Хренові книжки

Т-щастя, Артем Чапай.В книжковому блогінгу все ж є свої плюси 🙂 Книжку мені скинули з пропозицією лишити відгук. І що важливо — без жодних зобов’язань, що він має бути позитивний. І це правильний підхід.Тепер про саму книжку.Перше, що хочу сказати — це не роман. Як на мене, це все ж велика новела. Хороша, цілісна, але новела. І це не мінус. Мінус те, що вона не вилика, і хотілось більше🙃По друге — дуже відчувається рука автора. Стиль. Впевненість. Книжка читається на одному диханні. Але не через сюжет. Тут немає такого «ще один розділ і спати». Воно працює на іншому рівні. Через занурення. Через атмосферу. Через дуже дивне відчуття реалістичності цього світу.І це цікаво, бо світ тут ніби фантастичний. Але водночас дуже впізнаваний.Чапай створює два світи — умовно реальний і віртуальний. І обидва справжні. Один дуже тілесний. Брудний, фізичний, з болем, страхом і втомою, тілом і мʼязами. Другий — емоційний, м’якіший, майже спокусливий. І книжка постійно грається питанням: який із них справжній? І який із них людина вибере, якщо реальність стає нестерпною.Тут багато тем. Межа між реальністю і втечею від неї. Пам’ять. Втрата. Війна. Самотність. Не гарантованість нашої Перемоги. І що важливо — це все не виглядає вигаданим. Реальний військовий досвід автора дуже відчувається. Через дрібні реакції, переживання, тілесність страху і виснаження.Місцями це взагалі нагадує рефлексивний щоденник. Але хороший. Такий, який хочеться дочитати.Чи це шедевр? Напевно ні.Але чи книжка потрапляє в серденько? Думаю, так.І що ще цікаво — зараз вона мені лягла значно більше, ніж умовний класичний кіберпанк Гібсона, що я нещодавно дочитав Бо світ, який тут змальований, занадто близький. І через це значно страшніший.Ну і наостанок. Не народжені для війни Чапая минулого року була в моїх топах. І книжки при цьому дуже різні. Тому я точно ще щось автора читатиму.

Формула: як шахраї, генії та фанати швидкості перетворили Ф-1 на глобальний феномен, Джошуа Робінсон і Джонатан Клегг.Не можу сказати, що я фанат автоперегонів. Я взагалі жодного матчу Формули-1 повністю не дивився. Всі мої знання про цей спорт складались десь між старими комп’ютерними іграми, фігурками Ferrari в дитинстві, Шумахером, фільмом «гонки» із Крісом Хемсфортом і оцією новою стрічкою з Бредом Піттом.І тут я раптом зрозумів цікаву штуку. Я знаю про Формулу-1 значно більше, ніж думав. Можна не знати чемпіона світу з веслування. Можна не знати жодної волейбольної команди. Але хто такий Шумахер — знають майже всі. Що таке Ferrari чи Red Bull — теж. Навіть якщо ти ніколи не дивився гонки, ти все одно десь чув про трасу в Монако, аварії, швидкість, культ команд і пілотів.Тобто Формула давно вийшла за межі спорту. Вона вже частина глобальної культури.І власне через це книжка виявилась значно цікавішою, ніж я очікував.Я взагалі не планував її читати. Але мені її порадили саме як книжку про управління, стратегії і лідерство. І от тут було попадання.Бо історія Формули-1 — це по факту історія грошей, політики, домовленостей, ризику, інновацій і людей, які готові ламати правила заради перемоги. І в книжці це дуже добре показано.Причому це не просто «історія спорту». Це набір кейсів. Про те, як будуються системи. Як команди виграють. Як програють. Як технології змінюють правила гри. Як лідери продавлюють рішення. І як спорт перетворюється на величезний бізнес.І що важливо — написано це дуже доступно. Навіть якщо ви взагалі не фанат Формули. Автори добре пояснюють контекст і не душать технічними деталями.Тут реально кілька шарів:— історія самої Формули-1 — історичний контекст епох — стратегія і менеджмент — інновації — політичні війни і домовленості І це все працює разом, адекватно поєднано, і виглядає органічно. З мінусів — десь ближче до кінця книжка трохи просідає. Наче автори вже втратили частину драйву. Але критично це не псує враження.В підсумку — дуже хороший нонфік. Багатошаровий, легкий для читання і при цьому розумний. І хороший приклад книжки, яка формально «не про твою тему», але в результаті дає значно більше, ніж очікував.Дуже раджу.

