ми помрем не в парижі

що ж, мені дуже не сподобалась ця книжка. знайомство з єгипетською літературою не задалося — хоча, здавалось би, і тамада хороший, і конкурси інтересні. 🇸🇦 якщо про сюжет, то він крутиться навколо музики і дилеми «традиції і порядок VS розвиток і зміни». молоді люди, наші персонажі, тусуються в такому собі Агентстві Ібада аль-Мосулі (який не факт що взагалі колись існував насправді, це напівміфічна постать натхненника-сенсея) і вивчають гру на струнному інструменті уді, але більше як медитацію і молитовний стан, в який занурюєшся за допомогою музики. старий шейх, який заправляє цим всім ділом, передає вуздечку улюбленому учню Юсуфу, який, втім, має свою візію подальшого розвитку тусовки, відмінну від шейха. візія ця полягає в модернізації музикування, тяжінні до якоїсь карʼєри і прибутків, і до цього шляху хлопця схиляє іноземка Зіна, яка тут описана так, що сприймати її позитивною персонажкою не получається, як не старайся. паралельно Агентство душать ультра-консервативні мусульманські релігійні чуваки салафіти, які вважають, що музика в принципі зло і прагнуть розширити коло свого впливу будь-якою ціною…ага, а ще звучить це все зараз цікавіше, ніж воно читалось, разів так у сто.⏺️мені не сподобалась оповідь. багато хто описує її насиченою і красивою, але для мене це було черство і абсолютно ніяк. ⏺️мені не сподобались персонажі. ніхто, тупо ніхто не викликав ніяких почуттів і, думаю, це значною мірою випливає з першого. ⏺️всі жінки, які тут зустрічалися, або покірні і слухняні, або шматки мʼяса (єп, в тексті була буквальна цитата з порівнянням тіла жінки із мʼясом). 🙅‍♂️ я маю розуміння, що наші культури сильно відрізняються і тому я не можу зрозуміти багатьох нюансів і проникнутись тим, як росли і виховувались головні герої, не можу відчути так гостро головний конфлікт сюжету, але блін, зрештою, я не хочу виправдовувати себе за те, що мені щось сильно не зайшло і в дечому навіть викликало огиду (але досі постійно це роблю, бляха, бо боюся когось образити)…сама винна, накупила електронок від Анетти Антоненко. то треба тепер їх потрошки читати мабуть…і складати враження, в тому числі і такі. навіть на книжки Ахмада аль-Кармалаві, який за них отримує премії. #прочитала

🙏 «те, що видно звідси», Маріанна Лекі⌨️ вид-во: Vivat вам це потрібно, якщо ви любите почитати всяке щемке та душевне про маленьке село і про людей у ньому — різних і на свій лад дивакуватих, якщо вам подобаються химерні деталі, котрі роблять реальність на крихту магічнішою, ніж вона є насправді, і якщо книжки «про жизнь, про все і ні про що» — ваша тема. 🌱 це історія, якій вдається бути теплою і хорошою попри всі втрати, яких вона сповнена і які довелось пережити головним персонажам. Луїза і Сельма, онучка і бабуся, так вже склалося, є найближчими одна для одної, оскільки батьки Луїзи надто зайняті своїми особистими переживаннями. ці дві жінки пояснюють собі світ та вигадують різні забобони і радощі, навколо яких крутиться буденне, але насичене життя. однак все починається доволі тривожно: Сельмі сниться окапі, а, як показує досвід, це означає, що хтось із жителів села незабаром помре. 🤔 хто ж це буде? оптик, все життя закоханий у Сельму, який так і не зміг їй у цьому признатися, хоч про його сердечні справи десятиліттями знає всеньке село?мила огрядна Ельсбет у вʼязаному фіолетовому капелюшку, якої є ліки і порошки на всі випадки життя, окрім як від смерті, яка насуває?