Є тільки один спосіб стати культурною людиною – читання. Андре МоруаНечитання знесе Україну зі світу. Євген Маланюк Зараз читання як і 500 років тому, стає привілеєм інтелектуальних еліт. Тільки в давні часи книга була недоступною розкішшю для простого люду, а зараз пересічні співгромадяни просто не переймаються власним розвитком. Бо їх цілком задовольняє ТікТок-розум з миттєвими «задоволеннями» на кшталт «чісто поржать». Вони не розуміють, що читання це – розкіш. І що хороша книга обов'язково залишає глибокий слід в душі та приємний післясмак.Вони живуть у світі, де увага привертається лише на секунди перегляду коротких роликів та яскравих заголовків.А книга вимагає іншого. Вона потребує тиші. Зосередженості. Вміння бути віч-на-віч зі словом. Вміння цінувати слово. Розуміти підтексти й затексти. «Копати» глибоко, занурюватись у глибини думки та відчувати красу слова…Я – людина книги. Це величезне задоволення – погортати сторінки, «пошурхотіти папером»... Звісно, можна і треба читати й е-версії книг, але для мене навіть запах книги має значення. Я не кажу вже про естетичне задоволення від її оформлення, ілюстрацій тощо.Я стояв у черзі в бібліотеці на ту чи іншу книжку, а іноді якусь рідкісну книгу вдавалося випросити лише на ніч.Я виріс у середовищі, в якому ось цього автора культурній людині соромно не прочитати, а це соромно не знати. І це «соромно» не принижувало. Воно випрямляло внутрішню спину. Мотивувало не бути невігласом.Бо у стані невігластва розум людини спить. А, як влучно підмічено в іспанському прислів'ї, «Сон розуму породжує чудовиськ» (ісп. El sueño de la razón produce monstruos).Уміння читати по-справжньому виробляло звичку чітко і красиво формулювати власну думку, високо тримати планку в дискусії…Мало хто зараз готовий до такої праці. Тому дуже й дуже звужується коло тих, хто вміє читати по-справжньому.Так, з появою армії графоманів та «літературних рабів», які пишуть якісь опуси від імені власників «тугих гаманців», є величезна кількість книжкового мотлоху. Тому ще й потрібне вміння відфільтровувати непотріб і знаходити справжнє.Звісно, коли я пишу про читання як привілей інтелектуальних еліт, мова йде не про примітивну елітку, яка дорвалася до влади чи(та) змогла нахапати гроші.Мова йде про справжню еліту, про яку писав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. Для нього справжня еліта – це не соціальний клас, а люди високого духу, які живуть у постійному прагненні до вдосконалення, самовідданості та служінню високим ідеалам суспільства.Справжня еліта – це ті, хто має культуру сумніву та вміє почути чужу думку, хто добровільно бере на себе відповідальність за долю країни.Ми ж бачимо яка відбувається катастрофа, коли влада опиняється в руках абсолютно безграмотних особин більшість з яких «скурили буквар».І в цьому головна трагедія сьогодення!Бо "непрочитані книги вміють мстити" – цю фразу приписують американському письменнику Рею Бредбері.Так, книги зараз актуальні для небагатьох. Але ці «диваки», які можуть зрозуміти написане, змінюватимуть світ на краще.Для чого я це пишу?У школі має бути культ книги, а для цього потрібно утвердити переконання:"Читання – це цікаво, модно, престижно".Віктор Громовий.
