Сьогодні кавую про резильєнтність.От і хто сказав, що тільки вона єдина має сенс.Ми так захопилися культом витривалості, що почали плутати живучість із життям. Ніби найкраща рослина - та, яка росте де завгодно, переживає посуху, витримує чоботи, пил, вихлопні гази й усе одно жовтіє собі нахабним сонечком біля бордюру.Кульбабка справді резильєнтна. Вона пробиває лобом асфальт. Де знайшла щілину - там і живе.Але є ще орхідея.І вона не гірша тільки тому, що не пробиває асфальт.Бо вона не для асфальту.Багато орхідей у природі взагалі не ростуть у землі. Вони живуть високо на деревах, тримаються за кору, беруть вологу з повітря, дощу й туману, потребують світла, але не прямого випалювання. Їм потрібна правильна вологість, правильна дистанція від грубої землі.Орхідея не менш жива, ніж кульбаба. Вона просто не створена для узбіччя.І з людьми так само.Є люди-кульбабки. Вони виживають у хаосі. Їх можна пересаджувати, обривати, забувати полити, а вони все одно знайдуть, як витягнути себе до світла.А є люди-орхідеї. Їм потрібні умови. Делікатність. Передбачуваність. Тиша. Тепло. Правильна дистанція. Якісне середовище. Вони не розквітають там, де постійно треба доводити право на існування. Вони не стають сильнішими від грубості і не загартовуються від приниження.Та це не означає, що з ними щось не так.То ви хто?🤩 - кульбабка🦄 - орхідеяЗараз це прояснимо і бігом по каву ☕️☕️☕️☕️☕️
Мені дуже подобається концепція VA/DoD - "теплі руки" (warm handoff). Вона про те, щоб військового передавати з рук в руки.А не просто давати номер телефону, адресу кабінету, сайт і казати: "Ну ви там зверніться". Суть в тому, щоб людину передавали.Від психіатра до психотерапевта. Від госпіталю до амбулаторного супроводу. Від реабілітації до соціальної підтримки. Не кидали між службами, а допомагали пройти той місток. Саме в цих проміжках у нас найчастіше все і рветься.Людина після війни, поранення, втрат, ПТСР, депресії чи виснаження не має ресурсу самостійно пройти бюрократичний механізм. Він не може і не хоче ані дзвонити, ані записуватися. Скоріш за все військовий нікуди не дійде за допомогою, бо не розуміє, куди нести документи і які. Буде гніватися, ніяковіти, лютувати і знов відчувати безпорадність. А потім просто все кине. Нажаль, Україна не живе за американськими ветеранськими гайдлайнами: у нас інша система, інші маршрути пацієнта, інші протоколи.Але якщо дивитися, куди рухається світ у військовій і ветеранській тенденції ментального здоров'я, то у бік VA/DoD дивитися точно варто.Джерело.
Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження.По кейсу №1.Іноді за тиками ховається потужне психологічне напруження, яке шукає вихід через тіло. Тик у таких випадках працює як коротка розрядка.Тому терапія тут починається не з глибоких інтерпретацій, а з повернення клієнта до базової регуляції. Дихання. Розслаблення. Сповільнення. Відчуття опори. Розрізнення напруги й розрядки. Я дуже люблю йога-нідру, наприклад.
По кейсу №2.Іноді ми маємо справу з тим, що Райх називав м’язовим панциром: хронічним тілесним способом утримувати афект, імпульс, страх, злість, сором або плач. Наче тіло колись навчилося: якщо напружитися достатньо сильно, можна не відчути те, що неможливо було пережити. Завдання терапії такого запиту - поступово дати психіці й тілу інші способи регуляції, щоб розрядка більше не мусила прориватися через спазм, напруження або навіть біль.
По кейсу №3.Іноді ми так втомлені від серйозного і важкого, що з величезним задоволенням використовуємо гумористичні метафори. Бо гумор в інтервізії - це теж форма регуляції.Вчора в нас була "котлетка" - метафора про людину, яка емоційно застрягає "між сирком та огірком" (терапевтом і партнером). Ще точніше - між бажанням бути почутим і страхом бути поглинутим.
