І поки вона не прокинулася - щоб мовчки дивитися у вікно - Що за ним - знову жовтень, чи знову дощ, чи знову плавиться сталь -В ім'я її тихого дихання - ти готовий лінкором іти на дно,Ти ладен спалити усі рукописи, всі мости і усі міста.Ти готовий стріляти - у тих малих нерозумних птахів,Що своїм щебетанням перервуть ці миті солодкого сну.За блакитну жилку на скроні, за присмак нічних гріхів -Ти здатен взірвати стару планету чи розпочати нову війну.Ти мовчиш. І благаєш подумки: Боже, хай вона спить,Хай - ще трошки хоча б - не відкриє цих вбивчих очей -Ще хвилину... Секунду ще... Ще б одну тільки мить -Хай цей спокійний подих її - обпікає твоє плече.Час - зі швидкістю потяга, з байдужістю гробаря -Як лускатий отруйний гад - у навічно-минуле повзе.І вона врешті прокинеться. І ти згадаєш її справжнє ім'я.І цього разу - ви навряд чи обійдетеся без сцен.І вона врешті скаже - спокійна, мов стародавній бог -Що їй вже, напевно, час... і було б непогано піти...Місто ранкове - сіре, мов камінь, і тихе, неначе морг.І вона розчиниться в ньому. На хвилину. На день. Назавжди.Але поки що - ти, наче лютий та відданий Цербер,Від всього, що існує стережеш її вранішній сон.Ти - завмерлий іржавим мечем, напружений спаленим нервом -Закриваєш її від буття, що звивається за вікном.І нехай поза ним - ростуть ешафоти і діти,А інверсії білими лезами краять ранкову блакить,Хай падає сніг та дрони, хай згасають метеорити -Хай би що не було - та нехай вона поки ще спить.#мулікпише
Справедливість загинула. Торік. У Бучі.Помирала страшно, у вогні, зґвалтована...Вони ж теж чиїсь діти? Так. Діти. Сучі.Після пологів - варто було б відразу закопувати...Польовою дорогою, вночі, під обстріломТисне на газ Надія - позаду важкий трьохсотий..."Тільки б довезти!" - шепоче та хреститься поспіхом...Від батальйону Надії - залишилось меньше роти.Любов волонтерить - дрони, пікапи, броніки -Майже порожній офіс у середмісті Львова.Лікує безсоння тістечками з "Верóніки",Лікує тривогу канабінольними смолами.Віра - майже осліпла від хлорпікрину -Байдуже ловить сирени розпачливі звуки.Вірі так само болять її незагоєні стигми -Та цей біль фантомний - у Віри відірвані руки.Ненависть та Гнів одягли арамідні комбези -Ріжуть турбінами простір хижі сталеві примари - Під крилами - смерть, замість душ - біонічні протези -Ненависть та Гнів польоти виконують парою.Правда - в піхоті. Ну де б іще бути Правді?Видали "AR-ку" - Правда не може натішитись.Правда і "AR-ка" - у кривди стоять на заваді.Правда і "AR-ка" - єдине, що всім нам залишилось.Не знає жалю, не згадає ніколи про милість.Тиша. Світанок. Улюблений "триста-восьмий".Згадуючи свою старшу сестру - Справедливість,Крізь оптичний приціл на ворога дивиться Помста.#мулікпише#базальт07.05.2023
Таке воно зараз усе - весною цією покраяне -І сонце - як березневий кіт - нервове, худе і хтиве...Цунамі її феромонів планету з-під ніг вибиває -"Метелики у животі", гарячі сироти шкірою...Хоч - де там "метелики" - там зграя археоптериксів,Чи ескадрилья "Зеро" понад Перлинною Гаванню -Спробуй вгамуй їх, авжеж... І годі шукати вже сенсу -Весна завжди діє швидко... і ніколи не "навмання".У степу верещать фазани - їм байдуже до фази місяця.Спідниці коротшають - у зворотній пропорції дням.І то - б'ється за ребрами дикою хижою птицею,То - муркоче тихенько грайливим рудим кошеням.На місто падають дрони, на долоні - сідають "сонечка",І ластовиння на ніс - так по-дитячому щемко.Ми дожили до весни. Доживем і до літа (втім, це не точно...) -Збираймо докупи цей Всесвіт - війною розбитий вщент.Тримаєшся цих контрастів - обіймами міцно-судомними.Це - "Ренесанс" всього - календарний, біохімічний.Ось тобі вихор весни - так несподівано подарований,Такий невимовно-короткий, що зараз здається вічним.28.03.2025#мулікпише
