Telegram statistics channel - @homointellectual

Роздуми про довіруВихідна точка — віра. Звучить так просто, і ніби це сходинка, яку варто якомога швидше оминути, аби піти далі та вище, до абсолютного раціонального знання. Як слушно писав Кʼєркеґор в «Страх і трепет», що «сьогодні ніхто не зупиняється на вірі, але всі йдуть далі», хоча в давнину віра була справою всього життя. Нині ж всі надто кудись поспішають, і так сильно хочуть на готових швидких рецептах прийти в свої омріяні «точки Б». Тільки що там, в цих точках, окрім порожнечі сенсу, який не був прожитий людиною сповна, а дався їй вже готовим пережованим сурогатом. Та і власне, навіть світогляд у багатьох перетворився у таку собі «точку зору».Часто прямий шлях навпаки довший й складніший, аніж «горóдами» та з зупинками. Часто забуваємо, що не може бути ніякого сталкера чи наставника на наших власних шляхах. Може, в якийсь момент хтось інший і може стати для нас опорою, але аби вона непомітно для нас не перетворилась на милиці. Буддою неможливо стати за прикладом. Собою неможливо стати за будь-ким іншим. Теж Кʼєркеґор писав, що кожне нове покоління проходить виключно свій унікальний шлях. Звісно ж, всі ми це знаємо, але час невблаганний, і так хочеться вблагати його спинитись бодай обманом — в першу чергу, самих себе.Щоб обрати шлях чес-ті, тобто чесності, якраз потрібна до-віра — те, що йде до самої віри, бо передує їй. Що ж це таке? Це шлях в повній тиші, темряві, безповітряному просторі ще-не-буття, коли наше «я» тільки зріє, коли шлях наш лише виникає, от прямо зараз, від кожного нового кроку наосліп вперед супроти страху. Довіряти — значить діяти ще до віри, що з цього щось може вийти, що обраний шлях не хибний, що ми є ті, які є, а не за кого себе видаємо. Є у довірі щось від Бога, в якого хай і віримо ми не по загальним правилам, але знаєм, що є якась вища сила, Закон, Шлях, з якого черпає своє джерело наш власний.Страх — це головний супротивник довіри. Для останньої потрібен стан даоського «у-вей» — дії без дії, але з довірою. Страхом, немов епідемією, охоплено людство. Страх усюди ззовні, але ще страшніший той, що зсередини пожирає людину, мов демон. Крок вправо, крок вліво, — і ми завмираєм. «Ні-ні, цією стежкою ще ніхто не ходив, мабуть, і я заблукаю». І так блукаємо по колу, день за днем, рік за роком проходить життя, але ми все чекаєм, вважаючи, що ось ще трохи, і страх пройде, а натомість прийде хоробрість.Але вона так ніколи і не прийде, бо на той час вже майже мертві серця так і не спізнали довіри — до себе, свого шляху, світу, всесвіту, Бога... В цьому їм заважали час, обставини, інші люди, ще щось інше. А насправді це просто була стіна не-до-віри, яку вони не зуміли здолати в собі.Людина мисляча | #роздуми

Про фільм «Життя прекрасне» (1997)Те, що життя прекрасне, сповна може визнати лише той, хто пізнав всю його темну сторону — жорстокість, підлість, ненависть… але попри це не втратив в своїх очах надію, в руках віру, а головне в серці — любов.«Життя прекрасне» — трагікомедія, і це сповна описує суть життя, де жарти межують з жахом, де діти змушені дорослішати раніше, а дорослі ставати трішки дітьми, аби врятувати цей світ бодай в межах світу своєї родини — через сміх, легкість, гру. Саме таким був головний герой — життєрадісний італійський єврей Гвідо. Він вірив у принцес, — і знайшов (зловив) свою, він не був принцом, але на коні завоював серце принцеси, він не володів палацом, але навіть опинившись в концтаборі, він внутрішньо залишався правителем гри, хай й вона була лише для двох — для нього самого та його сина.Якщо життя — це гра, то гра головного героя це така собі «гра в кальмара», де він весь час ходить по межі. Але він не дивиться у ту прірву, яка розгортається прямо під його ногами на тонкому канаті, де він ніби вигадливий канатоходець, балансує на межі з випадковим, але смертельним оступом «не туди». Замість цього він дивиться у майбутнє — хай не своє, але свого сина і його життя, і певно, саме це зберігає в ньому ту силу не здатись. Не можна, інакше «втратяться всі набрані бали».Був момент, коли Гвідо показує сину, що вони можуть в будь-яку мить піти — відкриває двері і виходить назовні. Звісно, це все лише його вигадка й гра, щоб показати сину можливість «вийти з гри». Але який же сильний цей кадр, бо відчувається, що попри всі жахи та обмеження тих нелюдських умов, він справді відчуває себе вільною людиною. Він є та сама «людина в пошуках справжнього сенсу», про яку писав В.Фракл, і яка його для себе сповна віднайшла.Справедливо, один з найскладніших, але точно улюблених фільмів, раджу (пере)дивитись!Людина мисляча | #кіно_ЛМ

