Коли ми говоримо про книжки

Побачила, що це переклад з англійської. Здивувалася, але потім знайшла, що авторка сама працювала над перекладом (чи то вже новою книгою): Коли я почала перекладати роман, то навіть не думала, що мій переклад буде опублікований. Мені просто потрібна була читабельна чернетка, щоб показати її літературному агенту й дати йому або їй зрозуміти, про що ця книжка. Згодом мені довелося переробити текст і суттєво його покращити, тому що британський видавець захотів саме мій авторський переклад. Це був складний процес, але водночас надзвичайно повчальний.Коли перекладаєш власний твір, починаєш дивитися на нього з певної дистанції. Раптом ти мислиш як перекладач і бачиш кожну, навіть найменшу слабкість книжки. Для мене це виявилося дуже корисним, адже згодом я змогла відредагувати нове боснійське й сербське видання та значно його покращити.Також я дуже швидко зрозуміла, що не можу просто перекласти слова Сари іншою мовою. Мені потрібно було віднайти її англійською. Уже дванадцять років англійська є її мовою, і, безперечно, в цьому мовному середовищі вона вже не зовсім та сама людина. Саме тому мене не надто хвилювала буквальність чи стовідсоткова точність. Набагато важливішими були її голос, ритм і стиль.Мені довелося прийняти той факт, що це ніколи не буде та сама книжка. І щойно я це прийняла, змогла перекладати вільніше. І краще. Лінк

Декілька днів тому ми колективно згадували, коли стартував проєкт, що згодом став DIVOCHE.MEDIA. Виявилося, що це сталося 3 червня, 13 років тому.У журналістиці я, якщо рахувати від першої роботи, уже близько 20 років.Дуже стрьомна математика, якщо чесно. З точки зору розвитку людства це шлях від диктофона з крихітною пам’яттю та спеціального навушника для запису телефонних розмов до всіх можливостей ШІ.Рефлексувати про професію, сродну працю, важливість зробленого й запланованого я можу довго (і досить нудно), але рідко при людях.Від особистої потреби в серйозному ставленні до себе з боку інших до спокійної точки серйозного ставлення до себе від себе – довгий шлях. Коли вже не треба нічого доводити іншим, залишається щоразу щось доводити собі.Наприклад, що робота, яку я обрала так давно, досі драйвить і навіть радує.І я щиро захоплююся колегами, яких теж драйвить. Які створюють, пишуть, знімають, тримаються, відбивають потоки негативу й критики (бо здебільшого всі навколо знають, як правильно робити медіа), дискутують, діляться й підтримують одне одного.Проте весь мій шлях у професії ми говоримо про одне й те саме — про брак грошей у сфері. Студентки розповідають, що ще в університеті їх готують до цього безгрошів’я, а це не дуже надихає обирати журналістику.Не те щоб усе погано. Але й не те щоб дуже добре. У цьому є певна стабільність.Втім зараз у кожної й кожного є можливість підтримати незалежні медіа підпискою або донатом. Так, це дійсно має значення. Я, звісно, порадила б обрати DIVOCHE.MEDIA. Проте радує, що у вас є можливість обирати з багатьох крутих медіа. https://divoche.media/support/Фото 2017 року, здається.

