Я з України

І тут, в цьому божевільному танці, народжується іронія: вони — охоронці майбутнього, але майбутнє платить їм найвищу ціну — вони віддають за нього життя. Вони поливають землю кров’ю і потом, не тому що люблять кров — а тому що розуміють: без цієї пожертви нічого не виросте. Вони кладуть на стіл усе, навіть якщо цей стіл — це уламки людської гідності. І з цих уламків — іноді, дуже рідко — виростає щось щире, щось незаплямоване.Тому сміх. І ось я бачу їхній сміх: гіркий, в'язкий, як пари палива із порожньої каністри; сміх, що оголює зуби істини; сміх, що каже: «Ми не святі, ми не ангели з картинок, але якщо ангел потрібен — він у нас». І цей сміх — найкращий доказ. Бо той, хто сміється в обличчя смерті, вже перевірив реальність і не обдуриться дешевими заспокоюваннями.І наприкінці — не сентимент: ангелів-охоронців не знайдеш у книжці замовлень. Вони тут, по той бік екрану, поруч у багнюці, у нічних чергах, у точці, де хтось все ще тримає периметр кулями. Вони — без блиску церковної позолоти, без ефектних заголовків, але з тією самою здатністю — берегти. Чи то спасіння — питання філософії. Але вони — факт. І поки вони є, є точка опори, є шанс.І якщо ти колись побажаєш комусь ангела-охоронця — не зупиняйся на словах. Подай руку. Купи їм кави. Принеси патрони. Поясни, що ангели тут ходять пішки, що їм не потрібні похвали, а потрібні справи. І тоді, можливо, цей сміх перестане бути останнім клаптиком глузду — і стане початком чогось, що не згорить у попелі.Іван Єрмоша Андрій Єрмоленко Andriy Yermolenko Art

24 вересня 1941 року сталося страшне злодіяння московських комуністичних окупантів та їхніх українських посіпак , древній Київ здригнувся від болю й жахуПочалася цілком таємна операція НКВС "Пекельна осінь" зі знищення центру окупованого німцями Києва. Підривалися заздалегідь таємно заміновані житлові будинки та об'єкти інфраструктури міста. Вибухи тривали протягом п'яти днів, а окремі об`єкти, наприклад, Успенський собор Києво-Печерської лаври було підірвані пізніше, у жовтні та листопаді. Загалом було знищено 940 будівель. При цьому загинули 150-300 німецьких солдат, поліціянтів, пожежників тощо. Напередодні зими близько 50 тисяч киян залишилися без даху над головою.Чим завинив унікальний Успенський собор ХІ століття і яку він мав стратегічну цінність - не відомо.Тому його знищення комуняки приписали німцям.Ніколи газета "Правда", яка полюбляла пройтися по "злодеяниях нацистов" та розповісти про "1 710 городов и более 70 тысяч сёл и деревень", знищених під час Великої Вітчизняної війни", не оприлюднила відомості про кількість загиблого в Києві мирного населення - старих, жінок, дітей...А жертв того злочину було кілька тисяч. Лише прямих. Бо...Бо оті вибухи стали для нацистів приводом до масових розстрілів євреїв у Бабиному яру. Скажуть: їх би й так винищили. Можливо. Історія умовного способу не знає. А можливо, якби не "Пекельна осінь", їх відправили б до концтаборів і хтось би та й вижив. А так лише 29-30 вересня 1941 року було знищено 34 тисячі осіб.До речі, не лише підрив Успенського собору звалили на німців. Демонструючи руїни Хрещатика найправдивіша у світі газета "Правда" писала: «…таким побачили Київ радянські визволителі після відступу німців восени 1943». Хіба не істину написала головна газета комуністів? Дійсно, саме таким і побачили. Тільки комісари забули додати, хто постарався.Радянські прокурори намагалися руйнацію Києва приписати німцям на Нюрнбергському процесі. Щоправда, безуспішно...Страшна і бридка правда: комуністи під час Другої світової використовували стару середньовічну тактику, що її застосовували татари - тактику "випаленої землі". 