Небеса цієї країни - тісні від стрімкого металу,Ескадрильями душ перекриті повітряні траси.Знову і знову людей заганяє в підвалиЗакритий повітряний простір - небо воєнного часу.Касетними гронами смерті важчають небокраї,Персеїди білого фосфору креслять новий Зодіак.Галасливі асфальтні міста - стишуються, завмирають,Сирени скорботно віщують про хвилі ракетних атак.І піднімаються - вкотре - примарні зенітні щити,І дюралеві хижаки запускають серця-турбіни.Пекло форсажних камер рве атмосферні фронти,Азартний та праведний гнів займає місця у кабінах.Кришталь небесної тверді спалахує колами Данте,Рясніють екрани локаторів мітками-метастазами,Осатаніло ревуть березневі коти - "Гепарди" -Шиють реальність липким павутинням трасерів.Та попри хаос, що панує в повітрі глевкому,Всупереч полум'ю, крізь кордони, моря, країни -Повертаються вперто - тільки б до рідного дому - Небесні кочівники, втомлені вирієм пілігріми.Ні гіроскопів, ні компасів, ні інерційних систем -Цим древнім маршрутом з країв африканської спекиЇх непохитно прадавній інстинкт веде -Назустріч ракетам додому летять лелеки.24.03.2024#мулікпише
Сьогодні ж Міжнародний день письменника. А я ж, наче, письменник, ну (майже)... Принагідно вітаю колег. Тому - осьо:***Слова та сенси народжуються десь у темряві -Зернятками гранату відриваються від легень,Поміж мрій, серед гільз, всупереч пристібнутим ременям -Коли східним багрянцем розквітає ще один день.Хай мої метафори будуть наївними та прозорими -Краще так, аніж впевненість невідчутого.Хай мої точки відліку - співпадають з точками зору,Хай мої тригери будуть тендітними, наче кульбабові парашутики.Хай мої алегорії ніколи не стануть натяками,Хай образи будуть чіткими, хай контури будуть рівними,Хай буде прямою мова, а паузи - нерви натягують,Хай озиваються в душах мої дилетантські рими.Куточок у серці - важливіший, ніж місце у вічності.І сиквели будуть проживатися - лабіринтами вулиць-химер.Мене хвалять (чи критикують) за силаботонічність -Та я так і не розібрався - чесно - що ж це насправді таке.Я не вірю у цю банальщину про "золоте мовчання" -Тож говоритиму. Про любов. Про життя. Про війну.Іноді - шепотітиму ніжно. Іноді - буду гнівно кричати.Мені точно є, що сказати. І добре, що є кому.28.09.2024#мулікпише
І ось вона тут - викроковує впевнено поряд -Ніби велика кішка з вогкого тропічного лісу -Посміхається злегка, дихає та говорить -І протинає твої обладунки, і плавить твоє залізо.Ти не втримав щитів, і горять твої запобіжники -Цих очей раптом став добровільним заручником.Ненав'язливо, легко, десь навіть - ніжно так - А вона ж підібрала до тебе - паролі, і коди, і ключики.Кожен погляд - як постріл. І ти - в перехресті прицілуЦих бездонних зіниць. Зупиняються солодко миті.Все, не сіпайся, зайчик - дарма тільки витратиш сили -Ти в полоні грайливих та лагідних кігтів.І оте - скам'яніле в тобі, сотні разів перелатане -Міддю, кевларом, іржавими грубими скобами -Серпокрильцем тріпоче - щасливе, смішне і налякане -Ніби Фенікс - обтрушує залишки сірого попелу.Переплетення вулиць, вечірнє місто навколо -Для тебе - пастка, для неї - відьомське лігво.Власноруч розриваєш мальоване крейдою коло -Щоб якомога ближче бачити її білі ікла.І рогатий бешкетник - спеціаліст з поганих порад -Всівся на ліве плече і нашіптує наполегливо:"Не опирайся своїм інстинктам - хапай її, брате!Нападай! Атакуй! Не жалій свої спалені нерви!Вона вся - наче полум'я, лава - невпинна, розпечена,Це на неї розвернуті стрілки твого Веґвізира.Біля тебе - хижачка. Первісна і небезпечна.Отже й ти - не тримай, відпускай свого звіра!"І, можливо, правий - цей надокучливий демон -Він був поруч з тобою в пригодах та авантюрах,На тісних від металу стежинах лютневого небаВін зберіг від дірок твою ніжну драконячу шкуру.