Хренові книжки

Сью Берк — «Семіозис»Послухав на Абук. Озвучка чудова — дякую команді, слухати було справді приємно.Фабула доволі проста і знайома для наукової фантастики. Земля стає дедалі менш придатною для життя, і група ентузіастів вирушає на іншу планету. Саме ентузіастів — це важливо. Вони не колонізатори й не військові, а люди, які намагаються побудувати нове суспільство в новому місці. І дуже швидко з’ясовується, що вижити там можна тільки через співпрацю з іншими біологічними видами.Оце, як на мене, найсильніша частина книжки. Тут дуже цікаво показано, як працюють коаліції, домовленості, взаємна вигода. Читаєш — і впізнаєш чисту теорію ігор: виживає той, хто вміє зрозуміти інтереси іншої сторони і знайти спільну точку.У цьому сенсі це дуже хороша наукова і соціальна фантастика. Біології тут багато, але вона не виглядає декоративною. Там дійсно продемонстрований цікавий симбіоз і екологія планети. Політики і соціології теж вистачає — у вигляді взаємодії різних груп і систем домовленостей.Читати було цікаво. Я точно не шкодую, що взявся за цю книгу.Є і свої нюанси. Історія подана через низку новел — різні покоління колоністів, різні персонажі, через яких показано майже сторіччя життя на новій планеті. Така структура дає широку картину подій, але має і зворотний бік: до героїв не встигаєш прив’язатися. Частина з них ледве встигає з’явитися і зникнути.Через це окремі історії дуже різні за силою. Деякі захоплюють повністю, а деякі читаєш трохи механічно.Побачив, що авторка написала трилогію. Другий том точно почекаю — цікаво подивитися, як вона розвиватиме цей світ.Перша книга виглядає цілком завершеною і це добре, бо в цілому не вимагає занурюватись в трьох томний світ.

Вадим Денисенко, Віталій Попович — «Постпутін»Сьогодні, коли чергові диктатори знову демонструють, що власна влада для них важливіша за майбутнє країни, а самі вони смертні (папа Хомейні) ця книжка читається особливо гостро. Бо питання насправді просте і водночас страшенно складне: якою стане Росія після Путіна?Я взяв книгу радше з професійної цікавості, а отримав значно більше, ніж очікував.Авторам добре вдалося показати не просто біографію режиму, а його еволюцію. Як змінювався сам Путін. Як змінювалося його оточення. Як із системи, що на початку виглядала прагматичною і навіть технократичною, поступово виросла жорстка персоналістська диктатура. Дуже чітко видно, як трансформувалися люди навколо нього — хто зникав, хто піднімався, хто починав визначати внутрішню і зовнішню політику. При чому автори не починають із дитинства диктатора, в початок це вибір Єльцина, його в наступники. І чому. Чи було для мене багато принципово нового? Скоріше ні. Але сила книжки саме в іншому — в систематизації. Тут усе зібрано, пояснено і розкладено по поличках. Коли різні факти, які раніше існували окремо, складаються в одну логічну картину, багато речей починають виглядати значно зрозумілішими.Читається легко, навіть захопливо. Це той випадок, коли політичний нонфікшн працює як добре написана аналітична історія — постійно ловиш себе на думці, що читаєш ще розділ, бо хочеться зрозуміти, куди це все веде.Книжка провокує багато роздумів. Не лише про майбутнє Росії, а й про наше власне майбутнє. Про те, як поводяться імперії перед занепадом. Про роль особистості в історії. І про те, наскільки довго система може триматися на страху та інерції. Все це не дивно. Автор не новачок в темі, і це відчуваються. Із мінусів — іноді повторюються окремі думки. Подекуди хочеться глибше занурення в деякі події чи персонажів. Але чесно — тоді це був би вже багатотомник. Обсяг і так чималий.Назва трохи вводить в оману. Приблизно дев’яносто відсотків книги — це відповідь на питання хто такий Путін і як він став тим, ким став. І лише менша частина — про сценарії після нього. Але це виглядає логічно: без розуміння природи режиму неможливо говорити про його кінець.У підсумку — сильний, системний текст для тих, хто хоче зрозуміти не новини, а процеси.