А поки на дворі нудить тривога, напишу допис, і будьте в безпеці. Друге місце в опитуванні зайняв Макбет. Театр Франка. Постановка Іван Уривськийа.І я нікого не здивую, якщо скажу, що Уривський зараз став подією сам по собі. Кожна його вистава — вже культурна подія. І я вкотре не втомлюсь радіти, що постановки такого рівня доїжджають до Житомира.І одразу важливо. Це дуже не класичний Шекспір. Дуже)Вистава сильно скорочена. Місцями майже кліпова. І як на мене, сюжет тут взагалі вторинний. На перший план виходять емоція, звук, музика, світло, рух і фізичне відчуття тривоги і роздратування. Це театр, який працює не стільки через текст, скільки через стан, почуття і внутрішній світ. Іноді слова навіть не дуже добре чути. Але в якийсь момент розумієш, що це не проблема, а частина задуму. Бо сенси тут передаються образами. І вони б’ють сильніше фраз.Декорації взагалі окремий персонаж. А ці крани освітлення, які стали відьмами… це було дуже сильно. Вони дивились, стежили, підсвічували, нависали над героями. І працювали майже на рівні головних акторів. Чув версію, що це взагалі стара розробка студії Довженка ще 70-х років, яка потім перекочувала в Голлівуд. Не знаю наскільки це правда, але звучить красиво.І от що мене реально вразило — нерв вистави. Я, чесно, не пам’ятаю, щоб у театрі так фізично відчував саморуйнування людини владою. Як влада буквально роз’їдає психіку. Там місцями повітря важке і тягуче і блимаюче. А фінальний монолог леді Макбет — це взагалі якийсь оголений нерв.Це вже третя вистава Уривського, яку я бачу після Безталанна і Конотопська відьма. І скажу чесно — це найменш глядацька його робота. В тому сенсі, що Вона не намагається тобі сподобатись. Не заграє з залом. Вона просто бере і кидає в тебе емоцію. Місцями важку, неприємну і навіть виснажливу. І за цим спостерігати не завжди приємно. Іноді навіть хочеться припинити це. І при цьому — я був під величезним враженням.Це шедевр? Для мене — майже так.Але важлива штука. Це не «приємний вечір в театрі». Це досвід якій потребує на час для рефлексії І місцями болючий. Питання, чи ви до цього готові. Але ніхто і не казав, що мистецтво має всім подобатись і лише розважати

