Imara Notia

#вирізкиVeni, vidi, scripsi: Чому я ніколи звідси не поїду. К.: Темпора, 2017, — 208 с. Коли сьогодні проходили на курсах з ірландцями тему інклюзивності в різних просторах, згадалась вирізка з одного репортажу, де теж розсуджували на цю тему. Точніше буде навіть сказати, що Ярослава Тимощук пише не в контексті, які перила треба поставити при вході в приміщення, а загалом, наскільки є важливою підтримка людей з інвалідністю (або в принципі якимись вадами здоров'я). Зрештою, саме вони в деякому роді можуть побачити речі, про які ми почасту забуваємо, або ж робимо вигляд, ніби їх не існує. Робота соціальним працівником мені з разу в раз нагадує про цих людей особисто, і я дійсно вражаюсь, як вони можуть переживати неймовірно важкі речі в житті своїми силами. Якось поїхала з братом у табір для неповносправних. Там наче зцілення пережила: зрозуміла, що цими людьми керує тільки любов, що мій брат є подарунком і це честь, що він у нас є. Одного дня Матіас підійшов до мене й обійняв, як ніколи доти. Я перестала ставитися до його діагнозу як до суцільного страждання. Люди з особливими потребами вчать нас, як жити серцем і радіти найменшим дрібницям. Для них головне — не влада чи кар'єра, а здатність дарувати й приймати любов. Я тепер думаю, що ми всі теж часто по-своєму неповносправні: коли нам важко показати емоції чи сказати про почуття.

#рецензія_на_книгуПо якійсь невідомій причині мені одразу впало в око книга "Саторі" Срджана Срдича. Можливо через те, що її не так часто побачиш на полицях якихось магазів, або ж те, що якийсь перекуп забрав в мене її ботофермою на аукціоні в інсті (це знатно вивело з себе). Утім, зрештою, я її купив за сотку гривень і можу сказати кілька слів. Сама по собі робота дуже коротка, і по суті є такою собі оповіддю людини, яка шукає себе в поствоєнній Сербії. Читаючи я відчував себе так, ніби просто плив за течією своїх же думок, які постійно змінювалися й плуталися в мій певний період життя. За такого стилю оповіді дійсно відчувається, що це історія про самотню, травмовану людину, яка шукає свого шляху до самовизволення. Та й більше тут особливо нічого додати... треба читати. Роман цілком здатний віднайти шлях до душі багатьох читачів. Або ж нагадати їм про самих себе. Десь, або колись. Побачите десь за сотку як і я — беріть собі до бібліотеки, гарне чтиво. Це все для того, щоб розум у безперервному ваганні й русі дійшов до своїх крайніх меж, до глухого кута: потім стається вибух, саторі, просвітлення.

5 червня 2023 року в мій будинок прилетіло десь 5 снарядів. Впродовж дня ми заробляли вікна, катались по місту, а потім по поверненню додому дізналися, що вночі теж ймовірно буде обстріл. Ну, попросив друга мене розбудити у випадку чого, дуже хотів нормально поспати.Прокинувшись о 7 ранку, я чомусь запанікував, що нормально поспав і мене ніхто не будив. Телефон же розривався від дзвінків та повідомлень. Стався не просто якийсь обстріл, а цілеспрямований підрив дамби. Що ми, що інші люди — думаю ніхто не міг передбачити, яке лихо на нас насувається і що воно принесе. Навіть коли ми були о 9 на острові (мікрорайон Корабел), а його околиці з Нафтогаванню вже почали підтопати, частина жителів досі не знала про це, виходячи з тогочасних особистих розмов.Хоч я і був на Правобережжі, яке постраждало значно менше за Лівобережжя, я досі з певним острахом згадую всі ті події, оскільки історії, які передавалися з вуст у вуста досі не вкладаються в голові. Хочеться лише помолитися за душі тих, хто загинув в ті дні й тижні. Місцеві, приїжджі волонтери, тварини... попри те що ми старалися тримати усмішки впахуючи по області, все одно було важко сприймати такий апокаліпсис наживу. Ті тижні в деякому роді точно перевернули моє життя, відкривши багато нових історій та знайомств. Ну і безумовно вони, саме вони, запам'ятаються на все життя. Навіть попри те, що я ніде не плавав на лодці. Завжди був радий поступитися можливим місцем в якійсь поїздці іншим волонтерам (бо ж не у всіх був дозвіл на подібне). Зрештою, треба ж було розгрібати склад за цього гуманітарного хаосу, чи не так?