17 листопада 1941 року Ставка Верховного головнокомандування видала таємний наказ «О создании специальных команд по разрушению и сжиганию населенных пунктов в тылу немецко-фашистских войск».Відповідно до нього приписувалося «разрушать и сжигать дотла все населенные пункты» в немецком тылу с помощью авиации, артиллерии и специальных команд, снабженных взрывчаткой и бутылками с зажигательной смесью. В каждом полку предписывалось создавать такие добровольческие «факельные команды» по 20-30 человек из «наиболее отважных и крепких в политико-моральном отношении бойцов, командиров и политработников», а «выдающихся смельчаков за отважные действия по уничтожению населенных пунктов» представлять к наградам»А це, друзі, є військовим злочином. Бо застосування "тактики випаленої землі" IV Гаазькою конвенцією 1907 року «Про закони та правила ведення війни» було заборонено.Тому ані СРСР, ані сучасна Росія так знищення Києва офіційно і не визнали. Зате кожного 9 травня кремлівські товариші влаштовують шабаш "побєдобесія" з горланням п'яних люмпенів "Можемпавтарить". Хоча досі не відомо, скільки ж сіл спалили оті бійці та бойциці з радянських «факельных команд».Ще раз і ще: комунізм як ідеологія має бути засуджений спеціальним міжнародним Трибуналом так само, як нацизм. А Сталіна, Жукова, Шапошникова, Хрущова, Брежнєва, Молотова та інших товаришів - до смертної кари. Хоча б посмертно...Павло Бондаренко

Спершу вони вб’ють твоїх творців.Художниць затопчуть і кинуть біля гаражів, поетів доведуть до петлі, журналістів та істориків згноять у таборах, священників розстріляють, а музикантів змусять співати їхні гімни замість своїх пісень.А потім — поставлять вивіски. Відкриють кінотеатри, школи й консерваторії. Ти дивитимешся фільми у кінотеатрі імені Пушкіна, вчитимешся у консерваторії імені Глінки, слухатимеш оперу в театрі імені Маяковського.Вони завалять твої полиці власним мотлохом. Ти навіть не згадаєш, коли на книжковій поличці з’явилася «Золотая серия русской класики», а улюблений гурт «Алиса» вбиватиме твої колонки криком про «Небо славян».Ти дивитимешся «Грозовые ворота» й «9 роту», з ненавистю дивитимешся на «чеченів» і думатимеш, що українське кіно ніколи такого не зніме.Одного дня ти опинишся в Києві й підеш у музей Булгакова, бо музей «шістдесятництва» здаватиметься тобі дрібним, убогим, нікому не потрібним.А в книгарні натрапиш на самотню книжку українською мовою — з дешевою палітуркою, від автора, якого ти навіть не чув. І подумаєш: «От і все. З літературою у нас нічого не вийшло».Вони переконуватимуть тебе щодня: їхня культура — «вєлікая». А твій Шевченко? Такий собі, провінційний бунтар, якому просто пощастило.Ти точно подивишся кілька серіалів про Пушкіна чи Єсєніна. А про Панаса Мирного чи Валер’яна Підмогильного навіть не знатимеш.Потім вони знову повернуться. Руйнуватимуть твої доми, виженуть тебе з рідного міста, нищитимуть твоїх письменників, спалюватимуть бібліотеки, розстрілюватимуть церкви.І тоді ти зрозумієш: усе почалося спочатку. Але цього разу ти став свідком нового початку — і вже можеш його побачити.Консерваторії імені Глінки та театри імені Пушкіна — це пастка, вигадана брехня, в якій ти жив. Чехов і Висоцький — це приманка, якою тебе відлучали від свого.А ти народився в місті імені Кірова й навчався в школі імені Толстого. Ти вірив, що це нормально. Ти думав: «Так і має бути. Не кожна література мусить стати великою. Нашій просто не судилося».Але ти помилявся.Єдина правда, яку ти бачив тоді, — та самотня українська книжечка серед сотень російських. Вона тримала країну, коли її топили в морі Достоєвського.