Саудаде — це…португальське слово “saudade”, що не має точного перекладу, але ймовірно походить від латинського “solitudo” (“самотність”).Воно описує емоційний стан, що поєднує в собі ностальгію, світлий сум, тугу за втраченим або нездійсненним і відчуття тлінності щастя. Це почуття любові та смутку, коли об'єкт любові знаходиться далеко (особливо знайомо дружинам моряків та військових) або назавжди втрачений. Така собі «присутність відсутності», якщо вже спробувати словами вхопити саму суть саудаде.Це поняття характерне для португальської та бразильської культур, і ймовірно саме ним надихався Г.Г.Маркес, коли писав свої «Сто років самотності», або Ґ.Ґосподінов, коли описував ностальгію за минулим в своєму романі «Часосховище».Саудаде — точно не депресія, а благородна, поетична меланхолія, іноді з надією, що втрачене повернеться. Тобто саудаде не має в собі якоїсь негативної конотації, з якою сприймають самотність, радше це тихе й затишне усамітнення в собі, своїх думках й надіях…До речі, вже завтра, 5 лютого, о 19 год вийде нове відео на моєму YouTube-каналі «Людина мисляча», і воно буде присвячено темі самотності в стоїцизмі, і загалом тому, що таке самотність, чому вона нас лякає та в чому її сила. Підписуйтесь, щоб не пропустити це та інші мої нові відео й буду щиро вдячна за ваш зворотній звʼязок 🙌🏻Людина мисляча | #словничок

Понеділок на моєму каналі — день про практики — філософські й життєві✨Ділюсь з вами своїми практиками січня — щось з них вже зі мною давно, дещо було новим, от як навчання по випіканню свого першого хлібу на заквасці.А які практики мистецтва життя надихають і тримають вас в ці темні дні? Хто бажає, поділіться в коментарях! А ще краще приходьте про це говорити усно до мого онлайн рефлексивного клубу «Людина людині» в цю суботу, 7 лютого, з 12 до 14 год. Тема зустрічі — «Мистецтво жити: практики оволодіння і вдосконалення».На ній ми будемо не стільки слухати готові відповіді, скільки ділитися і співмислити разом:— що для кожного з нас означає життя, яке відчувається своїм;— як ми уявляємо життя-мрію і чи завжди воно про більше, швидше, яскравіше;— у чому проявляється мистецтво жити в буденних деталях;— чи можна «вчитися» жити і вдосконалювати це мистецтво без насильства над собою;— де проходить межа між самодисципліною і внутрішньою свободою;— як плекати смак до життя, не втрачаючи чутливості.Я трохи звертатимусь до ідей Андре Моруа з книги «Мистецтво жити», але головним буде не текст, а живий діалог між нами — різними досвідами, інтуїціями, способами бути у світі.Це буде простір сповільнення, слухання і взаємного віддзеркалення. Простір, де життя можна не пояснювати — а відчувати🌿Вартість участі: 500 грн, кількість вільних місць наразі: 4/7. Щоб приєднатись, ставте «➕» в коментарях, або пишіть про це мені в особисті: @varvara_bosco 🧡

