Telegram statistics channel - @okbookclub

Деякий час думаю про нову книжку Елізабет Ґілберт. Вона важлива для мене письменниця, я хотіла б уміти розповідати історії так, як вона. Завжди цікавила її межа відвертості. Попри те, що Ґілберт пише неймовірну художку, популярність їй принесли саме мемуари.Її нова книжка — All the Way to the River: Love, Loss, Liberation («Аж до річки: кохання, втрата, визволення») — зовсім не та історія, що «Їсти, молитися, кохати». У 2016 році Ґілберт розлучилася зі своїм другим чоловіком, про якого писала у двох книжках, і публічно оголосила, що закохана у свою найкращу подругу Раю Еліас. Саме тоді у Еліас діагностували рак печінки та підшлункової. Вони були разом до самої смерті Раї у 2018 році.Книжка розповідає про їхні стосунки — сповнені кохання, темряви й залежності. Після діагнозу Еліас, яка багато років утримувалася від наркотиків, повернулася до морфію, вікодину, марихуани, фентанілу й кокаїну, який купувала Ґілберт.Письменниця пише і про власну залежність, не тільки від алкоголю чи наркотиків, а й від кохання. Вона багато говорить про систему 12 кроків, а нині вона твереза й тримає целібат. Найбільше обговорюють епізод, коли Ґілберт планувала вбити свою кохану. Вона хотіла підмінити морфій на снодійне, а потім наклеїти на тіло Еліас пластирі з фентанілом. Озираючись назад, Ґілберт досі не може повірити, наскільки близько була до цього.«Я ж та приємна леді, що написала «Їсти, молитися, кохати». А тим часом ходжу по парку з фентанілом, морфієм і снодійним, намагаючись скласти план убивства», — сказала вона в інтерв’ю.Книжку вже критикують, але це історія про співзалежність і втрату, яка безперечно стане бестселером.А я все ще думаю про межу відвертості. Про те, як це наважитися показати те, як твій публічний образ відрізняється від реальності.

Вчора була на події з Марією Матіос та Василем Шклярем. Яка у них хімія, мабуть, один із найкращих дуетів, які я бачила за останній час.Говорили й про бестселери. Матіос згадувала, як бачила книжки Шкляра на розкладці ринку «Юність», її знайома переповідала історію, як у таксі лежав «Чорний ворон», і, розговорившись із таксистом, вона почула у відповідь: «але як цей Шкляр пише про секс», «Солодка Даруся» стала частиною пам’ятника на кладовищі.Легендарні люди говорять і про історію, і про сучасність. Разом читають еротичний уривок з Матіос, а Шкляр за тим монолог із «Чорного ворона», напам’ять, уголос.За день до цього Оля згадувала, як на неї вплинув «Щоденник страченої». Саме цю книжку розігрували на фестивалі за донат понад 6 тисяч.Я думаю про те, як на мене вплинула Карпа, і нарешті ввечері йду на концерт, на який не могла потрапити з січня. Поки кричу під сценою пісні, поруч танцюють люди років на двадцять молодші. У цей час Іларіон Павлюк не втомлюється підписувати книжки, черга до нього повільно зменшується. Сміємося, що йому міг би допомогти Кідрук.До цього вдень я тихо розплакалася на події про УПА. А сьогодні читаю книжку Марини Мірзаєвої у продовження теми та чекаю її в продажі. У перший день ми говорили про те, кого не будемо читати. А наприкінці хочеться сказати, що варто читати своїх (а ще обіймати своїх і сміятися зі своїми).Теза проста: попри всі можливі перепони, ми маємо таке багатство й різноманіття від класиків до сучасників.Бестселер фест вийшов із високою концентрацією на своїх (і на своїх проблемах теж). Трохи шкода, що я пропустила третій день.Побачимося ще. Мені було тут дуже тепло (і не лише через львівські несподівані +30).