Мій чоловік на війні. Четвертий рік. Це те, до чого не був готовий жоден з нас. Син - підліток. Якраз такий вибуховий період становлення і у нього є лише я. А з батьком вони бачаться двічі на рік у відпустках. І це точно не те, що я планувала. Не так я хотіла, щоб мій підліток дорослішав. Лише з мамою, яка його «задовбала», «якої багато», «яка не розуміє» так, як розуміє татко. Я поганий поліцейський, чоловік, по телефону, хороший. І добре, коли в принципі вдається додзвонитися, і старлінк не підводить, бо мобільного звʼязку там нема……і знаєте, я досі вчуся не ламатися. Не бути і мамою, і татом водночас, бо так не буває. Вчуся бути просто мамою. Не ідеальною, якою вже є. Тією, яка іноді зривається, а потім просить вибачення. Яка не допомагає з домашніми, але контролює електронний щоденник. Яка іноді не встигає приготувати їсти. Яка іноді купує подарунками той час, що через роботу не може якісно провести вдома…Ми обоє ростемо в цій війні. Він підлітком, я дорослою, яка……яка нарешті зрозуміла, що контроль це найбільша в світі ілюзія.І коли чоловік дзвонить, я вже не намагаюся втиснути в ці 15 хвилин усе життя. Я просто слухаю. І він слухає. А син бурчить: «Та передай, що я норм». Бо це його спосіб сказати: «Я сумую».Це не той сценарій, що я писала для нашої сім’ї. Але це наш фільм. Наш. І я вірю, що колись він закінчиться перемогою. І всі будуть вдома.І так, я зла. На цю війну. За те, що мій син виріс без батька поруч. І за те, що я стала «поганим поліцейським».Людмила Євсєєнко.

Мій прапрадід був слюсарем. Гарним. На початку ХХ сторіччя такі спеціалісти були на вагу золота. Працював на заводі сільгоспмашин в Харкові. Заробив грошей і повернувся в рідне село, хазяйнувати.Була в нього мрія - побудувати млин. Власний. Щоб заробляти собі і родині на хліб та до хліба. І він будував. Власноруч. Вкладав зароблені в маісті гроші, що складав копійка до копійки. То було наприкінці 20-х років минулого століття. Односельці казали йому: озирнися навколо, чи ти не бачиш, що коїться? Чи ти не бачиш, як "комбєд" (це така організація тоді була - комітет бідноти, якщо хто не знає - зборисько пяниць і нероб) та партіці людей розкуркулюють, тих, хто має більше однієї корови та двох коней.Прапрадід був людиною грамотною - самостійно читав газети і порядною. Тому зауважень не слухав: усе ще тривала НЕП, дід добре памятав гасло Бухаріна, найближчого соратника Леніна - "збагачуйтеся" й лише посміювався на застереження людей. До того ж належав до пролетарів, від імені яких кермували більшовики.Закінчилося все тим, що "комбідівці" дочекалися, поки прапрадід забє останнього гвіздка й докрутить останнього болта й негайно його "розкуркулили", тобто млина відібрали на користь колгоспу, що його якраз почали створювати. Жодного дня не встиг попрацювати у своєму млині.А прапрадідові від щедрості "народної" влади випистали 5 років таборів. Бо божеськи можна сказати, могли і 10 впаяти.Повернувся прапрадід, відмотавши увесь термін "від дзвоника до дзвоника". Непоправно хворий, зате живий. Голодомор якраз застав його на лісоповалі й концтабірна пайка таки врятувала. На відміну від багатьох односельців. Куди діватися? Млина на той час уже не було - "комбідівці" ухайдокали. Бо "не моє - не жаль". І пішов він у той таки колгосп, ремонтувати сівалки-віялки. Гарний слюсар тоді був на вагу золота. Але платити "трудоднями". Там і помер від серцевого нападу через 2 роки. Просто біля свалки. Напівголодний.Таке от "світле минуле" радянсько-комуністичної системи. У якій панували лише політичні горлопани й пройдисвіти. Ті, хто задля здобуття влади зіграв на наймерзенніших вадах людської душі - прагненні "халяви", устремління якомога менше працювати і якомога більше мати. Тих, чиїм гаслом досі є "відняти й поділити". Відняти у тих, хто горбатить і віддати "комбідівцям" - збориську пяниць і нероб.Павло Бондаренко