Пальм, настільки залюблений в своїх мисливських псів, алкоголь і полювання, що навіть для рідного сина не залишилось любові?а може, вічно невдоволена життям і оточенням Марліс, котра надає перевагу тому, щоб взагалі не виходити зі свого будинку?..ніхто не знає. і я вам не скажу. 🦋 однак точно скажу от що: навіть після цієї смерті життя продовжується знову. світ мінус один світ продовжує існувати, кохання приходить до одних і проходить у інших і все це, я гадаю, можна цілком собі стерпіти, якщо вміти, як мешканці Вестервальду, вживатися разом і винаходити один для одного світ знову і знову. окремо хочу виділити стиль написання, який, як я спостерегла, багато кому став поперек горла під час читання. він такий казковий, метафоричний і легкий! це було свіжо й наповнено зворушливими символами, кожен з яких потім зіграв свою роль в оповіді, я таке дуже люблю. 💕зрештою, коли перегорнула останню сторінку, я подумала: так, буде гірше, потім краще, потім, можливо, знов буде кепсько, але ніколи не назавжди, бо таке вже життя. у цьому гіркота, але в цьому ж, знаєте, і певна полегкість.тож це книжка для вас, щоб зробити вам, як терапія: спочатку боляче, а потім добре. затишна і, кажуть, трохи бакманівська. ну і щоб поплакати можна було!#прочитала

доволі тяжко #прочитала⚰️«слугу з Добромиля» Галини Пагутяк,вид-во: Ще одну сторінку🧛 знаєте, хто такі дхампіри? це коли відьма народжує дитину від опиря, во. і ці їхні дітиська виявляються навіть сильнішими за опирів, тільки вони здатні заподіяти їм смерть та й загалом наділені ще цілою купою інших магічних здібностей… 🦇 Слуга з Добромиля — саме так він себе називає та ідентифікує свою суть і призначення — якраз один із них. але чесно, це якась неймовірно мила і добра версія нечистої сили, яка живе за власними понятіями честі і вірності плюс потрошку через непрямий вплив втручається в хід історії, щоб схилити перебіг подій на краще. вся ця невеличка книжечка про те, як протягом багатьох століть свого нереально довгого життя Слуга виконує настанови свого пана, опиря Купця з Добромиля, стикається з різними історичними постатями, від князя Лева і до капітана НКВС і формує свій особливий філософський погляд на світ. 🤩 як сказав мій друг і колєга, у авторки дуже тихий стиль написання і книжка просочена особливою галицькою меланхолією. всі історичні події (а їх багато і без знання обширного історичного контексту влитись сюди повністю трохи тяжко) відбуваються в містечках і селах, до яких я зі Львова могла би доїхати за кілька годин. власне Добромиль розташований поблизу польського кордону і Пагутяк доволі детально проходиться історією цього краю від 1200х до 1900х років та болюче рефлексує тяглість зла, полонізації та радянізації Галицьких земель. 🌙 чесно, це було складне і повільне читання, яке потребує прям потужної концентрації на тексті. якщо сконцентруватися виходить — книжка винагородить вас дійсно відбірним меланхолійним вайбом, цікавим готичним історичним романом із дрібкою філософії і незвичними персонажами, до яких ставишся прихильно попри те, що вони по факту нечиста сила, хехе. але моєї концентрації не вистачило, десь після половини книжки я втратила нитку історій і вже не мала сил намагатися впіймати її знову. попри це, авторка досі мене цікавить, тож не планую зупинятися в знайомстві з її творчістю, просто мабуть виберу для цього якісь похмурі осінні вечори, коли вчитуватись в легенди про монастирі і княжу Україну буде не так виснажливо і більш вайбово.

