Дуже шкода, що маючи можливість перевіряти інформацію, саме вітчизняні медіа вмить розносять фейки у воюючій країні. І вже не дивує, що це робиться синхронно з російською пропагандою. Шкода, що саме наші ЗМІ не доносять до громадян України стратегію, внаслідок якої ми здобудемо хоча б можливість проведення самих виборів. Проте завдяки їм ми знаємо все про рейтинги, партії, штаби і навіть про те, кому варто чи не варто займатися політикою.Я не визнаю жодних ідей проведення виборів під час війни. Кожний, хто отримує пропозицію від начебто мого прізвища долучитися до будь-яких процесів через будь-яку організацію, має повідомити про це правоохоронні органи. Я не створюю ні штабів, ні партій і принципово не маю жодних звʼязків з будь-якою політичною силою. Допоки у мене є можливість служити державі - я буду це робити. Моя позиція незмінна: поки триває війна, вибори в Україні до її державних органів неможливі.Ворог, не здобувши перемогу на фронті, як і 100 років тому, використовує вже сучасні можливості, такі як анонімні джерела, боти та медіа, розпорошує наше суспільство і готує нас до виборів, але в державну думу країни, що нас вбиває. І до речі - їх оголосять востаннє саме анонімні джерела. Потім - це буде правда. Лише обʼєднана нація здатна вистояти. Тримаймо стрій🇺🇦
З подивом дізнався (*ніт*), що іще один із колишніх топів Банкової виявився антиукраїнською наволоччю під прикриттям, роками таємно виношував ненависть до бєнєровцев і хоче здати путіну 4 області+Крим. Слухайте, а це точно останній зрадник в оточенні Зеленського? А то мало лі, може там іще пару таємних агентів Кремля залишились невиявлених під крилом нашого Святого Володимира? Я якось чув, що в Міші Подоляка - брат російський ГРУшник. Та і сам Міша закинутий в Україну з території Білорусі за нез'ясованих обставин. А ще незрозуміло, яким чином Зеленський вступив в контакт з ГРУшником Андрієм Деркачем? І з ким у владі Богуслаєв погодив зняття українських санкцій з РФ, що вертолітні двигуни Моторсіч пішли у рашку? Найближча помічниця Зеленського Марія Левченко теж мутна. До 2019 року ця пані очолювала в Україні філію ФСБ під назвою "ЦЕНТР ЗДОРОВОЇ МОЛОДІ РОСІЇ". А це між іншим - організація прикриття для ФСБ, - як про це свідчив у Пролетарському районному суді Ростова-на-Дону сам же засновник цієї організації Ніколай Каклюгін (позаштатний співробітник ФСБ під прикриттям нарколога). А чоловік Марії Левченко, Гогілашвілі, який також очолював ЦЗМ в Україні разом з дружиною, це громадянин РФ. Та не простий, а такий, що працював помічником російського депутата-неандертальця Ніколая Валуєва. Ці двоє часом - не подружжя під прикриттям, як ото із шпигунських фільмів? Тоді не дивно, звідки плани контрнаступу 2023 року опинилися в Москві. Оточення Зе наскрізь діряве. Андрєй Борісовіч Єрмак ручався за Люсю. А виявилось це саме той суб'єкт, на якого Зеленський мав накладати свої санкції (а не на Порошенка) за те, що напхав в його оточення зрадників. Чи це сам Зеленський сформував свою команду із кротів? Володя, чому навколо тебе так багато російської агентури?Джон Сміт
Музика - Тарас Компаніченко, слова - Дмитро КорчинськийЯк верба над ставком,Як під стріхою обріз,Як дівчина в садочку,Як шматок, що відгриз,Доки Богу не знудились люде, Завжди Україна буде! Вона буде велика, ще більше, ніж ця,На наших наколках, у наших серцях,Попри смерть, небезпеки, облуди, Попри всіх, попри все вона буде! Як зоря над стернею,Як Христос в небесах,Як на свято свободиПід прем'єром фугас,Знайте, іроди, вішайтесь, юди - Зажди Україна буде! Вона таки буде на ваших кістках,На долоні, якою руків'я стискав,Попри глум президента-приблуди, Попри страх, попри стрьом вона буде! Як тумани над яром,Як цнотливе "облиш!",Як у п'ятницю танці(За халявою ніж),Доки б'ється кохання у груди - Зажди Україна буде! Вона буде - нехай повсихають моря!Найбільша в'язниця для нас замала.На Захід, на Схід і усюди - Попри сумнів і сум вона буде! Як чумак на шляху,Як у лузі калина,Як у схроні боївка,Як пісня, що лине,Упаде вавилонська споруда - Та завжди Україна буде! Вона буде - хай вдавиться люттю Москва.Ти прости москалів і надгробок постав,Щоб не вилізли звідти нікуди,Скрізь лише Україна буде!Доки б'ється кохання у груди -Свята Україна - буде!
