Людина мисляча

«Обережно, стороннім вхід заборонено» — написано на дверях з нашвидкоруч криво встановленою табличкою «депресія». Вже саме це слово тисне своєю вагою, створює «прес», який тягне додолу, створює дистанцію, яку не здолати пішки самій. Під цим написом-діагнозом, який ніби навіть не пристойно вимовляти вголос, стаєш чимось незначним, невидимим, незрозумілим для інших. Це такий стан, хвороба, збій, поломка, чи просто темна смуга життя? Суцільний клубок питань до себе, який чим більше намагаєшся розплутати, тим більше засмоктує в трясовину смутку, безнадії та відчаю…Мене питають як я, але я досі не можу описати краще це, аніж сказати словами С.Плат, що ти ніби опиняєшся під скляним ковпаком. Ще «вчора» твоє життя палало кольорами, звуками, запахами, фактурами — енергія життя била ключем — в мені, через мене і з мене. А вже «сьогодні», тобто десь майже місяць в гострій формі, я відчуваю лише одне — все втратило свій смак, колір, звук, а я опинилась всередині прозорого ковпаку, крізь який ніби все бачу, але воно не моє, недосяжне і неосяжне. Між мною та світом — нездоланна прірва, між мною та іншою людиною — мовчання. І абсолютно немає сил щось з цим робити — лише помічаю та визнаю, якби боляче це не було.Ніколи не любила ані коли інші так роблять, ані сама намагаюсь не відповідати на питання про справи — «нормально». Якимсь воно таким ніяким здавалось, як то кажуть, «ні риба ні мʼясо». Парадоксально, але зараз це такий омріяний стан просто знову відчувати себе «нормально», бути в змозі робити прості буденні речі, відчувати свої маленькі та великі сенси, і взагалі, відчувати щось більше за порожнечу, яка немов чорна діра, засмоктує в себе все. Всередині оселились дементори, і вони в одну мить (яка насправді була тривалим прихованим процесом їхнього захоплення влади всередині) забрали все те, що мало вагу та ціну. Тепер все стало не безцінним, а просто не цінним. Тепер стан «нормально» став чимось омріяним, бо поки бере гору страх ніколи знову «не стати нормальною». Залишитись ніким…Віктор Франкл любить цитувати Ніцше: «той, хто знає навіщо жити, може витримати майже будь-яке як». Та чи не виникає тут конфлікт між тілом та духом? Припустимо, розум знає, точніше, дуже правдоподібно переконує що є це «навіщо», але що, якщо воно залишається лише теорією, яку не здатне пережити тіло, в очах не запалюється вогник, кінцівки не приходять в рух від цього «навіщо»?.. А щоб витримати будь-яке «як» не достатньо пісочних замків розуму, має бути сила духу всередині, яка йде зі здорового тіла, з тої самої «волі до сенсу». Наразі воля в конфлікті — вона хоче сенсу, вона шукає і ніби знає його, але тіло незворушне, ніби хтось забрав із нього всі життєві сили. Душа та тіло в розладі. Надто багато протиріч. Їх витворює зовнішній світ, в них заплутується внутрішній світ. Як полагодити людину в собі? Може їй потрібен не стільки сенс, скільки просто банально сон — за всі ті дні та ночі, коли вона гадала, що відірвалась від власної тіні, від всіх інших, і вловила якусь химерну особливу птаху?Все, що лишається на зараз: спостерігати, слухати та пізнавати саму себе — в тисячний раз, але робити це немов вперше, щоб почути нарешті саме свій, хай поки тихий і кволий, голос. В усій своїй безнадії тримаюсь за цю надію…

Іноді філософія не дає опори, а навпаки її забирає🌪️ У новому потоці мого філософського клубу «Людина мисляча» ми читатимемо «По той бік добра і зла» Фрідріха Ніцше — невеликий текст, який уже понад століття дратує, захоплює і вибиває ґрунт з-під ніг.До речі, той рідкий випадок, коли книга доступна і в паперовому, і в електронному варіанті 🙌🏻В ній Ніцше ставить під сумнів речі, які більшість людей ніколи не наважуються переглядати: мораль, істину, співчуття, релігію, «правильність» і навіть саму потребу мати готові відповіді.Але ця книга — не про цинізм і не про руйнування всього. Вона про людину, яка намагається жити не за інерцією чужих цінностей, а свідомо.