Щодо філософії мене ніщо так не тішить, як поява все більшої кількості, та все вищої якості, філософських книг українською мовою🤓Видавництво «Синтеза» — якраз одне з тих, хто з 2023 року видає класику філософії, і робить це за найвищими академічними стандартами, працюючи і над якістю змісту (з серйозним підходом до перекладу, редагування, коментарів й приміток), і над якістю форми (естетичні, зручні книги). Наразі вони видали вже три книги:📙 «Прийдешня спільнота» Дж.Аґамбен — в ній автор шукає умови можливості щастя й любові в невиправно скінченному світі; 📓 «Зауваги про кольори» Л.Вітґенштайн — дослідження проблеми кольору, яке буде цікаво не лише філософам, але й митцям, дизайнерам.📙 «Про звичку» Ф.Равесон — весь твір наче мандрівка в людську безодню, де на самому дні її автор виявляє, за допомоги звички як провідниці, істинне джерело світла — ласку, що лежить в основі всього.Окрім цих вже виданих книг, інші плани на цей рік просто неймовірні:📚І.Кант “Малі твори”, Л.Вітґенштайн “Синя книга”, Р.Декарт “Пасії душі”, Дж.Барклі “Алкіфрон”, Т.Гоббс “Левіятан”, збірки “Прагматизм” та “Неопрагматизм”— всі цікаві для мене і мого філософського клуба, алеособисто я найбільше чекаю можливості перечитати «Левіятан» вперше українською.А ще, як і видавництво «Синтеза», радію, що філософія зараз стає все більше «на часі», адже вона дає тривкий фундамент для мислення, що здатне витримувати час.Підтримайте видавництво і свій інтелектуальний розвиток, замовивши найбільш цікаві для себе книги — на їхньому сайті.Людина мисляча | #рекомендація

Як досягти майстерності в своїй справі, що таке ця своя справа і успіх в ній?На ці питання могли б відповісти дві сучасні книги — «Ессенціалізм. Мистецтво визначати пріоритети» Г.Маккеона та «Ікіґай. Дізнайтеся сенс власного існування» Дж.Барнса. Проте ще глибше й по суті про це може сказати філософія всього в кількох абзацах.В другій книзі своєї «Держави» Платон про це пише так, що:— у кожного з нас від народження є свої унікальні ті чи інші схильності, яким ми і маємо слідувати в житті, вони орієнтир для нашого втілення себе:…спочатку люди народжуються не зовсім подібними один до одного, вони мають різну природу, а також і різні здібності до тої чи тої справи. — що важливо бути тим самим «есенціалістом», тобто слідувати одному, а не розпилятись на безліч справ, бо як писав Сенека, хто всюди, той насправді ніде:— То що ж тоді? Хто краще працює — чи той, хто володіє багатьма мистецтвами, чи хто лише одним?— Той, хто володіє одним, — відказав він.— На мою думку, зрозуміло й те, що коли хтось проґавить час для якоїсь справи, вона не вдається. — щоб досягти успіху, потрібно цілком присвятити себе одній справі, що максимально відповідає нашій природі:Отже, ми заборонили шевцю навіть намагатися стати рільником, а також ткачем чи будівничим для того, щоб у нас шевська справа була поставлена добре, так само і кожному іншому ми віддали лише одну справу, до якої він має природний хист; вільна від інших занять, людина займатиметься цією справою упродовж усього життя і, коли не гайнуватиме часу, досягне успіху. А ще таке ставлення до своєї справи й призначення дуже резонує зі сродною працею Сковороди (писала тут в каналі про неї).Людина мисляча | #філософія_ЛМ #сенс

Роздуми про любовЛюбов — не як про безлику філософську категорію наряду з іншими, і точно не як про буденну, втрачену між безліччю людських опіній про неї, емоцію, мінливе почуття. Любов — як саме осердя нашого життя, центр, з якого наше фізичне й духовне серце черпає свою життєву силу.Така любов ані чисто небесна ані чисто земна. Вона — суміш обох, і водночас щось кардинально інше. Точно як з дитиною, яка є плодом любові — в ній стрічається лінія батька і лінія матері, які сплітаються в щось одне, але породжують собою унікальне третє. Ніби ось воно — плоть до плоті, але врешті виникає щось більше, між них зʼявляється дух. Любов виходить за межі навіть цих двох поколінь, бо є безперервною лінією, що веде людство від його ранньої зорі й дотепер. І ми будемо існувати, доки між нами, скінченними й смертними, тягтиметься ця нескінченна лінія.Любов таїться у куточках вуст Будди й кожного смертного. Вона в Ісусі Христі, й надалі сповнює світ крізь сам його образ. З неї ж колись зʼявився навіть найбільший негідник, в якому первинна сакральна любов обернулася в темряву хаосу. Любов розлита усюди в природі, інакше як пояснити те, як все живе після зимової «смерті» оживає весною, ніби тільки й чекало любові сонця. Саме крізь любов люди згадують ким є по своїй суті, тягнуться до неї, і тоді точно знають без знання, що є справді важливе і де пролягає їхній шлях.Любов там, де людина на своєму місці, на яке її поставив якийсь вищий урядник або яке вона обрала сама. Любов в тому, як вона робить свою роботу, якою б вона не була. Любов з тими, чиє серце не знудила буденність, не закрила жорстокість цього світу, не обмежила інша одна людина, справа чи сенс. Любов — це свідомий вибір нести світло — із себе до інших, і в інших бачити не засіб, а завжди лише мету. Вища мета закладена в вищих людях, яких такими робить любов.Тільки вона одна здатна спинити те, що треба спинити і розпочати те, що має бути почато. Любов творить нас і світ у найфантастичніших формах, вона не знає обмежень, не знає страху — чиста творчість. Народжує собою не тільки людей та інших живих створінь, але і форми, кольори, звуки та інше — усю повноту життя. Любов — це щось глибоке як океан й неозорно як космос, щось, що виводить нас за власні межі — тіла та розуму, часу і простору.«Чи вартує життя того, щоб бути прожитим?» — задавав своє головне питання А.Камю.«Чи можливе життя без любові?» — запитую я, і для себе вже давно відшукала в самій собі відповідь — ні, бо хіба тоді існувала б я?Бути — значить будити в собі крізь буденність любов, і намагатись відчути у кожній миті яке це диво — народитись з любові, прожити з нею, і в ній померти.Людина мисляча | #роздуми

