Коли ми говоримо про книжки

Наступна книжка Тейлор Дженкінс Рід матиме назву The Last Days of Vic & Coco («Останні дні Вік і Коко»).Історія про двох жінок, які подорожують дорогами Америки 1970-х, обдурюючи чоловіків під час гри в більярд і виманюючи в них гроші. Влітку 1974 року з причин, які відкриються згодом, вони оселяються в маленькому містечку Каньйонвілл у штаті Аризона. Там Вік закохується, а Коко дедалі більше бреше про свої справжні наміри. І саме це поступово підводить подруг до усвідомлення: їхня гра закінчилася, і жити так далі вже неможливо.Я читатиму і ось чому: «Коли до мене прийшла ідея про більярдних шахрайок, я подумала: “Я мушу написати цю книжку. Незалежно від того, чи вона комусь сподобається”. Почавши працювати над “Останніми днями Вік і Коко”, я зрозуміла, що ця книжка дає мені можливість нарешті написати те, що хотіла писати протягом усієї своєї кар’єри. Я завжди знала, що моя творчість буде неповною, якщо я хоча б раз не розповім історію про це. І це — жіноча дружба. Особливий спосіб, у який жінки люблять одна одну без романтики, і той біль, якого лише дружба здатна завдати людському серцю» Я дуже люблю тему жіночої дружби в романах. У Рід, до речі, читала тільки одну, але нещодавно подумала, що треба щось в аудіо послухати.

У Сан-Франциско у віці 80 років померла іранська письменниця, перекладачка та одна з найважливіших авторок сучасної іранської літератури Шахрнуш Парсіпур.Парсіпур була однією з основоположниць жіночої літератури в Ірані. У своїй феміністичній прозі вона критикувала патріархальну культуру країни, через що чотири рази була ув'язнена.Найвідоміший текст — роман «Жінки без чоловіків» — вона написала у Парижі у 1978 році. Через цензуру він зміг вийти друком в Ірані лише у 1989-му. Роман одразу викликав хвилю критики з боку консервативних медіа, які назвали його «антиісламським». Незабаром після публікації Парсіпур заарештували, а книжку заборонили. З 1994 року письменниця жила у політичній еміграції у США.Назва роману є відсиланням до збірки оповідань Гемінґвея «Чоловіки без жінок».Події розгортаються в Тегерані 1953 року під час державного перевороту. Історія поєднує долі п'яти жінок, які шукають свободи від патріархального насильства й знаходять прихисток у саду.У 2009 році режисерка Ширін Нешат екранізувала «Жінок без чоловіків». Фільм здобув «Срібного лева» за найкращу режисуру на Венеційському кінофестивалі.Книжку двічі перекладали англійською. Перший переклад, виконаний Камраном Талаттофом і Джоселін Шарлет, вийшов у 1998 році. Другий переклад Фарідуна Фарроха вперше опублікували у 2011 році, а перевидали у 2026-му. Саме ця версія увійшла до довгого списку Міжнародної Букерівської премії 2026 року.Ще у березні цього року в інтерв'ю The Guardian письменниця говорила про сучасний Іран: «Жінки Ірану дуже змінилися, так багато з них уже не носять хіджаб. Їм байдуже, що думає Ісламська Республіка. Саме жінки стануть причиною падіння Ісламської Республіки».Також Парсіпур написала мемуари Kissing the Sword: A Prison Memoir («Поцілунок меча: спогади з ув'язнення»), у яких розповіла про роки ув'язнення та боротьбу за свободу слова.Книгу «Чоловіки без жінок» я постійно бачу в різних добірках. Мені дуже хочеться, щоб вона з'явилися українською.