Коли в 19-му кричали "Ми ще ніколи так погано не жили", намагався достукатися до їхньої свідомості та памяті, нагадати про 90-ті. Про те, як по півроку не платили зарплати і картопля з оселедцем була за ласощі. Про отруту під назвою "Юпі", яку пили замість якісного лимонаду або соків, бо на якісне не було грошей. Та і не було його - якісного. Був шмурдяк під назвою "Амарето" зі смаком синільної кислоти, а ще "Інвайт", який був ще отруйнішим за "Юпі". Про розгул бандитизму, "братків" в малинових піджаках, які не те що не ховалися, а підміняли собою владу; як "братки" серед білого дня просто на вулицях затягували до машин дівчат; про те, як розкрадалися заводи і колгоспи; про "барахолки", на яких півкраїни продавали останнє, що можна винести з дому, аби купити собі поїсти; про те, як матусі виряджали своїх доньок до Туреччини "на заробітки". Даремна справа. Сизіфова праця. Вони того не памятали і, вирячивши очі, слідом за телевізором та інтернетівськими ботами кричали про "баригу", цибулю та "піввареника". Хоча рівень життя пересічного українця тоді вже був набагато вищій, ніж в СРСР, за яким досі багато хто тужить. Увесь той жах; увесь той шабаш безумства дуже нагадував секту "Білого братства", яку колись запустили чекісти саме в якості експерименту з керування масовою свідомістю. І методи були практично один до одного. Найстрашніше, що коли пророцтва тієї шахрайки не здійснилися, жетви психологічного експерименту все одно продовжували їй вірити й знаходили для неї масу виправдань. Або просто затикали вуха й кричали, що нічого не хочуть чути.А тепер озирніться навколо. Маса жертв досі портрети бісером вишиває...P.S."Народ, який не знає, або забув своє минуле, не має майбутнього" - казав розумничка Платон.Павло Бондаренко

«Чисте поле, як те море, – козакові рай!Слобожанська Україно – степовий наш край!А на боці шабля дзенька, нехай знають вороженьки,що на гасла отаманів встане Слобода!Встануть всі, хто має силу боронити Україну.Вище голову, козаче! Хай горе – не біда!», – уривок з пісні «Слобожанська похідна».19 вересня 1670 року почалося козацько-селянське повстання проти московських воєвод на Слобожанщині, яке очолив полковник Острогозького полку Слобідської України Іван Дзиковський – один із перших (опісля Острянина) українських колонізаторів Слобожанщини, засновник міста Острогозьк (нині місто Воронезької області РФ). Повстанці захопили й привселюдно стратили московського воєводу Мезенцева, приказного Горєлкова і митних відкупщиків. Полковник Дзиковський підтримував контакти з керівником Визвольної війни поволзьких країн від Московського царства Степаном Разіним. На допомогу повсталим українським козакам на Слобожанщину прибув загін донських козаків-разінців на чолі з Федором Шадрою та Фролом Мінаєвим. Повстання Острогозького полку охопило міста Острогозьк, Ольшанськ, усі навколишні поселення і було підтримане робітниками Торських соляних промислів. У цих містах були страчені представники центральної московської влади. В кінці вересня, внаслідок змови частини острогозької козацької старшини, духовенства і московських поміщиків, яких підтримали московські урядові військові підрозділи, Івана Дзиковського і групу його прибічників заарештовано. 29-го вересня 1670 року полковник Іван Дзиковський, писар М. Жуковцев, сотники Я. Чекмез та В. Григор'єв, обозний М. Волнянка були страчені, а їхнє майно конфісковано. До катувань і страти було засуджено дружину полковника Івана Дзиковського, а четверо його дітей та племінницю відправлено на довічне заслання до Сибіру. Такою ж доля була в родичів інших повстанців.Український історик, ректор Імператорського Харківського університету, академік Української Академії Наук Дмитро Багалій писав: «Перший полковник Острогозького полку Дзиковський поубивав приказних, його скинуто за се з посади і карано горлом – обрублено руки по лікоть, ноги по коліна, і повішено, і навіть жінку його покарано смертю, а дітей вислано у Сибір і одібрано у них усе майно».Та повстання продовжилося. В жовтні 1670-го слобідські козаки за допомогою загону разінців на чолі з Олексієм Хромим захопили міста Цареборисов, Маяцьк, Чугуїв, Зміїв, Балаклія, Мерефа та Колонтаїв. Однак, на початку 1671-го урядові війська перемогли козаків, у результаті чого під Цареборисовим і Маяцьком стратили 186 повстанців Слобідської України. Зокрема, за участь у виступі було позбавлено життя зміївського сотника П. Ребуху, балакліївського сотника А. Огня та богодухівського сотника Т. Решетила.