📖 Про що говоритимемо:— чому мораль може бути не проявом сили, а наслідком страху; — як суспільство формує наше уявлення про «добре» і «погане»; — що Ніцше має на увазі під свободою і самотворенням; — чому істина не завжди є чимось абсолютним; — чи можливо витримати життя без готових сенсів і опор.👥 Кому буде цікаво:— тим, хто хоче глибше зрозуміти сучасну кризу цінностей; — тим, кого цікавить філософія свободи, сили й внутрішньої чесності; — тим, хто готовий сперечатися з текстом, а не просто погоджуватися.🍿Що ще окрім читання книги:Щоденне спілкування по книзі в закритій групі, обмін додатковими матеріалами, а головне — кіно клуб по фільму «Мотузка» А.Гічкокав контексті книги та обговорення ідеї надлюдини Ніцше.💬 Формат клубу:Онлайн. Можете обрати один з трьох найбільш комфортних для себе (більш детально про кожен з них — на слайдах).І головне, ми не будемо намагатися «зрозуміти Ніцше правильно». Ми спробуємо подивитися на себе без звичних моральних декорацій.Кількість місць обмежена. Щоб долучитися, пишіть мені в особисті @varvara_bosco 💌

Як я опинилась в Афінах і навіщо?Сюди мене вів шлях довжиною в 2+ роки. Все почалося з цього каналу «Людина мисляча», з нього народився мій філософський клуб з такою ж назвою, та з неймовірно різними й цікавими людьми в його складі. А в кінці минулого року у мене зʼявилась ідея зробити свій перший жіночий філософський ретрит, вирушивши в компанії людей мислячих до Першоджерела всієї західної філософської думки — в Афіни.Я навіть так і назвала цей ретрит — «Афінські діалоги: подорож до джерел філософії та самих себе». І це не просто красива назва, вона дійсно стала втіленням якихось дуже глибоких процесів, які відбувались (і досі тривають, принаймні в мені) в кожній з нас, між нами за дні ретриту та досі. Саме тут, в Афінах, філософія ожила для мене по-справжньому, мабуть, вперше в житті. Не тільки через раціональну голову, але через чуттєве тіло, яке перебуваючи в повній присутності тих місць, проживало філософію античних мислителів через себе в моменті тут-і-зараз. І не лише на якомусь вищому, духовному рівні, але й через побут.Тому наш ретрит — це було постійне сходження (ліствицею Діотіми) до прекрасного, а потім пошук балансу між ним та буденним, яке постає не менш прекрасним, якщо не втікати від нього, не здаватись кимось іншим, а просто бути. Тоді щось дійсно важливе відкривається навіть через спільний побут, їжу, чайну церемонію, зустріч світанку, купання, розмови, роздуми, жарти, мистецтво, прогулянки, пересування містом, і навіть мовчання.В цих кількох днях ретриту — ціле маленьке-велике життя, коли ми читали й разом обговорювали філософські тексти — Сократа на Агорі, де він і «жалив» своїми питаннями афінян; стоїків — в Стоя Аттала і з висоти пташиного польоту, аби побачити згори, як багато речей, про які ми хвилюємось, від нас не залежать; Платона — в його Академії, такому собі любовному (це слово тут не помилка, але зрозуміють його лише учасниці ретриту:)) оазису за межами міста; Арістотеля — прогулюючись в Лікеї, як це і робили його учні перипатетики. Хоча ні, ми не просто читали та обговорювали, ми проживали ці тексти крізь самих себе і саме свій життєвий досвід. Ми ставали красивими дзеркалами один для одного, як і писав Платон в «Алківіаді I», — що ми завжди пізнаємо самих себе в очах, через очі Іншого.Вже кілька днів як я повернулась додому, в Україну, в Одесу. Знаю про це емпірично. Проте душа моя ніби зазнала роздвоєння, адже інша її частинка ніби назавжди лишилась там — серед афінських вічнозелених пагорбів і вічних, позачасових істин. Одна з них про те, що філософія — це не книги, а спосіб життя, яке ми проживаємо щомиті, і наша головна мета — прожити його максимально усвідомлено і чесно з собою.Людина мисляча | #проєкт_ЛМ сайт | Instagram | YouTube ✨