Вчора почала читати «Некровет», а сьогодні запрошую вас на зустріч з авторкою.На запрошення видавництва «Жорж» авторка «Некровету» Йоанна В. Ґайзлер вийде на зв’язок з українськими читачами.🗓 12 липня (субота), 14:30📍 Київ, книгарня «КнигоЛенд», вул. Жилянська, 5/60Модеруватиме зустріч письменник Володимир Аренєв, перекладатиме Марія Шагурі — перекладачка та редакторка видавництва «Жорж», яка працювала над циклом «Некровет». Усі охочі зможуть поставити свої запитання.У нас виходив текст про Йоанну В. Ґайзлер, і він щиро надихає взятися за її книжки. У дитинстві вона мріяла опанувати одразу дві професії — письменниці й ветеринарки. Її бажання справдилося: вона навчалася на письменницю в Лодзькому університеті, а ветеринаркою справді працювала.«Некровет» — це книжка про ветеринарну клініку, де лікують не зовсім звичайних тварин. Текст дуже милий, але водночас моторошний. Не знаю, як їй вдається так поєднувати ці настрої.І ще один факт, який, думаю, вам буде цікавий. Йоанна В. Ґайзлер активно займається мистецтвом, створюючи диджитал-арт під псевдонімом Вініфреда. А у 2025 році вона започаткувала ініціативу Przez ludzi dla ludzi («Людьми для людей»), що виступає проти використання штучного інтелекту в креативних сферах.

«піхотацетакі оптимістиякі щоранку дивуютьсящо знов прокинулись»«Нора забере відчуття голоду, але посилить відчуття холоду. Вона подарує тобі втому, що тепер буде завжди в тобі. І, вдивляючись у тунель, у його темну масу, у його безодню, ти бачитимеш себе, усе своє життя, усіх рідних, дітей, згадуватимеш мрії (які нора, до речі, теж захоче з’їсти), а потім губитимуться слова. Важкість цієї землі нависатиме в тебе над головою. Ти засинатимеш з нею й прокидатимешся.»Людська нора — це заглиблення або бліндаж в окопі на передовій. Це місце, що рятує. Але й місце, яка стає могилою. Укриття і пастка водночас. «Людська нора, голод і Бог на війні» Валерія Пузіка — це страшний текст, але обов'язковий. Я вже прочитала «Мисливці за щастям. Якщо треба буде помирати, я тебе розбуджу», ще в процесі читання «Ким ми були», бо ридаю кожні 5 сторінок. Окремі фрагменти із цієї наступної книжки Валерія я вже теж читала, але цільний текст мені поки важко осягнути — там дуже багато такого, чого ми уникаємо в цивільному житті під час війни. 9 липня передзамовлення. Книжка буде на початку вересня. ➡️ Нора. Валерій Пузік про 40 днів піхотинської сраки, голод, окопозалежність і нестерпну красу посадок https://www.pravda.com.ua/articles/2026/03/02/8023391/

У червні ЛГБТІК+ спільнота та її союзники відзначають Місяць гордості. Прайд-місяць — спадкоємець Стоунволлських протестів, що прокотилися Нью-Йорком у червні 1969 року. Протести були реакцією на поліцейський рейд у гей-бар «Стоунволл-інн». Отож, події «Стоунволлу» увійшли в американську історію як важлива частина руху за громадянські права 1950—1960-х років. І закріпили для всього світу червневий Місяць гордості як час пам’яті, освіти, вшанування і святкування ЛГБТІК+ історії та культури.Тиск із боку противників спільноти подекуди відчувається і у книжковій сфері. В такому контексті українські письменниці створюють свої книжки, що містять квір-персонажів і любовні квір-лінії.DIVOCHE.MEDIA поговорило про квір-репрезентацію у жанровій літературі з п’ятьма письменницями, що мають у своїх текстах квір-персонажів: Павлою Вільною, Дар’єю Чайкою, Оленою Кузьміною, Валерією Савотіною та Іриною Грабовською.Любити вільно і бути собою. Сучасні письменниці — про квір-репрезентацію в українській жанровій літературі

“Czechia: A Country on the Coast”Саме з такою темою Чехія, the Guest of Honor, презентуватиме свій літературний облік на Фракфуртському книжковому ярмарку у жовтні 2026. Можете сміливо запитати “який coast”? У Чехії немає виходу до моря…Немає. Але у п’єсі “Зимова казка” Вільям Шекспір називає Богемію (історичний регіон сучасної Чехії, розташований в центрі Європи) «країною на березі моря». З географічного погляду це, звісно, помилка. Однак, слово Шекспіра для організаторів чеської програми — важливіше. Тому, не буквально, а символічно, надихнувшись Шекрспіром: Чехія постає як невід’ємна частина світового океану літератури — простору, де ідеї, історії та культурні впливи вільно перетинають кордони. Вважаю, що дуже свіжо, небанально і стратегічно.Вивчати досвід інших країн, — недорогий мультиплікатор зусиль. Постійно переконуюся у цьому, працюючи з парламентами.У цьому світі все досить доступно, якщо пошукати. Ось, будь-ласка, у відкритому доступі навіть візуалізація чеського павільйону на Гугл-диску. Простір продовжує заявлену тему: складатиметься з круглих надувних конструкцій різного розміру. Мотиви моря, буїв та маяка мають створити символічний берег, з якого відвідувачі можуть вирушити у подорож чеською літературою та уявою.Розповідала в ефірі про Румунію, яка “їде” в статусі почесної гості у Франкфурт в 2028, і чому нам це цікаво.