.Народжується новий Львів - російськомовний.....На цьому колажі ви бачите Толстого, Пушкіна, Достоєвського та іже з ними які, зазвичай, є уособленням "великой руской культуры"..Нещодавно підмітив одну цікаву річ: частина україномовних (!) переселенців, які приїхали до Львова навіть гадки не мають якось відсторонюватися від тієї "великой" культури російського агресора (мова не про політичну позицію). Звідси вже недалеко до припущення, що навіть будучи стовідсотково україномовними, частина наших співгромадян зі сходу і півдня України, все-таки ментально тяжіє (якщо не належить цілком) російськомовній культурі. .Так, звісно, за будь-якої оказії вони б’ють себе у груди, що вони найщиріші патріоти, одягають вишиванки, пов’язують на себе синьо-жовті стрічки, навіть вивчили і співають: "Батько наш - Бандера, Україна - мати!", але... .Внутрішньо, майже потайки, щоб не дратувати отих "западенців", вони й надалі у своїй душі поклоняються усьому тому, що колись становило цінність для різних шуфутінскіх, висоцкіх, окуджав, газманових та ін. Звичайно, я можу помилятися, але складається враження, що частина отих переселенців так швидко "зліпила" із себе українців, бо це їм вигідно. Це - чисто ситуативний їхній крок, який необхідний для порятунку кожного з них у незвичному для них (непроросійському) середовищі..Звісно, ота їхня, привезена сьогодні до Галичини, ментальність, є сильно надіпсована російською культурою, яка все була більш агресивна, аніж українська. Причому, дехто з переселенців поводить себе, так, ніби їм тут, щось винні (вже звично чути: "...нас первыми бомбили, а вас - нет!". При цьому, вони й чути нічого не хочуть про статистику голосувань на півдні і на сході нашої держави за попередніх виборів, як і про ритуальні закликання у тих краях: "путин - введи войска..!")..І, звичайно, мало втішили наміри Андрія Садового з його міськвиконкомом, оселити у Львові близько 50 тисяч переселенців. Причому, частину з них, наскільки я зрозумів, планують назавжди тут залишити. Чи змінить це демографічну ситуацію у нашому місті..? - Безумовно і наступні вибори це доведуть. Визнаю, мене таки, разить, коли йдучи, приміром, з вулиці Руської через Ринок на вулицю Театральну, з тих принагідних уривків розмов, які вловлює моє вухо, близько 90% - російською. І, це зовсім не туристичні групи....Одним словом, якісь не зовсім зрозумілі, поки що, течії нуртують просторами Галичини: місцевих молодих хлопців, цвіт нації - першими кидають на передову у найгарячіші точки, а, замість них, до Галичини хлинули, того ж віку, молоді здорові російськомовні хлопаки (яких чи не щодня можна бачити в центрі під парасольками з гальбою холодного пива чи за кавою) і яких, львівське ТЦК, чомусь тупо не бачать......