- Ішли танки і захоплювали наші міста. І дуже велике питання у мене стосовно того, ЯК вони прийшли до Херсона…Мости через канали, Антонівський міст - як можна було ось так залишити? Я говорю: ТІЛЬКИ ЧЕРВОНОЇ ДОРІЖКИ НЕ ПОСТЕЛИЛИ…Це слова людини, яка три з половиною роки була у російській катівні. Це слова українця, який продемонстрував найвищі показники людяності у нелюдських обставинах.Це слова чоловіка, який свідчить, що «били щодня, по три рази на день - це була норма. Били за те, що ми українці, що ми здатні до бунту.»Володимир Миколаєнко, колишній мер Херсона, після звільнення з полону, мабуть, ще не встиг зрозуміти, що велика частина суспільства - українського суспільства, яке здатне до спротиву - наразі воліє не запитувати найвеличнішого про очевидний намір здати країну путіну під ключ.Що незнана досі за рівнем аморальності пропаганда і продажно-цинічні позитивні закликають покритися святим зеленим омофором найвеличнішого і не задавати зайвих питань: «кто староє помянєт, как гаваріцца»…Цікаво було б почути думку пропагандистів: Миколаєнко - це також зрадник, який підіграє путіну? Чи все ж будемо задавати незручні питання про рясно пролиту кров, якої могло б і не бути?Світлана Самарська.
8 вересня 1898 року народилася Наталія Ужвій - видатна українська актриса театру і кіно, лауреатка державної премії імені Тараса Шевченка, народна артистка.Життя Наталії Ужвій було складним і тернистим, сповненим успіхів та особистих трагедій.Народилася вона в Любомлі на Волині. Була найстаршою в багатодітній родині. Закінчила училище залізничників і курси кравчинь.У 1916 р. родина, тікаючи від страхіть Першої світової війни, переїхала до Золотоноші, де Наталя потрапила на виставу аматорського драмгуртка."Одним із перших вдалих виступів актриси стала роль Наталії у виставі "Бондарівна". Всього в аматорському театрі Наталія Ужвій зіграла близько 70 ролей, нерідко втілюючи одночасно декілька образів в одній виставі. Незважаючи на протести батьків та за порадою письменника Івана Ле, в січні 1921 р. вона переїхала до Києва та вступила у театральну студію при Українському драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Саме там відбулася зустріч Ужвій з відомим актором та педагогом Іваном Мар’яненком і розпочався творчий шлях молодої актриси.", - Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.У 1926 р. в Харкові Наталія вийшла заміж за поета, лідера українських футуристів Михайля Семенка. В 1927 р. у них народився син Михайло. Але шлюб актриси не склався.Десять років Наталія Ужвій була примадонною в легендарному театрі "Березіль" під керівництвом видатного українського режисера Леся Курбаса.В 1936 р. Наталя Ужвій переїхала до Києва і стала актрисою Київського державного академічного українського драматичного театру імені івана Франка, якому віддала 50 років життя. Стільки ж років вона прожила в шлюбі з актором Євгеном Пономаренком.Під час Другої світової війни Ужвій зіграла у фільмі "Райдуга" за однойменною повістю Ванди Василевської. Стрічка стала першим радянським фільмом, удостоєним "Оскара", а Ужвій нагородили званням народної артистки.Багато друзів і рідних актриси були репресовані – хтось розстріляний, хтось відбував покарання у сибірських таборах. У 1951 р. Наталія Ужвій пережила ще одну страшну трагедію - смерть сина Михайла.Тяжкі випробування, що випали на долю цієї видатної актриси, не зламали її."Я вся в театрі, коли в мене немає вистави, я одразу никну, в’яну й сама собі стаю непотрібною…", - говорила Наталія Ужвій.Протягом майже 20 років (1954-1973 рр.) вона очолювала Українське відділення Театрального товариства. Створений актрисою Будинок ветеранів сцени Спілки театральних діячів України в Пущі-Водиці було названо ім’ям Наталії Ужвій.У творчому доробку Наталі Ужвій - понад 200 ролей у театрі і 20 в кіно.