Чекаю «Сьюзен Зонтаґ: повне інтерв’ю для журналу Rolling Stone». У 1978 році американський письменник, журналіст і редактор Rolling Stone Джонатан Котт провів із Зонтаґ серію глибоких бесід у Парижі та Нью-Йорку. З 12 годин записаних інтерв’ю тоді було опубліковано лише невеликий фрагмент у журналі. Повна версія розмови залишалася недоступною для широкого загалу аж до 2013 року, коли її вперше видали окремою книжкою.Українською видають «Основи», переклала Ярослава Стріхa. Апоки маємо уривок на сайті. У нашій культурі жінок приписують до світу почуттів, бо світ чоловіків визначають як світ дій, сили, виконавчої здатності, спроможності відсторонитися; отже, жінки стають вмістилищами почуттів і чутливості. Мистецтво в нашому суспільстві сприймають як посутньо жіночу діяльність, але в минулому, звичайно, бувало й інакше, бо раніше чоловіки не визначали себе через відмову від усього жіночого.Один з моїх найдавніших хрестових походів скеровано саме проти такого протиставлення між думкою і почуттями, яке насправді складає підвалини всіх антиінтелектуальних рухів: серце проти голови, мислення проти почуття, фантазія проти судження… на мою думку, це неправильно. Тіла в нас усіх більш-менш однакові, а ось мислення дуже різне. Я вважаю, що мислимо ми здебільшого за допомогою інструментів, наданих культурою, а не за допомогою тіл, і тому у світі значно більше розмаїття типів мислення. У мене складається враження, що мислення — це форма почуттів, а почуття — це форма мислення.Наприклад, результатом моєї діяльності стають книжки, фільми і предмети, не тотожні мені, але це словесні, візуальні чи ще якісь транскрипції моєї творчості; вважається, що це суто інтелектуальний процес. Але більшість моєї діяльності пов’язана з інтуїцією не менше, ніж з розумом. Любов не обов’язково передбачає розуміння, але коли любиш, то вдаєшся до різних думок і суджень. У фізичного бажання, у хіті є інтелектуальна структура. Звичка розділяти думку і почуття — це просто чергова форма демагогії, яка спричиняє великий клопіт, змушуючи людей сумніватися в тому, у чому не потрібно сумніватися, але не варто і приймати це як даність.Такий підхід до розуміння себе здається мені дуже деструктивним — і водночас він покладає на людей провину. Ці стереотипи — мислення проти почуттів, серце проти голови, чоловіче проти жіночого — винайшли в часи, коли людство було певне, буцімто світ рухається до технократії, раціоналізації, науки і таке інше, тож усі ці дихотомії запровадили для захисту від романтичних цінностей.

