Чинним законодавством не передбачено ані обов`язку адвоката (незважаючи на норми статтей 27, 28 Закону № 5076-VI) встановлювати особу клієнта шляхом перевірки дійсності документа, що посвідчує відповідну особу; ані обов`язку адвоката (представника сторони у справі) надавати договір про правничу допомогу разом з ордером. Ще у постанові від 05.12.2018 у справі № П/9901/736/18 ВПВС виснувала, що ордер, який видано відповідно до Закону № 5076-VI, є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката; надання договору про правничу допомогу, його копії або витягу разом з ордером закон не вимагає. Оскільки до позовної заяви адвокат додав належний доказ на підтвердження своїх повноважень підписати позовну заяву (ордер на надання правничої допомоги), у суду першої інстанції не було правових підстав для залишення позовної заяви без розгляду як такої, що підписана особою, яка не має права її підписувати. Окрім цього ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/129054272 від 16.07.2025 у справі № 990/215/24 зауважила, що рішенням РНБО санкції застосовані до позивача - громадянина російської федерації, який (як зазначено в рішенні) може використовувати документи на ім`я громадянина України. Відповідно вирішення питання, чи має особа, від імені якої подано позов, право вимоги, може вирішуватися під час розгляду справи по суті. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/129054289 від 21.07.2025 у справі № 990SCGC/19/25, застосовуючи норму ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII, виходила з того, що трирічний строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності обчислюється з дня вчинення дисциплінарного проступку до дня накладення дисциплінарного стягнення (включно). При цьому дні тимчасової непрацездатності, перебування судді у відпустці чи здійснення дисциплінарного провадження щодо судді до зазначеного трирічного строку не враховуються. Водночас застосування строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності потребує застосування норм ст. 42 Закону № 1798-VIII, які визначають часові межі дисциплінарного провадження. Наразі ч. 2 ст. 42 Закону № 1798-VIII визначає, що дисциплінарне провадження розпочинається після отримання ВРП скарги щодо дисциплінарного проступку судді, з повідомленням про вчинення дисциплінарного проступку суддею, або за ініціативою Дисциплінарної палати ВРП чи за зверненням ВККС у випадках, визначених законом. ВПВС не вбачає правових підстав для обмеження строку дисциплінарного провадження, який не зараховується до строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, шістдесятьма днями, з огляду на те, що норма ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII не містить щодо цього прямої вказівки, так само як і норма ч. 4 ст. 42 Закону № 1798-VIII не встановлює такого правового наслідку здійснення дисциплінарного провадження впродовж певного строку, зокрема понад шістдесят днів. Ч. 5 ст. 49 Закону № 1798-VIII, якою загальна тривалість здійснення дисциплінарного провадження обмежена 18-ма місяцями (без урахування часу зупинення розгляду дисциплінарної справи) та встановлено, що у разі порушення зазначеного строку дисциплінарне провадження підлягає закриттю за рішенням Дисциплінарної палати, введена в дію з 23.12.2024, у з`вязку із чим у спірних правовідносинах не застосовується. Ці положення, разом з тим, є прикладом визначення законом правового наслідку недотримання строку дисциплінарного провадження, на відміну від раніше діючого законодавства.
В контексті встановлення складу дисциплінарного проступку - «несвоєчасне надання суддею копії судового рішення для її внесення до ЄДРСР», ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/129054286 від 21.07.2025 у справі № 990SCGC/7/25 виходила з того, що строк, в який суддя зобов'язаний надати копію судового рішення для внесення до ЄДРСР, встановлений Законом № 3262-IV, а не Порядком № 1200/0/15-18, який є підзаконним актом. У зв`язку із цим суддя зобов`язаний внести (надіслати) копію судового рішення для внесення до ЄДРСР шляхом формування та підписання його електронного примірника КЕП в АСДС не пізніше наступного дня після ухвалення (виготовлення повного тексту) судового рішення. В іншому випадку буде мати місце несвоєчасність як ознака об'єктивної сторони складу дисциплінарного проступку. Що ж до суб`єктивної сторони дисциплінарного проступку, ВПВС послідовна в тому, що сам факт несвоєчасного надання копії судового рішення для внесення до ЄДРСР не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності судді, оскільки для цього вимагається безпідставне затягування або невжиття суддею відповідних заходів. У будь-якому випадку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності можливе, якщо копія судового рішення була несвоєчасно надана для внесення до ЄДРСР з вини судді. Якщо суддя діяв сумлінно, але копія судового рішення не була своєчасно надана для внесення до ЄДРСР через обставини, на які суддя не мав впливу, то законних підстав для притягнення його до дисциплінарної відповідальності немає.