Гучний дебютний роман Каро Клер Берк «Вчоріч»(«Yesteryear») вийде українською мовою у видавництві Vivat до кінця року. Роман буквально в усіх рейтингах, права на екранізацію вже продали, а головну роль зіграє Енн Гетевей, яка також стане продюсеркою фільму.Роман розповідає про відому блогерку й «традиційну дружину» Наталі. Її життя бездоганне: чарівний будинок на ранчо сповнений художнього безладу, чоловік — ковбой-красень, а ще подружжя виховує шістьох чудових дітей. Домашній хліб на заквасці щоразу вдається Наталі на славу. Щоправда, за лаштунками ховаються няні, продюсери та професійні промислові печі, але підписникам Наталі не варто знати зайвого.Одного ранку жінка прокидається в дивній і жахливій версії реальності 1855 року. Далі ви розумієте: ні продюсерів, ні електрики.Кажуть, що прототипом героїні стала блогерка Ballerina Farm — Ханна Нілман, яка (не без впливу популярності роману) дала нове інтерв’ю про те, як їй подобається її життя, та прокоментувала чутки, що саме вона надихнула письменницю.«Я достатньо давно присутня в інтернеті, щоб знати: людям подобається розважатися. Я бачила жарти про себе, меми й рілзи, де сама ставала об’єктом насмішок. Це мене не надто здивувало. Думаю, така вже ціна публічності.Довкола постійно точаться розмови на кшталт: „Боже мій, у них така велика родина, вона ж не може все це робити сама“. І всі ці ідеї зрештою склалися в цю художню, розважальну книжку про tradwives. Чесно кажучи, я навіть дивуюся, що вона не з’явилася раніше».Про неї завжди багато говорять, і здається, вона досить продумано підтримує цю увагу. З найгучнішого згадується інтерв’ю 2024 року журналістці The Times Меган Агню, у якому Ханна заявила, що не ототожнює себе з рухом tradwife, а спосіб життя своєї родини описала як «робити те, що хоче Бог». Розмова відбувалася у присутності чоловіка, який часто перебивав дружину, щоб відповісти за неї.Після публікації інтерв’ю у соцмережах почав набирав популярність хештег #BallerinaFarmAbuse. Підписники масово закликали її «покинути чоловіка-аб’юзера», альтернативна думка «ви просто заздрите» теж була гучною. За тиждень Ханна опублікувала відео в Instagram і TikTok, де вони з чоловіком по черзі тримають немовля на руках, цілуються та йдуть між коровами на фермі. Все стихло. Загалом зрозуміло, чому у США книга так зайшла — тема буквально лежала на поверхні. Блогерок на кшталт Ballerina Farm там багато.Так звана «вуманосфера» — жіноча альтернатива консервативним інфлюенсерам, яких об’єднує опозиція до фемінізму — зіграла свою роль і у виборах Трампа.Дуже популярна, наприклад, Нара Сміт, яку добре знають і в нас. Є ще видання Evie, проєкти велнес-інфлюенсерки Алекс Кларк, YouTube-шоу конспірологині Кендес Овенс, блог консервативної християнки Еллі Бет Стаки — і це далеко не весь перелік.Тож мені дуже цікаво, як цей роман знайдуть і прочитають у нас.

