💡Ліхтарі, кліщі та Конституція🏛Лекція на правову тематику, де ви не помітите різниці між законом та реальним життям. Хто спікер? Адміністраторка каналу Splendoris Apparent. Так, такий канал існує і йому вже 5 років. Має завершену вищу юридичну освіту та досвід роботи у сфері права – волонтерської: 5 років, професійної – 2 роки. Де і коли?15 червня, 18:00 Бар "Офензива", Київ, вул. Межигірська, 20Для кого? Для всіх. Для тих, хто має юридичну освіту, для тих, хто не має і навіть для тих, хто загалом освіти не має, бо навіть немовлята впливають на право. Про що поговоримо? 💠Чи є право і чи має воно сенс в умовах глобальних змін? Для чого потрібні угоди, якщо міжнародного права не існує? 💠Непомітні правила законодавства. Як знайти закон? Як зрозуміти законопроект? Чому так часто виникають ситуації, коли у законопроекті пишуть одне, а в мережі – інше? Чому ми пропускаємо справді важливі законопроекти.💠Вуличні ліхтарі, брикети від сказу і скляні зупинки – предмети як уособлення «закону цілісності системи». Чому нам потрібні вузькопрофільні фахівці? У чому важливість громадських обговорень? Навіщо вам подавати пропозиції до Національних стратегій? Для чого потрібен друг, який знає друга, у якого друг допомагає у розробці інструкцій та підручників?💠Живе право як інструмент побудови суспільства та індивідуального зростання людини. Орієнтовна тривалість лекції – 60 хв + блок Q&A де можете спитати, що вас цікавить.Вхід безкоштовний, за попередньою реєстрацією
Нам страшно розчаровувати інших. Бо глибинні шари психіки сприймають це як загрозу життю - відторгнення та забуття, а отже - смерть. Але зрозумівши, що нічого такого не станеться, і що всі твої страхи є лише породженням засвоєних протягом життя установок та комплексів, ти усвідомлюєш просту істину - розчарування насправді є звільненням. Звільненням від проекцій інших людей на тебе. "Я від тебе такого не очікував/ла", "Я не думав/ла, що ти здатний/на на таке" і подібні фрази мають на меті присоромити нас за те, ким ми є, та відчути провину за те, що ми (не) зробили відносно уявлень іншої людини про нас.Але про що говорить нам розчарування? Воно викриває реальність, в якій ми ховаємось за масками та починаємо ототожнювати себе з ними, знаходячи перше ліпше "безпечне" пристанище для життя. Люди навколо звикають до конкретних патернів нашої поведінки та ототожнюють нас з ними. Вони не знають нас насправді, адже ми самі не даємо їм цієї можливості. Зрештою, ця гра рано чи пізно виходить з тіні. І тут важливо витримати цей удар, адже викриття обов'язково призведе до втрати тих чи інших речей та людей. Але, встоявши на своєму місці і не схилившись під шквалом розчарування, з часом ти починаєш відчувати опору і розуміти, що тепер кайдани скинуто і ти вільний. Відразу тут сильно радіти не доведеться, бо шлейф сорому та провини зберігатиметься ще довго, а відчувати свою повноту треба бути вчитися. Часто навіть будуть приходити думки про те, а чи варто було все так кардинально змінювати. Буде хотітися повернутись у застійні, але зрозумілі та "безпечні" води старої гавані, допоки не знайдеш нової. Але корабель має ходити у відкритому морі і це нормально.Авжеж, повністю уникнути розчарувань неможливо, адже ми не контролюємо те, який образ складається про нас у тієї чи іншої людини. Але ми ладні мінімізувати цей ризик, принаймні, на рівні близьких контактів. Не вводити важливих для нас людей в оману, "щоб не засмутити їх", а вчитися бути з ними чесними. Чим більше ми прагнемо "не засмутити" та "вберегти", подавляючи для цього "незручні" аспекти своєї особистості та свого досвіду, тим грандіознішим буде розчарування. Якщо людина не готова до вашої чесності, вочевидь, ваші шляхи розходяться.