я щиро переконана, що настільки талановитих авторів, як Шевчук, можна перелічити на пальцях однієї руки, і хрін мене хтось переконає у зворотньому. 🌙 «дім на горі», Валерій Шевчук🖋️вид-во: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГАпочну із прикладного, а саме зі структури книжечки. перш за все хочеться зазначити, що крім власне однойменного роману, книжка містить також оповідання, нібито написані Іваном Шевчуком, одним із персонажів «дому на горі». тому про роман і оповідання хочу поговорити окремо.🖼 отже, «дім на горі» — млосний і сонний, як повінь із молока. пахучий, містичний, казковий і сповнений терпко-солодкої любови по самісінькі вінця, настільки, що аж розхлюпується. він про молоду красуню Галю, яка живе на горі зі своєю старенькою бабцею, і про двох чоловіків у її житті. один з них прилітає чорним француватим птахом, щоб випробувати її першою спокусою щойно достиглої юності, а другий має зійти на цю гору своїми ногами і попросити кварту води, щоб напитися. від першого родяться хлопці, котрі не годні найти собі місця в цьому житті, а від другого — неймовірно красиві і горді дівчата. і це тільки одна, наріжна історія про любов, призначення і пристрасть, яка чекає на вас отутечки. 🌾 це майстерний, ювелірний магічний реалізм, від якого складно відірватися попри густі (безумовно, просто найкращі!!) описи сільської природи і глибокий пронизливий психологізм автора. це роман про різне кохання між такими різними парами, про прийняття,дорослішання, пошук свого власного шляху, про щемкість доленосних моментів і проблиски краси в буденному трибі життя. він водночас звичайний і настільки нестерпно красивий, що хочеться плакати, коли читаєш,хочеться затримувати подих і перекочувати кожну фразу на язику знову і знову —настільки цей текст сочиться ароматами, бринить ледь вловимими звуками і пронизує життя найтоншою магією, на яку здатен тільки дуже уважний спостерігач. для мене це був унікальний досвід і я дуже тішуся, що маю ще непрочитані книжки пана Валерія, аби вернутися до них при нагоді. 🦉 оповідання ж, до речі, значно більш готичні і похмурі, ніж роман. я б навіть назвала їх подекуди зловісними. ніби нічого нового: відьми, перелесники, мертві, безсмертні, прокляті та інша нечиста сила, але авторський погляд на всю цю братію все ж відрізняється, як на мене, від більшості інших авторів. це додає неповторної атмосфери і змушує мене теж рекомендувати їх до прочитання, бо подібного переосмислення я також ніде ще не зустрічала. 🪷одним словом, як ви вже зрозуміли, ця книжка — то скарб для гурманів, поціновувачів чортівні, готики, легкого магічного реалізму, любові, краси і тонкого, ніжного, закоханого погляду на світ божий. мені дійсно дуже болить з того, що про Шевчука не чути з кожної праски, бо вважаю його генієм, яких ще треба пошукати, як ви вже могли зрозуміти з мого захопленого спіча.ну бо самі дивіться…химерні нитки простягалися від нього до неї, і Олександра відчувала, що її обплутує тими нитками, що стає вона зовсім безвільна і мимовільно шле до нього нитки свої і що вони незвичайно між собою сплітаються. не мала сили опертися тим чарам, так само й він; хоч розділяв їх стіл, відчував він тихе тепло від цієї дівчини, щось душне й гаряче вливалося йому в серце, хвилювало й пекло; вона ж не могла не відповідати на його погук. таки пахло від нього шкірою, та й весь він був жорсткий та сильний, і нитки його були наче дратва». #прочитала

👩‍🦳 знайомтесь — Чень Маопін, більш відома як Саньмао. неймовірно красива, жива, іронічна, пристрасна, смішлива та енергійна жінка з унікальним світовідчуттям. втім, своє життя вона (найбільш ймовірно) обірвала сама в лікарні, трагічно втратила двох коханих чоловіків і в її письмі невимушена жвавість все ж ледь помітно крокує в ногу з фаталістичним надривом поміж рядків. 