Хренові книжки

Кілька коротких відгуків про фільми, які дивився останнім часом. Без претензій, просто по-людськи.1. «Клуб убивств по четвергах»Класичний детектив у стилі Агати Крісті, тільки замість однієї міс Марпл — одразу чотири 🙂Мило, затишно, трохи весело. Чудовий каст, приємна картинка, дуже притягнуте за вуха вбивство — але, чесно, це частина жанру.Ідеальний варіант для зимового вечора з чаєм і ковдрою.2. «Ножі наголо 3: Прокинься, покійний»Гарна картинка — навіть дуже. Фантастичний каст, атмосфера на рівні, серію загалом я люблю.Але з трьох фільмів цей — найслабший, але точно найгарніший. Уже надто все театрально й навмисно. Хоча підозрюю, що саме так і задумано.Все одно: затишний вечір гарантовано, просто без “вау”.3. «Рок на Сході»Є окремий жанр — фільми з Біллом Мюрреєм. І це саме він.Не зовсім мюзикл, не зовсім драма, не зовсім комедія. Дуже повільно.Білл Мюррей, Брюс Вілліс, Кейт Гадсон — і вони витягують це кіно на собі.Сценаристу, чесно, хотілося б щось відірвати. Але… я додивився. І не хотів вимикати.Якщо вам замало просто атмосфери і любові до акторів — не раджу. Якщо достатньо — можна ризикнути.Щось із цього бачили, цікаво, як вам?#відгук #кіносеріал

Мартін Макіннес — «Вознесіння»Це цікава книжка. І одразу уточню — не з тих, що з першої сторінки захоплюють увагу. Швидше навпаки. Це приклад метафоричної наукової фантастики, яка повільно розкривається на фоні дуже особистої, тихої драми.Перше, що хочеться зафіксувати: це високохудожній текст. Часто наукова фантастика грішить сухістю, ідеями без мови, концептами без людей. Тут цього точно немає. Персонажі складні, об’ємні, з живими внутрішніми конфліктами і неочевидними взаємодіями. За ними цікаво спостерігати — навіть тоді, коли вони просто мовчать або думають.Наукова складова — на дуже пристойному рівні. Відчувається, що автор добре орієнтується в океанології, біології, астрономії, ракетобудуванні. Усе це сплетено органічно, без показового «дивіться, який я розумний». Час від часу я ловив себе на тому, що йду гуглити — не тому, що нічого не зрозуміло, а тому що цікаво розібратись глибше. Для мене це завжди плюс.Сюжет є, і за ним цікаво слідкувати. Але — і тут важливе «але» — це дуже повільна оповідка. Іноді настільки повільна, що здається, ніби динаміка зникла зовсім. Ти застрягаєш у внутрішніх переживаннях персонажів, не завжди розумієш, навіщо саме зараз цей фрагмент, ця думка, ця сцена. А потім — бах — важлива подія пролітає майже на повному ходу. Це трохи вибиває з ритму.Тому «Вознесіння» — точно не ідеальна книжка. Вона нерівна, місцями медитативна до ступеня випробування терпіння. Але водночас — розумна, красива і чесна у своїй повільності.Кілька слів про автора. Мартін Макіннес — сучасний британський письменник, якого часто відносять до «літературної» наукової фантастики. Його більше цікавлять не вибухи і спецефекти, а люди, їхній біль, пам’ять, втрата і спроби знайти сенс у дуже великому і дуже холодному Всесвіті.Тому якщо вас не лякає повільний, майже медитативний темп, якщо хочеться не просто наукової фантастики, а якісного, метафоричного і добре написаного тексту — це точно воно. Якщо ж шукаєте динаміку і хоч крихту екшену — краще пройти повз.#відгук #фантастика