Одного дня мені прийшло сповіщення з Нової пошти, що прийшла посилка. Повністю оплачена від незнайомого імені. Я навіть захвилювалась, що з моєю пам'яттю щось не так, бо ніяк не могла згадати, що я замовляла останнім часом. Виявилось, що це була книга Дмитра Шандри (@dmshandr) "Щільний чорний". Але десь місяць до того я замовила собі примірник, який вже давно лежав на полиці. Я написала видавцю Руслану Халікову (@pxpublisher) про цю помилку і запропонувала відправити книгу іншому замовнику, на що пан Руслан дружньо відповів, що повертати книги - погана прикмета. У мене не було підстав йому не довіряти, тож я подякувала і сказала, що прибережу її для наступного збору. Так і сталося. Але на цьому книжкові пригоди не завершились. Коли я опублікувала свій збір, пан Дмитро повідомив, що він якраз перебуває в Києві на навчанні і що може підписати книгу. Я не забарилась і за пару днів ми зустрілися. Тож я нагадую про свій збір та про можливість виграти книгу "Щільний чорний" з автографом автора за донат від 100 грн. Це не просто книга. Це історія - історія пана Дмитра всередині та історія її побутування ззовні.👉Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/2B9npbaUAjДля участі в розіграші надішліть мені скріншот оплати в бот @sex_logos_bot.Посилання на основний пост збору: https://t.me/afemina/1528Дуже прошу про репости!
Сюрреалізм четвертого року повномасштабної війни.Під стінами приміщення з пафосною табличкою «Культурно-мистецький центр НаУКМА» зібралося студенство Києво-Могилянської академії. Саме тієї Могилянки, яка з 1632 року була осередком українства і несла правильні сенси там, де їх не було.Але сьогодні студенти стоять під стінами, а не всередині. Бо двері для них — зачинені.Керівництво академії — в особах Сергія Квіта, Дмитра Мазіна і Владислави Осьмак — заборонило лекцію українського військового, який пройшов пекло найгарячіших ділянок фронту. Йому відмовили через висновок так званого “комітету з етики” — мовляв, він занадто правий, аби читати в академії лекції.Тема лекції: «Героїчна порода: від старої України до Третіх визвольних змагань».Я особисто мав розмову з Мазіним і Осьмак. Звертався до них від імені командування 3-го Армійського корпусу. Попереджав про недопустимість ситуацій, у яких люди, що боронили Київ, не мають змоги прочитати лекцію в цьому ж Києві. Але марно.Сьогоднішня Києво-Могилянка перетворилася на режимний об’єкт, який більше нагадує університет епохи Януковича, ніж простір вільної думки.Звертаюся до всієї військової і освітньої спільноти:Це вимагає публічної оцінки. Бо питання не лише в одній відмові — питання в тому, чому сьогодні військовий — ворог в академії, яка завжди була оплотом українського духу.Чому ці люди беруть участь в освітньому процесі?Чого вони навчать студентів?Ненавидіти армію? Зневажати жертву? Цуратися правди, якщо вона незручна?Прошу про максимальний розголос.
1925 року на Міжнародній виставці декоративного мистецтва та промисловості у Парижі був вперше названий стиль, який охарактеризував подальше десятиліття - ар-деко. Він супроводжував повоєнну рефлексію, стрімку індустріалізацію, урбанізацію, тоталітарні режими та найбільшу світову фінансову кризу - Велику депресію, а його завершення припадає на пікову точку кризи модерну - початок Другої світової війни.Ар-деко, на відміну від ар-нуво, брав в основу рукотворні технічні та урбаністичні форми, поєднуючи модернові підходи і технології з образами та естетикою давніх часів та країн: готикою, Мезоамерикою, Японією, Давнім Єгиптом. Це була естетична реакція на зрощення людини і техніки, що стало наслідком технологічної революції під час війни та зумовило несвідоме звернення до глибокої давнини у пошуках Людини. Також ар-деко був предтечею функціоналізму.2025 рік. Західні оглядачі пишуть про те, що стиль ар-деко знову входить в моду. Ми в очікуванні продовження "Дюни" як виразний образ "ностальгії" за архаїкою, а її естетика впливає на моду та візуальні комунікації загалом. У сфері нерухомості в Україні здійснюється зсув в бік мобільності, функціональності та автономності. Українська легка промисловість шукає нові рішення для створення функціонального одягу для травмованих та протезованих військових. Одним з найяскравіших виразів цих поодиноких вигуків епохи стала нова колекція українського бренду Andreas Moskin, в яку він одягнув ветеранів на Ukrainian Fashion Week. Бренд поєднав вище згадані ознаки ар-деко, мабуть, несвідомо. Але, за словами дизайнерів, вони надихалися періодом Розстріляного відродження, що хронологічно цілком відповідає ар-деко, хоч у нас цей стиль все ще не проявлений і не досліджений. Також у колекції використаний льон як звернення до "рустикального коріння українського культури" та елементи вишивки, що є локальним звернення до давніх епох. І все це відбувається на фоні початку нової технологічної революції та урбанізації, які пришвидшуються війною, кризи демократії та запиту на силу, розмов про нову фінансову кризу та третю світову війну. Що чекатиме нас далі? Історія спіральна. Але гарна. Як і людина у своїх прагненнях прикрасити свою нищівну природу.