Десь понад хмарами поміж Кишиневом й Афінами я раптом побачила, ніби на долоні, усе своє життя, усю себе в моменті…Побачила очі дівчинки в собі — очі мене з минулого, що були повні страхів. І саме тоді, коли не знецінила їх вдаваною мужністю, побачила, як засяяла справжня мудрість — діяти всупереч страху, «підійматись над його хмарами». Він нікуди не зник, він, мов іржа, іноді досі вʼїдається рандомними питаннями на кшталт: «ти впевнена?», «думаєш, так можна?», «хто ти така, щоб…?». Слухаю, чую, приймаю, але тепер як та дівчинка вже не розкладаю на атоми, не пускаюсь в усі тяжкі аналізу, просто слухаю, як Сіддхартха слухав ріку, а чув самого себе. І я чую від своєї ріки зсередини підтвердження, що все долається любовʼю, навіть страх. З любові він проростає квітами, в любові він стає просто емоцією, що колись намагалась, звісно, з добрих намірів, захистити та врятувати кожного з нас.З любові до свого страху, та знання його природи, я дію. Крок за кроком, step by step. Пишу свої щирі тексти, відкриваю своє тривожне серце іншим людям, відпускаю ті справи і стосунки, що більше не запалюють, кажу прості слова, що лишають сліди. Таким, своїм чином, я лишаю сліди на цій маленькій-великій землі — вона така крихітна з висоти очам, і все ж така неосяжна для розуму навіть згори. Звідси видно, наскільки всі наші страхи земні — виплекані в темницях его, згодовані на житті в зграї, їй і належать. Але ж ми — вищі, ми завжди маємо в собі силу дії тотожну силі протидії. Помічали, як страх наш зростає в голодного звіра під пильним оком зовнішнього спостерігача — і зовсім не Бога згори, а людини збоку? Тут я сама собі спостерігач, але такий, що приймає без осуду (принаймні, до цього прагну).Там, де от ще тільки були страхи, народжується щось нове — диво, ніби нове живе створіння прийшло у цей світ на моїх очах. Я й сама народжуюсь, ось прямо зараз, без акушерів та інших «провідників», хоча і оточена безліччю людей. Моє народження не гучне, не публічне, не має ніякого сенсу для інших. По суті, й не має його мати, немає ніякого сенсу для всіх. У кожного свій номер місця в літаку, у кожного своє місце в житті, у мене є своє, і я втілюю його прямо тут-і-зараз. «Я мислю, отже я існую» — ще ніколи не було настільки живим для мене, як зараз, на висоті кількох кілометрів. З моїх думок буквально народжується моя реальність, вона розгортається не лише за вікном з кожною здоланою милею шляху між Кишиневом й Афінами. Вона проявляється в кожній думці, ідеї, рішенні, діалозі, що вели до цього моменту. Я — здійснююсь, — і ще не так давно уявити не могла, що в один день скажу: «я вирушаю в подорож до Джерела філософської думки й самої себе завдяки своїй сродній праці».Зазвичай, коли люди впізнають тих, про кого кажуть «він/вона на своєму місці», не знають всього, що відбувається тихо «по ту сторону». А там — кодло вже згаданих страхів, сумнівів, тривог. І там же, як зворотна, але прихована сторона — впевненість, віра, спокій. Раніше думала, що одне виключає собою інше, тепер розумію, що одну сторону відкрила лише завдяки іншій, й побачила, що насправді, все — суть одне. Кожен з нас — темне і світле, далеке й близьке, «позитивне» та «негативне». Справжній шлях, і такі ж ми — завжди десь «поміж». «Поміж» я побачила ту свою дівчинку з минулого, з очима, повними страху, «поміж» я раптом впізнала і ще не знану у той момент безстрашну жінку з майбутнього, яке, власне, і стало теперішнім.Тепер в цьому «поміж» — двома містами, землею та небом, собою минулою й собою майбутньою, я нарешті зсередини себе впізнала омріяну «золоту середину». Вона — тут-і-зараз. Я, Варвара — жінка, письменниця і філософиня — і є тим меридіаном, крізь який проходить екватор балансу. І ніякі зони турбулентності мені не страшні, бо знаю, центр тяжіння — був, є, і буде в мені, допоки дихаю, мислю, живу. В мені вже вся повнота мого ж буття в кожну мить.Людина мисляча | #роздуми сайт | Instagram | YouTube ✨