6 вересня 1991 року місту Ленінград повернуто назву Санкт-Петербург. СРСР ще існував, хоч і був вже в агоніїЛенінградську область перейменувати чи то не змогли, а, скоріше за все не схотіли. Так досі існує область, що її названо на честь одного психічно хворого кривавого маніяка, столицею якої є місто, що носить ім'я іншого психа і маніяка. Досі там дві паралельні реальності. Горькому повернули царську назву Нижній Новгород, а колишній Симбірськ як був Ульяновськом, так і залишився. І Калінінград досі носить ім'я сталінського холуя, педофіла, гвалтівника і душителя неповнолітніх дівчат. Є й крутіші сюжети. Останнього царя-батюшку та його родину більшовики прикінчили в Єкатеринбурзі. Після смерті Радянського Союзу стало модним носити френчі на манер старих офіцерських і хреститися на купола. Всю царську родину РПЦ канонізувала, оголосивши великомучениками. Місто, в якому їх убили, перейменували назад в Єкатеринбург, а область аналогічно до Ленінградської, продовжує гордо носити ім'я Якова Мойшевича Свердлова, який і віддав прямий наказ про їхню ліквідацію.Країна 404, якої з точки зору міжнародного права і навіть її власних законів навіть формально не існувало ніколи - це справжня країна контрастів. Як місто Стамбул в комедії Гайдаю "Діамантова рука". Тут, старі чекісти і партійні секретарі разом з їхніми молодими онуками-олігархами, відстоявши молебень за убієнного більшовиками царя, ідуть покладати квіти до пам'ятника Леніну. І Сталіна на іконах малюють. І нічого - процесор не перегоряє.А все чому? Бо вони власної історії не знають і знати не хочуть. Для них існує та історія, яку прийняв черговий цар в кремлі. Їм так легше жити. Вчора один цар казав, що холодильників на всіх в СРСР не вистачало, бо їх 300 років "татаро-монгольське іго" пригнічувало і вони радісно кивали головами. Сьогодні інший цар каже, що не було ніякого "іга" і їхня країна є нащадком Золотої орди і вони знову радісно кивають головами.Бо - царю видніше. Цар знає, що робить.Це ідеальне населення. Не нація, не громадяни, а саме - населення. Яке слухняно гнеться перед будь-яким царем і на забаганку першого маніяка у влади - будь то Іван Жахливий, Петро Антихрист, Микола Кривавий, Сталін, або нинішній - його прізвисько всі знають, але культурна людина не озвучує на загал. І слухняно іде воювати і помирати. Бо - Царю видніше. Цар знає, що робить...Павло Бондаренко
Топ-10 цікавих фактів про українську мову 🇺🇦✨💡 1. Слово як ДНК нації. Для 36–37,5 мільйонів українців наша мова є рідною, а загалом у світі нею спілкуються від 41 до 45 мільйонів. Це ставить українську у топ-32 найпоширеніших мов світу!📖 2. Словникове багатство. У сучасній українській налічується близько 256 тисяч слів. І ця скарбниця постійно зростає.🔎 3. Лексичні “сусіди”. Найближча до української — білоруська (84% спільної лексики). Далі йдуть польська (70%) і сербська (68%). Російська ж має лише 62%. Якщо ж дивитися на граматику й фонетику, то з білоруською, чеською, словацькою й польською українська має 22–29 спільних рис, а з російською — всього 11.✍️ 4. Давні назви. Проста, руська, русинська, козацька… У різні часи українську називали по-різному. А до середини XIX ст. найпоширенішою була назва “руська мова”.🕰️ 5. Найдавніша згадка. Ще у 448 році візантійський історик Пріск Панійський у таборі Аттіли записав два українських слова — “мед” і “страва”.🔤 6. Буквені рекорди. Найбільше слів в українській починаються з літери “П”, а найрідше використовується літера “Ф”.🗣️ 7. Сім відмінків. Українська — єдина серед східнослов’янських мов, що має кличний відмінок. І це додає їй особливого звучання.🌄 8. Багатство синонімів. Одне тільки слово “горизонт” має 12 варіантів: обрій, небосхил, крайнебо, виднокрай… і ще цілий ряд поетичних назв.🐾 9. Малята тварин. Цікаво, що всі назви дитинчат — іменники середнього роду: теля, кошеня, жабеня.💞 10. Пестливі слова. В українській зменшувальні форми зустрічаються всюди. Навіть слово “вороги” має ніжний варіант — “вороженьки”.✨ Недаремно кажуть: “Мова — ДНК нації”. У ній — історія, музика й душа нашого народу.