Тож дослухайся, хлопче, напевно і зараз до нього -Нароби вже дурниць - теплих, щемких та неспішних.Тут і зараз - вас двоє - і більше немає нікого...Та й вона ж, таки, відьма - за визначенням - не безгрішна.Але ви йдете далі. І прогулянку час вже завершити.І ти відвезеш її - знову. І знову вона говоритиме.І волосся її - вогню обважніле мереживо -Буде пекти ароматом, ламаючи кардіо-ритми.І зривається щось у тобі - крихке, кришталеве.І секунди пливуть тектонічними сивими плитами.І чергове прощання - таке нескінченно-миттєве.І ти знову один - знову згадуєш слово "горіти".Потім - траса нічна. Кава - в якості анестетика.Із туману назустріч проростатимуть фар метастази.Від невагомих уривків-лез її пряної енергетикиЗбивається дихання, ти млієш і трошки казишся.І маленький демон якось так безнадійно закурить,На плечі зручно всядеться, помовчить і скаже:"Ну як й же ти, брате, який же ти все-таки дурень..."Точно. Дурень - що знов не наважився.16.09.2023#мулікпише#базальт
Зима. Така довга. Практично вічна.Промерзла, марна, гостро-респіраторна - Визирає з під'їздів, хрипить в обличчя -Біла настільки, що майже чорна.Вештається містами, ночує вокзалами,Заглядає в пологові будинки й моргиЇї ненавиділи, гнали та проклинали,Її пригощали кавою, їй падали в ноги,Від неї бігли, на неї молились,Давали обітниці, ляпаси та кредити,Змахували сніжинки з вулиць та вилиць,Шукали прихистку, намагались вбити...Вона ставила двійки, засоси та міни,Переписувала вірші, номери та історію,Зупиняла лопаті, серця і турбіни,Ламала плани, кістки й траєкторії.Перевертала сторінки та автомобілі,Зривала дахи в громадян та будинків -І ставали вразливими невразливі,І слова перетворювались на вчинки.І зима всміхалась... й рушала далі -На пошуки нових жертв та сенсів.Й скреготали нервів іржаві спіраліУ стрімких та змерзлих нічних експресів.Та зимі цій лишилося обмаль часу -Кілька віків та ще пару тижнів -І біле полум'я стишиться, згасне.Що було вічним - стане колишнім.І мариться вже, як крізь білі пасмаРветься життя - молоде та хиже -Шкрябає панцир сніжного насту Зеленими кігтями все сильніше.Корені рвуть літосферні плити,Всотують магми тепло медове,Здирають - жадібно, несамовито -Соковиту м'якоть з ядра земного.Коти дістають березневі трембіти,Сонце злизує сніг з териконів -Весна готується зиму спалитиНапалмом гормонів та феромонів.Весна роздає бойові накази,Готує до бою всі сили та засоби,Росте, ніби діти, борги й метастази,Огортає планету своєю ласкою.І "котики" вербні будуть купатись -Липкі й пухнасті - в теплі проміння.Ця весна буде знову серцями гратись,Носи припудривши ластовинням.Як кар'єра священника-екзорцистаЦя весна - безжалісна і натхненна.Без контролю й присутності спеціаліста -Цю весну буде введено внутрішньовенно.18.02.2021#мулікпише#базальт
"Аеродромному котику" сьогодні рівно п'ять років. Вірш, що, певно, найбільше "заходить" аудиторії, народився у палаті вінницького шпиталя, де автор (я, тобто) проходив тоді чергову льотно-лікарську комісію. До великої війни залишався один рік і дванадцять днів.***Ні, я не буду сьогодні ловити мишей.Я вляжуся на твій спальник теплим рудим клубком.Ти звеш мене "Сєпар", а міг би звати "Мішель"...Ну, зізнайся, ти ж завжди хотів бути котом?Оті, галасливі, далі ганяють поміж бортів,Обгавкують зиму, полковників і сорок...Бачити мене тут - ти навряд чи зараз хотів - На своєму спальнику теплий рудий клубок.Можеш мене почухати? За вухом, отут?Я може навіть скажу тобі вдячне "Няв!", Чи може навіть вдячно пальці лизну...Давай, видихай... По "медеваку" ганяв?Ти пахнеш морозом, паливом і тютюном...Слухай, оцей твій "Бонд" - несмачна херня.Серце рахує секунди, ніби живий метроном -Б'ється й тріпоче, мале нерозумне щеня.