Практика насолоди життям по-епікурейськиНа вихідних я отримала одразу дві кавово-книжкові посилки, щоб вправлятись у гедонізмі. Тому спочатку про них два слова, а потім — про саму практику.☕️ Перша посилочка — з новою кавою від 25 Coffee Roasters — шоколадною Guatemala Huehuetenango і вжемоїм улюбленим чаєм Holiday Sip — ройбуш з цедрою, корицею та пелюстками троянд. Ащоб ви знайшли свій улюблений смак, можете скористатися моїм промокодом philokava для знижки -15% на всю каву (а з цього року вона діє навіть на дріпи, які особливо зручно пити в блекаути!).📕 Друга посилка — від одного з моїх улюблених видавництв «Апріорі», завдяки яким моя червоно-блакитна серія займає вже цілу поличку. Цього разу її поповнили довгоочікувані мною «Листи. Основні думки. Фрагменти» Епікура — вперше видані українською, завдяки чому можна з першоджерела пізнати як за Епікуром проживати життя по-справжньому в задоволення, чим я і хочу з вами сьогодні трішки поділитись.Задоволення у Епікура не спростовує тілесні задоволення, але не вони головні (в них важлива міра, слідування природній потребі). Більш високим задоволенням у нього є задоволення інтелектуальне, і звісно, шлях до цього пролягає через філософію. В листі до Менойкея Епікур пише:Нехай ніхто, доки молодий, не зволікає з вивченням філософії, ані, старіючи, не втомлюється її вивчати. Адже не може бути надто рано чи надто пізно для здобування здоровʼя душі. Бо той, хто стверджує, що час для філософії ще не прийшов чи що вже проминув, подібний до того, хто стверджує, що час для щастя ще не настав чи що вже проминув. Тому вивчати філософію повинні як старі, так і молоді: перші — щоб у своєму віці бути молодими в думках завдяки [памʼяті] про те, що вже сталося, а другі — щоб бути водночас і старими через відсутність страху перед майбутім. Тому потрібно роздумувати над тим, що створює щастя, розуміючи, що коли воно є, то ми маємо усе, а коли його немає, то ми робимо все, щоб його здобути. І не забувайте, що найкращий супровідник в будь-яких неспішних філософських роздумах — горнятко смачної кави (а з 25 Coffee Roasters це завжди смачно)😌Людина мисляча | #практика