155 років тому, 2 вересня 1870, настав остаточний крах французької монархії. В цей день, всього через місяць після початку активних бойових дій франко-прусської війни, 120-тисячна армія Наполеона ІІІ Бонапарта була оточена в Седані й примушена до капітуляції. Імператор не продемонстрував ані крихти полководницьких талантів свого видатного дядька – Наполеона І. Він наказав вивісити білий прапор і надіслав послання королю Пруссії Вільгельму І Гогенцоллерну:"Мій пане брате, оскільки я не зміг прийняти смерть серед своїх солдатів, у мене не залишається іншого вибору, як віддати свій меч у руки Вашої Величності".Коли звістка про полон імператора з усією армією досягла Парижа, там почалися масові заворушення. 4 вересня законодавчий корпус заочно позбавив Наполеона ІІІ влади та обрав тимчасовий уряд. Друга імперія припинила існування – почалася Третя республіка. Відтоді монархію у Франції не відновлювали ніколи. А Наполеонові ІІІ після війни довелося доживати свої дні в Англії, де він помер у 1873 році й був похований в абатстві Святого Михаїла у Фарнборо.Владлєн Мараєв.
Сьогодні, 31 серпня, ми згадуємо день народження надзвичайної постаті — Андрія Гумницького (у чернецтві Агапія Гончаренка) — українця, який пройшов шлях від сільського хлопця на Київщині до політичного емігранта, революціонера, видавця та засновника першої слов’янської друкарні у США.Він народився 31 серпня 1832 року в селі Крива (тепер Таращанський район Київщини). Ще дитиною почув від діда пророцтво:"Дитя моє, ти будеш перевертнем! Кам’янецькі люди вільні козаки!"Ці слова глибоко запали йому в душу і визначили подальший шлях.У 1840 році батько відвіз Андрія до Києва в бурсy. Згодом він став ченцем Києво-Печерської лаври, отримавши ім’я Агапій. Його помітив митрополит Філарет і взяв секретарем у канцелярію. Саме тоді Агапій познайомився з Кулішем, Драгомановим, прочитав вірші Шевченка.Синод відправив його представником у Грецію. Там Агапій вивчав мови, спілкувався з революціонерами Гарібальді, Герценом, Огарьовим, а також почав друкуватися у виданні "Колокол" під псевдонімом Гончаренко. Після статті "Монастирське кріпосне право" він потрапив у поле зору царської охранки, пережив арешт і дивовижну втечу з в’язниці в Константинополі.У Лондоні Агапій Гончаренко працював у друкарні Герцена, викладав, займався нумізматикою, підтримував контакти з українською інтелігенцією. Сам Тарас Шевченко надіслав йому "Кобзаря". За голову Агапія царська влада обіцяла 5 тисяч карбованців.Він мандрував Туреччиною, Єгиптом, Єрусалимом, а в Александрії дивом урятувався від замаху.У 1865 році емігрував до Америки. У Філадельфії служив у православній церкві, але і тут царські агенти переслідували його. Згодом, після продажу Аляски, Гончаренко переїхав до Сан-Франциско, де заснував першу слов’янську друкарню та бібліотеку у США.1 березня 1868 року він започаткував англо-російськомовну газету Alaska Herald ("Вісник Аляски") з додатком "Свобода", у якому друкувалися тексти й українською. Це була справжня трибуна свободи для емігрантів.Через кілька років Агапій продав газету й оселився у Гейварді, неподалік Сан-Франциско. Своє господарство він назвав символічно — "Україна". Там він жив зі своєю дружиною Альбіною, облаштував невеликий вівтар просто неба та створив своєрідний осередок української пам’яті.7 травня 1916 року Андрій Гумницький (отець Агапій Гончаренко) відійшов у вічність. Похований у Каліфорнії на власній фермі, яка сьогодні внесена до списку історичних місць штату під номером 1025.15 травня 1999 року колишній хутір Агапія офіційно оголосили державним заповідником під назвою "Україна".Постать Андрія Гумницького-Агапія Гончаренка — це символ незламності, любові до України та боротьби за свободу, навіть на іншому кінці світу.Він став голосом українців у час, коли їхню мову й культуру намагалися знищити.