Глянула кілька рецензій, і це просто моя зупиночка.Я люблю феміністичні горори, а якщо там ще й чорний гумор, то давайте вже читати.Дія роману відбувається в Англії XIX століття, але Вініфред не є типовою ввічливою і цнотливою вікторіанською героїнею. І не є бунтівною феміністкою, яка рішуче прокладає власний шлях.Вона — жінка, яка прагне помсти. Не лише за кривди, заподіяні їй особисто, а й за ціле суспільство гнобителів і людей, які цю систему підтримують.Вініфред приїжджає до Енсор-Хауса, родинного маєтку «на вересовій пустці», щоб доглядати за дітьми Паундів: похмурою підліткою Друзіллою, яка мріє вийти заміж за когось багатшого, та пихатим Ендрю, який зневажає Вініфред.Щовечора її запрошують до вечері з їхніми батьками: батьком, який одразу демонструє хтиве право на нову гувернантку, і матір’ю, яка обурюється на нього за це.З моменту прибуття Вініфред стає очевидним, що вона залишила після себе слід руйнувань — і в будинках, де працювала, і там, де виросла. Вона приховує причини своїх попередніх звільнень та долі колишніх підопічних, і, схоже, її наміри в Енсор-Хаусі нічим не відрізняються.Вже на перших сторінках вона оголошує: «Рання осінь, починають опускатися холоди, і через три місяці всі в цьому будинку помруть».До різдвяного ранку Вініфред готова влаштувати свій стильний хаос серед родини та друзів, які зібралися на святкування. А в цій жахливій кульмінаційній сцені майстерно розкидані підказки про те, чому вона взагалі прибула до маєтку Паундів і вирішила продемонструвати свої таланти саме так. Треба брати.

Вікторія Фещук — письменниця, журналістка, культурна менеджерка. Народилася 1996 року на Рівненщині. Лауреатка 3-ї премії літконкурсу видавництва «Смолоскип» у номінації «Поезія». Авторка поетичних книжок «182 дні» і «Тимчасові адреси проживання». Обидві збірки видані після 2022 року, обидві мають багато спільного. Це книжки-мандрівки, в яких лірична героїня розмірковує як про загальнолюдські категорії (про життя і смерть, наприклад), так і національні та регіональні. Саме в цих двох поетичних книжках авторка трохи знайомить нас зі своєю малою батьківщиною, аби згодом занурити повністю — у книжці прозовій.«Ясминовий пиріг» — це дебютний роман Фещук. На відміну від фрагментарності віршів, у прозі письменниця створює компактний Всесвіт волинського села, в якому всім керують жінки. Буквально. Чоловіки або пішли до війська, або померли, або нагадують привидів. І всіх звати Василями. Але про все по черзі.Проживання війни у жіночому Всесвіті волинського села: рецензія на роман Вікторії Фещук «Ясминовий пиріг»