Прочитала для подкасту три біографії Ширлі Джексон (1975, 1988 та 2016) і не можу не поділитися історіями, які не ввійшли в епізод.✦ Якось Ширлі дізналася від знайомих, що їхнього сусіда — поважного члена громади — затримало ФБР. Виявилося, що він був одним із найрозшукуваніших банківських грабіжників і жив під фальшивим ім’ям. На приліжковому столику в його спальні лежав недочитаний роман «Привиди будинку на пагорбі»; почувши про це, Ширлі одразу ж надіслала чоловіку у в’язницю ще одну копію книжки. Бандити теж мають право знати, чим все закінчилося!✦ Чоловік Ширлі дуже любив фільм Freaks (1932) і часто розповідав, яким шоком для нього був перший перегляд. Одного дня, коли він знову ударився в спогади, Ширлі перервала його: «Любий, раніше я не хотіла тебе засмучувати, але це вже занадто… Такого фільму не існує!» Чоловік, звісно ж, заперечив — як це, не існує? Зараз принесу енциклопедію кіно і покажу тобі статтю. Він кинувся до своєї обширної бібліотеки, але на полицях з книжками, присвяченими кінематографу, не було жодної, де згадувалися б «Потвори». Стенлі дійсно засумнівався, чи не вигадав він цю знамениту стрічку. Насправді ж Ширлі заздалегідь пройшлася по полицях і сховала всі книжки, в яких ішлося про фільм. (Пранк був би ще епічнішим, якби улюбленим фільмом Стенлі був Gas Light…)✦ Не про саму Ширлі, але смішно: якось вони з сім’єю зняли будинок, який належав Еріху Фромму, і з’ясували два дивних факти. По-перше, в кабінеті психоаналітика стояла подвійна кушетка. По-друге, в підвалі вони знайшли тисячі використаних станків для гоління — причому не звалені в купу, а розкладені на полицях уздовж стін. Я навіть боюся собі уявити, що керувало Фроммом...✦ Хвилинка кринжі: один друг Ширлі, гей, згадував, що якось вона запропонувала «вилікувати» його. Чоловік, звісно ж, відмовився; проте схильна до міфоманії Ширлі потім розповідала, що він сам благав її переспати з ним, і що вона погодилася, але «ліки» не подіяли.✦ Будучи багатодітною матір’ю, Ширлі виконувала стільки роботи, що іноді доходила ледь не до фуґи. Якось вона отримала поштову листівку від «напівграмотної людини з жахливим почерком, до того ж скупої — яка купує найдешевші марки». Ширлі не могла зрозуміти, хто відправник, і чому він вітає її з днем народження, коли до дати ще не один місяць. А потім зрозуміла, що вона сама відправляла листівку родичці чоловіка (ще один рутинний обов’язок), але в метушні адресувала її собі.✦ А це сумне. Дорослий син Ширлі, Лоуренс, якось зайшов у вуду-крамничку і купив т. зв. goofer dust — «магічний порошок», нібито зроблений з могильної землі. Парубку пообіцяли, що порошок принесе йому гроші. Наступного дня йому подзвонив батько і повідомив, що Ширлі померла; їй було 48 років. Гроші Лоуренс дійсно отримав — кілька сотен доларів спадщини. Забобонний, як і мати, він завжди запитуватиме себе, чи не спричинив він її смерть.

Є дослідження, які свідчать, що від активного використання ШІ ми тупішаємо (насправді йдеться про зниження навичок критичного мислення, але загалом ви зрозуміли). Посилання тут. Людей розділили на три групи. Перша писала есе за допомогою GPT, друга — з інструментами Google, третя — повністю самостійно. Найменшу мозкову активність показали ті, хто працював із GPT. З кожним наступним есе ця група лінувалася все більше, дехто просто копіював текст із чату. Найкращі показники були у тих, хто писав самостійно. Але, що мене зацікавило, коли всім запропонували змінити умови задачі і переписати есе, група, яка раніше працювала самостійно, а тепер отримала доступ до чату, навпаки, показала добрі результати.Тобто розумне використання за хорошої бази — те, до чого тебе прагнути. Нам міленіалами навіть пощастило, ми маємо базу, принаймні знаємо, як думати чи сформулювати речення. Але вже зараз, під час навчання, студенткам та студентам варто зменшити «залежність» від чату.Та й всім регулювати використання ШІ для креативних задач, частіше повертатися до аналогових практик: писати від руки, говорити з людьми, вивчати мови.Читати книжки та ходити на книжкові клуби. А ви що думаєте?