"Не правильно" жив Андрій Парубій. Не накрав і не набудував собі палаців, як інші чинушки. Міг зробити собі 15-метровий паркан, за якими збудувати власний спортзал із басейном і не ходити з сумкою через плече, як прості смертні, до публічних залів. Навіть будучи уже главою Верховної ради, другою людиною в державній ієрархії, ходив на роботу пішки, від готелю, де і проживав. Бо не палаци і кортежі для Андрія Парубія були головними. У Андрія Парубія дід воював в Українській Галицькій армії. Дядьки Парубія воювали в УПА. Всю сім'ю Парубія орки вислали у Сибір. Але вони повернулися. Мама Андрія Парубія, зайшовши в рідне село, на радощах цілувала українську землю. Сам Андрій молодим хлопцем ще до падіння СССР відсидів у камері за антирадянську діяльність. Україна була головною для Андрія Парубія! Тому саме Парубій виявився потрібною людиною в потрібний момент Української Історії. Коли беркут на Майдані розігнав людей, саме він організував людей в Сотні Самооборони. Так, це народ зробив Майдан. Але народу в Білорусі і Казахстані на їх протестах не вистачило саме таких людей серед організаторів і лідерів, яким був у нас Андрій. Тому в 2014 році, коли рашка напала на Україну і в перші дні далеко не всі державні служби були готові битися з "в 15 разів більшим" Мордором, саме Андрій Парубій на посаді Секретаря РНБО став ядром Волі, яка запустила Український Спротив. Колись Андрія Парубія обізвали "старимі ліцамі". Не захотіло українське суспільство таких "чинушок с ліпкімі ручонкамі". Та саме життя і розсудило, де була правда і хто був ким. Андрій Парубій був найкращим з нас. Андрій Парубій був українським політиком, лідером країни, представником еліти, яким ми можемо пишатися. Андрій був дійсно представником Української Еліти. Вічна Слава Герою. Андрій Парубій віднині назавжди вписав своє ім'я в історію України. Як і хотів би кожен патріот.Джон Сміт
У Стародавній Греції забезпечені жінки вели безтурботний спосіб життя і єдиним гідним заняттям вважали розглядання коштовностей. Вони не працювали, не навчалися грамоти, a для годування власних немовлят брали молочних рабинь.Жінки, незгодні з таким станом речей, називалися гетерами. Вони були освічені, вели незалежний спосіб життя і дуже рідко виходили заміж, оскільки вважалися поганими дружинами. Зазвичай гетера перебувала на утриманні в багатого покровителя, користувалася повагою, за функціями була подібна до гейш Японії - але при цьому була здатна знімати фізичну сеĸсуальну напругу чоловіка. Так, Герпіліда була коханкою філософа Аристотеля (і матір'ю його сина), Таїс Афінська була коханою Олександра Македонського і дружиною фараона Птолемея I Сотера.У перекладі з давньогрецької, гетера - це "подруга". Гетери добре зналися на музиці, літературі, філософії та мистецтві. Вони могли підтримати діалог на будь-яку тему, їхній інтелектуальний розвиток не поступався чоловічому.Чи можна гетер назвати повіями? Річ у тім, що гетери стояли на вищому щаблі соціальних сходів, ніж повії з публічних будинків, і користувалися повагою в суспільстві. З ними радилися видатні державні діячі, філософи та письменники. Крім того, вони мали право обирати своїх супутників, відмовляли тим, хто їм не подобався, і надовго залишалися поруч із тими, кого любили.Фріна, яку називали найвідомішою і найкрасивішою гетерою Афін, стала моделлю для Праксителя, який ліпив статую Афродіти, за що її звинуватили в блюзнірстві. Вона постала перед судом, але її виправдали - вона оголилася перед винесенням вироку і підкорила суддів. Фріна сама призначала ціну за свої послуги - царю Лідії через виплачений "гонорар" довелося підняти податки в країні, щоб поповнити бюджет, а Діогену це не коштувало грошей, оскільки Фріна захоплювалася його розумом.
