Людина мисляча | Про фільм «Подвійне життя Вероніки» (1991) Кшиштофа КесльовськогоДві В...

Про фільм «Подвійне життя Вероніки» (1991) Кшиштофа КесльовськогоДві Вероніки — дві країни — дві історії та лінії життя, які перетнулись в реальності лише раз мимохіть, але постійно існували паралельно одна з одною…Щось незриме було поміж ними — маленька дитяча прозора кулька з зірочками, яку можна потрусити й побачити, ні, навіть просто відчути, що світ навкруги сповнений магії. Вона в усьому — у перших весняних листочках, у краплях дощу на обличчі, чуттєвому цілунку під звуку дощу та коханні опісля… Магія навіть не стільки в самому світі навколо, скільки у відчутті цього світу Веронікою.Вона живе з «дивним відчуттям» — їй здається, що «вона не сама у світі». Як же це контрастує з екзистенціалістським поглядом на те, що ми самотні, «вкинуті» в це буття, «мислячі тростини», загублені на просторах всесвіту. Вероніка ж навпаки, відчуває себе частиною чогось цілого, ніби десь є інша її андрогінна частина. До речі, в міфі Платона про андрогінів, вони були не лише сутностями з жіночого та чоловічого начала, але й поєднували в собі іноді ті самі статі. От і Вероніка шукає чуттям своє друге, інше, потенційне «я».Її головний інструмент життя й пошуку — не розум, а серце. Такий собі кордоцентризм, де серце стає «мислячим органом». Воно як інтуїція, як чуттєвість, як довіра до світу та його знаків. Її серце проявляє себе у самовідданому співі, і врешті, її серце завмирає в ньому ж… аби дати життя іншій Вероніці — шанс їй здійснити себе.Інша Вероніка народжується з туги, млосності по незнаному, чомусь далеко і такому водночас близькому — ніби десь поряд витає інша вона, віддзеркалена в іншій частині, роздвоєна між спогадами з часу поза часами. Ця туга тягне її за собою до нелогічних, але вірних рішень — «не знаю чому, але знаю, що мушу покинути зараз». Іноді найкраща дія — це відстороненість, змога побачити себе ніби спостерігач вистави зі сторони. Там може бути підказка про те, як розгорнеться історія Автора, і Вероніка стає головною героїнею цієї історії.В якийсь момент вона стає водночас і учасницею, і глядачкою. «Цікаво, а що буде далі в моїй виставі життя?» — ніби задається вона питанням у переповненому залі. Він не для неї однієї, але саме для неї стає містком до зустрічі з Ним — Автором її історії. Їхня спільна історія — це ще одне дивно-дивовижне переплетіння у часі та просторі. Він знає, вона знає, між ними щось відбувається… Вероніка каже: «я все життя була тут, і не тут одночасно».Цю кінокартину, завмерлу поза часом, можна сприйняти як щось фентезійне, відірване від життя. Можна намагатись зібрати уламки докупи і розгадати. А можна просто відчувати і проживати подвійно разом з Веронікою — тугу за самими собою — тими, якими ми могли б бути десь в іншій паралельній гілці реальності. Проте ніколи не станемо, бо зараз робимо інший, свій власний вибір — у згоді з якимсь потаємним внутрішнім голосом — з глибин нашого єства, й лише це має значення тут і зараз.Людина мисляча | #кіно_ЛМ