Право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт виданий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Це кореспондується з тим, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/129023037 від 17.07.2025 у справі № 990/173/25 зазначила, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені в суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Однією із цілей таких обмежень є недопущення розгляду в судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів. У цій справі голова ліквідаційної комісії Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся до суду з вимогами про визнання протиправним та скасування акта індивідуальної дії, а саме рішення ВРП про звільнення третьої особи з посади судді цього суду у відставку. Оскаржуване рішення у цій справі є актом індивідуальної дії, бо встановлює індивідуалізовані юридичні наслідки щодо звільнення судді у відставку, а отже, право на його оскарження надано виключно особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується. Отже у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для відкриття провадження у цій справі.
Оскарження дій чи бездіяльності Дорадчої групи щодо надання / ненадання копій повного тексту рішення з мотивуванням щодо кандидатів, які отримали оцінку «не відповідає» за критеріями високих моральних якостей або визнаного рівня компетентності у сфері права, перебуває у площині оцінювання Дорадчою групою таких кандидатів у процесі конкурсного відбору. Отже, враховуючи, що згідно із ч. 7 ст. 108 Закону № 2136-VIII повний текст рішення щодо кандидата, який отримав оцінку «не відповідає» за критеріями високих моральних якостей, оприлюднюється Дорадчою групою виключно на письмову вимогу такого кандидата, надання зазначеної інформації позивачу фактично позбавило б Дорадчу групу можливості виконати вимоги зазначеної норми закону. Зважаючи на це ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128876519 від 26.06.2025 у справі № 990/131/24 не погодилась з висновками суду першої інстанції про те, що ст. 108 Закону № 2136-VIII регламентує процедуру оприлюднення рішень Дорадчої групи на офіційному вебсайті та не містить заборон щодо надання її рішень як публічної інформації, оскільки чинні законодавчі обмеження поширюються на всі випадки оприлюднення негативних рішень щодо кандидатів на посаду судді КСУ за відсутності їх згоди. Такі обмеження стосуються будь-якого доведення змісту негативних рішень Дорадчої групи до відома третіх осіб, у тому числі шляхом надання їх повних текстів із мотивуванням на запити, подані в передбаченому законом порядку. Відповідно Дорадча група, відмовляючи позивачу у наданні запитуваної ним інформації, діяла відповідно до встановлених законодавчих обмежень.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/129054270 від 10.07.2025 у справі № 990/312/23 вважає правильним установлення судом першої інстанції факту, що позивач з 26.12.1996 є громадянином України, оскільки виданий 26.12.1996 позивачу паспорт громадянина України підтверджує його громадянство. Довід позивача, що він набув громадянство України в 1991 році [оскільки у поданні ДМС про втрату ним громадянства України в графі «Дата набуття громадянства України» зазначено 24.08.1991], ВПВС відхилила, зважаючи на відсутність жодних посилань на документи, які б це підтверджували, зокрема що позивач на 24.08.1991 постійно проживав на території України. За обставинами цієї справи 28.12.2022 Президент України видав Указ, яким постановив вважати позивача таким, що втратив громадянство України, на підставі подання та пропозицій відповідних компетентних органів про добровільне набуття ним громадянства російської федерації 15.08.2016, тобто у повнолітньому віці. СБУ наділена необхідним обсягом повноважень, які дозволяють їй виявити факт набуття громадянином України громадянства іншої держави і повідомити про це компетентні органи. ВПВС не встановила підстав для обґрунтованого сумніву стосовно достовірності встановлених СБУ обставин щодо набуття позивачем громадянства російської федерації. Не можуть визнаватися допустимими доказами у справі паспорт громадянина СРСР та листи МВД росії від 25.10.2023, від 31.10.2023, з якою Україна припинила дипломатичні відносини, оскільки вони одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Позивач не вчиняв дій, спрямованих на позбавлення позивача громадянства України, тоді як позивач вчинив дії, спрямовані на втрату громадянства України, оскільки в повнолітньому віці добровільно набув громадянство іншої держави. Отже, Президент України, реалізуючи надані йому повноваження щодо прийняття рішення про припинення громадянства України та постановляючи Указ, діяв у межах наданих йому повноважень.