Лейне Рейчел Андерсон — «Зростання людини і суспільства. Нордична концепція Bildung»Про більдунг я чув давно. Слово постійно з’являється поруч із розмовами про європейську освіту, університети, гуманітарну традицію. Але десь на рівні відчуття: ніби розумієш, що це важливо, а пояснити до кінця не можеш.Ця книжка стала хорошим моментом нарешті розібратись.І вона мені зайшла дуже.Читаєш — і ловиш себе на думці, що саме такого мислення нам страшенно бракує. Особливо в медичній освіті, де дипломів багато, знань теж вистачає, а внутрішнього дорослішання і зрілості особистості система майже не торкається.Що таке BildungСлово походить від німецького Bild — образ, форма.Ідея проста й водночас складна: людина протягом життя формує себе сама. Через книжки.Через досвід. Через мистецтво. Через моральні вибори.Через зустріч із іншими людьми. І головне , через вміння і потреби ставити питання і шукати відповідь. Освіта тут виглядає як довгий процес становлення характеру. Знання стають матеріалом, з якого людина ліпить власну форму.Про що ця книжкаАндерсон — данська дослідниця, тому багато уваги приділено саме скандинавському досвіду. І це цікаво: одна й та сама ідея в різних країнах виростає зовсім по-різному.Авторка проводить читача через історію поняття — від німецької філософії до сучасної освіти. Показує, як змінювалося розуміння зрілості, свободи й відповідальності. Як суспільства намагалися виховувати не просто фахівців, а людей, здатних мислити й брати на себе наслідки власних рішень.Особливо багато розмови про момент дорослішання. Той дивний період, коли знань уже достатньо, але власної позиції ще бракує. Саме тоді освіта або допомагає людині зібратись, або залишає її з набором фактів без внутрішнього каркасу. Багато увагу присвячено саме процесу фізичного, інтелектуального і морального дорослішання. ВраженняКнижка невелика за обсягом, читається швидко, але після неї довго думаєш. Хотілося більше прикладів практичного втілення — як саме будувати освіту навколо цієї ідеї. Проте навіть у такому форматі вона добре збирає рамку мислення.І головне — повертає повагу до самого процесу навчання. До читання як інструменту зміни себе. До культури як способу зрозуміти власне місце у світі. Дискусії, як інструмент розвитку. Я б радив її всім, хто працює з освітою.І тим, хто виховує дітей. І тим, хто просто намагається не зупинятись у власному розвитку.Бо більдунг — це історія про зрілість. А зрілі люди зараз потрібні країні більше, ніж будь-коли.Після цієї книжки хочеться читати далі й дивитися на освіту ширше. І, чесно кажучи, саме таких розмов нам зараз дуже бракує. Ще раз скажу, книжка нам важлива особливо зараз. Бо нам ще цю країну Підіймати і Відбудовувати. І як не в роковини початку повномасштабного вторгнення про це говорити.

«Служниця» — екранізація роману Фріди Мак-ФадденНа вихідних подивилися з дружиною «Служницю». Хотілося чогось простого. Такого кіно для спинного мозку — без надзусиль, але щоб тримало увагу, але не викликало занадто емоцій. І знаєте, в цілому мені зайшло.Фільм — класичний психологічний трилер із категорії «ще одну сцену — і спати». Напруга працює, сюжет рухається швидко, повороти є, і дивишся без бажання перевіряти телефон кожні п’ять хвилин. Саме те для вечора, коли не хочеться складного артхаусу.Дружина читала книжку, тому після перегляду трохи порівняли враження. І дійшли досить очевидного, але цікавого висновку:фільм сильно спростив персонажів. Вони стали більш однозначними, менш суперечливими. Але кіно майже завжди так робить — інакше дві години просто не витримають обсяг внутрішніх сумнівів і психології, які працюють у тексті.Сама книга, наскільки я зрозумів із розмови, більше грає на недовірі до оповідача і повільному нарощуванні тривоги. Там більше нюансів, більше «а раптом усе не так». Більше самобічувань і запитань до самих себе в душі героїнь і відчуття провини. Фільм же обирає темп і ясність — і чесно працює в жанрі.І от у мене виникла ідея.Знаю, що серед вас багато тих, хто або читав, або дивився, або і те, і інше.Давайте зробимо невеличкий розбір у коментарях:👉 що краще — книга чи фільм?👉 у чому головна різниця?👉 що працює сильніше — текст чи екран?👉 або що вам би хотілось сказати🤓Спойлери дозволені.Тож якщо не хочете знати деталей — у коментарі краще не заходити 🙂Якщо вам цей формат зайде, наступний подібний допис буде про «Буремний перевал» — там узагалі цікаво: і літературне джерело, і кілька дуже різних екранізацій. Буде що обговорити.