Я можу посунутись трохи. Давай вже, лягай -Мені до вподоби дивитися твої сни -Дивні й тривожні... Так що - відпочивай.А круто було б пролежати тут до весни...Бляха, знову розгавкались... От дурні...Ну, розказуй - як, нормально злітав?Всі живі-здорові? А очі - чого сумні?Не сумуй... Ти ж не проти, щоб я тут спав?Ну то що - ти вже влігся? Тоді - слухай мене:Я давно цю думку хотів тобі донести - Все минає. І навіть - зима мине -В цьому впевнені аеродромні коти.А в сусідів кицька з'явилась - бачив, ні?Треба якось зайти. Кажуть - нічого собі така...Але то - пізніше, певно - вже навесні...А давай в суботу похаваємо шашличка?Ще розкажу: пам'ятаєш - той пузатий чувак,Який про "недоліки" вчора тут верещав?Ну то я - поки він був у душі - легенько так,Вже вибач на слові, в берці йому нассяв -Хай тепер "тішиться"... Бач, "велике цабе" -Недоліків йому забагато. "Недолік", бля...Хай добре затямить, що на моїх людейПраво мордяку відкрити - маю один лиш я!Такі от справи... Надворі знову сніжить.Як ви зараз літаєте, взагалі?Не ходи курити, будь-ласка. Не треба. Лежи.Засинай скоріше у моєму рудому теплі.Отак - муркотіти під боком, коли зима -Для цього й потрібні аеродромні коти.Все буде добре. І все - було недарма...Ти вже заснув, дивлюся? Ну, добре... Спи.12.02.2021#мулікпише#базальт
Скинувши обладунки після чергового бою,Всядеться у посадці, умовно-прикритий РЕБом,Відкриє бляшанку "Red Bull" замурзаною рукою...Йому двадцять три. І він - штурмовий демон."Мультикам" передпліччя волого тьмяніє багряним - З пальців спадають важкі сургучеві краплі...І риється поруч у рюкзаку втомлений медик-ангел -Худеньке руде дівчисько з очима кольору сталі.Ангел шипить змією і матюкається стиха:"Не напасешся на вас турнікетів, ви, придурки шалені!"Демон мружиться безтурботно... Злизує сніг відлига,Лютневе повітря напалмом горить в легенях.Очі - смола із гарячою лавою - навпіл.Серце - реактор. Лють - у активній зоні.Поки руку йому бинтом перемотує ангел -Він гортає список контактів у телефоні.Душі ворожі - демон скидає до пекла.Ворожі тіла - землі на поталу лишаються.Демон всміхається - ікла в бездонне небо.Небо у відповідь - знову чомусь не всміхається.У демона пара контузій і пара татуювань,Вдома сестричка і мама. Вітчим - у "сорок сьомій".У демона - жодних рефлексій. У демона - жодних вагань.У демона - орден "За мужність"... І до срібла всивілі скроні.Демону хочеться спати... А ще - "біг-мак" і додому..."Додому"... Так ніжно здригаються передсердя...Демон про це не скаже. Не скаже ніколи й нікому...Демон сьорбає свій "Red Bull", станцювавши бачату зі смертю.#мулікпише#базальт08.02.2024
Я був серед княжих незламних дружин -В сталевім я йшов строю.Візантійська стріла з царгородських стінПробила кольчугу мою...Під Жовтими Водами я поліг -Не втримав списа удар.Востаннє й назавжди збив мене з нігПольський "крилатий гусар"..."Червоних" атаку я відбивав,Та куля - знайшла мої груди.Це я - один з тих, хто у вічність вписавМаленьку станцію Крути...Вибух... І в очі - гаряча кров,І біль - мов колючий дріт.Нехай хоч вже мертвий - та я дійшовДо Бранденбурзьких воріт...Повстанські стежини Карпатських гір,Криївок волога пітьма.Мене заганяють - бо я - мов звір.Для мене - завжди війна.Це був мій справді "останній" політ:Слов'янськ. Висота - шістсот.Другого травня в ранковій імліРакета дістала мій борт...Я "беху" стареньку нещадно гнавПід щільним вогнем "в упор" -Я власною кров'ю розфарбував"Зелений" той коридор...Спрагу мою - вгамовував сніг,Грів - металевий шквал.Бетонним хаосом на мене лігДАПу новий термінал...Я мертвий? "Двохсотий"? Я вічно-живий!Не треба скорботних молитв.З мечем чи на танку - йду я в бій -Тисячоліттями битв.Правда та воля мене вела.Перемога - єдиний закон.Мене - без ліку і без числа -Ймення мені - Легіон.22.01.2021#мулікпише#базальт
TGLIST.COM.UA