Джим Меттіс — «Позивний Хаос. Уроки лідерства від ексголови Пентагону»Це той випадок, коли мемуари — не про «як я круто жив», а про як я намагався думати і керувати. Хоча, будемо чесні, автор, звісно, показує себе переважно з кращого боку. Але — і це важливо — без рефлексії тут не обійшлося.Кілька слів про автора, щоб був контекст.Джим Меттіс — генерал морської піхоти США, ветеран кількох воєн, екскомандувач CENTCOM, а згодом міністр оборони США за Трампа. Людина з репутацією жорсткого, принципового військового, який читає Марка Аврелія, цитує Фукідіда і вважає, що війна — це завжди наслідок політичних помилок, а не їх альтернатива.І от книжка саме про це.Про що вона насправдіЦе не біографія у класичному сенсі. Меттіс майже не смакує особисті деталі. Його цікавить лідерство — але не абстрактне, а дуже прикладне.Він говорить про нього одразу на трьох рівнях: 1. Низовий рівень — молодий офіцер, робота з людьми «на землі», довіра, дисципліна, відповідальність. 2. Середній рівень — командування великими підрозділами, де рішення мають наслідки для тисяч. 3. Вищий рівень — стратегічне мислення, держава, політика, міжнародні альянси, ціна помилок.І це дуже різні задачі, різні інструменти і різний масштаб мислення. Саме тут книжка сильна — видно, як змінюється оптика керівника разом із посадою.Окремий плюс — політичний контекст. Через досвід Меттіса добре проглядається зовнішня політика США часів Буша-молодшого та Обами: і сильні рішення, і системні помилки. Багато з них, до речі, ми з вами сьогодні відчуваємо дуже буквально.Що не такБез мінусів не обійшлося.– Книжку важко читати, якщо ви не готові продиратися крізь пафос і певну імперську зверхність. Вона тут є.– Автор часто оминає важливі моменти, натомість зосереджується на другорядних деталях. Можливо, якби він розписував усе чесно і глибоко — це був би вже не один том, а зовсім інший формат.Меттіс дуже багато уваги приділяє читанню як інструменту розвитку керівника. Для нього це не хобі і не інтелектуальна поза, а практичний інструмент мислення. Він постійно повертається до ідеї, що лідер, який не читає, приречений знову і знову проживати чужі помилки — але вже на своїх людях. Античні автори, військова історія, політична філософія — усе це в нього не для цитат у Twitter, а для ухвалення рішень.До речі, на цьому тлі я згадав іншу книжку про етичне лідерство — від ексголови ФБР. І от там суб’єктивності було значно більше: багато особистих образ, внутрішніх конфліктів, позицій «я так відчував». У Меттіса ж усе холодніше, структурніше і системніше. Менше емоцій — більше інституційного мислення.І ще один нюанс, який не можу не згадати з усмішкою.Автор ну дуже етичний до колег. Всі навколо — професіонали, стратеги, відповідальні люди. Жодних істерик, жодних ідіотів, майже без помилок. У якийсь момент стає навіть трохи душно 🙂 Розумієш, що це або військова культура, або дуже делікатно відредаговані спогади. Або і те, і інше.⸻В підсумкуЦе сильна, розумна книжка про лідерство без романтизації, але з великим запасом досвіду. З пафосом — так. Іноді з зайвою стерильністю — теж так. Але з дуже чітким розумінням, що керівництво — це не про его, а про відповідальність, систему і довгу дистанцію.Я точно радий, що її прочитав.І так — це той випадок, коли «більше сподобалось, ніж ні».#відгук #нонфік

Дженніфер Л. Арментраут — «Із крові й попілу»Якось одна з учасниць каналу запитала мене:— А чого в тебе тут немає ромфентезі?І я, чесно кажучи, завис. Бо колись фентезі я читав багато. Дуже багато. Тому вирішив: окей, спробуємо. Тим паче, книжковий клуб обрав саме «Із крові й попілу».І тепер я точно розумію, чому ці книжки так заходять.Вони легко написані. Яскраві. Трошки глянцеві. З виразними персонажами й зрозумілими емоціями. Це ідеальний ескапізм: занурився — і живеш у світі, де все масштабне, пристрасне й трохи небезпечне, але без реальних наслідків. Такий собі серіал, тільки в голові. І надовго.Але — це не моє.Мені було нудно. Не тому, що погано написано — ні. А тому, що я це вже бачив, читав і проживав. Постійне відчуття серіалу, який тягнеться сезон за сезоном, і мені щиро шкода свого часу. Я весь час ловив себе на думці: «я знаю, що буде далі — просто не знаю, в якому саме томі».Тому скажу чесно й без снобізму:зі всією повагою до жанру і до людей, яким це подобається — на цьому каналі це, швидше за все, не повториться 🙂Але якщо вам заходить ромфентезі — ви нічого не робите “не так”. Просто ми читаємо для різного. І це нормально.А вам як? Заходять такі книжки?#фантастика #відгук