🤩 Чень Маопін — тайванська авторка, котра народилась в Китаї, але після захоплення країни комуністичною партією з батьками переїхала на Тайвань. очікувано, вона страшенно любила читати і вже в 5 класі прочитала «сон у червоному теремі», який потім довго не йшов їй з голови. в школі часто зазнавала знущань від вчителів, адже зле давала собі раду з математикою, все дійшло аж до того, що батько зайнявся її домашньою освітою сам. маленькою Саньмао на питання «ким ти хочеш стати, коли виростеш?» відповідала, що хоче одружитись з митцем, настільки ж відомим, як Пабло Пікассо. але зрештою дівчинка, котра все життя уникала складного ієрогліфа, що позначав частку Мао в її імені (це настільки її бісило, що вона навіть змінила в старшому віці ім’я офіційно), кинула виклик життю куди складніший — обрала місцем своєї душі пустелю і стала мисткинею сама. 👑 Саньмао згадує: якось вона прочитала статтю про Сахару і в неї одразу виникло бажання відвідати це місце особисто. це був пристрасний підсвідомий потяг: побачити, перетнути, підкорити. все подальше її навчання в Німеччині і Мадриді виявилось лише довгим шляхом до Іспанської Сахари, де в містечку Ель-Аюн у віці 30 років вона й осіла зі своїм чоловіком, на вісім років молодшим за неї іспанцем Хосе. і, попри всі складнощі та обмеження нелегкої аскетичної буденності, специфічних сусідів-сахараві та навіть певні трагічні події й політичні заворушення, які довелось там пережити, це, очевидно, був дуже цінний і незмінно чудовий період в її житті, про який власне вона оповідає у своїх «історіях Сахари», заснованих на її щоденникових записах. Саньмао могла бути скрупульозно старанною (штудіювати німецьку по 16 годин на добу) і водночас неймовірно недбалою (складати іспит на права, яких очевидно не мала, вона приїхала на машині Хосе. уявіть собі лиця поліцейських, яких вона зустріла по дорозі 😆). вона пережила двох своїх чоловіків: перший її наречений, вчитель німецької, помер перед самим весіллям від серцевого нападу, а морський інженер Хосе загинув під час занурення, проживши із нею у шлюбі лише 6 років… 💔попри смуток і травму, які ці події залишили в її душі, вона також відвідала більше 50-ти країн за свій недовгий 47-річний вік, була викладачкою, перекладачкою і авторкою, яка згодом сумлінно присвятила себе письменництву. 🧳 її псевдонім — ім’я малого безпритульного шибайголови з китайського коміксу. її смерть — шокуюча і досі до кінця не зрозуміла. а її життя — сміливе, вільне та неймовірно наповнене в своїй невигадливій простоті. величезна кількість людей різного віку, особливо на материковому Китаї, свого часу полюбили оповідки Саньмао і надихнулись її непокірністю та самобутністю, а я, як бачите, з усіх сил зараз пропагую зробити те саме вам!#вони_писали

#книгозвіт за травень вийшов доволі потужний, місяць азійської літератури (за винятком однієї книжки про азійців) удався; на диво, я не просто не втомилась, а й готова була б продовжити! все-таки ну дуже воно моє. отож…🍣 «дівчина з крамнички» була доволі чудним, але цікавим текстом про те, що якщо твої цілі і потреби відрізняються від поширених в суспільстві, то це теж може бути ок!🦋 «Кафка на пляжі» — метафорична магічна подорож всередину підліткових страхів і непристойних сновидінь, якою я дуже насолодилася саме завдяки її дивності;🌊 «кити на частоті 52 герци» — супер зворушлива історія з важкими темами сімейного насилля і теплим шлейфом підтримки попри все, просто емоційна драматична бомба;😴 «бракована людина» — класика японської літератури, глибоко відрефлексована історія одного нікчемного людського життя. дуже сподобались відвертість і власне як воно написано;🌵«історії Сахари» — абсолютно чудесні історії з життя однієї сміливої тайванської жінки, зріз побуту та культури Іспанської Сахари в 70-х роках. перлина і відкриття цього місяця;🌻«хризантема і меч» — антропологічне дослідження способу мислення японців від американської авторки; найважча книжка місяця, суперечлива звісно, але однаково цікава;🤩 «Ґаннібал», 1-13 томи — довгоочікувана серія трилер горор манґи, яку я просто-таки проковтнула і з приводу якої мені є ще що сказати… загалом, це все ще було добре, хоч і не так добре, як я очікувала спочатку… але, увага, вона неймовірно жорстока.дуже гарно, дуже все подобається! якщо обирати улюбленців, то «історії Сахари» і «Кафка на пляжі» мабуть таки > все інше. а що у вас прикольного було за травень?