#рецензія_на_книгуЧерез сесію та купу роботи в мене достатньо багато часу пішло на дослідження Мар'Ян Ґольки щодо "Суспільної пам'яті та її імплантів". Утім, не тільки цим. Чогось вона просто важко читалася.Загалом в книзі 9 розділів, де якусь особливу цікавість становлять тільки два. Та й ті ближче до кінця книги, де Ґолька починає розсуджувати на тему того, звідки беруться імпланти в суспільній (синонім "колективної") пам'яті. Всі ж інші розділи становлять радше довідник з теми того, чим в принципі є пам'ять, та як суспільства пригадують ті чи інші події в різних обставинах, державах. Іншими словами, нудно книга йшла мабуть через те, що я просто дивився розжовану інформацію, яку раніше вже читав по 100 разів в інших книгах. Однак... водночас, ця книга точно була б в пригоді починаючим історикам. Просто тому що вона розжовує по максимуму базу.Повертаючись же до найцікавіших розділів, Ґолька пояснює те, як різні держави стараючись зберегти поточний стан справ (особливо в тоталітарних) виокремлювали різні частини історії. Зло корениться не в самій пам'яті (або в її можливій нестачі), а в інструментальному способі використання її в ім'я якихось інтересів. Утім, це і так достатньо зрозуміло. Важливо інше — Ґолька простою та чіткою мовою розглянув плюси та мінуси забування в рамках нашого життя. Іншими словами, чому пам'ятати все (до чого часто апелюють деякі приславуті історики, по типу "єх... народ знову забув всю свою історію та уроки...) не обов'язково, а те буває і шкідливо. Вади суспільної пам'яті корисне явище, оскільки абсолютна пам'ять не є придатною. Розрив із минулим буває потрібним, щоб окреслити бачення майбутнього. В сучасності Ґолька вбачає одну з достатньо важливих рис, як-от жадібність в колекціонуванні пам'яті, яка буває веде в нікуди. Паралельно критикуючи істориків за їхню часту апеляцію до історії, як "вчительки життя".Історія не учителька життя; добре відомо й про те, що це виникає радше не з відсутності в учительки умінь, а з глупоти, невігластва або зарозумілості учнів. У висновку: книжка була мені душнуватою, але думаю то моя проблема. В усьому ж іншому можна порекомендувати її глянути.