Ніл Шустерман — «Подзвін»(фінал трилогії «Вигин коси»)Епіграф (в стилі трилогії):Люди творять зло не тому, що вони злі, а тому що переконані, що роблять добро.Вся серія Шустермана — про це.⸻Є той знаменитий інтернет-мем про коня: початок намальований ідеально, а чим ближче до хвоста — тим простіше, недбаліше й сумніше. Так от… «Вигин коси» недалеко від нього відійшов.Перша частина — сильна.Друга — хороша.Третя — вже відчутно слабша.❗ Що пішло не так• Сюжетних ляпів стало значно більше. Деякі моменти прямо змушують запитувати: «Серйозно? Оце рішення прийняла всемогутня Штучна Свідомість?»• Перша половина просідає. Довга розкачка, мало драйву.• Персонажі діють дивно, інколи навіть суперечать власній психології.• Роялі в кущах — просто пачками.• Частина сюжетних арок обривається, частина — розчиняється, частина — з’являється ненадовго, щоб нічого не змінити.І є базова проблема: розширити та розписати усе логічно — означало би робити четвертий том. А це вже було б занадто. І, здається, автор просто намагався втиснути надто багато у фінальну книжку, не даючи деяким лініям достатнього повітря.✔️ Але є й хороше• Є кілька справді сильних поворотів, які нагадують, за що ми полюбили перші дві книги.• Багато питань нарешті отримують відповіді.• Деякі фінальні арки — емоційно точні та вдалі.• І загалом — це все одно непоганий роман, просто не на рівні своїх попередників.📚 Вердикт«Подзвін» — чесний, але нерівний фінал.Не ідеальний, місцями змазаний, але не провальний.Якби не намагання утиснути все в один том — фінал міг би бути значно сильніший.6 із 10.І так — я все одно радий, що прочитав всю трилогію. Бо навіть з огріхами вона залишається цікавим філософським експериментом про природу добра, влади і самовпевнених месій у будь-якій системі.#відгук#фантастика

Є фільми, про які хочеться говорити одразу після сеансу. Не тому, що вони ідеальні — а тому, що вони живі.«Ти — космос» Павла Острікова — саме з таких.А тепер — сам фільм.Це історія про самотність.Про людину, яка раптом дозволяє собі відчувати, відкриватись, реагувати — в умовах, коли це робити взагалі-то складніше, ніж дихати в скафандрі.Так, спецефекти подекуди не голлівудські.Так, інколи видно, що бюджет був не космічний, а дуже земний.Але це нічого не псує. Навпаки — додає фільму чесності.Головне тут — не картинка, а люди.Чесна, щира, майже оголена гра.Діалоги, які не відполіровані до штучності, а звучать так, ніби ти підслухав розмову справжніх людей.Гумор — іноді м’який, іноді абсурдний, іноді сумний.Емоції — від тихої усмішки до тихого болю в грудях.І, чесно, та українська музика на тлі космосу — це просто відкриття.Я давно не ловив такого поєднання: коли космічний простір виглядає величним, а водночас до болю нашим, українським.Фільм тримає.Не відпускає.І після титрів ще довго сидиш і думаєш: «Наше кіно може отак? Серйозно?».⸻Висновок дуже простийЙдіть і дивіться.Це не просто хороший фільм — це потрібний фільм.Добре зроблений, щирий, теплий.Такий, якого нам давно бракувало.Я купив квитки з трудом —і вперше за довгий час був цьому тільки радий. І це ще раз доводить, на хороше кіно, і люди йдуть.