Ну що ж, згідно опитування переміг відгук на виставу, тому про неї і пишу.1984, Київський академічний драматичний театр на Подолі.І для мене тут важлива ще одна штука. Я дуже тішуся, що останні роки в Житомир почали привозити такі постановки, а не лише дешеві водевілі, як це часто було ще років сім тому. І це, чесно, дуже круто. Бо театральне життя міста реально змінилось. І як я розумію, це національний тренд. Тепер про саму виставу.Важливо розуміти — це не прямий переказ 1984 Джордж Орвелла. Театр ставив п’єсу Майкл Джин Саллівана, амераканський драматург, і автори адаптації багато чого змінювали під український контекст. І, як на мене, це правильне рішення. Бо після 2022 року Орвелл у нас вже читається не як художня антиутопія, а як репортаж про сусіда через кордон.Сама вистава йде ще з 2019 року, але зараз вона звучить навіть сильніше. Початок війни зробив її контекст ще більш актуальним. І от тут цікаве відчуття. Якщо не знати роман хоча б загально — думаю, розібратись у всьому буде складно. Початок доволі хаотичний, місцями навіть спеціально дезорієнтуючий. Але потім конструкція починає складатись. І ближче до фіналу все стає на свої місця. Все складається. Що дуже сподобалось — візуальна мова. Тут багато сильних сценічних рішень. Тортури буквально відчуваєш шкірою. Приниження фізично неприємне навіть для глядача. І це хороший театр, коли ти не просто «дивишся», а реагуєш тілом. Деякі художні ідеї прям дуже влучні. Наприклад, як наглядачі перевтілюються в персонажів щоденника. Або як влада тут має людське обличчя. У Орвелла система часто виглядає як холодна машина. Тут же — це конкретні люди. Пихаті, огидні, самозакохані. І через це все стає ще ближчим до нашої реальності.Акторський роботи дуже хороші. Без відчуття халтури чи «відпрацювали сцену і пішли». Видно, що вистава прожита. Читав, що часто після вистав, в них лишаються синці, настільки чітко відпрацьовуються сцени. І ще одна думка. «1984» часто ставлять дуже прямо. З криком «дивіться, це про диктатуру». Тут цього менше. І через це працює краще. Вистава не повчає, а створює відчуття тривоги, безсилля і поступового розчинення людини в системі. Проте в самій вистав мені дещо не вистачило шарів глибини і палітри тем, наприклад про Новояз говорять, але в самих текстах я його не почув, але може то вже я вимахюсь:))В підсумку — мені сподобалось. Це вистава на міцну четвірку. Досі актуальна. І досі страшна. Якщо буде можливість обов’язково сходіть. Складіть власне враження.Хто дивився? Як враження?

А поки Житомир раптово перетворився на театральну столицю країни — завтра «Макбет», в понеділок «1984», — мій канал тимчасово стає навколокнижковим і навколокультурним.Мало мені в житті драми 😅, то я вирішив ще й подивитись Hamnet. Екранізацію роману Hamnet Меґґі О'Фаррелл.І от що хочу сказати.Іноді дивишся фільм і не дуже розумієш, за що там Оскари, фестивалі і вся ця велика любов критиків. Так от…. Тут не той випадок.Це дуже сильне кіно.Причому не за рахунок «події». Воно працює атмосферою, емоціями, акторами, якимись дуже точними речами між людьми, тою магією між персонажами, про яку багато говорять, але яку мало хто бачив.  Тут переплетіння втрати, сили природи і алюзії , сімейної драми, «Гамлета», болю і любові, прощання і прийняття. Твори Шекспіра, вплетені в біографію його сіміі, вплетені в історію фільму. І все це дуже красиво зібрано.Картинка — шикарна. Прямо дуже. Але не в стилі «дивіться як ми вміємо красиво знімати». Вона тут працює на історію. Довгі, безмежно глибокі кадри, тиша, обличчя, світло. Місцями прямо зависаєш.І актори… ні, не так. АКТОРСЬКІ РОБОТИ.Джессі Баклі просто неймовірна. Реально заслужила всі нагороди за цей фільм. Пол Мескал дуже хороший. Але мене ще страшенно вразили діти. А це рідкість. В кожному кадрі працює кожен актор, тут немає статистів, всі вкладаються в дію, або емоцію  І що важливо — фільм не сюсюкається з глядачем. Він емоційно важкий. Але це і не те фестивальне кіно, яке дивишся через силу і думаєш «ну мабуть я недостатньо розумний». Тут є баланс.В підсумку — це дуже сильна драма. Не мелодрама, які я ненавиджу. А саме драма.Тому якщо хочеться просто щось легке на вечір — не раджу. А якщо хочеться великого і справжнього кіно, після якого ще якийсь час сидиш мовчки — то це воно.І так. Дивився на Мегого. Все легально 🙂