З Великоднем вас, люди мислячі!У кого або що ви не вірили б, всім вам я бажаю в першу чергу вірити в Світло — і хай воно буде Боже, розуму або душі, головне те, що саме ця віра задає рух вперед💫На честь Великодня, хочу дати трішки світла, яке в моїй силі, і подарувати комусь з вас (хто не брав раніше участь в моїх клубах чи консультаціях) безкоштовну участь на ваш вибір:💬 в філософському клубі «Людина мисляча» по книзі «Сіддхартха» Г.Гессе;🫂 в рефлексивному клубі «Людина людині» по темі «Людина супроти часу: про наші стосунки з часом»;🪞в філософській консультації (тривалістю 30 хвилин) за вашим життєво-філософським запитом.Для цього напишіть в коментарях під цим дописом в якому саме форматі взаємодії хотіли б взяти участь і чому саме, а я оберу переможця 15 квітня 🙌🏻А тепер приємне для всіх вас тут-і-зараз — це кава від 25 Coffee Roasters, яку я щиро раджу вам вже не перший рік. І одна з причин любові (окрім дійсно смачної кави та зручної доставки й за межі України) — оригінальні серії, от як ця весняна Wild Bloom з листівкою в подарунок, яку можна посадити і з неї виростуть польові квіти🥹Інша причина — їхня нова бонусна система, за якою з кожного замовлення у вас накопичуються бонуси, якими можна оплатити потім до 100% наступних замовлень. Я залишу ось тут своє посилання — якщо будете замовляти, переходьте саме по ньому. Так ви і бонуси отримаєте, і підтримаєте мене🧡Смачної вам кави й пасочки!

Про книгу «Богині. Таємниця жіночої божественності» Дж.КемпбеллаЗшита з розрізнених лекцій Кемпбелла вже після його смерті, ця книга збирає воєдино цілісний образ Богині — вищого жіночого, що присутнє в кожній з нас вже по факту народження жінкою.Жіноча божественність — не те, що треба «прокачувати», а те, що можна відкрити в собі через дослідження нашої культури від найдавніших часів. Через образи, символи, архетипи. Вона таїться у колективному несвідомому. У кожній з існуючих культур Богиня присутня — і якщо не в антропоморфному вигляді, то бодай «аморфному» — навіть як вода, як земля, як небо.В перших хліборобських культурах Богиня є уособленням Матері-землі, тому її перші візуальні втілення — це палеолітичні венери без конкретних рис обличчя. Головні риси — обʼємні груди та стегна — звісно, як символ плодючості. Так жінка стає першим людським обʼєктом поклоніння, вона як Земля-мати не лише дає життя (творче начало), а й забирає його назад (руйнівне начало). Жінка уособлює собою весь цикл народження і переродження, і стає провідником для чоловіка не лише в першому народженні біологічному, але й ще більш важливому, другому — духовному народженні.Кемпбелл присвячує більшу частину книги саме дослідженню давніх культур. І це не дивно, адже тут — наше коріння, і багато чого можна зрозуміти про істинний образ жінки, стосунки жінки та чоловіка, саме з тих часів — через культурні памʼятки, через міфологію. Важливо, що міфи — це не давні вигадки, а мова, яку використовуючи як символ, можна використати для примирення людини з собою, соціальною групою, зі своїм середовищем. В міфах та через них ми можемо віднайти щось давно забуте, загублене, не пізнане в нас самих.Кемпбелл зауважує, що залежно від способу життя, виникає дві культури, два типи мислення — землеробська жінкоцентрична міфологія (тут жінка дає життя і забирає, слугує музою та супровідницею чоловіка до духовного народження) та мисливська чоловікоцентрична (тут культ Богині-Матері витісняється, тут навіть жіночий символ Сонце чоловік привласнює собі, а Богиня стає безтілесною). Цікаво, що в чоловікоцентричних міфологіях, які потім трансформувалися в християнські, не лише жіноче відкидається як щось анти-божественне, але й загалом божественне виноситься поза людиною, воно вже не в ній, людина відлучена від вічності, єдності, гармонії з божественним в самій собі…Від появи перших Богинь, втілених в палеолітичних венерах 25 000 років тому — до втілення Богині в ролі заступниці Марії з Ісусом, яка так подібна до давньоєгипетської Ісіди з маленьким Гором та давньофригійської богині родючості, природи й відродження Матері богів Кібели, а ще в давньогрецькому й інших пантеонах, і далі, до кожної з нас, ми бачимо таке різноманіття Богинь. Кожна з них про своє: про життя і смерть, родючість, природу, материнство, войовничість, еротичність, спокусництво, духовність… І неможливо вичерпати сповна ким ще є (і завжди буде, хай й в інших втіленнях) Богиня.