***Не раз мені здається,що я прожив тисячу років.Заглядаючи в криницю свого життя,я не бачу маленького дзеркальця води,так далеко воно від моїх очей.Та коли я, закривши очі, хочу згадати,що найглибше запало в душу мою,-бачу твій образ, моя дівчинко,моя любове тиха.Навіть моє дитинство погасне в пам’яті,навіть стежка, якою я бігав до школи, заросте,навіть сам я зникну за перелазом життя,але ти, моя дівчинко,моя тиха любове, житимеш у моїх словахвічно.* * *Обніми мене руками,Пригорни мене крильми,Вкрий цілунками-листками,У свій сон мене візьми.Спи спокійно до світання,Не тривожся, не будись,Щоб тривало в сні кохання,Мов на явині колись.І вчини, щоб з того мління,Замлівання, сновиття,Маревіння, сновидіння,Не вернувсь я до життя.***Моя любове, ти як Бог, –Я вже не вірю, що ти є.У безлічі земних тривогЗгубилося ім’я твоє.Та я належу ще тобі,Хоч сам від себе це таю,Хоч не в молитві, а в клятьбіЯ силу згадую твою.Жорстоко в правоті своїйНевірство не суди моє.З’явись, благослови, зігрій,Якщо ти є, якщо ти є!
І тут, в цьому божевільному танці, народжується іронія: вони — охоронці майбутнього, але майбутнє платить їм найвищу ціну — вони віддають за нього життя. Вони поливають землю кров’ю і потом, не тому що люблять кров — а тому що розуміють: без цієї пожертви нічого не виросте. Вони кладуть на стіл усе, навіть якщо цей стіл — це уламки людської гідності. І з цих уламків — іноді, дуже рідко — виростає щось щире, щось незаплямоване.Тому сміх. І ось я бачу їхній сміх: гіркий, в'язкий, як пари палива із порожньої каністри; сміх, що оголює зуби істини; сміх, що каже: «Ми не святі, ми не ангели з картинок, але якщо ангел потрібен — він у нас». І цей сміх — найкращий доказ. Бо той, хто сміється в обличчя смерті, вже перевірив реальність і не обдуриться дешевими заспокоюваннями.І наприкінці — не сентимент: ангелів-охоронців не знайдеш у книжці замовлень. Вони тут, по той бік екрану, поруч у багнюці, у нічних чергах, у точці, де хтось все ще тримає периметр кулями. Вони — без блиску церковної позолоти, без ефектних заголовків, але з тією самою здатністю — берегти. Чи то спасіння — питання філософії. Але вони — факт. І поки вони є, є точка опори, є шанс.І якщо ти колись побажаєш комусь ангела-охоронця — не зупиняйся на словах. Подай руку. Купи їм кави. Принеси патрони. Поясни, що ангели тут ходять пішки, що їм не потрібні похвали, а потрібні справи. І тоді, можливо, цей сміх перестане бути останнім клаптиком глузду — і стане початком чогось, що не згорить у попелі.Іван Єрмоша Андрій Єрмоленко Andriy Yermolenko Art
24 вересня 1941 року сталося страшне злодіяння московських комуністичних окупантів та їхніх українських посіпак , древній Київ здригнувся від болю й жахуПочалася цілком таємна операція НКВС "Пекельна осінь" зі знищення центру окупованого німцями Києва. Підривалися заздалегідь таємно заміновані житлові будинки та об'єкти інфраструктури міста. Вибухи тривали протягом п'яти днів, а окремі об`єкти, наприклад, Успенський собор Києво-Печерської лаври було підірвані пізніше, у жовтні та листопаді. Загалом було знищено 940 будівель. При цьому загинули 150-300 німецьких солдат, поліціянтів, пожежників тощо. Напередодні зими близько 50 тисяч киян залишилися без даху над головою.