«Заборонений зошит» я не встигла купити на КА, але ще попередньо погортала в електронці. Напевно, буду купувати паперову 😎«Була неділя, самісінький ранок. Хотіла купити цигарок для Мікеле — він прокинеться, а цигарки вже на тумбочці: у неділю він завжди довго спить. Попри пізню осінь, день стояв чудовий і теплий. Я відчувала дитячу втіху, прогулюючись вуличками, обираючи сонячний бік і роздивляючись ще зелені дерева й радісних людей, у вихідні всі люди здаються радісними. Тож я вирішила прогулятися аж до тютюнової крамниці, що на площі. Дорогою бачила — багато хто зупиняється біля ятки з квітами, я теж зупинилася, купила оберемок календул. “У неділю на столі мусять стояти квіти, — сказала мені квіткарка, — чоловіки на таке звертають увагу”. Я всміхнулась і кивнула, але насправді, купуючи ці квіти, я думала не про Мікеле чи Рікардо, хоч син їх дуже любить: я купила квіти для себе, щоб тримати їх у руках, поки прогулююсь. У тютюновій крамниці повно народу. Чекаючи своєї черги з грошима напоготові, я помітила у вітрині стос зошитів. Чорні, блискучі, товстенькі, чудові зошити для школи й колись, перш ніж розпочати такий зошит, я завжди виводила на першій сторінці своє ім’я: Валерія». Так 43-річна жінка у рідкісну мить свободи купує зошит, який стане її прихованим щоденником.Книжка — фіксація життя жінки у повоєнній Італії: жіночого вивільнення, суб’єктності, пошуку свободи. Проте не забуваємо, що Валерія буде ненадійною оповідачкою.Роман частково документальний, з автобіографічними мотивами. Але Альба де Сеспедес була зовсім іншою жінкою, яка походила з іншого світу. Наприклад, її дід був першим президентом Куби.Її перший роман «Повернення назад немає» миттєво став бестселером у 1938 році. Це історія восьми молодих жінок — свого роду рання версія роману Мері Маккарті «Група», про який я вперше почула не так давно, є своєрідним першоджерелом «Сексу у великому місті».Альба де Сеспедес писала феміністичні тексти, була комуністкою та антифашисткою, що зробило її мішенню для фашистів. У 1943 році вона разом із чоловіком Франко Бунусом втекла з Рима до Абруццо з наміром пересидіти небезпеку в сільській місцевості, а зрештою місяць переховувалася у лісі.Згодом вона опинилася в Барі, де разом з іншими журналістами з Рима та місцевими антифашистами почала працювати на радіо.Де Сеспедес стала директоркою програми «L’Italia combatte!» («Італія бореться!»). Вона сама виходила в ефір двічі на тиждень під іменем Клоринда — героїні-воїтельки епосу «Звільнений Єрусалим» поета XVI століття Торквато Тассо. У своїх програмах вона нерідко зверталася безпосередньо до жінок.Альба де Сеспедес працювала журналісткою, була авторкою бестселерів і важливою літературною фігурою в Італії, а згодом переїхала до Парижа.Англійською її перевідкрили теж не так давно — і не без допомоги Елени Ферранте. Саме вона сприяла поверненню інтересу до де Сеспедес. Переклад «Забороненого зошита» зробила перекладачка Ферранте Енн Гольдштейн, і він став першим у серії перевидань романів де Сеспедес.Ферранте вплинула і на повернення Наталії Гінзбург в англомовний простір. Це дуже цікавий кейс, як популярна письменниця популяризує літературу своєї країни. До речі, Гінзбург теж вийшла у «Видавництві Анетти Антоненко».Для таких текстів певно треба завести substack.

Британська журналістка та блогерка Софія Сміт Ґалер написала книжку «H.ow to kill a language» («Як убити мову: Влада, спротив і боротьба за порятунок наших слів») про феномен лінгвоциду та вимирання мов, права на переклад якої першим у світі придбало українське видавництво.У вступі авторка розповідає, що, коли її бабуся Нонна — уродженка Північної Італії — помирала, вона зрозуміла, що втрачає не лише близьку людину, а й мову, якою та розмовляла, адже не володіє нею. Три роки досліджень у всьому світі завершилися працею, що містить потужне послання.Книжка поділена на десять розділів, кожен з яких присвячений певній мові. Деякі з них більш впізнавані, як-от італійська чи українська, інші — менш відоміНапередодні Сміт Ґалер виклала в Instagram відео про лінгвоцид української мови. Зокрема, нагадала про мовну кампанію KyivNotKiev, що «завжди була чимось більшим, ніж просто гаслом, бо її метою було показати Заходу: значна частина того, що там чули про Україну, сприймалася крізь призму росії».@divochemedia

Все частіше говоримо: «Це був найстрашніший обстріл». Яке ж дивне й моторошне це порівняння. Постійне очікування найгіршого.Сьогодні було страшно від вибухів і постійного звуку шахедів, які низько летіли над містом. Залишки одного з них лежать біля сусідньої школи.Влучання у Нацхуд, музей Чорнобиля, Малу оперу, книгарню, нову галерею. Список доповнюється з кожним відкриттям соцмереж.Знову розбито McDonald’s, який першим відкрився в Києві 24 травня 1997 року. Я дивлюся на календар і розумію, що сьогодні якраз річниця. Я була на відкритті й потім сотні разів. Як і на ринку поруч. Ринку, здається, більше немає.Якщо дивитися з Білоруської на Лук’янівку, видно вигорілий вщент годинник «Квадрату». Я водночас думаю про людей, які все втратили, і збираю якісь свої спогади.Єдине, що я відчуваю після ночі, це злість. Хотілося б поплакати, але якось не виходить.«Пощастило» зараз звучить у дуже дивних словосполученнях: пощастило, що батьків не було вдома; пощастило, що вибило тільки кілька вікон.Вулиці у склі. Броунівський рух. Працює кав’ярня. Люди говорять, що не можуть знайти третього кота. Обрізають дерева. Розбирають завали.І все таке зелене й несправедливо гарне навколо. Цвіте акація. У дитячому садочку за вибитими вікнами якісь малюнки.Подруга говорить, що нікого вдома не було, але й дому тепер немає.