Нейромант, Вільям Ґібсон.Дивні в мене враження від цієї книжки. І кожного разу, коли мені не заходить якась велика класика, виникає легке відчуття незручності. Може я щось не зрозумів. Може не дочитав до якогось правильного стану. Да і хто я такий, щоб таке критикувати?🫣Але ок, давайте по порядку.Це книга, з якої фактично почався кіберпанк. Причому не просто як жанр, а як ціла естетика і набір правил. Нуарне майбутнє. Світ, де корпорації сильніші за держави. Реальність давно перемішалась із віртуальністю. Люди модифікують себе, щоб залишатись потрібними ринку праці, да і самим собі. І все це дуже холодне, брудне і не надто людяне. Навіть… надто не людяне. Мораль і принципи, важать менше ніж книжки в яких про це писалось….Тут купа етичних питань. Де закінчується людина? Що таке свідомість? Де межа між реальним і цифровим? І що буде, якщо корпорації остаточно переможуть все інше? І чи голові ми будувати таки світ без правил. І от цього всього тут реально багато.Читаючи, ти постійно ловиш себе на думці, що десь це вже бачив. І це, мабуть, головний комплімент Ґібсону. Бо це він створив канон. «Той, що біжить по лезу», Матриця, Джонні Мнемонік, Cyberpunk 2077 — все це росте звідси.І ще важлива штука — типовий герой кіберпанку. Це не обраний і не герой у класичному сенсі. Це зазвичай виснажений, цинічний, напівзламаний маргінал. Хакер, контрабандист, дрібний злочинець або просто людина, яка намагається вижити між системами сильнішими за неї. І Кейс у «Нейроманті» саме такий.Але.Саме читання мене не захопило. Події летять вперед з шаленою швидкістю. Все якесь рване, і рухається скачками. Встигаєш ти чи ні — твоя проблема. Світ складний, термінів багато, пояснювати тобі нічого особливо не збираються. Персонажі, як на мене, досить пласкі. Спостерігати за їх розвитком мені було не дуже цікаво. Все дуже рване, холодне і якесь… не до читача.І тут парадокс. Як дослідження жанру — це страшенно цікаво. Ти буквально бачиш момент народження величезного культурного пласту. Але як просто читання, як історія, яка мала б затягнути емоційно — в мене не склалось.Проте, все одно я радий, що прочитав. Бо тепер значно краще розумію, звідки виросла половина сучасної фантастики.А ви як читали? Чи читали щось подібне? Чи любите такий жанр?

Сходив на «Я бачу, вас цікавить пітьма». Вистава. Добре, що вони нарешті доїхали до Житомира. Чув про неї багато. Думаю, багато хто вже був. Для тих, хто ні — це за «Я бачу, вас цікавить пітьма» Іларіона Павлюка. Книжка свого часу дуже гучна і популярна. Здається, одна з найбільш продаваних у нас за останні роки.І от тут важливий момент. З книжкою в мене не склалось. Я почав її читати буквально за кілька днів до повномасштабного вторгнення. І після цього — все. Бар’єр. Не можу повернутись. Хоча навколо майже всі дочитали і були в захваті.Тому на виставу йшов без чітких очікувань. Швидше з цікавості.І от коротко.Вистава — дуже крута.Я не буду переказувати сюжет. Там це і не потрібно. Воно працює іншим.Ритм тримає. Діалоги живі. Баланс гумору і драми — дуже точний, без перегинів. Музика і світло не «для краси», а реально підсилюють. Культурні відсилки і метафори.  Шикарна акторська гра, така, на повну катушку.  І головне — є відчуття цілісності. Ти не випадаєш. І в кінці є те, заради чого все це робиться — емоційний удар. Катарсис. В підсумку скажу — дуже добре. Прямо дуже. Молодці. І так, раджу. Прям дуже. Український театр виходить прям на нові горизонти…. Це вражає і дуже тішить.Хто бачив? Бачив і читав? Як враження? Як порівняння?

