Є фільми, про які хочеться говорити одразу після сеансу. Не тому, що вони ідеальні — а тому, що вони живі.«Ти — космос» Павла Острікова — саме з таких.А тепер — сам фільм.

Це історія про самотність. Про людину, яка раптом дозволяє собі відчувати, відкриватись, реагувати — в умовах, коли це робити взагалі-то складніше, ніж дихати в скафандрі. Так, спецефекти подекуди не голлівудські. Так, інколи видно, що бюджет був не космічний, а дуже земний. Але це нічого не псує. Навпаки — додає фільму чесності.Головне тут — не картинка, а люди.

Чесна, щира, майже оголена гра. Діалоги, які не відполіровані до штучності, а звучать так, ніби ти підслухав розмову справжніх людей. Гумор — іноді м’який, іноді абсурдний, іноді сумний. Емоції — від тихої усмішки до тихого болю в грудях. І, чесно, та українська музика на тлі космосу — це просто відкриття. Я давно не ловив такого поєднання: коли космічний простір виглядає величним, а водночас до болю нашим, українським. Фільм тримає. Не відпускає. І після титрів ще довго сидиш і думаєш: «Наше кіно може отак? Серйозно?».⸻Висновок дуже простий

Йдіть і дивіться. Це не просто хороший фільм — це потрібний фільм. Добре зроблений, щирий, теплий. Такий, якого нам давно бракувало. Я купив квитки з трудом —і вперше за довгий час був цьому тільки радий. І це ще раз доводить, на хороше кіно, і люди йдуть.