Вона не померла, і ніколи вона не вмирала, навіть коли втрачала свій «жіночий образ». Ця Богиня жива в кожній з нас досі. Щоб впізнати її, досить лише відкинути всі чужі стереотипи про те, як жінка має виглядати, якою бути, що робити і що ні. Богинею не стають, нею вже є кожна по факту народження. Здається, подібне хотів сказати і Кемпбелл, але пишу я, аби більше жінок дізнались про себе, цю книгу, і те божественне в собі, що завжди є в нас.Людина мисляча | #книжкове сайт | Instagram | YouTube ✨

Що означає знайти себе — і чи можливо це зробити, просто слідуючи за чужими істинами? Де проходить межа між знанням і досвідом — і чому одне не замінює інше?У новому потоці мого філософського клубу «Людина мисляча» ми будемо читати і разом осмислювати філософську повість «Сіддхартха» Германа Гессе — глибоку притчу про шлях людини до себе, сенсу й внутрішньої цілісності💫Це не просто історія духовного пошуку. Це текст про те, що істину неможливо передати — її можна лише прожити.📖 Які теми будуть в фокусі нашої уваги цього місяця:— чому готові відповіді не дають справжнього розуміння;— як досвід — навіть помилковий — стає частиною шляху;— у чому різниця між відмовою від світу і проживанням його;— як звучить тема самотності, свободи і внутрішньої опори;— чи можливе «просвітлення» у звичайному людському житті.👥 Кому буде цікаво:— тим, хто перебуває у пошуку себе або відчуває втрату орієнтирів;— тим, хто цікавиться філософією Сходу і внутрішнім досвідом;— тим, хто шукає у текстах не відповіді, а чесний діалог із собою.🍿Що ще окрім читання книги:Щоденне спілкування по книзі в закритій групі, обмін додатковими матеріалами, а головне — кіно клуб по фільму «Бідолашні створіння» Й.Лантімоса в контексті книги та обговорення пошуку свого шляху жінкою.💬 Формат клубу:Онлайн. Можете обрати один з трьох найбільш комфортних для себе (більш детально про кожен з них — на слайдах).Який би формат ви не обрали, знайте, що тут ми не просто читатимемо історію Сіддхартхи, а спробуємо побачити власний шлях у дзеркалі цього тексту.Кількість місць обмежена. Щоб долучитися, пишіть мені в особисті @varvara_bosco 💌

Щось всередині мене ніяк не дає заснути…Щось тваринне, надто людське — або, може, божественне?У різних пропорціях, але в кожному все це присутнє.Хто спізнає одне, має прийняти й інше.Від тваринного до людського — лише півкроку.Ступити назад завжди легше, аніж іти вперед —Там усе протоптано, освітлено і знайомо.Зніми пальто розуму — тут земля «Ід» — несвідомого.Забудь усе те, чому тебе колись ззовні навчили —Чого й як бажати, про що мовчати, як жити.Людина — це не замкнена на собі система,А вічно живий екзистенційний проєкт.Вектор — вгору й вперед, але рух однаково завжди по колу — Замкнені ми на своїх тілах, що вбирають у себе мов губка,Всі пізнані колись насолоди, всі радощі, прикрощі й болі,Перетворюючи їх у систему координат по життю.Потім безликі Das man тобі скажуть: «куди тобі, тут сиди —Ми сидимо в цій печері, як сиділи і предки віками до нас.Тут безпечніше, ніж у світі на порозі нової війни,Тут завжди можна сховатись від себе самого».Але людина, що справді мислить, не вгамується.Є в ній щось неспокійне, зрадливе, живе, —Щось, що виводить її із інертного колаЙ нагадує: божественне теж є у ній.Тільки де воно, якщо не у тілі, не в розумі, і не в серці — Десь поза часом і місцем — у ній, та водночас ні.Якщо хочеш відкрити це — доведеться вийти За межі звичного. Не дай приспати себе, і сам не засни!Бо божественне — це не тільки про Бога,Воно в тій людині, що пізнає Бога, Будду чи Шлях — у собі.«У» собі, «через» себе, але ніколи не «замість».Тому дельфійський оракул і наказав: «пізнай самого себе».Текст мій, Варвара Лозко30.03.2026Людина мисляча | #роздуми