ВРП виходила з того, що посилання судді на те, що зерно кукурудзи може мати значення речового доказу у кримінальному провадженні, не є достатнім обґрунтуванням необхідності застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт. Ухвала також не містить посилання на будь-які матеріали або документи, на підставі яких суддя ухвалив таке рішення. Тому ВРП вважала наявним у діях судді при постановленні ухвали склад дисциплінарного проступку, передбаченого п.п. «б» п. 1 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VIII. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128876522 від 26.06.2025 у справі № 990SCGC/28/24 зазначила, що обґрунтованість ухвали слідчого судді про арешт тимчасово вилученого майна повинна бути в межах, які не розкривають таємницю досудового розслідування, проте в ній повинні бути наведені аргументи, що переконали суддю у задоволенні чи відхиленні такого клопотання. Водночас ВРП не наділена повноваженнями оцінювати законність судового рішення, перевіряти його правовий зміст. Оцінка обґрунтованості процесуальних звернень належить до виключної компетенції суду як органу, який здійснює правосуддя, такі висновки виходять за межі повноважень дисциплінарного органу при здійсненні дисциплінарного провадження щодо судді, оскільки є власною оцінкою ВРП та її дисциплінарною палатою процесуального клопотання слідчого. Зважаючи на це оскаржуване рішення, прийняте ВРП не може вважатися вмотивованим, а тому підлягає скасуванню на підставі п. 4 ч. 1 ст. 52 Закону № 1798-VIII.
ВККС обґрунтувала свої сумніви щодо відповідності позивача критерію доброчесності тим, що він пояснив незазначення у Декларації за 2022 рік нежитлових приміщень, які його дружина отримала у користування на праві оренди, тим, що право користування передано за договором суборенди, а отже, на його думку, дружина не мала права користування цими об`єктами ані станом на останній день звітного періоду, ані протягом не менше половини днів звітного періоду. Водночас кандидат не надав копій договорів або інших документів на підтвердження передання дружиною приміщень у суборенду іншій особі. ВПВС у постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128876518 від 26.06.2025 у справі № 990/151/24 дійшла висновку, що у спірному рішенні ВККС не навела конкретних фактів, які б зі всією очевидністю породжували обґрунтований сумнів у відповідності позивача складовим критерію доброчесності (незалежність; чесність; неупередженість; непідкупність; сумлінність; дотримання етичних норм; бездоганна поведінка у професійній діяльності та особистому житті; законність джерел походження майна; відповідність рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу). Пояснення, надані позивачем під час співбесіди, підтверджують, що він не приховував від суспільства чи ВККС інформацію про оренду приміщень його дружиною, а також про подальшу передачу їх у суборенду, а навпаки, прагнув пояснити суть своєї поведінки та позиції щодо обов`язку відображення даних у Декларації. ВПВС погодилась з необхідністю повторного проведення ВККС співбесіди з позивачем в порядку, передбаченому ст. 79-5 Закону № 1402-VIII.
Процедура кваліфікаційного оцінювання щодо позивача завершилася реалізацією рішення ВККС, яким його (суддю районного суду) визнано таким, що відповідає займаній посаді. Відтак він цілком правомірно очікував, що його гарантоване ст. 8 Конвенції право на повагу до особистого життя в аспекті доступу до обраної професії судді не зазнаватиме втручання, зокрема у спосіб призначення ВККС у пленарному складі його кваліфікаційного оцінювання після прийняття ВРП рішення про внесення Президентові України подання про призначення його на посаду судді. З огляду на наведене ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128812950 від 03.07.2025 у справі № 990/383/24 дійшла висновку, що ВККС, вчиняючи дії щодо призначення і проведення у пленарному складі повторного (додаткового) кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді судді, діяла поза межами процедури кваліфікаційного оцінювання, визначеної Законом № 1402-VIII, що є самостійною та достатньою підставою для визнання цих дій протиправними. Що ж до позовних вимог про зобов`язання ВККС утриматися від проведення повторного (додаткового) кваліфікаційного оцінювання позивача та визнання його таким, що пройшов кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді, то ці вимоги охоплюються попередньою вимогою, заявленою у цьому позові (про визнання протиправними дій ВККС), а отже, підстав для їх задоволення немає.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/128876523 від 25.06.2025 у справі № 761/382/21 (п.п. 161 – 187) зауважила, що сама лише наявність певного порушення під час вчинення реєстраційної дії не може слугувати безумовною підставою для скасування такої дії, оскільки визначальним є саме порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює цю дію. Тобто особа має довести порушення її прав і законних інтересів оспорюваним рішенням державного реєстратора. Оскарження рішення державного реєстратора з такої підстави, як здійснення реєстраційної дії з урахуванням оцінки майна, проведеної без огляду предмета іпотеки, має супроводжуватися одночасно доведенням порушення прав чи законних інтересів позивача. Таким порушенням суб`єктивних прав позивача може бути, для прикладу, відчуження спірної квартири за заниженою ціною. Водночас позивачка не надала належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження того, що державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі звіту про оцінку, який складено без доступу до спірної квартири та її огляду, порушує її права та законні інтереси, зокрема з тієї підстави, що майно відчужили за заниженою ціною.
TGLIST.COM.UA