Ось я вже завершую 3 курс. Утім, так, на заочному відділенні. З однієї сторони мені дуже прикро, що я роками не маю змоги вчитися та ходити на пари як звичайний студент, а з іншої сторони безмежно радію, що можу займатися дослідженнями скільки того сам забажаю. При тому, що викладачі, з якими я перетинаюсь буквально кілька разів на рік, самі тому раді. Безмежна подяка їм за всю допомогу в здійсненні моїх мрій. Мене не завалюють нескінченними рефератами та презентаціями, аби хай тільки поставити оцінку. Я не копоршусь в кишенях, аби знайти купу грошей на оплату року в вузі (ймовірно, плачу одну з найменших сум в країні). Та при цьому всьому, я ще маю змогу працювати на фул-тайм роботі в іншому місті. Утім, попри всі плюси, складно сказати, скільки ще часу проживе така форма навчання, враховуючи як з року в рік в нас погіршується система освіти; мотивація ж навчатися в студентів теж не з'явиться з пустого місця. Відчуття, ніби все тільки більше маргіналізується та стає безнайдійним. Нещодавно сидячи з другом за чаєм, який якраз викладає в вузі, згадувалося, що ближче до 2029 року збираються різко зменшити можливу кількість випускників по країні, що має призвести до значного удорожчання навчання. Чи зробить це вищими зарплати викладачів? Дуже в цьому сумніваюсь. Як і в тому, що такими темпами зможу колись взагалі викладати в вузі через низькі зарплати. Зрештою, мені ж хочеться забезпечити свою жінку й родину. Ситуація буквально виглядає так, що я, хрін без вищої освіти, який працює бозна де, заробляє в рази більше викладачів шкіл/вузів зі стажем. І все більше стає не зрозумілим, хто їх зможе замінити в майбутньому. Навіть я. Бо поки єдині думки заключаються в тому, що хіба що зможу викладати якісь курси, але аж-ніяк не фулл-тайм.Одним словом не знаю, куди це все котиться. Можливо мій факультет навіть не пройде необхідну межу та буде вимушений злитися з кимось іншим. Спостерігати за всім цим сумно, особливо враховуючи поточні реалії з повномасштабною війною. Але ж надія вмирає останньою, чи не так? Зрештою, я все одно повертаюсь додому та маю змогу піти на пляж з друзями грати в карти, а також ліпити свиню з піску. Може щось та й вигорить в майбутньому. Доки ж лишається тільки впахувати далі та старатись не лишатися здорового глузду.

#НАрх_штудії"Людина та Сакральне" Роже КАЮА - одна з найбільш толкових праць з царини міфу та відносин людини зі Священним, які я читав. Написана простою мовою, у напрямку, схожому на феноменологію релігії Мірча Еліаде. У додатковій статті, присвяченій Священному та грі, Каюа наважується на тезу, що інтенсивність сакральної гри і екстатичність традиційного свята доступна сучасній, секуляризованій, людині хіба що у досвіді війни. Не дивно, що у 1937-му його звинувачували у профашистських настроях (утім, хіба він не має рацію?). При цьому, однак, він на ряду з Жоржем Батаєм був засновником "Колежу соціології", який, в свою чергу, справив вплив на "вєлікіє уми" лівацької French theory 1960-70-х.Те, до чого не доходить Роже Каюа у своїй діалектиці Сакрального, - так це те, що насправді обидва полюси Священного (всеблагий та всеруйнуючий) можуть поєднуватися і «нейтралізуватися» не тільки в області мирського. Як політичний радикал, що доходить до кореня (лат. radix), де «праве» і «ліве» більше не є протилежностями (де між ними взагалі немає різниці), не стає «центристом» (він стає свого роду «метарадикалом», квінтесенцією Повстання проти сучасного світу), так і той, хто подолав ілюзію двоїстості, відкриває у собі Джерело, звідки ведуть свій початок обидва полюси Сакрального і де вони є цілісною єдністю.