Реакція на припинення грантових програм від США чітко і яскраво підсвітила вже давно очевидну проблему - несамостійність як української держави, яка безкінечно проводила "реформи" на вимогу грантодавців, так і значної частини "громадянського суспільства", до яких входять "незалежні" медіа та чисельні ГО, через які насаджувався ліволіберальний дискурс. Велика частина культурних проектів так само підписалась на роль міньйона демпартії, а тому розвиток українського контенту за останні роки, чим ми так пишаємося, набув одноманітності: найвідоміші канали, блоги, подкасти тощо обов'язково, залежно від своєї специфіки, мали містити позитивні наративи про фемінізм, ЛГБТ, екологію в її лівацькому трактуванні, мультикульутралізм. А тому весь цей "розвиток" великою мірою несе лише кількісний характер. Частина проектів перейшла на самозабезпечення через систему спонсорства, але саме гранти відігравали визначну роль у тому, аби ці проекти з'явились і набрали популярності.Багато хто справедливо переймається темою ветеранів та інших соціально захищених груп, добробут яких геть не входить у пріоритети держави. Але як зауважує частина коментаторів, подібні ініціативи мають усі шанси продовжувати отримувати фінансування, бо це конкретна робота з конкретною проблемою.Але зосередьмося на тому, що маємо сьогодні. Майже на третю річницю повномасштабного вторгнення ми найдужче відчуваємо свою слабкість і залежність. Ветеранські та соціальні програми - це в першу чергу потреба нашого суспільства (як і підвищення обороноздатності). Відсутність іноземної допомоги ще гостріше поставить питання того, куди йдуть податки і чим займаються профільні державні відомства. А медійний та культурний сегмент вийде у поле вільного ринку та конкуренції - цей факт частково допоможе відділити кукіль від пшениці, тобто визначити грамотно організовані самоокупні бізнес-проекти та дійсно ідейні платформи від тих, хто просто "освоював гроші".Такий собі етап "сепарації від батьків". Болючий, місцями страшний, тривожний, але необхідний для дорослішання. Але замість спокійного прийняття цього логічного розвитку подій, велика кількість українців б'є тривогу і звинувачує "батьків", що ті покинули розгодоване 33-річне дитинча на призволяще. Пам'ятаєте, як з 2022 року великі світові бренди одягу закрили свої магазини? Певний час була пустка, але вона швидко заповнилась українськими брендами. Тепер на банерах на вулиці і в метро рекламуються наші бренди, а дівчата хизуються покупками в брендованих пакетах, ніби це обновка від Lacoste. Українські бренди стали модними і повернення Zara та H&M було сприйнято доволі холодно. Подібне може статися і в громадській сфері. Відсутність іноземного фінансування вимагатиме тіснішої співпраці громадсього сектору з бізнесом, а це створить конкретні вимоги для держави, яка або включається і допомагає, або не заважає. Це формування відповідальності за власні проблеми та добробут, зародження республіки на противагу постсовковому грантово-корупційному бюрократизму. Так само можна говорити і про розвиток культури, який відбуватиметься через інститут меценацтва (завдяки якому українська культура другої половини ХІХ-початку ХХ ст. і розвивалась!). Звісно, приклад Пінчука наводить на погані думки, але присутність інших меценатів в дискурсі значно його послабила б.Загалом, мені просто хотілося поділитися своїми думками і вивести цю тему в інше русло, у позитивне і творче. Звісно, у найближчій перспективі це може спричинити нові проблеми, але стратегічно і з точки зору державотворення (бо це непорозуміння державою не назвеш) для мене однозначно велика перевага. І не тому, що велика кількість грантожерів випаде з дискурсу, а тому, що це може стати однією з цеглин до нашої трансформації. Тому для мене всі, хто сльозливо бідкається на цю ситуацію, просто не бажають досягати державної зрілості.