У нас вийшло дуже хороше інтерв’ю з Катериною Горностай про фільм «Стрічка часу»У фільмі присутня як і радість, так і трагедія — моменти, які кожен із нас розділяє та розуміє. Водночас у суспільстві вже не раз порушувалося питання етичності знімання людей у складних обставинах. Чи мали ви сумніви щодо того, що можна знімати, а що — занадто особисте, болюче? Напевно, такі почуття були щодо усього, що було дуже емоційно зарядженим, але всі ці фрагменти є у фільмі. Найскладніші та разючі — дві сцени.Перша, звісно, це сцена похоронів на території школи. Про цю історію ми прочитали в новинах, швидко зреагували й поїхали на місце наступного дня. Школа, яка не змогла пережити цю війну, хоча пережила Другу світову. Похорони директорки, яка готувалася відчинити двері школи першого вересня вперше з часів ковіду. Загинула вона та три інших вчителі, але їхнє поховання було за день до свята Першого дзвоника. Фіксуючи це, я хотіла показати: викладання сьогодні — частина великого ризику, відповідальність, яку вчителі кожен день беруть на себе та продовжують працювати. Всі люди, зокрема військові та сімʼя загиблої, з якою ми попередньо звʼязувалися, щоб отримати дозвіл, ставилися до команди з повним розумінням. Я була вражена, наскільки те, що відбувалося, було схоже на звичайну лінійку першого вересня: люди з квітами, звучить дзвоник, навколо всі атрибути шкільного свята — але відбувається зовсім не свято. Це той контекст, який дуже вирізняє сучасну Україну та її школу з-поміж того, як живуть інші мирні країни.Ну і друга сцена — ми випадково зафіксували момент емоційного потрясіння дівчинки, яка побачила портрет свого загиблого батька-воїна. І це те, чого ми взагалі не могли очікувати. Клас із частково забитими вікнами, адже територія близька до лінії розмежування, незвично падає світло… Тривав урок із дуже гуманістичним посилом: чим відрізняються люди, а чим вони схожі. Абсолютно наївний і прекрасний дитячий погляд. Нас це захопило — ми вирішили спостерігати за класом далі. І потім сталася ця ситуація. Це якраз той момент, коли в документалістиці, скільки б ти не придумував, що б тобі хотілося зняти, все одно життя набагато потужніше у своїй драматургії. Ця історія — квінтесенція досвіду дітей, батьки яких воюють, зникли, загинули чи повернулися з травмами. Бути присутньою у цей момент — дуже важко. У мене була розкіш сховатися за стелажами та плакати. Дивовижно, що наш оператор Сашко Рощин так чітко побачив та зафіксував цей чутливий момент.

що робити, коли твоє життя тріщить по швах, ти стоїш над прірвою, але в серці все ще жевріє маленький вогник надії?Джоанна Біґґс, британська видавчиня і журналістка, знайшла або принаймні спробувала знайти, відповідь у книжках. в один із дуже кризових періодів свого життя — після розлучення й хвороби мами — вона звернулась до жінок, які вміли починати спочатку — не лише у житті, а й у письмі.виглядає так, що це дуже особистий, рефлексивний текст, в якому Біґґс розповідає про дев’ятьох письменниць, які змінювали себе і світ:🔹 Мері Волстонкрафт — феміністка з XVIII століття🔹 Джордж Еліот — яка писала під чоловічим ім’ям🔹 Зора Ніл Герстон — голос чорної Америки🔹 Вірджинія Вулф — та сама з «власною кімнатою»🔹 Сімона де Бовуар — філософиня і авторка «Другої статі»🔹 Сильвія Плат — поетеса і письменниця, яка писала «на межі»🔹 Тоні Моррісон — перша чорношкіра жінка-нобеліантка з літератури🔹 Елена Ферранте — загадкова італійка, яку читає весь світ🔹 і сама Джоанна Біґґс — бо ця книжка ще й про неїкожна історія — як розмова з подругою, яка пройшла через шторм і знає, як вижити. про втрати, свободу, материнство, любов, творчість і нові початки.словом, йти за нею сюди.але додам ще й кілька лінків на рецензії у змі:— guardian— newyorker— kirkus review