#вирізкиМар'ян Ґолька. Суспільна пам'ять та її імпланти. Пер. з польськ. В.Ф. Саган. Київ: Ніка-Центр, 2022 — 216 с.На цих вихідних були дні відкритих дверей в Одеському Національному Художньому Музеї на які, на жаль, я не зміг потрапити. Бо ж як кажуть друзі там було цікавенько. Утім, не можу нікуди подіти загалом свій частковий скептицизм, щодо самого факту існування музеїв по світу. Безумовно, вони здатні зберігати в довгостроковій перспективі пам'ять про ті чи інші події, однак часто на ряду з цим забувається, наскільки ж сильно вони вирізають їх з контексту. Наприклад, Марінетті в «Маніфесті футуризму» (1990) був достатньо правдивим на мій погляд у своїх формулюваннях щодо них, і його слова безумовно мають сенс щоло проблематики музеїв. Музеї — цвинтарі!... Вони справді ідентичні через жалюгідну плутанину багатьох тіл, які не знають одне одного. Музеї — громадські спальні, де ти завжди відпочиваєш поруч із ненависними чи невідомими істотами! Музеї — абсурдна різня художників і скульпторів, які вбивають один одного ударами кольорів і ліній уздовж ворогуючих стін. Мар'ян Ґолька також слушно відзначає, що музеї попри свій "демократичний доступ", "професійний догляд за колекціями", "реставраційну базу" та "безперервність діяльності" мають чимало вад.Одна з них полягає в тому, що доступ до них, незважаючи на нібито егалітаризм, іноді обмежений культурними та психосуспільними бар'єрами. Кеннет Хадсон (1975) зазначає, що музеї від самого початку були інституціями, не надто дружелюбно налаштованими щодо плебейської аудиторії. Це пояснюється їхнім аристократичним родоводом (а також бундючним ставленням музейних працівників, попервах набраних з палацової служби). Ба більше, ці заклади іноді ізолюються від суспільного життя і закривають свої колекції винятково у межах музейного обігу. Їх, так само як і інші публічні заклади, критикують за млявість діяльності, великі видатки, надмірну бюрократію, за нецільові витрати коштів тощо.Мабуть, найбільш синтетично висловив докори щодо музеїв Моріс Мерло-Понті (1976, с. 205-206): «Функція музею, як і бібліотеки, має не лише доброчинний характер: вона дозволяє нам бачити одночасно, як твори, як моменти одного прагнення, творіння, розкидані колись по всьому світу, занурені в культури чи цивілізації, окрасою яких вони хотіли стати. У музеях ми маємо нечисте сумління, ми відчуваємо себе злодіями. Час від часу нам спадає на думку, що ці роботи не були створені для того, щоб закінчити своє життя в цих похмурих стінах. [...] Ми підозрюємо в цьому певну деградацію, ми відчуваємо, що це старопанське зосередження, ця тиша некрополя, цей подив карликів не є справжнім місцем для мистецтва». Передусім варто зазначити, що певні позитивні риси музеїв є водночас їхніми недоліками. Наприклад, можливість надання об'єктам, що зберігаються в їхніх колекціях, нових цінностей і значень (наприклад, естетичних) пов'язана автоматично з відбиранням у них інших цінностей і значень (наприклад, релігійних). Ця естетизація трактується як дефект контакту, особливо з твором мистецтва, який оглядається публікою, коли він уже стає нейтральним, позбавленим релігійних, політичних та економічних асоціацій. Утім, попри всі недоліки, музеї досі є тими установами, які не лише забезпечують творам безсмертя, (краще сказати: вони дають більший шанс на виживання, ніж інші форми присутності), а й визначають престижність культурних творінь (цей вислів чесно кажучи мені видався дотепним в такому позитивному світлі 🌚). Вони є настільки ж саркофагами, наскільки святинями. Власне, все це я до того, що в майбутньому ще точно буду відвідувати музеї. То є правда, що в них чимало недоліків, серед яких імперіалістична спадщина. Однак зважаючи на конструктивну критику, думаю буде набагато легше сприймати їхнє існування та продиратися крізь нашарування, які встигли з'явитися на експонатах в цих самих музеях.