Пʼять років назад дізналася, як проходила презентація «Польових досліджень з українського сексу»— суд над книжкою. Прокурорську місію виконував поет Олександр Ірванець, а адвокаткою виступила сама Оксана Забужко. Книжку потім продали на аукціоні за 200 дойчмарок. Прикро, що ми не маємо жодного відео запису, бо ми нічого не зберегли чи то халатність чи то не бажання. З сучасним трендом на 90-ті, це мав би бути хіт. Мені б так хотілось почути ці розмови. Я часто думаю, що наша така активна рефлексія на 90 у книжках та фільмах, це лише можливість нарешті подумати про своє, а не про російське. Свої 90-ті, свої нульові.Але зараз не про це. «Польовим дослідженням» 30 років, книга стала важливою для декількох поколінь. Я перечитувала не один раз, а зараз знову повернуся до шикарної озвучки на Абук. У суботу буде велика подія Токшоу: «30 років “Польових досліджень”. Український секс після імперії», а ми трохи подивилася на архіви газетні. Що писали у той 1996 про книгу, які були настрої. https://divoche.media/2026/05/19/30-rokiv-ukrseksu/

Шановні пані та панове,Хотіла б відреагувати на те, що відбувається навколо моїх висловлювань про ШІ на конференції Impact у Познані. Зауваги, зроблені під час публічних зустрічей наживо, як і будь-які інші розмови, можуть бути неправильно зрозумілі.Я не написала книжку, яка вийде восени в Польщі, ні за допомогою ШІ, ні з кимось іншим. Уже кілька десятиліть я пишу сама.Заявляю коротко і твердо:Я користуюся штучним інтелектом на тих самих засадах, що й більшість людей у світі, сприймаю його як інструмент, який дає змогу швидше документувати й перевіряти факти. Завжди, коли я користуюся цим інструментом, додатково верифікую інформацію. Так само, як робила це протягом кількох десятиліть, читаючи книжки й шукаючи матеріали в бібліотеках та архівах.Жоден із моїх текстів, зокрема роман, який вийде цієї осені в Польщі, не був написаний за допомогою штучного інтелекту, якщо не рахувати використання його як інструменту для швидшої попередньої дослідницької роботи.Іноді мене надихають сни, але перш ніж і це речення буде оточене й роздерте експертами, поспішаю повідомити: це мої власні сни.

✨У «Віхоли» з’явиться нова серія класики. Починають з моєї улюбленої Вільде.Я щиро люблю цю трилогію і, попри любов до м’яких обкладинок, хотіла б мати її у твердій. Навіть перечитаю, певно, бо це найкращий український текст про дорослішання дівчинки і скільки всього в нього закладено. Там і цитати можна розбирати на футболки.Отже, передзамовлення тут, а я трохи дізналася про оформлення.Ось що говорить Марина Захарчук, співзасновниця видавництва «Віхола»:«Ми задумували цю серію як візуальну. Це відбірні твори української літератури, її цвіт. І при цьому це книжки, які хочеться мати на полиці, які своїм виглядом надихають на читання.Над серією працювала Юлія Хвищук — ілюстраторка, яка спеціалізується на витончених квіткових ілюстраціях і має дуже тонку, естетичну візуальну мову. Її роботи — це природне продовження її способу життя, уважного до краси, атмосфери й деталей.У серію входять твори Ірини Вільде, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, Валер’яна Підмогильного, В. Домонтовича».Як вам оформлення?