Telegram statistics channel - @okbookclub

«Заборонений зошит» я не встигла купити на КА, але ще попередньо погортала в електронці. Напевно, буду купувати паперову 😎«Була неділя, самісінький ранок. Хотіла купити цигарок для Мікеле — він прокинеться, а цигарки вже на тумбочці: у неділю він завжди довго спить. Попри пізню осінь, день стояв чудовий і теплий. Я відчувала дитячу втіху, прогулюючись вуличками, обираючи сонячний бік і роздивляючись ще зелені дерева й радісних людей, у вихідні всі люди здаються радісними. Тож я вирішила прогулятися аж до тютюнової крамниці, що на площі. Дорогою бачила — багато хто зупиняється біля ятки з квітами, я теж зупинилася, купила оберемок календул. “У неділю на столі мусять стояти квіти, — сказала мені квіткарка, — чоловіки на таке звертають увагу”. Я всміхнулась і кивнула, але насправді, купуючи ці квіти, я думала не про Мікеле чи Рікардо, хоч син їх дуже любить: я купила квіти для себе, щоб тримати їх у руках, поки прогулююсь. У тютюновій крамниці повно народу. Чекаючи своєї черги з грошима напоготові, я помітила у вітрині стос зошитів. Чорні, блискучі, товстенькі, чудові зошити для школи й колись, перш ніж розпочати такий зошит, я завжди виводила на першій сторінці своє ім’я: Валерія». Так 43-річна жінка у рідкісну мить свободи купує зошит, який стане її прихованим щоденником.Книжка — фіксація життя жінки у повоєнній Італії: жіночого вивільнення, суб’єктності, пошуку свободи. Проте не забуваємо, що Валерія буде ненадійною оповідачкою.Роман частково документальний, з автобіографічними мотивами. Але Альба де Сеспедес була зовсім іншою жінкою, яка походила з іншого світу. Наприклад, її дід був першим президентом Куби.Її перший роман «Повернення назад немає» миттєво став бестселером у 1938 році. Це історія восьми молодих жінок — свого роду рання версія роману Мері Маккарті «Група», про який я вперше почула не так давно, є своєрідним першоджерелом «Сексу у великому місті».Альба де Сеспедес писала феміністичні тексти, була комуністкою та антифашисткою, що зробило її мішенню для фашистів. У 1943 році вона разом із чоловіком Франко Бунусом втекла з Рима до Абруццо з наміром пересидіти небезпеку в сільській місцевості, а зрештою місяць переховувалася у лісі.Згодом вона опинилася в Барі, де разом з іншими журналістами з Рима та місцевими антифашистами почала працювати на радіо.Де Сеспедес стала директоркою програми «L’Italia combatte!» («Італія бореться!»). Вона сама виходила в ефір двічі на тиждень під іменем Клоринда — героїні-воїтельки епосу «Звільнений Єрусалим» поета XVI століття Торквато Тассо. У своїх програмах вона нерідко зверталася безпосередньо до жінок.Альба де Сеспедес працювала журналісткою, була авторкою бестселерів і важливою літературною фігурою в Італії, а згодом переїхала до Парижа.Англійською її перевідкрили теж не так давно — і не без допомоги Елени Ферранте. Саме вона сприяла поверненню інтересу до де Сеспедес. Переклад «Забороненого зошита» зробила перекладачка Ферранте Енн Гольдштейн, і він став першим у серії перевидань романів де Сеспедес.Ферранте вплинула і на повернення Наталії Гінзбург в англомовний простір. Це дуже цікавий кейс, як популярна письменниця популяризує літературу своєї країни. До речі, Гінзбург теж вийшла у «Видавництві Анетти Антоненко».Для таких текстів певно треба завести substack.