бачите її? за цією милою і затишною обкладинкою ховається драма, яка доведе вас до сліз і розіб’є вам серце, це вже я гарантую. 🐳«кити на частоті 52 герци», Соноко Мачіда 📸 вид-во: Артбуксскажу одразу — це неймовірна книжка. зараз, пишучи про неї через два тижні після прочитання, сидячи при свічках похмурого, але свіжого травневого вечора, мені так і хочеться порівняти її з ним: дощ часто ховає від нас сонце, але зрештою живить землю. так і історія самотньої молодої Мішіми Кінако ізанедбаного травмованого підлітка Ітоші, цих двох китів на особливій частоті, які змогли почути один одного, водночас робить боляче і дарує нестримну надію. ✨ Кінако двадцять шість і вона раптом втікає жити в сільський будиночок своєї покійної бабусі. ми одразу дізнаємося, що з мамою в неї погані стосунки, вона не в найкращому психологічному стані, ще й на грудях має свіжий шрам. незадовго після переїзду вона натикається на занедбану замурзану дитину, яка, втім, простягає їй руку допомоги і накриває парасолею під проливним дощем. цей підліток не розмовляє і згодом дівчина помічає на його тілі синці, такі до біса знайомій їй самій… врятувати, забрати до себе, попіклуватися! — Кіко не вагається у своїх рішеннях, але як завоювати довіру цього крихкого людського створіння і як зробити все так, щоб не завдати найменшої шкоди? і чому сама Кіко продала мобілку і заховалась в краях, де всі місцеві бабусі ходять в гавайських сорочках з єдиного в околиці супермаркету?..🤩 разом з історією життя Кіко, яку вона поступово розповідає, ми стикаємось з психологічним і фізичним сімейним насиллям, аж на своїй шкірі відчуваючи, наскільки складно буває вирватися з цього кола, коли це чинять твої найближчі, і як непросто (здавалося б) жити далі, будучи в такому вразливому й травмованому стані. трансгендерність, насилля, безсилля, самогубство, самотність, стан, коли тебе не чують, стан, коли ти хапаєшся за найменший прояв любові, бажаючи розчинитися в ньому — все це «кити на частоті 52 герци».💙 чесно, я зараз дуже рідко плачу над книжками, але в кінці я розридалася, бо це дуже щемка й при тому тепла драма, яку так і бачиш перед очима в форматі неспішного японського фільму, в якому кожен повів вітерця передає важливий внутрішній стан. вона діє як психотерапія: розламує тебе на шматочки, щоб зібрати назад, цього разу вже так, як воно мало б бути. адже тут не тільки про взаємний порятунок, а й про такі непрості штуки як самопрощення, каяття і спроможність дозволити собі рухатися далі, відпустивши помилки, яких вже ніколи не виправиш. про нові місця, нових людей, яких вчишся сприймати інакшета й загалом про життя, в якому ланцюжок доброти, який ти не перериваєш, може врятувати один цілий маленький світ. #прочитала

«існує поняття «соціальний вигнанець», що позначає жалюгідних невдах, моральних потвор. я відчуваю, ніби був «соціальним вигнанцем» від моменту народження. щоразу, коли я зустрічаю того, кого суспільство визнало ізгоєм, неодмінно захоплююся цією людиною та ставлюся прихильно». так говорить про себе головний герой маленької книжечки👥 «бракована людина», Дадзай Осаму📠 вид-во: Бімба📝і, знаєте, таким він дійсно і є. цей невеличкий твір — фактично сповідь молодого чоловіка, який змалку відчував страх перед людьми і демонстрацією своїх істинних почуттів. апатія до життя, депресивні настрої і невимовних жах перед перспективами щирих соціальних взаємодій, відсутність будь-яких бажань і волевиявлення — Йодзо ще змалку навчився блазнювати, щоб видаватися прийнятним соціальним елементом, і довів свою акторську майстерність до ідеалу. на ділі ж гучна назва твору відповідає дійсності — Йодзо максимально огидний чоловік, якому дуже складно, а то й неможливо співчувати. 👤 сумнівна «дружба» з нещирою людиною, залежність від алкоголю, безладні стосунки з жінками, пристрасть до наркотиків, спроби самогубства і цілковите нерозуміння, де себе подіти у цьому світі — Йодзо повільно скочується на дно з юного віку і направду максимально усвідомлює власну жалюгідність. в цьому й полягає цінність і унікальність «бракованої людини» — це чиста й відверта розповідь людини, котра вважає своє існування суцільною ганьбою і повністю усвідомлює власну нікчемність, не приховуючи від читача жодного із негідних вчинків. спочатку від головного героя мене аж вивертало, але дивним чином, не в останню чергу завдяки його чесності перед собою, моє сприйняття змінилося і стало доволі.. стерпним, на повноцінну емпатію я таки не спромоглася.