Про фільм «Інтерстеллар» Кр.Нолана (2014)Цей фільм такий багатогранний, що його можна розглядати і з наукової точки зору, і психологічної, але я зупинюсь на більш близькій мені — філософській. Хоча насправді він постійно витончено балансує «між-». «Міжзоряний» — саме так з англійської дослівно перекладається «інтерстеллар». І це має красивий сенс.Мені тут згадується подорожуючий між зорями Маленький принц, що шукав «ту саму Землю». Головний герой, Купер, теж є таким собі «маленьким принцом», що вірить у вищу ідею, яка рухає ним — врятувати людство, перевідкрити нову Землю в іншій галактиці, таємниця якої причаїлась десь серед безлічі книг. Так символічно, бібліотека — це місце поза часом і простором, де в одній миті існує вже все водночас. Присипані пилом томи, приспані неуважністю людей ідеї, чекають в книгах свого часу, щоб стати джерелом знаків від Всесвіту, «духів». Всьому свій час. Тут немає ніякого поділу між минулим і майбутнім, десь тут поза межами лежить вхід в теперішнє.В цьому теперішньому молодий батько невидимо зустрічається з дорослою донькою. Невидимо для очей, але видимо для люблячого серця. Бо як і казав лис в «Маленькому принці», важливі речі можна побачити тільки серцем, а не очима. Тому час різниці стає умовністю, як по суті, для нас це і є. Це ми надаємо йому серйозності, обʼєктивності, насправді ж він — суть ілюзії. І один з проявів цього те, що скільки б нам не було років, скільки б не було батькам, завжди незмінно існує місце поза реальним місцем, де ми — їхні вічні діти, а наші батьки — вічно молоді, тобто такі, якими вони були в ролі свідків нашого щасливого дитинства. В нашій же повсякденній реальності ми постійно стикаємось з цим болем часу — невблаганним дорослішанням, невблаганним старінням. І навіть якщо візуально час зупиниться, як у випадку з Купером (батьком), то внутрішньо він все одно відмірятиме своє — час наближення до смерті. Смерть — екзистенційний нерв, що не дає нам про себе забути ані в масштабах людства, яке треба рятувати від загибелі, ані в масштабах одного короткого людського життя. І єдине, що здатне вирвати нас із цих смертних тенет — це сенеківське “per aspera ad astra” — «крізь терни до зірок», які у всіх сенсах здатні зробити нас смертних, безсмертними.Людина мисляча | #кіно_ЛМ

Про сенс міфу про печеру ПлатонаЦей знаменитий міф, за яким багато хто знає Платона, найяскравіше ілюструє його концепцію про ідеї, яка дала основу для платонізму й загалом обʼєктивного ідеалізму.За платонівським міфом, люди перебувають в приміщенні, подібному до печери. Ці люди з дитинства прикуті ланцюгами (до своєї тілесності), не можуть рухатись, і бачать попереду себе на стіні лише відображення від речей, їхні тіні, але не самі справжні речі. Вони навіть не обирають що бачити, не творять свою реальність, а тільки сприймають, чи радше споживають без питань те, що створює для них хтось інший.Тіні, які бачать вʼязні, навіть не факт що є відображенням реальних речей, наприклад, статуй, якихось живих істот. І кайданники не можу це перевірити, тому сприймають на віру і вважають, що це і є ці речі, тіні яких вони бачать, і звуки яких вони чують. Навіть дають назви цих речам, вважаючи що ними окреслюють саме те, що бачать перед собою, але це ілюзія. Ілюзія істинного знання, ілюзія реального життя.Далі: навіть якби когось з цих вʼязнів звільнили від кайданів (нерозумності, обмеженості), вони б страждали, як страждає будь-яка людина від змін. Але ще частіше в нашому житті не від змін, а їхнього передчуття — відкритись для інших поглядів, вийти за межі своїх звичних переконань та упереджень, намагатись відшукати справжню істину, а не лише підтвердження своїх ілюзій. Зміни болять — болять очі бачити реальні речі, якими вони є, а не їхні тіні. Тому більшість людей обирають продовжувати жити в звичному світі тіней, своїй власній зоні комфорту, аби тільки не відчувати мук світла.Світло в очах після темряви болить, але єдино можливий шлях вийти з ілюзорного світу тіней, — це йти цим шляхом — від підземного до наземного світу попри все, попри будь-який біль й бажання повернутись до того, як було. І хоча Сократ, розповідаючи цей міф вважає, що краще перетерпіти дискомфорт, аби не жити старим життям, в нашому житті видається, що для більшості людей краще обрати щось гірше, але добре знайоме, ніж краще і ще не відоме, бо все нове завжди лякає наш мозок.Саме тому тих, кого б намагались вивести з печери люди, які вже побували в горішньому світі й пізнали вище світло, було б неможливо переконати в необхідності йти тим же шляхом. Шлях до істини (в даному випадку до ідеї добра) — завжди самотній та індивідуальний, ним не можна провести інших, лише самих себе, але кожен має прагнути до цього. Прагнути до виходу зі світу тіней.Саме цей міф про печеру є частиною книги «Держава» Платона, яку ми будемо читати до кінця лютого в моєму філософському клубі.Людина мисляча | #філософія_ЛМ #сенс