Британська журналістка та блогерка Софія Сміт Ґалер написала книжку «H.ow to kill a language» («Як убити мову: Влада, спротив і боротьба за порятунок наших слів») про феномен лінгвоциду та вимирання мов, права на переклад якої першим у світі придбало українське видавництво.У вступі авторка розповідає, що, коли її бабуся Нонна — уродженка Північної Італії — помирала, вона зрозуміла, що втрачає не лише близьку людину, а й мову, якою та розмовляла, адже не володіє нею. Три роки досліджень у всьому світі завершилися працею, що містить потужне послання.Книжка поділена на десять розділів, кожен з яких присвячений певній мові. Деякі з них більш впізнавані, як-от італійська чи українська, інші — менш відоміНапередодні Сміт Ґалер виклала в Instagram відео про лінгвоцид української мови. Зокрема, нагадала про мовну кампанію KyivNotKiev, що «завжди була чимось більшим, ніж просто гаслом, бо її метою було показати Заходу: значна частина того, що там чули про Україну, сприймалася крізь призму росії».@divochemedia

Все частіше говоримо: «Це був найстрашніший обстріл». Яке ж дивне й моторошне це порівняння. Постійне очікування найгіршого.Сьогодні було страшно від вибухів і постійного звуку шахедів, які низько летіли над містом. Залишки одного з них лежать біля сусідньої школи.Влучання у Нацхуд, музей Чорнобиля, Малу оперу, книгарню, нову галерею. Список доповнюється з кожним відкриттям соцмереж.Знову розбито McDonald’s, який першим відкрився в Києві 24 травня 1997 року. Я дивлюся на календар і розумію, що сьогодні якраз річниця. Я була на відкритті й потім сотні разів. Як і на ринку поруч. Ринку, здається, більше немає.Якщо дивитися з Білоруської на Лук’янівку, видно вигорілий вщент годинник «Квадрату». Я водночас думаю про людей, які все втратили, і збираю якісь свої спогади.Єдине, що я відчуваю після ночі, це злість. Хотілося б поплакати, але якось не виходить.«Пощастило» зараз звучить у дуже дивних словосполученнях: пощастило, що батьків не було вдома; пощастило, що вибило тільки кілька вікон.Вулиці у склі. Броунівський рух. Працює кав’ярня. Люди говорять, що не можуть знайти третього кота. Обрізають дерева. Розбирають завали.І все таке зелене й несправедливо гарне навколо. Цвіте акація. У дитячому садочку за вибитими вікнами якісь малюнки.Подруга говорить, що нікого вдома не було, але й дому тепер немає.

Пʼять років назад дізналася, як проходила презентація «Польових досліджень з українського сексу»— суд над книжкою. Прокурорську місію виконував поет Олександр Ірванець, а адвокаткою виступила сама Оксана Забужко. Книжку потім продали на аукціоні за 200 дойчмарок. Прикро, що ми не маємо жодного відео запису, бо ми нічого не зберегли чи то халатність чи то не бажання. З сучасним трендом на 90-ті, це мав би бути хіт. Мені б так хотілось почути ці розмови. Я часто думаю, що наша така активна рефлексія на 90 у книжках та фільмах, це лише можливість нарешті подумати про своє, а не про російське. Свої 90-ті, свої нульові.Але зараз не про це. «Польовим дослідженням» 30 років, книга стала важливою для декількох поколінь. Я перечитувала не один раз, а зараз знову повернуся до шикарної озвучки на Абук. У суботу буде велика подія Токшоу: «30 років “Польових досліджень”. Український секс після імперії», а ми трохи подивилася на архіви газетні. Що писали у той 1996 про книгу, які були настрої. https://divoche.media/2026/05/19/30-rokiv-ukrseksu/

