Людина мисляча | Десь понад хмарами поміж Кишиневом й Афінами я раптом побачила, ніби н...

Десь понад хмарами поміж Кишиневом й Афінами я раптом побачила, ніби на долоні, усе своє життя, усю себе в моменті…Побачила очі дівчинки в собі — очі мене з минулого, що були повні страхів. І саме тоді, коли не знецінила їх вдаваною мужністю, побачила, як засяяла справжня мудрість — діяти всупереч страху, «підійматись над його хмарами». Він нікуди не зник, він, мов іржа, іноді досі вʼїдається рандомними питаннями на кшталт: «ти впевнена?», «думаєш, так можна?», «хто ти така, щоб…?». Слухаю, чую, приймаю, але тепер як та дівчинка вже не розкладаю на атоми, не пускаюсь в усі тяжкі аналізу, просто слухаю, як Сіддхартха слухав ріку, а чув самого себе. І я чую від своєї ріки зсередини підтвердження, що все долається любовʼю, навіть страх. З любові він проростає квітами, в любові він стає просто емоцією, що колись намагалась, звісно, з добрих намірів, захистити та врятувати кожного з нас.З любові до свого страху, та знання його природи, я дію. Крок за кроком, step by step. Пишу свої щирі тексти, відкриваю своє тривожне серце іншим людям, відпускаю ті справи і стосунки, що більше не запалюють, кажу прості слова, що лишають сліди. Таким, своїм чином, я лишаю сліди на цій маленькій-великій землі — вона така крихітна з висоти очам, і все ж така неосяжна для розуму навіть згори. Звідси видно, наскільки всі наші страхи земні — виплекані в темницях его, згодовані на житті в зграї, їй і належать. Але ж ми — вищі, ми завжди маємо в собі силу дії тотожну силі протидії. Помічали, як страх наш зростає в голодного звіра під пильним оком зовнішнього спостерігача — і зовсім не Бога згори, а людини збоку? Тут я сама собі спостерігач, але такий, що приймає без осуду (принаймні, до цього прагну).Там, де от ще тільки були страхи, народжується щось нове — диво, ніби нове живе створіння прийшло у цей світ на моїх очах. Я й сама народжуюсь, ось прямо зараз, без акушерів та інших «провідників», хоча і оточена безліччю людей. Моє народження не гучне, не публічне, не має ніякого сенсу для інших. По суті, й не має його мати, немає ніякого сенсу для всіх. У кожного свій номер місця в літаку, у кожного своє місце в житті, у мене є своє, і я втілюю його прямо тут-і-зараз. «Я мислю, отже я існую» — ще ніколи не було настільки живим для мене, як зараз, на висоті кількох кілометрів. З моїх думок буквально народжується моя реальність, вона розгортається не лише за вікном з кожною здоланою милею шляху між Кишиневом й Афінами. Вона проявляється в кожній думці, ідеї, рішенні, діалозі, що вели до цього моменту. Я — здійснююсь, — і ще не так давно уявити не могла, що в один день скажу: «я вирушаю в подорож до Джерела філософської думки й самої себе завдяки своїй сродній праці».Зазвичай, коли люди впізнають тих, про кого кажуть «він/вона на своєму місці», не знають всього, що відбувається тихо «по ту сторону». А там — кодло вже згаданих страхів, сумнівів, тривог. І там же, як зворотна, але прихована сторона — впевненість, віра, спокій. Раніше думала, що одне виключає собою інше, тепер розумію, що одну сторону відкрила лише завдяки іншій, й побачила, що насправді, все — суть одне. Кожен з нас — темне і світле, далеке й близьке, «позитивне» та «негативне». Справжній шлях, і такі ж ми — завжди десь «поміж». «Поміж» я побачила ту свою дівчинку з минулого, з очима, повними страху, «поміж» я раптом впізнала і ще не знану у той момент безстрашну жінку з майбутнього, яке, власне, і стало теперішнім.Тепер в цьому «поміж» — двома містами, землею та небом, собою минулою й собою майбутньою, я нарешті зсередини себе впізнала омріяну «золоту середину». Вона — тут-і-зараз. Я, Варвара — жінка, письменниця і філософиня — і є тим меридіаном, крізь який проходить екватор балансу. І ніякі зони турбулентності мені не страшні, бо знаю, центр тяжіння — був, є, і буде в мені, допоки дихаю, мислю, живу. В мені вже вся повнота мого ж буття в кожну мить.Людина мисляча | #роздуми сайт | Instagram | YouTube ✨