Сьогодні зайшов у книжковий. І зловив себе в певному стані: пульс трохи підвищився, настрій піднявся, з’явилось якесь легке збудження. Наче нічого особливого — просто полиці з книжками. Але організм реагує… тішиться🤓І от я думаю. Це ж дуже схоже на залежність. Знаю, думка не супер нова. Але саме в цьому стані відчув себе вперше. Судіть самі.Є тригер — заходиш у книжковий.Є дофамін — нова обкладинка, нове видання, «о, цю давно хотів».Є ритуал — взяти, понюхати, погортати, провести рукою по обгорткам. Є накопичення — купуєш більше, ніж фізично встигаєш прочитати.Є виправдання — «це інвестиція», «це для роботи», «це на потім».Є навіть легке відчуття провини. Але дуже коротке😅Є статисфакція і постійне бажання вернутись. І відчуття, в тому стані добре, так що…І головне, якщо чесно, нуль бажання це лікувати🤷‍♂️Тому давайте чесно. Любов до книжок — це просто соціально прийнятна форма залежності. З бонусом у вигляді розумнішого вигляду…. І купою задоволення!Ну що ж. Вітаю вас у не дуже анонімному клубі книголюбів. Людей, які не збираються відмовлятись від своєї залежності.А як вам? Залежні ви мої😂

А поки я був у кінгівському ескапізмі, трохи гортав малу українську прозу.Дійшли руки до «Зачарованої Десни»Олександр Довженкоа. І тут ще особисте — я багато років жив на вулиці його імені. Навіть кажуть, що на місці панельки, де я жив, колись стояла хата, де він якийсь час мешкав.Не пам’ятаю, чи читав це в школі. Але після купи рекомендацій таки взявся.І от що скажу.Це дуже соковито. Прямо красиво. Така невелика історія про дитинство в селі біля ріки. Але по факту — значно більше.Текст як ковдра. Зшита з любові, зачарування, краси, болю, гумору і якоїсь дуже тихої туги. Ти в це просто загортаєшся.Там немає прямого сюжету. Це скоріше набір сцен. Портретів. Спогадів. Пейзажів. Але вони так зшиті, що створють те єдине ціле — дитячі, навіть меланхолійні спогадиКраєвиди — живі. Люди — яскраві. Складні, іноді дивні, але дуже справжні. Дід Бог, прабабка з її прокльонами, Батько, імені якого автор в дитинстві не знав— це взагалі окрема радість. Такі персонажі не вигадуються, вони або є, або їх нема.З того, за що цей текст часто хвалять — мову і атмосферу. І це правда. Довженко пише так, що ти не просто читаєш, а ніби дивишся кіно. І не дарма — він режисер зі світовим імʼям .І ще одна штука. Це дуже теплий текст. Навіть коли там є біль. Він не тисне. Він тримає. І навіть фінальний пасаж в бік радянської влади, не дратує. Да і зрозуміло, чому він там зʼявився. В підсумку — потужна річ. Радію, що нарешті прочитав.

Бувають такі книжки, після яких ти ніби вивалюєшся зі сну. Не одразу розумієш, де ти і що ти. І це не метафора. Це реально відчуття втрати. Бо ти так довго був з цими людьми, так довго жив їхнім життям, що коли все закінчується — це як обірваний контакт. І тут сумно стає. 11/22/63, Стівен Кінг.Це велика, монументальна історія. І як це часто буває у Кінга, вся ця альтернативна історія — лише фон. Декорація. Головне — люди. А яка ту романтична лінія…. Мммм. Просто фантастика. Я не фанат таких тем, але тут дуже органічно і живо. І от з цим тут все дуже добре. Навіть більше ніж добре. Тут багато персонажів, багато ліній, але вони не розсипаються. Вони живуть. Взаємодіють. Конфліктують. Змінюються. І ти просто дивишся, як вони рухаються через сюжет — і це захоплює.Кінг тут не просто «відтворює епоху». Він збирає світ. З дрібних деталей, з розмов, з випадкових сцен. І цей світ починає живий і реалістичний. В якийсь момент ти вже не читаєш — ти там.І це той самий Кінг. Про глибинну Америку. Про дивних людей. Про маленькі міста, де багато тісноти, пліток і якоїсь внутрішньої задухи. І саме це він вміє краще за інших.З того, за що цю книжку часто хвалять — атмосфера і персонажі. І я тут повністю погоджуюсь. Це її головна сила.З недоліків — вона велика. І темп не всюди рівний. Є шматки, які можна було б стиснути. Але чесно — це не дуже заважає. Бо ти вже всередині історії.Я отримав рівно те, що очікував.Хоча ні… Більше.Для мене це точно один із топів Кінга. І дуже заслужено.