Шановні пані та панове,Хотіла б відреагувати на те, що відбувається навколо моїх висловлювань про ШІ на конференції Impact у Познані. Зауваги, зроблені під час публічних зустрічей наживо, як і будь-які інші розмови, можуть бути неправильно зрозумілі.Я не написала книжку, яка вийде восени в Польщі, ні за допомогою ШІ, ні з кимось іншим. Уже кілька десятиліть я пишу сама.Заявляю коротко і твердо:Я користуюся штучним інтелектом на тих самих засадах, що й більшість людей у світі, сприймаю його як інструмент, який дає змогу швидше документувати й перевіряти факти. Завжди, коли я користуюся цим інструментом, додатково верифікую інформацію. Так само, як робила це протягом кількох десятиліть, читаючи книжки й шукаючи матеріали в бібліотеках та архівах.Жоден із моїх текстів, зокрема роман, який вийде цієї осені в Польщі, не був написаний за допомогою штучного інтелекту, якщо не рахувати використання його як інструменту для швидшої попередньої дослідницької роботи.Іноді мене надихають сни, але перш ніж і це речення буде оточене й роздерте експертами, поспішаю повідомити: це мої власні сни.

✨У «Віхоли» з’явиться нова серія класики. Починають з моєї улюбленої Вільде.Я щиро люблю цю трилогію і, попри любов до м’яких обкладинок, хотіла б мати її у твердій. Навіть перечитаю, певно, бо це найкращий український текст про дорослішання дівчинки і скільки всього в нього закладено. Там і цитати можна розбирати на футболки.Отже, передзамовлення тут, а я трохи дізналася про оформлення.Ось що говорить Марина Захарчук, співзасновниця видавництва «Віхола»:«Ми задумували цю серію як візуальну. Це відбірні твори української літератури, її цвіт. І при цьому це книжки, які хочеться мати на полиці, які своїм виглядом надихають на читання.Над серією працювала Юлія Хвищук — ілюстраторка, яка спеціалізується на витончених квіткових ілюстраціях і має дуже тонку, естетичну візуальну мову. Її роботи — це природне продовження її способу життя, уважного до краси, атмосфери й деталей.У серію входять твори Ірини Вільде, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, Валер’яна Підмогильного, В. Домонтовича».Як вам оформлення?

Guardian склали новий список 100 найкращих романів усіх часів. Таке часом робиться, і це завжди цікаво.Як зауважує Стівен Кінг, укласти список найвидатніших романів усіх часів — завдання неможливе. Кінг — лише один із понад 170 романістів, критиків і науковців, яких Guardian попросив назвати свої топ-10 книжок, розташувавши їх за пріоритетністю. На основі цих списків і склали загальний топ-100. Але, як зазначив сам Кінг, десяти книжок «замало!». У його списку, як він із жалем визнає, «немає жодного Дікенса»; йому хотілося б знайти місце для «Девіда Копперфілда» чи «Олівера Твіста». У пояснювальному тексті також йдеться, що, можливо, такий список ще ніколи не був настільки потрібним. Скорочення тривалості уваги, екрани, Netflix — хоч би що ми звинувачували, читання заради задоволення занепадає. Половина дорослих у Великій Британії каже, що ніколи не читає, а рівень читання серед дітей і молоді — найнижчий за останні 20 років. Жоден список не може бути об’єктивним, але завжди цікавий.Найпомітніша відмінність цього списку від попередніх — збільшення кількості письменниць: 36 зі 100, порівняно з 21 у 2015 році та мізерними 16 у 2003-му. У топ-10 обох попередніх списків були лише «Емма» Джейн Остін і «Франкенштайн» Мері Шеллі. Перше місце посів «Міддлмарч» Джордж Еліот — величезний роман про любов, віру, дружбу, зраду, науку, політику, мораль і владу. (У нас, здається, досі не перекладений?, апдейт: видали Фоліо)Вірджинія Вулф назвала його «одним із небагатьох англійських романів, написаних для дорослих людей». Так, він не такий очевидно пристрасний, як «Буремний перевал» — №20 у цьому списку, і навряд чи колись матиме саундтрек від Charli xcx. І не такий веселий, як «Гордість і упередження» — №9. Але тут є все людське життя. Роман Тоні Моррісон «Кохана» 1987 року посів друге місце. Також у списку є «Білі зуби» Зеді Сміт, «Бог дрібниць» Арундаті Рой та «Оповідь служниці» Маргарет Етвуд. Із п’ятьма романами у списку Вірджинія Вулф стала авторкою, за яку голосували найчастіше, вона випередила навіть Джейн Остін і Чарльза Дікенса, у яких по чотири книжки. Також у списку є Хан Канг — перша корейська письменниця, відзначена Нобелівською премією, — зі своїм тривожним романом «Вегетаріанка».Щодо змін ще відзначають:Як і з усіма преміальними списками, справжнє задоволення — помічати, кого в них немає. Особливо впадає в око відсутність великих літературних звірів, які домінували в американському літературному ландшафті другої половини ХХ століття: Нормана Мейлера, Джона Апдайка, Філіпа Рота — і їхніх британських спадкоємців. Можливо, це відображає певний пост-#MeToo дискомфорт щодо масштабної об’єктивації жінок у цих текстах, хай навіть проза там часто блискуча.Втім, морально суперечлива «Лоліта» Володимира Набокова — роман, який давно вважають вершиною англомовного стилю, — у списку лишилася. Пережила вона навіть токсичне схвалення Джеффрі Епштейна, який, можемо сміливо припустити, просто не вловив її темних іроній. З іншої сторони є зміни, які не відбулися. У списку багато росіян: крім Набокова, там і Толстой, і Достоєвський, і Булгаков.Усі цитати звідси.

