#рецензія_на_книгу

Paulo Freire. The Pedagogy of the Oppressed — NY: Herder and Herder, 1970 (1968). — 183 pages.

Пауло Фрейре є бразильським революціонером та теоретиком педагогіки, який минулого століття мав достатньо великий вплив на інших науковців по світу в питаннях освіти. Утім, вочевидь, недостатній, якщо його ідеї в багатьох школах досі і близько невідомі та продовжується навчання за, як він називає, «банківською» системою.

Термінологія «банківської системи» має на увазі те, що зазвичай педагоги вже століттями тільки й роблять, що сприймають своїх учнів за «банки», в які тільки й треба шо вкладати знання, нічого в них не питаючи. Грубо кажучи, Фрейре засуджує систему, в якій учнів та студентів сприймають за незрушимі «об'єкти», які нічого не мають в своїй голові крім пустоти. Натомість він висуває «звільнювальну» («проблемно-орієнтовну») систему, де учень є настільки рівноправним викладачу, що має повне право брати участь в навчальному процесі. Іншими словами, учень може і має досліджувати разом з викладачем світ. Спільно.

Він висуває тезу, що покликанням людини є «гуманізація», де кожен має звільняти одне одного; включно зі звільненням «експлуататорів», як би це парадоксально не звучало на перший погляд. (Тут суть заключається в тому, що Фрейре вважає за умовного звільнення виключно пригнічених, експлуататори відчуватимуть тепер себе ними, і це породжуватиме нескінченний виток насилля навіть після здобуття «свободи» першими). На цей рахунок в нього чимало думок, і насправді він обгрунтовує їх достатньо добре.

Ніхто не може по-справжньому бути людиною, якщо такого права немає в інших. Це радикальна вимога.

Утім, водночас, «встановлення обмежень пригніченими для присічення пригнічення в майбутньому не є ним», що він теж достатньо добре та багато пояснює. В будь-якому разі, однією з центральних думок є те, що пригнічувачі (на чолі з державою) самі не можуть сприйняти, що їхнє сприйняття свободи (включно з гуманністю) є хибним.

Більше того, Фрейре заходить в цій аргументації далі, доводячи, що навіть чимало революціонерів не є такими: якщо вони диктують «як діяти народу» — вони автоматично стають тими, проти кого зачасту борються (іноді самі того не усвідомлюючи, посилаючись шо народ «охлос»). Задача революціонерів у світі не показувати народу, як їм діяти, а довести їх до самостійних роздумів, змусити перетнути «пограничну ситуацію» («червона лінія» по-простому), думаючи, що їхнє життя та пригнічення зі сторони інших є не більше ніж цивілізаційною нормою. «Звільнення пригнічених — це звільнення людей, а не «предметів», «Не можна робити перетворення заради народу, треба діяти виключно разом з ним», — констатує Фрейре.

Зрештою, знову ж таки, всі ці слова нас зводять до питання освіти, де вона має бути такою «що ми не усвідомлюємо свою незавершеність та прагне не незмінності, а постійності». Освіта має заохочувати до дослідження світу, а не доводити до суїцидів в процесі підготовки до екзаменів.

Діалог — екзистенційна потреба людини... Віра в людей — апріорна частина діалогу. Людина має мати віру в людей раніше, ніж зустрінеться з нею... «Банкір» [в системі освіти] є антидіалогічним.

Визволення кидає виклик як пригніченим так і пригнічувачам, диалектично антагоністичним чином. Так, якщо для перших визволення — це їхня «потенційна можливість», яка потребує втілення, для других визволення предстає як «погранична ситуація», якої необхідно уникати.

Щоби прийти до людяності, неможливо без зникнення розлюдіного пригнічення, необхідно побороти «пограничні ситуації», в яких люди відносяться до себе як до речей.

Всяке дослідження значимих тем, яке характеризується пробудженням обізнаності, є педагогічним, та всяка дійсна освіта є дослідженням мислення.

Потрібно не пропонувати свою програму, а шукати її в діалозі з народом, і тому цю освіту можна називати введенням в педагогіку пригнічених, яка має бути розроблена за їхньої участі.

Діалогічна теорія відкидає як авторитаризм, так і вседозволеність, тим самим визнаючи і авторитет, і свободу.