Лєна Лягушонкова. «Мій прапор запісяв котик»Книжка, яку довго бачив у списках і номінаціях — від «Книги року BBC» до всіх можливих добірок сучасної прози. Тому й узявся. Стало цікаво, шо там і про що. За відчуттями це щось середнє між соціальним реалізмом, дуже особистою рефлексією і таким собі українським «Тропіком Рака» — тільки без глянцевої романтизації, зате з провінційною і глибинною пострадянською безнадією. Уявіть собі суміш Генрі Міллера, Буковскі, Діккенса, Ільфа і Петрова та типового луганського смт дев’яностих — ось приблизно там і живе ця книга.Тут багато чорного гумору, сатири, драми, побутової жорстокості й абсурдності життя. Родинні травми, шкільні приниження, токсичні і розгублені дорослі, нестерпна буденність — усе це подано перебільшено іронічно і чорно, може вона так і було…. Не знаю.Жалості в тексті майже немає.Ні до персонажів.Ні до самої себе.Ні до світу довкола.Адекватних людей у романі — критично мало. Зате багато людей справжніх: злісних, слабких, розгублених, інколи смішних, інколи огидних, черствих і емоційно тупих, заблукалих і схильних до само руйнації. І авторка не намагається їх виправдовувати. Вона просто показує, як воно є.За формою це не автобіографія в прямому сенсі, але дуже відчувається, що в основі — особистий досвід Лягушонкової. Вона сама не раз говорила, що роман виріс із її театральних текстів і спостережень за життям у маленькому містечку на ЛуганщиніКнижка читається непросто.Не через мову — мова якраз жива й дуже точна.Складно через концентрацію болю і правди.Відгуки читачів різні: комусь заходить відвертість і гумор, комусь заважає фрагментарність оповіді й загальна «чорнушність»Я ж залишився з відчуттям, що це дуже чесна книжка. Місцями брутальна, місцями смішна, часто гірка — але точно жива.Хороша книга.Важка книга.Не для всіх — але точно варта того, щоб її прочитати.#відгук