Чим завинив унікальний Успенський собор ХІ століття і яку він мав стратегічну цінність - не відомо.Тому його знищення комуняки приписали німцям.Ніколи газета "Правда", яка полюбляла пройтися по "злодеяниях нацистов" та розповісти про "1 710 городов и более 70 тысяч сёл и деревень", знищених під час Великої Вітчизняної війни", не оприлюднила відомості про кількість загиблого в Києві мирного населення - старих, жінок, дітей...А жертв того злочину було кілька тисяч. Лише прямих. Бо...Бо оті вибухи стали для нацистів приводом до масових розстрілів євреїв у Бабиному яру. Скажуть: їх би й так винищили. Можливо. Історія умовного способу не знає. А можливо, якби не "Пекельна осінь", їх відправили б до концтаборів і хтось би та й вижив. А так лише 29-30 вересня 1941 року було знищено 34 тисячі осіб.До речі, не лише підрив Успенського собору звалили на німців. Демонструючи руїни Хрещатика найправдивіша у світі газета "Правда" писала: «…таким побачили Київ радянські визволителі після відступу німців восени 1943». Хіба не істину написала головна газета комуністів? Дійсно, саме таким і побачили. Тільки комісари забули додати, хто постарався.Радянські прокурори намагалися руйнацію Києва приписати німцям на Нюрнбергському процесі. Щоправда, безуспішно...Страшна і бридка правда: комуністи під час Другої світової використовували стару середньовічну тактику, що її застосовували татари - тактику "випаленої землі". 17 листопада 1941 року Ставка Верховного головнокомандування видала таємний наказ «О создании специальных команд по разрушению и сжиганию населенных пунктов в тылу немецко-фашистских войск».Відповідно до нього приписувалося «разрушать и сжигать дотла все населенные пункты» в немецком тылу с помощью авиации, артиллерии и специальных команд, снабженных взрывчаткой и бутылками с зажигательной смесью. В каждом полку предписывалось создавать такие добровольческие «факельные команды» по 20-30 человек из «наиболее отважных и крепких в политико-моральном отношении бойцов, командиров и политработников», а «выдающихся смельчаков за отважные действия по уничтожению населенных пунктов» представлять к наградам»А це, друзі, є військовим злочином. Бо застосування "тактики випаленої землі" IV Гаазькою конвенцією 1907 року «Про закони та правила ведення війни» було заборонено.Тому ані СРСР, ані сучасна Росія так знищення Києва офіційно і не визнали. Зате кожного 9 травня кремлівські товариші влаштовують шабаш "побєдобесія" з горланням п'яних люмпенів "Можемпавтарить". Хоча досі не відомо, скільки ж сіл спалили оті бійці та бойциці з радянських «факельных команд».Ще раз і ще: комунізм як ідеологія має бути засуджений спеціальним міжнародним Трибуналом так само, як нацизм. А Сталіна, Жукова, Шапошникова, Хрущова, Брежнєва, Молотова та інших товаришів - до смертної кари. Хоча б посмертно...Павло Бондаренко