Про фільм «Подвійне життя Вероніки» (1991) Кшиштофа КесльовськогоДві Вероніки — дві країни — дві історії та лінії життя, які перетнулись в реальності лише раз мимохіть, але постійно існували паралельно одна з одною…Щось незриме було поміж ними — маленька дитяча прозора кулька з зірочками, яку можна потрусити й побачити, ні, навіть просто відчути, що світ навкруги сповнений магії. Вона в усьому — у перших весняних листочках, у краплях дощу на обличчі, чуттєвому цілунку під звуку дощу та коханні опісля… Магія навіть не стільки в самому світі навколо, скільки у відчутті цього світу Веронікою.Вона живе з «дивним відчуттям» — їй здається, що «вона не сама у світі». Як же це контрастує з екзистенціалістським поглядом на те, що ми самотні, «вкинуті» в це буття, «мислячі тростини», загублені на просторах всесвіту. Вероніка ж навпаки, відчуває себе частиною чогось цілого, ніби десь є інша її андрогінна частина. До речі, в міфі Платона про андрогінів, вони були не лише сутностями з жіночого та чоловічого начала, але й поєднували в собі іноді ті самі статі. От і Вероніка шукає чуттям своє друге, інше, потенційне «я».Її головний інструмент життя й пошуку — не розум, а серце. Такий собі кордоцентризм, де серце стає «мислячим органом». Воно як інтуїція, як чуттєвість, як довіра до світу та його знаків. Її серце проявляє себе у самовідданому співі, і врешті, її серце завмирає в ньому ж… аби дати життя іншій Вероніці — шанс їй здійснити себе.Інша Вероніка народжується з туги, млосності по незнаному, чомусь далеко і такому водночас близькому — ніби десь поряд витає інша вона, віддзеркалена в іншій частині, роздвоєна між спогадами з часу поза часами. Ця туга тягне її за собою до нелогічних, але вірних рішень — «не знаю чому, але знаю, що мушу покинути зараз». Іноді найкраща дія — це відстороненість, змога побачити себе ніби спостерігач вистави зі сторони. Там може бути підказка про те, як розгорнеться історія Автора, і Вероніка стає головною героїнею цієї історії.В якийсь момент вона стає водночас і учасницею, і глядачкою. «Цікаво, а що буде далі в моїй виставі життя?» — ніби задається вона питанням у переповненому залі. Він не для неї однієї, але саме для неї стає містком до зустрічі з Ним — Автором її історії. Їхня спільна історія — це ще одне дивно-дивовижне переплетіння у часі та просторі. Він знає, вона знає, між ними щось відбувається… Вероніка каже: «я все життя була тут, і не тут одночасно».Цю кінокартину, завмерлу поза часом, можна сприйняти як щось фентезійне, відірване від життя. Можна намагатись зібрати уламки докупи і розгадати. А можна просто відчувати і проживати подвійно разом з Веронікою — тугу за самими собою — тими, якими ми могли б бути десь в іншій паралельній гілці реальності. Проте ніколи не станемо, бо зараз робимо інший, свій власний вибір — у згоді з якимсь потаємним внутрішнім голосом — з глибин нашого єства, й лише це має значення тут і зараз.Людина мисляча | #кіно_ЛМ

Вже завтра відбудеться важливий перехід — не лише для природи як перехід від зими до весни, але й для кожного з нас.Це буде день весняного рівнодення, день рівноваги 🌓Тої самої, коли рівні світло і темрява, аполонійське та діонісійське, зовнішнє й внутрішнє. Ідеальний час для паузи, пошуку балансу, погляду з середини, поточної точки, — назад до минувшої зими й вперед до майбутньої весни.Це час, щоб осмислити, що вже себе віджило, що має вмерти, і треба його відпустити, аби народилось щось нове, справді живе🌱В цьому вам може допомогти філософська практика задавання питань (маєвтика Сократа). А щоб не просто пробігтися по цим питанням, а прожити їх та ще глибші в теплому колі інших людей мислячих, запрошую вас на зустріч мого рефлексивного клубу «Людина людині».Вона відбудеться вже завтра, 20 березня (з 19 до 21 год) та в суботу, 21 березня (з 12 до 14 год), й буде присвячена темі «Мистецтво вмирати: завершення старого, зміни та перехід у нове»💫Наразі є ще одне місце на суботу. Хто з нами? Пишіть мені @varvara_bosco