Світ набагато цікавіший і складніший, ніж може описати реалізм, людський досвід виходить за його межі.Яким був візит солідарності Ольги Токарчук у столицю України.Скажу одразу, що такої насолоди від питань модератора, від відповідей авторки я давно не отримувала. Це щось надприродне. Зрештою нижче декілька питань-відповідей. Чи має фантастичне більший доторк до реальності, ніж простий реалізм? Світ багатший, щоб його можна було описати простими реченнями. Реалізму недостатньо. Людський досвід виходить за його межі, за межі простого віддзеркалення. Література дає можливість вийти за межі: ставити сумнівні питання, дивитись на світ очима тих, кого ми ніколи не зустрічали.Ольга ставить собі питання сама: «чи можу я в своїй ролі дати вам щось як письменниця?». Принаймні наразі вона хоче тілом бути тут. З нами. Авторка каже, що думає про війну в Україні щодня. Згадує як тільки почалось повномасштабне вторгнення курила біля готелю і не могла повірити. Бо звикла вважати, що «війна — це гріх минулого» і зараз це неможливо. Або ж дуже швидко закінчиться. Якби Ольга Токарчук писала про нашу війну, це був би…Погляд на світ жінки, яка втратила дім і рідних.Погляд пса, який не їв три дні й чекає порятунку в розбомбленому дворі.Погляд забрудненої річки.Погляд дітей, яких вивезли в росію і вони не розуміють, де вони. Це був би погляд очима малих речей, тоді світ більший, не такий як ми його звикли бачити. Це була б страшна книжка з різних перспектив.Писання — спосіб зрозуміти життя інших людей. Література — диво, яке ми маємо використовувати. Якщо це добра література, то вона завжди комунікує понад культурами.Як з’являються ідеї? Може бути щось почуте чи прочитане. Розуміння, що це буде книжка, приходить, коли стаєш одержимою, ідея заволодіває тобою повністю. Це може бути інтелектуальний гачок, щось незʼясоване, недосказане, нерозгадане. Або навпаки — історія, яку вже розказали, але в неї є подвійне дно.Українців переповнює гнів і ненависть до ворога. Чи може бути цей гнів праведним? Гнів — це те, що спричиняє розвиток. Закутане в пелюшки немовля, звільняється від них у гніві, що дає свободу й оборону своїх кордонів. «Ви, українці, маєте право на ваш праведний гнів».in book we trust

У Людмили Коваленко є оповідання «Великдень 1925 року». Це коротка історія про матір, яка втратила сина. У той день, коли всі пішли до Софії на службу, вона залишилася вдома, бо видужує «не так від хвороби, яку переборола легко, як від журби».Вона молиться про диво, але чує під вікнами «антирелігійний карнавал» — «зроблений наспіх, з наказу, без охоти та уміння», словом, лише для звіту в партію. Вона зневірюється, їй здається, що немає воскресіння. Але дзвонить Софія.Стій твердо, моя Софіє, і бий у дзвони на Воскресіння.Цей текст є у збірці від Vivat. Я згадала його сьогодні в Софії. Я абсолютно нерелігійна людина, але світло, яке несе це свято, мене гріє.Сьогодні думалося про роки, коли наші традиції були заборонені. Про відсутність прикрас від бабусь у наших скринях. Про пошуки себе й свого місця у світі.Традиція — це зв’язок із поколіннями. Він оживає у святах, у піснях, у вишивках, у великодніх кошиках. Цей процес зараз такий хаотичний, такий різний, такий прекрасний для споглядання. І саме сьогодні він став великим серцем у Софії.Це місце і є диво.

Яка гарна новина! Я читала «Чар Марока» Софії Яблонської. Тут не відгук, але можна глянути на видання і оформлення. І окремо маю видання від Піраміди, де «Чар Марока», «З країни рижу та опію» та «Далекі обрії» в одній книжці (чудом урвала, тут можна глянути обкладинку), але добре, що буде і в серії Віхоли.▪️ «З країни рижу та опію» — це захопливий тревелог, що відкриває світ Китаю 30-х років минулого століття. Софія щиро й без прикрас ділиться тим, як стала залежною від опію і була свідком страти «піратів».Яблонська не лише спостерігала за життям Китаю, а й намагалася зафіксувати його на плівці. Та через віру китайців у те, що «одинокий погляд маґічного апарату в силі нагнати на них хворобу, а то й смерть», часто їй доводилося годинами чекати, псувати плівку, а потім іти ні з чим. Щоб мати змогу працювати, вона винайняла приміщення, створивши ілюзію справжньої комерційної діяльності, і з вікна знімала місцевих.▪️Софія Яблонська — українська тревел-блогерка, кінооператорка, фотографиня, письменниця, емансипантка та феміністка, яка здійснила навколосвітню подорож. Передмова літературознавиці Олени Галети (викладала у мене в університеті, тож ще одна приємність).