Побачила, що це переклад з англійської. Здивувалася, але потім знайшла, що авторка сама працювала над перекладом (чи то вже новою книгою): Коли я почала перекладати роман, то навіть не думала, що мій переклад буде опублікований. Мені просто потрібна була читабельна чернетка, щоб показати її літературному агенту й дати йому або їй зрозуміти, про що ця книжка. Згодом мені довелося переробити текст і суттєво його покращити, тому що британський видавець захотів саме мій авторський переклад. Це був складний процес, але водночас надзвичайно повчальний.Коли перекладаєш власний твір, починаєш дивитися на нього з певної дистанції. Раптом ти мислиш як перекладач і бачиш кожну, навіть найменшу слабкість книжки. Для мене це виявилося дуже корисним, адже згодом я змогла відредагувати нове боснійське й сербське видання та значно його покращити.Також я дуже швидко зрозуміла, що не можу просто перекласти слова Сари іншою мовою. Мені потрібно було віднайти її англійською. Уже дванадцять років англійська є її мовою, і, безперечно, в цьому мовному середовищі вона вже не зовсім та сама людина. Саме тому мене не надто хвилювала буквальність чи стовідсоткова точність. Набагато важливішими були її голос, ритм і стиль.Мені довелося прийняти той факт, що це ніколи не буде та сама книжка. І щойно я це прийняла, змогла перекладати вільніше. І краще. Лінк

Декілька днів тому ми колективно згадували, коли стартував проєкт, що згодом став DIVOCHE.MEDIA. Виявилося, що це сталося 3 червня, 13 років тому.У журналістиці я, якщо рахувати від першої роботи, уже близько 20 років.Дуже стрьомна математика, якщо чесно. З точки зору розвитку людства це шлях від диктофона з крихітною пам’яттю та спеціального навушника для запису телефонних розмов до всіх можливостей ШІ.Рефлексувати про професію, сродну працю, важливість зробленого й запланованого я можу довго (і досить нудно), але рідко при людях.Від особистої потреби в серйозному ставленні до себе з боку інших до спокійної точки серйозного ставлення до себе від себе – довгий шлях. Коли вже не треба нічого доводити іншим, залишається щоразу щось доводити собі.Наприклад, що робота, яку я обрала так давно, досі драйвить і навіть радує.І я щиро захоплююся колегами, яких теж драйвить. Які створюють, пишуть, знімають, тримаються, відбивають потоки негативу й критики (бо здебільшого всі навколо знають, як правильно робити медіа), дискутують, діляться й підтримують одне одного.Проте весь мій шлях у професії ми говоримо про одне й те саме — про брак грошей у сфері. Студентки розповідають, що ще в університеті їх готують до цього безгрошів’я, а це не дуже надихає обирати журналістику.Не те щоб усе погано. Але й не те щоб дуже добре. У цьому є певна стабільність.Втім зараз у кожної й кожного є можливість підтримати незалежні медіа підпискою або донатом. Так, це дійсно має значення. Я, звісно, порадила б обрати DIVOCHE.MEDIA. Проте радує, що у вас є можливість обирати з багатьох крутих медіа. https://divoche.media/support/Фото 2017 року, здається.

Глянула кілька рецензій, і це просто моя зупиночка.Я люблю феміністичні горори, а якщо там ще й чорний гумор, то давайте вже читати.Дія роману відбувається в Англії XIX століття, але Вініфред не є типовою ввічливою і цнотливою вікторіанською героїнею. І не є бунтівною феміністкою, яка рішуче прокладає власний шлях.Вона — жінка, яка прагне помсти. Не лише за кривди, заподіяні їй особисто, а й за ціле суспільство гнобителів і людей, які цю систему підтримують.Вініфред приїжджає до Енсор-Хауса, родинного маєтку «на вересовій пустці», щоб доглядати за дітьми Паундів: похмурою підліткою Друзіллою, яка мріє вийти заміж за когось багатшого, та пихатим Ендрю, який зневажає Вініфред.Щовечора її запрошують до вечері з їхніми батьками: батьком, який одразу демонструє хтиве право на нову гувернантку, і матір’ю, яка обурюється на нього за це.З моменту прибуття Вініфред стає очевидним, що вона залишила після себе слід руйнувань — і в будинках, де працювала, і там, де виросла. Вона приховує причини своїх попередніх звільнень та долі колишніх підопічних, і, схоже, її наміри в Енсор-Хаусі нічим не відрізняються.Вже на перших сторінках вона оголошує: «Рання осінь, починають опускатися холоди, і через три місяці всі в цьому будинку помруть».До різдвяного ранку Вініфред готова влаштувати свій стильний хаос серед родини та друзів, які зібралися на святкування. А в цій жахливій кульмінаційній сцені майстерно розкидані підказки про те, чому вона взагалі прибула до маєтку Паундів і вирішила продемонструвати свої таланти саме так. Треба брати.