. Але рано чи пізно ми постанемо перед обличчям цього спустошення і нам доведеться прийняти дійсність. В цьому жах і краса історії. Болюча суть людського єства, яка тікає від себе і наважується зустрітися із собою лише у вирі страждань.
Що є головною силою, яка керує нашим життям? Страх.Це глибинний фундамент нашого єства, який закладається у момент нашої появи на цей світ - коли ми покидаємо блаженне материнське лоно і опиняємось у відірваності та самотності. І лише за дотримання ідеальних умов зростання та виховання страх буде заміщений любов'ю. Що у нашому світі трапляється вкрай рідко, адже наш психосоціальний досвід вибудовується на страху.Більшість з нас живе в його путах. Він багатоликий і ми часто можемо його не впізнавати, адже він, як і Диявол, грає з нами у хованки. Страх зумовлює те, що ми в корені обмежуємо свою індивідуальність - ті закладені природою здатності та потенції, які ми придушуємо з остраху бути засудженими, покинутими, приниженими. Ми боїмося говорити про себе та відмовляти. Виражати себе і не піддаватися "нормам". Страх просочує наше життя і впливає на всі рівні стосунків - від взаємин з собою та пошуку партнера до особистої реалізації та проявленості у світі.А якщо мене не зрозуміють? А якщо мене засудять? Покинуть? Зрадять? Не полюблять? У своїх думках та вчинках ми виходимо з мотивації страху, а не власних бажань та глибинних потреб. Ми думаємо про те, як треба чинити, аби убезпечити себе від потенційного остракізму, замість того, аби зосередитись на гармонізації наших зовнішніх дій з внутрішніми імпульсами. Ми постійно живемо у соромі, тривозі, ліні, депресії, бо в основі всього цього лежить страх. Він забирає наші життєві сили, повагу до себе, внутрішні прагнення, закладені таланти. Ми перетворюємось на його слуг і слідуємо чітким життєвим патернам, які він визначає.Задля уникнення страху ми намагаємось вписати себе у поширені шаблони та усереднити себе до прийнятних проявів. Що призводить або до гострого переживання нещастя через несвідоме розуміння втрати себе, або до пасивного смирення та байдужості до життя.Зрештою, у нас є лише два шляхи. Або ми повністю здаємось в руки страху і втрачаємо зв'язок із собою, вибудовуючи зовнішній шар особистості у чіткій відповідності до вимог самоубезпечення та повністю ототожнюємось з цією маскою. Або ж ми зневажаємо страх і позбавляємось його влади над собою, стверджуючи власне єство та свій шлях.Перший варіант обіцяє "стабільність", "безпеку", "соціальну прийнятність". Другий - повну невідомість. Але тут з'являється можливість "перепрошити" свої базові налаштування та почати абсолютні інші взаємини зі світом загалом. І разом з цим з собою та іншими людьми.Що обрати? Це вже питання суто індивідуальне - кожна людина сама визначає свої пріоритети та спрямовує свою волю в обраний бік. Як і самостійно обирає шлях досягнення обраної цілі.