Прощаюсь з квартирою, в якій провів останні кілька років свого життя. Та зокрема тим домом, де було написано наразі весь основний масив моєї книги по темі окупації — 250 сторінок. Хоч я і пробув там лише кілька років, однак мій виїзд викликає дуже змішані відчуття. Спустошення, ніби я прощаюсь з частиною свого свідомого життя. Утім, розумію, що діватися нікуди. Невідомо, скільки ця квартира ще зможе простояти. І без того щастило нескінченну кількість разів.Лера та Паша, безмежно дякую вам за ці дні, які я зміг провести приглядаючи за вашим домом. Я свято вірю, що всі ваші речі, які в мене вийшло запакувати, переживуть найгірші часи та послугують такою собі капсулою часу, яка пронесе всі спогади в майбутнє. В час, коли ви зможете знову там бути.Виїжджаючи сьогодні я відчув в деякому роді 1% того, що переживають інші люди, полишаючи свої домівки за війни. Тільки це для них питання не двох років, а здобутків всього життя. Трошки сміялися з того (не в поганому сенсі) сусіди в моєму новому домі, враховуючи скільки речей в мене було з собою. Однак я відчуваю щастя в тому, що зміг їх всі забрати з червоної зони. Декому не щастить забрати і десяту частину свого життя з собою, покидаючи домівку з окупації чи просто зони бойових дій. Власне, так, я почав розуміти, наскільки це дійсно важке рішення для багатьох людей, та скільки сумнівів і водночас надії на краще в них закладено.Це були прекрасні дні та я вірю, що попереду їх тільки більше. Дякую тобі, мій милий дім, 21/21 назавжди буде в моєму серці.

#херсонські_штудіїПоки займаюсь прибиранням нової квартири та далі готуюсь до переїзду, в мене неочікувано виникло кілька цікавих розмов з місцевими на цей рахунок. Уточнюючи, з людьми, які живуть в червоній зоні, як і я.Розмовляючи про переїзд на таврік, вони мені почали казати в один голос, що такий собі район для переїзду. Не міг не приховати свого подиву, враховуючи що порівняно з береговою лінією Херсона це однозначно набагато цікавіше місце. Особливо згадуючи закриття магазинів в червоній зоні, а також того, що по нашим вулицям вже перестають пускати маршрутки.— Там надто мирне життя. Всі розслаблені, а потім бац, трагедія. В червоній зоні всі апріорі на сторожі, і якщо що завжди знають і думають, куди можуть сховатися за небезпеки, коли виходять з дому. Не те що там.— Але ж там набагато менше прильотів і навіть відкриваються нові заклади. — Та, все тимчасово. Рано чи пізно і туди дрони почнуть долітати. — От тільки "колись", це вочевидь не сьогодні. І так, вони насправді мають рацію. Однак думаю про переїзд з тавріка я ще встигну подумати, якщо туди несподівано почнуть долітати всі FPV. Зрештою, цей Лас-Вегас не є вже таким і поганим, та вочевидь в рази кращим, за руїни будинків навколо мене. Коли ти виходиш та вулицю після чергових прильотів, і вже просто не бачиш різниці між тим, що було і є зараз. Настільки все вже пофігачено війною.Безумовно, лишаються ще деякі магазини. Ба більше, навіть ресторани в червоній зоні! Однак згадуючи всі ті аргументи місцевих про інші спокійніші райони, все це ще більш тимчасове. Як би мені самому не було прикро це казати. — Ви вірите в кінець світу?— Насамперед я мусив би той кінець побачити, — відповів Швейк недбало, — однак напевно завтра я його ще не дочекаюсь.

18 квітня запрошуємо вас на презентацію українського перекладу книги Девіда Ґребера «Піратське Просвітництво, або Справжня Ліберталія». Це перша робота відомого антрополога й анархіста, видана українською мовою вже після смерті автора.У центрі уваги книги східне узбережжя Мадагаскару кінця XVII–XVIII століття, де протягом десятиліть перепліталися інтриги піратських правителів, насильство та утопічні проєкти. Розповіді про ці спільноти виходили далеко за межі острова й ставали темою обговорень у європейських кафе та пабах, де вони шокували, захоплювали й спонукали до роздумів про політику та устрій суспільства. Під час презентації перекладачі розкажуть, чому обрали саме цю книгу і як відбувалася робота над текстом. Йтиметься про вплив історій про «піратську республіку» на європейську думку, способи реконструкції подій за фрагментарними джерелами, паралелі між піратами «золотої доби» та запорозькими козаками, а також про особливості перекладу, зокрема роботу з малагасійськими назвами та термінами.Під час заходу ви зможете придбати книгу.Чекаємо на вас 18.04 о 18:00 в «MODI ART & WINE GALLERY».