Ці слова мене розсмішили. Я знаю, хто я. Можливо, про мене не написано «Діагностичному й статистичному довіднику психічних розладів», але той факт, що для таких, як я, немає ліків, не означає, що нас не існує.Я — бронзова мідянка серед психопатів, великий гарний метелик каштанового кольору, який тріпоче крильцями, коли їсть. Я рідкісний зникаючий вид, ізольованій у цій сірій пенітенціарній установі. Я вперше запідозрила психопатію в собі кілька років тому, коли пройшла тест із двадцяти шести питань.Та навіть до того, як я сіла за компʼютер і погодилася із твердженнями на кшталт«Я завжди кажу іншим те, що вони хочуть почути, щоб змусити їх чинити так, як потрібно мені» та «Значення любові переоцінене», я вже знала, що відрізняюся від інших. Просто не знала, як це називається.Я дізналася, що психопати відрізняються тим, що прораховують особисту вигоду від дії, перш ніж її вчинити. Тому мені вигідно проголошувати себе психопаткою як у вʼязниці, так і за її межами. Тут, у Бедфорд-Гіллз, психопатія приносить мені чималі дивіденди. А у великому світі моя психопатія продаєтьсякраше, ніж секс, а вже секс плюс психопаття — це взагалі неймовірне задоволення.Як жінка-психопатка, білий тигр людської психічної девіантності, я визнаю себе дивом, і насолоджуюся вашим захватом. Челсі Дж. Саммерз «Особливий голод». Дуже подобається, щоправда мені подобалося ще з моменту прочитаних рецензій. Передпродаж тут.