Гарпер Лі — «Вбити пересмішника»Відразу скажу — це зовсім не те, чого я очікував. І це не книжка на 900 сторінок😅Про цей роман я чув дуже багато. Частіше навіть не про саму книжку, а про її значення. Постійні згадки, відсилки, статус «великого американського роману». І чесно — я був майже впевнений, що там буде багато моралізаторства, штучної правильності й літературного пафосу, який усі поважають, але читати важко. І читають, лише щоб знищуватись — я зробив це!:)🤓І я дуже, дуже помилявся.Це дивовижно жива книжка.Оповідь від імені маленької дівчинки робить роман несподівано легким і чесним. Світ показаний без декларацій — через спостереження, дитячу логіку, подив і поступове дорослішання. Саме тому великі теми — гідність, свобода, справедливість, расова нерівність — звучать ніби фоном. Вони не проголошуються, а проживаються. І від цього працюють і сприймаються, значно сильніше.Тут одночасно:— роман дорослішання,— соціальна драма,— судовий процедурний трилер,— майже детектив,— і дуже людська історія про рівність і гідність.І все це зшито настільки акуратно, що не видно швів. Немає відчуття конструкції — є відчуття життя.Так, подекуди темп ніби просідає (можливо, це вже моє читання), але навіть ці повільні місця працюють на атмосферу маленького міста, де час рухається інакше.Герої — живі, некартонні, не завжди зручні. Кожен розвивається у власному темпі, з власною логічною траекторією. Ніхто не існує лише для сюжету — і це одна з причин, чому роман так добре тримається понад пів століття.І тепер я абсолютно розумію, чому це канон.Бо канон — це не коли «важливо».Канон — це коли складні моральні речі стають зрозумілими без повчань, питання універсальні, і так само чипляють і сьогодні . Чому цей роман став канонічним«Вбити пересмішника» вийшов у 1960 році — буквально напередодні великого руху за громадянські права у США. Книжка не була маніфестом, але стала моральною оптикою епохи.Образ Аттікуса Фінча — адвоката, який захищає людину, лише тому що це правильно — перетворився на культурний архетип. У певному сенсі це роман про професійну етику, написаний задовго до того, як ми почали так це називати. Але, направду, він більше про гідність, як чесноту, а не декларовану цінність. І ще одна важлива річ: це рідкісний випадок, коли канонічний роман залишається дуже читабельним. Без відчуття обов’язку в страждання.Трохи про Гарпер ЛіГарпер Лі написала фактично одну велику книгу — і цього вистачило, щоб увійти в історію літератури.Вона виросла в маленькому містечку Алабами, і Мейкомб у романі майже повністю змальований із її дитинства. Прототипом Аттікуса став її батько — адвокат. Вона не любила публічність, майже не давала інтерв’ю і все життя прожила дуже тихо, ніби випадково створивши один із найвпливовіших текстів ХХ століття.Цікаво, що після такого успіху вона майже перестала писати — ніби сказала все, що хотіла, однією книжкою.---Кілька цитат, які добре передають дух роману «Ти ніколи по-справжньому не зрозумієш людину, поки не спробуєш подивитися на світ її очима.»«Справжня мужність — це коли ти знаєш, що програєш ще до початку, але все одно починаєш і доходиш до кінця.» «Найбільший гріх — це вбити пересмішника, бо він лише співає для людей і нікому не шкодить.»---Коротше кажучи (хоча коротко не вийшло🫣) — дуже раджу.Рідкісний випадок, коли слово «класика» не означає «терпи і страждай!».Це справді живий, чесний і дуже людяний канон. А таке, я вам скажу, трапляється нечасто.