🖼 крім того, це ще й дуже добре написана книжечка. хоч Дадзай і сам пережив майже всі життєві досвіди Йодзо і помер, вчинивши парне самогубство, не доживши й до сорока, очевидно, що він дуже талановитий письменник. це той тип письма, який робить тобі дискомфортно, але завдяки якому можна задуматись над чимось своїм. як воно — жити в страху перед самим життям і зневажати себе за це? «бракована людина» дає змогу зануритись з головою в ці липкі і брудні відчуття, без романтизації цього, без перебільшень, феєричного морального упадку. tw: самогубство, зґвалтування, тотальна безнадія, згадки русні. «я боявся навіть Бога. я не міг повірити, в любов Бога — тільки в його покарання. віра. для мене це було наче покірно стояти перед Божим судом зі схиленою головою, аби просто прийняти Божу кару. я міг повірити в Пекло, але не в існування Раю». #прочитала

я прочитала «Кафку на пляжі» за три дні (дякую, відпусточко!). тепер мені сумно, що все це тривало так мало. дуже приємно знову нарешті почитати Муракамі після тривалої перерви і виявити, що попри всі загони і неоднозначні моменти, він все ще залишається абсолютно і цілковито саме моїм автором. віднайти це відчуття — чисте благословення.🪨 «Кафка на пляжі», Харукі Муракамі🖨️ вид-во: КСД🤩 пʼятнадцятирічний підліток Кафка Тамура (його справжнього імені ми так і не дізнаємось, лише те, яке він сам собі вигадав) втікає в нікуди від свого батька, якого він очевидно ненавидить.в чотирирічному віці його покинули мати з сестрою і вся ця історія ніщо інше, як дуже метафоричне дорослішання, просякнута алегоріями, відсилками на психоаналітичні штуки та чудернацькими снами підлітка в пубертаті. через відсутність любові, яку хлопець недоотримав в дитинстві, він і починає цю подорож — самотній, але впертий «найсильніший пʼятнадцятирічка в світі». Муракамі любить пофілософствувати, тож вплітає сюди ще й міф про царя Едіпа, ставлячи юного Кафку в делікатне становище і нас заодно перед фактом: фатуму не минути, тож єдине, що в наших силах — пройти через бурю і жити далі. 🤩 а поки Кафка знайомиться з людьми, що наближають його особисту бурю, розвивається інша сюжетна лінія, казкова, містична і моторошна, іноді навіть паранормальна! в кращих традиціях магічного реалізму з неба сипляться риби, коти розмовляють, а один сивочолий дідусик має змінити світ, просто поки не знає, де саме і як… звісно, у підсумку все зійдеться докупи, але чи набуде сенсу.. не можу вам сказати. бо це залежить винятково від того, як для себе ви трактуватимете всю чортівню, яка відбувається, тож не стримуйте свою уяву. 🎚️окремих кількох слів заслуговують персонажі «Кафки на пляжі».Ошіма, квірний стиляга-інтелектуал і за сумісництвом наглядач приватної бібліотеки,пані Саекі, вишукана жінка, що застрягла в своєму трагічному минулому і прямує до власної смерті,«не дуже головатий» дідусь Наката, що не вміє читати, зате вміє балакати з котами і відкривати проходи між світами, Хошіно, простакуватий молодий далекобійник, який проходить власну внутрішню трансформацію, допомагаючи Накаті — всі ці рібята страшенно колоритні, неймовірно чудові, особливі і живі. а коти, з якими розмовляв Наката, які класні, знали би ви!!☕️ чесно, бачте, в своєму обожнюванні Муракамі я нічим не особлива. як і безліч інших людей, мене страшенно заземляють його фірмові детальні описи сніданків і обідів, безцільних прогулянок, краєвидів за вікном потяга, погоди і шуму дерев у лісі. це повертає конект із власним життям і тілом, з моментом тут-і-тепер, відслоняє завісу і показує: ось, дивись, твоє життя таке класне, твоя буденність така красива!.. направду у світі погоні за результатами, досягненнями, у світі дедлайнів і чітких задач просто капець як необхідно переживати іноді досвід, який дарують подібні повільні історії.