Вона обрала шлях боротьби за незалежність України.Дарія Гнатківська-Лебідь,розвідниця ОУН.Дарія народилася 22 жовтня 1912 року в селі Смодна біля Косова. Зроставши в родині греко-католицького священника й активної громадської діячки, вона з малих літ дихала атмосферою національного пробудження. Її батько Омелян очолював «Просвіту», мати Олександра — Косівську філію «Союзу Українок». Дівчинка росла допитливою, розумною, артистичною. Освіту здобувала в Косові, Львові, навчалася в консерваторії, але вибрала інший шлях — шлях боротьби.Маленька Одарка (Дарія) змалку називала себе «Ода», так прив’язалося до неї це дитяче ім’ячко, що стало підпільним прізвиськом Гнатківської.Цікаво, що, попри високий статус родини, мати Дарії не тільки не забороняла, а й заохочувала доньку гратися з сільськими дітьми. За спогадами старожилів, пані Гнатківська часто запрошувала їх до своєї резиденції та пригощала випічкою. Ця відкритість сформувала в дівчинки міцний зв'язок з рідною землею та народом.Ще гімназисткою Дарія вступила до «Пласту», а вже вісімнадцятирічною — до Організації Українських Націоналістів. Була зв’язковою, розповсюджувала підпільну літературу, допомагала організовувати культурні події, мала сміливість і волю, яких потребувала доба. Її діяльність привела її в середовище провідних діячів ОУН — серед них і Микола Лебедь, з яким її поєднає життя й шлюб, укладений у тюремній камері.На відміну від широко відомого факту, що Степан Бандера відмовився говорити на суді польською, мало хто знає, що Дарія також принципово обрала українську мову. Вона брала участь у підготовці до замаху на міністра Пєрацького — символа польських репресій проти українців. У 1934 році її арештовують. Варшавський процес став показовим: молода гуцулка відмовлялася говорити польською, трималася гідно. Їй дали 15 років. Більш того, зовнішній вигляд відповідав її гідній поведінці. Як писала «Газета польська»: «Гнатківська одягнена в чорну сукню, зіп'яту під шиєю запинкою, визначається оригінальністю, українською красою з виразною східною домішкою. Виразисті риси, зрослі брови, вірлиний ніс. При вході кивком голови вітається з матір'ю».У 1939-му, після приходу радянської армії, Дарія вийшла на волю. Але спокій був недовгим: німецька окупація, арешти, переховування. У 1942 році вона народжує доньку Зоряну у шпиталі у Львові — чоловік приходив до них ночами. Але 1944 року її з дитиною арештує гестапо. Їх вивозять до Німеччини й поміщають у концтабір Равенсбрюк. Там Дарія стає частиною мережі допомоги, підтримує інших в’язнів, рятує доньку, яка стала наймолодшою бранкою табору. Разом із Зорею переживає пекло, від якого багатьом не судилося повернутися.Після війни — життя і еміграції, спершу в Німеччині, потім у США. Вона працювала в структурах українського визвольного руху в еміграції, писала спогади, виховувала доньку, переживала за долю України з-за океану.Дарія Гнатківська-Лебедь прожила непросте, але глибоке життя — з вірою, що її зусилля були не марні. У Йонкерсі, США, 1989 року після важкої хвороби вона відійшла у засвіти. Похована в Саут-Баунд-Брук, поруч із іншими українськими діячами. А її історія — це нагадування, що навіть у найтемніші часи є світло гідності, любові й боротьби.
TGLIST.COM.UA