Спершу вони вб’ють твоїх творців.Художниць затопчуть і кинуть біля гаражів, поетів доведуть до петлі, журналістів та істориків згноять у таборах, священників розстріляють, а музикантів змусять співати їхні гімни замість своїх пісень.А потім — поставлять вивіски. Відкриють кінотеатри, школи й консерваторії. Ти дивитимешся фільми у кінотеатрі імені Пушкіна, вчитимешся у консерваторії імені Глінки, слухатимеш оперу в театрі імені Маяковського.Вони завалять твої полиці власним мотлохом. Ти навіть не згадаєш, коли на книжковій поличці з’явилася «Золотая серия русской класики», а улюблений гурт «Алиса» вбиватиме твої колонки криком про «Небо славян».Ти дивитимешся «Грозовые ворота» й «9 роту», з ненавистю дивитимешся на «чеченів» і думатимеш, що українське кіно ніколи такого не зніме.Одного дня ти опинишся в Києві й підеш у музей Булгакова, бо музей «шістдесятництва» здаватиметься тобі дрібним, убогим, нікому не потрібним.А в книгарні натрапиш на самотню книжку українською мовою — з дешевою палітуркою, від автора, якого ти навіть не чув. І подумаєш: «От і все. З літературою у нас нічого не вийшло».Вони переконуватимуть тебе щодня: їхня культура — «вєлікая». А твій Шевченко? Такий собі, провінційний бунтар, якому просто пощастило.Ти точно подивишся кілька серіалів про Пушкіна чи Єсєніна. А про Панаса Мирного чи Валер’яна Підмогильного навіть не знатимеш.Потім вони знову повернуться. Руйнуватимуть твої доми, виженуть тебе з рідного міста, нищитимуть твоїх письменників, спалюватимуть бібліотеки, розстрілюватимуть церкви.І тоді ти зрозумієш: усе почалося спочатку. Але цього разу ти став свідком нового початку — і вже можеш його побачити.Консерваторії імені Глінки та театри імені Пушкіна — це пастка, вигадана брехня, в якій ти жив. Чехов і Висоцький — це приманка, якою тебе відлучали від свого.А ти народився в місті імені Кірова й навчався в школі імені Толстого. Ти вірив, що це нормально. Ти думав: «Так і має бути. Не кожна література мусить стати великою. Нашій просто не судилося».Але ти помилявся.Єдина правда, яку ти бачив тоді, — та самотня українська книжечка серед сотень російських. Вона тримала країну, коли її топили в морі Достоєвського.
Мій чоловік на війні. Четвертий рік. Це те, до чого не був готовий жоден з нас. Син - підліток. Якраз такий вибуховий період становлення і у нього є лише я. А з батьком вони бачаться двічі на рік у відпустках. І це точно не те, що я планувала. Не так я хотіла, щоб мій підліток дорослішав. Лише з мамою, яка його «задовбала», «якої багато», «яка не розуміє» так, як розуміє татко. Я поганий поліцейський, чоловік, по телефону, хороший. І добре, коли в принципі вдається додзвонитися, і старлінк не підводить, бо мобільного звʼязку там нема……і знаєте, я досі вчуся не ламатися. Не бути і мамою, і татом водночас, бо так не буває. Вчуся бути просто мамою. Не ідеальною, якою вже є. Тією, яка іноді зривається, а потім просить вибачення. Яка не допомагає з домашніми, але контролює електронний щоденник. Яка іноді не встигає приготувати їсти. Яка іноді купує подарунками той час, що через роботу не може якісно провести вдома…Ми обоє ростемо в цій війні. Він підлітком, я дорослою, яка……яка нарешті зрозуміла, що контроль це найбільша в світі ілюзія.І коли чоловік дзвонить, я вже не намагаюся втиснути в ці 15 хвилин усе життя. Я просто слухаю. І він слухає. А син бурчить: «Та передай, що я норм». Бо це його спосіб сказати: «Я сумую».Це не той сценарій, що я писала для нашої сім’ї. Але це наш фільм. Наш. І я вірю, що колись він закінчиться перемогою. І всі будуть вдома.І так, я зла. На цю війну. За те, що мій син виріс без батька поруч. І за те, що я стала «поганим поліцейським».Людмила Євсєєнко.