Що не так з Наомі Вулф?Почнемо з того, що її книжка «Міф про красу» дуже важлива для феміністичного руху. Вона вийшла у 1991 році й загалом розповідає про те, які нереалістичні вимоги ставлять до жінок і як ці вимоги використовують для підкорення та насильства над жінками.Наомі Вулф розбирає багато важливих моментів, і на частину її аргументів можна спиратися й зараз. Деякі, звісно, застаріли, логічно, бо минуло багато часу.На час виходу книжку і високо оцінювали, і критикували. Подальші її книжки, здається, частіше критикували, ніж хвалили. Щодо «Міфу про красу» вказували, що деякі дані про анорексію були сумнівними, і, здається, у подальших виданнях це врахували.Я читала книжку російською досить давно, і мені було прикро, що її немає українською. Бо для вивчення руху вона досі залишається важливою. Тож я чекала видання «Лабораторії» і тут варто сказати, що переклад прекрасний, приміток багато, хоча не все ще встигла передивитися.Проте я була певна, що видавництво врахує деякі моменти й зайде з ними в комунікацію. Ну або хоча б наголосить, чому ця книжка зараз, можливо, не для широкого кола, але такі прогалини відсутніх перекладів варто закривати.Тепер думаю, що це варто було проговорити і мені. Іноді, якщо щось здається, краще говорити ротом.То що не так з Наомі Вулф?Вона велика прихильниця всіх — здається, реально всіх — теорій змов. І рік за роком це захоплення ставало дедалі критичнішим.Вулф транслювала у своїх соцмережах різну дичину, за яку її критикували. Під час ковіду, коли всі теорії змов особливо розквітли, вона писала і про те, що вакцини — це погано, і про 5G, і про те, що локдауни непотрібні.Зокрема вона поширювала думку, що вакцини можуть викликати безпліддя у жінок. Хоча мала б розуміти, що безліч міфів про те, як вакцина впливає на жінок, — це наслідок того, що жіноче тіло мало досліджене, а комунікації про це було критично мало. Ми колись про це писали, але це інша тема.На цьому все не зупинилося. Чи важлива її думка зараз для суспільства? Як на мене, у Штатах вона вже стала радше антигероїнею і мемом, яку більше стібуть, ніж слухають. Проте я давно не стежила за темою і знаю лише деякі відголоски.Чи залишається її книжка важливою? Так як монумент чи відбиток епохи. Якщо вивчати феміністичний рух, вона все одно буде у списку читання.Чи маємо ми читати її через оптику того, що Вулф транслює зараз? Можемо. Але для цього треба мати хороший бекграунд і розуміти, що свого часу ця книжка стала підтримкою чи каталізатором. Читання часом потребує багатьох речей, які треба втримати в голові. Зважаючи на це, комунікація мала б бути іншою.

Американська акторка, співачка та модель Гейден Панеттьєрі у травні випускає мемуари «Це я: Розплата» (This Is Me: A Reckoning).Коли вона зустрічалася з Кличком, я працювала з шоубізом і якось добре памʼятаю цю історію. Тому на мемуари й звернула увагу.І це здебільшого жесть, якщо чесно.Панеттьєрі пише про багаторічну боротьбу з алкоголізмом і залежністю від медичних препаратів. За її словами, деструктивні звички почали формуватися ще в юному віці, на знімальному майданчику серіалу «Нешвілл».Окрема частина книжки — про стосунки з Володимиром Кличком. У 2014 році Панеттьєрі народила доньку Каю-Євдокію, після чого зіткнулася з післяпологовою депресією. Ніхто про це тоді не говорив. Вона пише, що намагалася впоратися з цим через алкоголь, а згодом Кличко наполіг, щоб вона підписала документи про відмову від опіки над донькою.Попри це, Панеттьєрі каже, що не звинувачує колишнього партнера і бере на себе відповідальність за свої «недоліки як матері».Також у мемуарах вона говорить про стосунки з Браяном Гікерсоном, який, за її словами, роками піддавав її фізичному та емоційному насильству. У 2020 році його заарештували за побиття Панеттьєрі, а згодом засудили до 45 днів ув’язнення та заборонили наближатися до неї протягом п’яти років.Ще вона говорить про бісексуальність.«Це частина мене, якою я ніколи не могла поділитися зі світом, бо це просто ніколи не було на часі. Або я була занадто молодою і мене змушували бути ідеальною в усьому. Мене не заохочували просто бути собою. Потім настав період, коли здавалося, що камінг-аути, особливо серед жінок, які заявляли про свою бісексуальність, були короткочасним трендом. Я боялася, що якщо буду відвертою, це матиме вигляд, ніби я просто “в темі”. Сумно, що мені довелося чекати до 36 років, щоб поділитися цією частиною себе, але краще пізно, ніж ніколи». Це дійсно так було, до речі. Тут трохи більше написали ще минулого тижня.