Джо Аберкромбі — «Чорти»Після череди різної літератури захотілося чогось максимально зрозумілого: жанрового, динамічного, перевіреного.І тут — новий Аберкромбі. Ну як було не взяти?До цього я вже читав його трилогію «Перший закон» — і залишився задоволений.Було якісне грім-дарк фентезі:логічні сюжети, купа боїв, жорсткий світ, мінімум магії, але якщо вона з’являлась — то завжди доречно.Єдине, чого мені там трохи бракувало —це трошки глибших персонажів і більше іронії.Іноді вони були занадто «в рамках».Так от. У «Чортах» автор усе це виправив. І навіть із запасом. І навіть додав! Тут є все найкраще, що вміє Аберкромбі, тільки ще прокачаніше:– складніші й цікавіші персонажі- ще більше складних і цікавих персонажів😈– тонни сарказму й чорного гумору– купа динаміки– ще більш жорстокий, брудний і безжальний світ– дуже чітка філософія прийняття обставин і спостереження за фатумом. Така що будь який стоїк би обззаздрився!– багато обсценної лексики (бо в тих передрягах по-іншому й не говорять)- різноманітні і цікав локації. - живі і адекватні (не в плані поведінки, а в плані прописаності) другорядні персонажіІ головне — тут реально живі люди.Зі слабкостями, страхами, дурними рішеннями. Сильними і слабкими сторонами. Вони рухаються в сюжеті і розвиваються. Їм віриш. Навіть коли вони роблять повну дичину.Сюжет летить вперед, як скажений.Бої — соковиті, жорсткі, прописані так, що читаєш як кіно.Влада — безкомпромісна і жорстока, світ — сліпий, добро — відносне.Класичний Аберкромбі, тільки ще більш відточений.З недоліків?Іноді ритм трохи просідав.Але, чесно кажучи, на такому об’ємі це навіть нормально — як у «Шаленому Максі»: іноді треба пригальмувати, щоб знову розігнатися.Коротше кажучи:я отримав навіть більше, ніж очікував.Якщо вас не лякають:бруд, кишки, чорна магія, цинізм і брутальність —вам точно сюди.Для мене це поки що найкраща книга Аберкромбі, яку я читав.І, мабуть, одне з найкращих зразків чорного фентезі взагалі.Раджу без вагань.

Лєна Лягушонкова. «Мій прапор запісяв котик»Книжка, яку довго бачив у списках і номінаціях — від «Книги року BBC» до всіх можливих добірок сучасної прози. Тому й узявся. Стало цікаво, шо там і про що. За відчуттями це щось середнє між соціальним реалізмом, дуже особистою рефлексією і таким собі українським «Тропіком Рака» — тільки без глянцевої романтизації, зате з провінційною і глибинною пострадянською безнадією. Уявіть собі суміш Генрі Міллера, Буковскі, Діккенса, Ільфа і Петрова та типового луганського смт дев’яностих — ось приблизно там і живе ця книга.Тут багато чорного гумору, сатири, драми, побутової жорстокості й абсурдності життя. Родинні травми, шкільні приниження, токсичні і розгублені дорослі, нестерпна буденність — усе це подано перебільшено іронічно і чорно, може вона так і було…. Не знаю.Жалості в тексті майже немає.Ні до персонажів.Ні до самої себе.Ні до світу довкола.Адекватних людей у романі — критично мало. Зате багато людей справжніх: злісних, слабких, розгублених, інколи смішних, інколи огидних, черствих і емоційно тупих, заблукалих і схильних до само руйнації. І авторка не намагається їх виправдовувати. Вона просто показує, як воно є.За формою це не автобіографія в прямому сенсі, але дуже відчувається, що в основі — особистий досвід Лягушонкової. Вона сама не раз говорила, що роман виріс із її театральних текстів і спостережень за життям у маленькому містечку на ЛуганщиніКнижка читається непросто.Не через мову — мова якраз жива й дуже точна.Складно через концентрацію болю і правди.Відгуки читачів різні: комусь заходить відвертість і гумор, комусь заважає фрагментарність оповіді й загальна «чорнушність»Я ж залишився з відчуттям, що це дуже чесна книжка. Місцями брутальна, місцями смішна, часто гірка — але точно жива.Хороша книга.Важка книга.Не для всіх — але точно варта того, щоб її прочитати.#відгук