часті відсилки на літературу, багато хорошої музики, яку слухають персонажі, щемливі внутрішні переживання персонажів — все це робить «Кафку на пляжі» ідеальним довершеним твором, що на 100% в моєму смаку. так, тут немає відповідей на багато питань, тож якщо вам не подобаються відкриті фінали чи лінії, навряд вам підійде ця історія. 🚩 також я маю попередити вас про тригери: тут є детальні описи вбивства тварин, зґвалтування та інцест, і книжка 18+, тож знімаю з себе відповідальність за рекомендацію!🍃 і навіть якщо в кінці не виходить скласти всі пазли докупи й отримати цілісне зображення, не біда — мені своєю творчістю Муракамі нагадує, що іноді процес важливіший за результат. тож відпускаю цю книжку без жодного докору совісті, лише із задоволенням, чуттєвим і естетичним.#прочитала

окей, це була перша книжка у травні — і одразу така, від якої стає трохи не по собі. чому? можливо, мені теж досі дивно і незвично розуміти таких людей, як головна героїня. але точно треба цьому вчитися. 🌟 «дівчина з крамнички», Саяка Мурата ✏️ вид-во: Vivat почати треба з того, щоб ви взагалі не читали анотацію. або прочитали і забули нафіг, бо і анотація, і бльорби створюють цілковито оманливе враження про те, чого чекати від цієї історії. 🌟 ні, Кейко Фурукуро не просто тридцятишестирічна жінка, котра вже вісімнадцять років працює в комбіні (це такі цілодобові магазинчики з продуктами і усім необхідним). це все, звісно, правда, але справа не в тому, що їй просто подобається тут працювати, просто подобається бути без стосунків і близьких друзів, подобається жити лише роботою і не турбуватися про себе поза контекстом роботи. вона отак просто не може жити інакше, бо їй не потрібні всі вище перелічені чинники, щоб почуватися щасливою. ба більше — її щастя невіддільне від її роботи, комбіні — єдиний організм, функціонування якого Кейко розуміє завдяки робочим правилам і стандартам обслуговування. з соціумом, на жаль, давати собі раду набагато складніше, та й соціум хоче від Кейко поведінки, яка суперечить її природі, аби прийняти в своє лоно і вважати «нормальною». 🌟 очевидно, головна героїня нейровідмінна і в неї розлад аутистичного спектра (це винятково моє оціночне судження). також вона асексуальна та аромантична, стосунки та секс її абсолютно не цікавлять. це не «чарівно та загадково, як Амелі», бляха. це справді цікава та унікальна історія про те, як складно адаптуватися і жити в суспільстві, яке вимагає від тебе певного патерну поведінки, тим паче якщо це японське суспільство, а всі рідні лише те й роблять, що бідкаються, що з тобою все не так і «коли ти вже станеш нормальною?..»як складно працювати і думати про те, що твій організм зношується і ти не завжди зможеш займатися єдиною справою, яка розкладає в твоїй голові все на правильні полички. як складно прикидатися тою «нормальною» і на які кроки у відчаї ти вже готова піти заради того, щоб вічні пересуди нарешті припинилися і твої рідні пораділи за те, що з тобою нарешті все ок. 🌟окремо хочу поговорити про відгуки, які бачила на цю книжку. дуже цікаво, що хтось відчув її затишною для себе, тоді як для мене вона була максимально некомфортною і колючою. різкість переходів між моментами, які дійсно робили мені ахаха, і розмовами персонажів по типу «ох, цей безвідповідальний співробітник, зробив би нам всім послугу, якби помер», тривожила мене буквально на підсвідомому рівні. а ще дуже лякає те, яка кількість людей пише «якась дивна головна героїня, ні амбіцій, ні хобі, фу», «мабуть це просто менталітет японців» — тоді як в тексті чорним по білому проговорено про проблеми Кейко зі сприйняттям світу і емоцій з самого дитинства. я маю небагато знань про нейровідмінних людей, але навіть із цим багажем наявність розладу в Кейко цілковито очевидна.🌟 насправді для мене це цілковито новий досвід читання. думки і стан Кейко доволі дивні і незрозумілі для мене, бо я геть не така, як вона. якщо бути чесною, це викликає внутрішнє відторгнення і занепокоєння, але, мабуть, в тому й прикол, щоб відкривати щось для себе з такими книжками, правда?«я люблю цю мить. так, ніби сам ранок усотується в мене. теленькання дзвоника на дверях для мене немов церковний подзвін. коли я відчиняю двері, на мене чекає куб яскравого світла, залежний від людей, нормальний світ, життя якого триває. і я вірю в цей світ». #прочитала