Щороку великі словники обирають "слово року", яке найвлучніше характеризує рік, що пройшов. І є одне слово, яким, на мою думку, можна описати останню декаду - це "дисклеймер". Ми вже звикли до того, що чи не кожний Ютуб-блог часто супроводжується подібними попередженнями, аби раптом нікого не образити чи не викликати агресію. Таке собі "правило хорошого тону", без якого твої слова обов'язково використають проти тебе. Насправді, навіть чіткий дисклеймер не вберігає від цього, але принаймні завжди можна послатися на нього і уникнути зайвих виправдань. Подібні "реверанси" можна часто зустріти і в текстах, коли автор зобов'язаний присвятити пару речень тому, що він всіх поважає і не бажає когось принизити, що підняту проблему він розглядає з гуманістичних позицій і приймає всі наративи про рівність, справедливість і т.д. Але навіть чітке окреслення контексту, в якому йде обговорення, не береться до уваги і будь-які емоційно підкріплені асоціації відразу викликають негативну реакцію. Як не дивно, феномен дисклеймеру розквіт саме у часи панування ліволіберальної політики "чутливості" в інформаційній сфері. Сумнозвісний фактчекінг, блокування дописів і цілих акаунтів через "чутливу інформацію", впровадження "антидискримінаційних" підходів у медіа та навіть законів на державному рівні. І все це відбувалось під прапором "свободи слова". Так недовго і до "думкозлочинів" лишалось.У такому інформаційному паноптикумі довелося винаходити інструменти, які дозволяли більш-менш адекватно говорити свою думку і поширювати практику дисклеймерів почали саме прибічники ліволіберального дискурсу з ідеологічних міркувань. Але з часом це стало своєрідним "пропуском" в інфополе для різноманітних думок, аби, перш, ніж тебе закидають скаргами, хоч хтось би побачив/почув твій контент. Ця проблема ускладнює публічне (і не тільки) обговорення та заглиблення у тему, створює механізм самоцензури та стримування мисленнєвих процесів. Це буквально заборона на думання, яке бодай трохи виходить за межі визначених рамок "правильності". І це лише підкріплює атомізацію, адже замість спроби почути іншу думку і розібратися в ній, нас призвичаїли відразу фіксуватись на "чутливих" аспектах, через які контент стає однозначно негативним. Альтернативної думки не існує, лише правильна і неправильна.Зараз ми власними очима спостерігаємо, як медіа-монополісти оголосили про згортання політики "чутливого контенту" з початком президенства Трампа. Однак, люди вже звикли до такого сприйняття інформації, а тому зміни в полі горизонтальних інформаційних зв'язків за інерцією будуть продовжувати практику дисклеймерів ще деякий час. Як і з впровадженими законами та політиками доведеться помучитись. Та це не страшно, почекаємо.