Іван Франко — «Для домашнього огнища»Після кількох не дуже вдалих виборів книг, вирішив повернутись до класики.Взяв Франка. І, чесно, не прогадав.Це не роман у звичному сенсі, а радше велика новела. Але працює вона, як дуже нормальний міський трилер. А це рідкісний птах в нашій літературі тих часів. Новела в стінах Львов, з напругою, яка повільно, але впевнено накручується.Початок повільний.Побут, родина, міське життя, дрібна буржуазія.Читаєш — і ніби нічого особливого не відбувається, якісь одні теревені. Але потім починаєш розуміти: це спеціально.Бо десь із середини сюжет різко набирає темп.І фінал — реально сильний.Такий, після якого сидиш і думаєш — це сильно. Франко тут дуже сучасний.Пише не як шкільний класик, а як нормальний автор психологічного трилера:— персонажі живі— мотивації зрозумілі— напруга росте поступово— фінал логічний, але болючий. Франко, один із небагатьох авторів, що працює в багатьох жанрах. І скрізь вдало. Мені це дуже нагадало Цвейга — повільно, акуратно, але з хорошим ударом у кінці.Коротше:це класика, яка читається не як «треба», а як «цікаво».Міський трилер про людей, вибір і наслідки.Без зайвого моралізаторства, без пафосу, без плоскості. Обкладинку я сам згенерував. Ті що знайшов, не сподобались.

Любко Дереш — «Погляд медузи. Маленька книга пітьми»Моє знайомство з сучасною українською літературою колись починалося саме з Дереша. «Культ», «Поклоніння ящірці» — у свої двадцять це заходило на ура. Було відчуття, що хтось говорить твоєю мовою, про твої страхи й тривоги, проблеми і інтереси. Потім я кілька разів намагався повернутись — і щоразу не складувалось. Проте ця книга також була в різних рейтингах і номінаціях, спробував почитати. І от знову — «Погляд медузи».В принципі, тут усе є:війна, мобілізація, тривога, розгубленість, злість, самотність, сучасний контекст, біль, страх, нерв.Мова жива, соковита, стиль упізнаваний.Але…Я не зміг це дочитати.Бо замість осмислення — суцільний потік емоцій.Без пауз. Без дистанції. Без можливості перевести подих.Наче тебе занурюють у чужу тривогу з головою — і не питають, чи ти до цього готовий.Забагато експресії.Замало рефлексії.Замало тиші і пауз між абзацами.Емоції тут не працюють як лавина — вони просто накривають. Жорстко. Раптово. Неекологічно.Можливо, комусь саме це і потрібно.Можливо, це чесно.Можливо, я просто не в тому стані, щоб таке читати.Але для мене — не зайшло.Не тому що погано.А тому що не моє.І, мабуть, з Дерешем у мене так і залишиться: сильний старт у молодості — і повз зараз.

Артем Чапай — «Ненароджені для війни»Побачив цю книжку в кількох підсумках року — і вирішив узяти.До цього Чапая не читав. І, чесно кажучи, дарма.Це військова проза. Але не та, до якої ми вже звикли.Не хроніки боїв, болючі втрат, не «ми — вони». Ну точніше на фоні все це є, але, це радше рефлексія, спроба розібратись — що з людиною робить війна і що людина робить з війною.Книжка невелика, але дуже щільна.Тут багато думок, які були у всіх у перші місяці повномасштабки — але мало хто їх так чітко сформулював.І водночас — багато несподіваного: розмови з філософами, спроби осмислити зло, відповідальність, вибір. Шо наша війна робить із ліваками і буддистами — це дуже неочікувана частина. Тут майже немає описів бойових дій.Натомість є стан.Стан людини всередині війни.Окремо зачепила думка про росіянців.Не як «орків» (бо орки не мають вибору), а як людей, у яких вибір був — і які його зробили.І від цього стає ще моторошніше.Це дуже зріла книжка.Особливо зважаючи на те, що вона написана під час війни, а не після.Зазвичай такі тексти з’являються з дистанції. Тут — усе гаряче, ще не охололе.Про автора варто сказати окремо.Артем Чапай — письменник, публіцист, військовий. Людина із філософською освітою. І це відчувається: текст не кричить, не тисне, не моралізує — але б’є точно, зачіпає глибоко. Для мене ця книжка стоїть десь поруч із«Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня —за чесністю, внутрішньою напругою і відсутністю пафосу. Тільки трошки зраділа, це і зрозуміло між Віри авторів — покоління. Раджу. Як важливе читання, яке наштовхує на думу. Як розмову, яку важливо почути.