«Я не дивлюся на чужих чоловіків. Достатньо подивитися на їхніх жінок.Бо жінка — мов лакмусовий папірець. У ній видно все:чи вона кохана, чи лише використана.Чи має спокій і відчуття безпеки, чи мусить сама тягнути все на собі — наче листоноша життя цілої родини.Чоловік може красиво говорити про любов, про повагу, про те, що «для родини робить усе» —але саме жінка поруч із ним, навіть у тиші, покаже правду.Не слухай слів. Дивись у її очі.Бо очі не брешуть. 👀З них прочитаєш, чи засинає вона спокійно біля сильного плеча,чи тримається купи тільки завдяки власній силі, аби не розсипатися.Чи розквітає — навіть у старій кухні та сукні з секонд-хенду,чи згасає — попри золоті сережки й ідеальні фото з хештегами.Я не дивлюся на чужих чоловіків.Я дивлюся на їхніх жінок.Бо лише вони можуть сказати про нього все — і для цього не треба вимовити жодного слова.Жінка ніколи не обдурить своїм виглядом, якщо їй добре.Вона може усміхатися, хвалити чоловіка на сімейних зустрічах,але той, хто вміє дивитися, побачить: правда живе у зморшках біля очей і втомі в голосі.Придивися, як вона мовчить поруч із ним.Чи є в цій тиші спокій і тепло?Чи стіна, яку вона збудувала в собі — щоб більше так не боліло?Іноді краще не питати його: «Як ти до неї ставишся?»Достатньо глянути в її очі. І все стане зрозуміло — без слів.»

15 вересня 1941 року — день подвійного удару по українському визвольному руху.У цей день у Берліні гестапо заарештувало Степана Бандеру та Ярослава Стецька — провідників ОУН(б), які всього кілька місяців перед тим у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави. Для мільйонів українців це був промінь надії після десятиліть неволі. Але нацистська влада швидко дала зрозуміти: незалежна Україна не входила в їхні плани.Розпочалася хвиля арештів і терору. Лише восени 1941-го близько півтори тисячі членів та симпатиків ОУН(б) опинилися в німецьких тюрмах і концтаборах. Українців, які прагнули свободи, нищили за саму ідею незалежності. Трагедія цілої нації з особливою силою відбилася у долі родини Бандери.У концтаборі Аушвіц закатували його братів Василя та Олександра.Третього брата, Богдана, гестапівці розстріляли на Півдні України.Батька, священика Андрія Бандеру, 10 липня 1941 року вбило НКВД у Києві.Двох сестер, Володимиру та Оксану, радянська влада заслала в Сибір.Це був символічний удар одразу з двох боків. Нацистська та радянська системи, такі різні зовні, діяли однаково жорстоко: вони ламали людські життя, нищили інтелігенцію, духовенство, молодь — тих, хто міг стати опорою нації.Сам Степан Бандера після арешту опинився у в’язниці гестапо в Берліні, а згодом у спеціальному ізоляторі концтабору Заксенгаузен. Це була «в’язниця для політичних» — ізолювали найнебезпечніших для рейху людей. Постійний контроль, приниження, брак їжі, психологічний тиск — умови, які мали зламати навіть найсильніших. Але за свідченнями побратимів, Бандера навіть там залишався Людиною: ділився шматком хліба, підтримував дух інших в’язнів. Коли дізнався про смерть поета Олега Ольжича, організував у камері хвилину мовчання — маленький, але величний жест людяності серед пекла концтабору. Історія 15 вересня 1941-го — це історія не лише про арешт двох провідників. Це — про ціле покоління українців, яке опинилося між двома тоталітарними молотами. Німецький нацизм і радянський комунізм по черзі намагалися вирвати з корінням українську свободу.Тисячі активістів, священників, учителів, студентів і селян — усі, хто мав сміливість мислити інакше — потрапили під репресії. Одних нищили в німецьких таборах, інших — у радянських тюрмах і Сибіру.Сьогодні, згадуючи цей день, ми розуміємо: боротьба українців за волю завжди була боротьбою проти двох імперій. І саме тому наші герої — це не лише постаті історії, а й символи незламності нації, яка не зламалася навіть тоді, коли здавалося, що весь світ став проти неї.