Початок.👆І говорю я саме з цієї позиції. Не про обмеження свободи, а про її убезпечення, що гарантує існування цього нейтрального спільного простору, яке регламентується суспільними нормами. Якщо ж ми зосереджуємось на тому, що соціальні правила мають гарантувати кожному індивіду чи групі необмежене право на самовираження, то це вестиме до зменшення спільного простору і, як наслідок, буквального лопання гіпертрофованих бульбашок наших свобод. Для мене це, в першу чергу, про безпеку і первинний рівень самозахисту. Ми знаємо, що йти вночі наодинці може бути небезпечно, а тому варто носити газовий балон, скидати маячок рідним чи тримати найгостріший ключ в руках. Але і в "денний" час також мають існувати правила, які убезпечують нас від індивідуальних та соціальних конфліктів.Я не вірю в утопічну ідею, що можна кожну людину перевиховати і викорінити прагнення до насильства у схильних до цього індивідів, а тому треба створювати такі умови в суспільстві, які визначатимуть межі цієї свободи в межах спільного простору. Кожне самовираження у вигляді певної зовнішності та поведінки має свій контекст. Не просто так в ліволіберальному середовищі виникла ідея safe spaces - просторів для однодумців, де вони можуть почуватися найвільніше. Звісно, вони прагнуть перетворити весь соціальний простір на "безпечний", що є неможливим, але сам концепт того, що є різні рівні самовираження і відповідні умови для цього мені дуже близький.А тому, підсумовуючи вище написане, теза про те, що рандомний чоловік може вирішити, що має право торкнутися незнайомої жінки, стосується не вигляду жінки, а розуміння індивідуальної свободи, яке прийнято в суспільстві. І якщо адекватні та виховані люди будуть розуміти, що ці межі все-таки існують, деякі "асоціальні елементи" сприйматимуть це як зелене світло для своєї поведінки. І мова ж не лише про вузьку взаємодію чоловіків та жінок сексуалізованого характеру, а загалом про все розмаїття взаємодії людей в суспільстві. Я за те, аби бути свідомими відносно своєї свободи і небезпеки, яка може чатувати в суспільстві. І це стосується всього. Я не вдягатиму на роботу вечірню сукню з декольте, як і не ходитиму в ній просто так на вулиці. В різних умовах я дозволяю собі різний рівень відвертості у спілкуванні: публічні виступи на платформах інших людей, пости на моїх каналах та особисті розмови мають тим глибше занурення, чим менше людей має доступ до цієї інформації. Саме тому, що моя свобода і самовираження є для мене цінними, я стараюсь оберігати їх від випадкових сутичок без потреби, бо моя свобода легко зустрінеться зі свободою іншого, наслідки чого я передбачити не можу.
ЯК СУСПІЛЬНЕ МОВЛЕННЯ УКРАЇНИ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ІДЕОЛОГІЧНЕВ українському медіапросторі функціонує особливий гігант, який за всіма показниками займає привілейоване місце. Йдеться про Національну суспільну телерадіокомпанію України (НСТУ). Її діяльність регулюється Законом України «Про суспільні медіа України» і Статутом, затвердженим Кабміном.Відповідно до Статуту діяльність НСТУ має проводитись на принципах «всебічного, об’єктивного та збалансованого інформування про суспільно значущі події в Україні та за кордоном». Проте реальна редакційна політика Суспільного демонструє дещо інше. Ми на конкретних прикладах покажемо, як контент цього медіагіганта йде врозріз із нормами профільного Закону і Статуту. А це, на нашу думку, підриває українську стійкість в умовах зовнішньої військової агресії.Ми зосередились передусім на медіаматеріалах з онлайн-платформ НСТУ – сайтах і соціальних медіа, в окремих випадках – на ефірному контенті. Однак навіть ця верхівка айсберга дає достатньо підстав для відповідних висновків.В рамках наших тематичних пріоритетів дослідили і констатували особливі зусилля НСТУ у справі просування і популяризації ліво-радикальної ідеології. Йдеться про такий політичний напрямок, який прагне радикальних змін у суспільстві для досягнення міфічної рівності та соціальної справедливості насамперед для так званих пригноблених груп. А по факту йдеться про цілеспрямоване створення і просування великої кількості медіаматеріалів, пов’язаних з гендерною повісткою і способом життя осіб з гомосексуальним досвідом, які себе ідентифікують як група ЛГБТ – лесбійки, гомосексуалісти, бісексуали і транссексуали.«Червоною лінією» стала офіційна і публічна заява Суспільного щодо підтримки політичного руху гомосексуалістів, лесбійок і транссексуалів в Україні, яку вони опублікували 23 червня 2024 року. З цього моменту це стало офіційно задекларованою редакційною політичною позицією на підтримку певної ідеології, яка є ворожою до природного порядку, українських традицій і сімейних цінностей. Більше про це читайте у матеріалі на сайті.