Мій прапрадід був слюсарем. Гарним. На початку ХХ сторіччя такі спеціалісти були на вагу золота. Працював на заводі сільгоспмашин в Харкові. Заробив грошей і повернувся в рідне село, хазяйнувати.Була в нього мрія - побудувати млин. Власний. Щоб заробляти собі і родині на хліб та до хліба. І він будував. Власноруч. Вкладав зароблені в маісті гроші, що складав копійка до копійки. То було наприкінці 20-х років минулого століття. Односельці казали йому: озирнися навколо, чи ти не бачиш, що коїться? Чи ти не бачиш, як "комбєд" (це така організація тоді була - комітет бідноти, якщо хто не знає - зборисько пяниць і нероб) та партіці людей розкуркулюють, тих, хто має більше однієї корови та двох коней.Прапрадід був людиною грамотною - самостійно читав газети і порядною. Тому зауважень не слухав: усе ще тривала НЕП, дід добре памятав гасло Бухаріна, найближчого соратника Леніна - "збагачуйтеся" й лише посміювався на застереження людей. До того ж належав до пролетарів, від імені яких кермували більшовики.Закінчилося все тим, що "комбідівці" дочекалися, поки прапрадід забє останнього гвіздка й докрутить останнього болта й негайно його "розкуркулили", тобто млина відібрали на користь колгоспу, що його якраз почали створювати. Жодного дня не встиг попрацювати у своєму млині.А прапрадідові від щедрості "народної" влади випистали 5 років таборів. Бо божеськи можна сказати, могли і 10 впаяти.Повернувся прапрадід, відмотавши увесь термін "від дзвоника до дзвоника". Непоправно хворий, зате живий. Голодомор якраз застав його на лісоповалі й концтабірна пайка таки врятувала. На відміну від багатьох односельців. Куди діватися? Млина на той час уже не було - "комбідівці" ухайдокали. Бо "не моє - не жаль". І пішов він у той таки колгосп, ремонтувати сівалки-віялки. Гарний слюсар тоді був на вагу золота. Але платити "трудоднями". Там і помер від серцевого нападу через 2 роки. Просто біля свалки. Напівголодний.Таке от "світле минуле" радянсько-комуністичної системи. У якій панували лише політичні горлопани й пройдисвіти. Ті, хто задля здобуття влади зіграв на наймерзенніших вадах людської душі - прагненні "халяви", устремління якомога менше працювати і якомога більше мати. Тих, чиїм гаслом досі є "відняти й поділити". Відняти у тих, хто горбатить і віддати "комбідівцям" - збориську пяниць і нероб.Павло Бондаренко
Коли в 19-му кричали "Ми ще ніколи так погано не жили", намагався достукатися до їхньої свідомості та памяті, нагадати про 90-ті. Про те, як по півроку не платили зарплати і картопля з оселедцем була за ласощі. Про отруту під назвою "Юпі", яку пили замість якісного лимонаду або соків, бо на якісне не було грошей. Та і не було його - якісного. Був шмурдяк під назвою "Амарето" зі смаком синільної кислоти, а ще "Інвайт", який був ще отруйнішим за "Юпі". Про розгул бандитизму, "братків" в малинових піджаках, які не те що не ховалися, а підміняли собою владу; як "братки" серед білого дня просто на вулицях затягували до машин дівчат; про те, як розкрадалися заводи і колгоспи; про "барахолки", на яких півкраїни продавали останнє, що можна винести з дому, аби купити собі поїсти; про те, як матусі виряджали своїх доньок до Туреччини "на заробітки". Даремна справа. Сизіфова праця. Вони того не памятали і, вирячивши очі, слідом за телевізором та інтернетівськими ботами кричали про "баригу", цибулю та "піввареника". Хоча рівень життя пересічного українця тоді вже був набагато вищій, ніж в СРСР, за яким досі багато хто тужить. Увесь той жах; увесь той шабаш безумства дуже нагадував секту "Білого братства", яку колись запустили чекісти саме в якості експерименту з керування масовою свідомістю. І методи були практично один до одного. Найстрашніше, що коли пророцтва тієї шахрайки не здійснилися, жетви психологічного експерименту все одно продовжували їй вірити й знаходили для неї масу виправдань. Або просто затикали вуха й кричали, що нічого не хочуть чути.А тепер озирніться навколо. Маса жертв досі портрети бісером вишиває...P.S."Народ, який не знає, або забув своє минуле, не має майбутнього" - казав розумничка Платон.Павло Бондаренко
TGLIST.COM.UA