На фото - футболка Іри Хрисанфової з Фрідою Кало. І цитатою: "Немає нічого ціннішого за сміх. Сміятися, відпускати себе й бути легким - це сила. Трагедія - найабсурдніша річ".Це цитата з виданого щоденника Фріди The Diary of Frida Kahlo: An Intimate Self-Portrait - я навіть тут знайшла пруф.Тож Фріда вчора була з нами на інтервізії. І то було веселіше, ніж завжди.Наступна інтервізія - за тиждень.18 травня 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
Є матері, які фізично були поруч, але психічно десь далеко. Дитина бачить тіло мами, чує її голос, знає її запах, але не може знайти в ній живого відгуку. Ніби мама є, ось вона, поруч. Але до неї неможливо достукатися.У психоаналізі є поняття “комплекс мертвої матері” - мами, яка внутрішньо зламалася, втратила контакт із собою, занурилася у депресію, горе, тривогу, травму або трагічні обставини виживання.Дитина росте поруч із найближчою людиною в світі, яку дуже любить, але яку не може "оживити".Звідси формується особливий тип дорослої любові: я маю оживити іншого. Я маю бути зручною, цікавою, розумною, сильною, безпроблемною. Я маю не засмучувати. Бо напевно тоді мама (інша значуща людина) "оживе" і мене побачить.Або сценарій номер два: я маю бути такою ж знечуленою, холодною, байдужою, "мертвою", бо так я ідентифікуюся з мамою, стаю як вона, а значить буду до неї ближче. Ця фіксація може залишитися на довгі-довгі роки.В обох сценаріях дитина виростає у дорослу людину, яка дуже добре відчуває чужий стан, але погано відчуває себе.Бо в дитинстві головним завданням було не досліджувати себе. А то горювати, то оживляти маму. По черзі.
Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження.Іноді стається диво: "мертва" мати, яка багато років була емоційно недоступною для дитини, починає оживати.Приходить у терапію з одним із найпрекрасніших запитів: як мені впоратися з провиною, як мені тепер налагодити стосунки з дитиною? А тій дитині вже кілька десятків років.Я вважаю симетричні відповіді дуже логічними. Тож якщо отрута була в тому, що дитину багато років не бачили, антидот - почати її бачити.Роздивлятися. Досліджувати. Цікавитися. Купити карткові ігри для щирих розмов. Коли разом опиняєтеся на кухні - не стояти спиною до дитини, миючи посуд, а сісти навпроти і дивитися. Питати: "як твій настрій?", "що тебе зараз хвилює?", "що тобі подобається?". Слухати, не сперечатися, запам'ятовувати.Якщо дитина сказала, що любить сливовий пиріг, - приготувати сливовий пиріг. Як маленький доказ, що я тебе почула. Я пам’ятаю. Ти існуєш у моїй психіці, бо ти - моя дитина.У мене був подібний випадок.Клієнтці, яка після народження дитини казала: "я нічого до неї не відчуваю", я запропонувала робити фотопортрети своєї малечі. Ловити краплю сльози на дитячих віях. Промінь сонця у кудрях. Сонну зморшку на лобі. Серйозний погляд, образу і малесенький гнів. Тобто ловити різні емоції на обличчі. Всі, крім ідеальної усмішки.Якісний фотооб’єктив чудово фіксує деталі, які людському оку у моменті недоступні. Особливо оку виснаженої, наляканої, депресивної або замороженої матері.І ото вона знімала свою малу. Потім ми довго разом розглядали ці фото. А потім вона її побачила. І як закохалася в ту манюню, то досі почувається найщасливішою матір’ю у світі. Бо врешті роздивилася свій дарунок піднебесний.Ми часто говоримо про любов, прив’язаність, емпатію, контакт, репарацію. І все це правда. Але іноді перший крок значно простіший і значно важчий: побачити.Наступна інтервізія - за тиждень.11 травня 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
Як цікаво виходить.Я тут, значить, над материнською травмою хоботюся. Збираю найцінніше, думаю: ну ось, оце буде потужно, оце відгукнеться найбільше.А воно - татове, виявляється, сильніше болить.Сиджу і думаю.З одного боку - логічно. Покоління, які виросли з батьками, що повернулися з війни мовчазними. Або не повернулися. Які пили і били. Ігнорували і лякали. Гвалтували і кидали. Тати позалишали такі рани, що вже кілька поколінь їхні діти та онуки самі намагаються стати батьками, не знаючи, як це робити, бо моделі немає.З іншого боку - ще логічніше. Бо у психологічній літературі материнська лінія опрацьована незрівнянно краще. Про матір написано тонни. Про тата - значно менше, особливо в українському контексті, особливо клінічно.Ось тут, схоже, і лежить ваш запит: ви хочете слів для того, для чого їх не вистачає. Правильно я зрозуміла?Опитування ще активне, голосуйте, якщо не встигли. Але вже зараз ясно: батьківську тему винесу вперед. Готую.І дуже-дуже дякую, що показуєте, де болить. Це найцінніша інформація, яку можна дати.
Принесла вам до кави японське слово oubaitori - "оубайторі".Дослівно - чотири дерева в одному слові: сакура, уме, момо, сумомо. На український лад - вишня, слива, персик, японська слива.Слово, по суті, означає, що кожне дерево цвіте по-своєму, у свій час, своїм цвітом. І людині не треба ставати сакурою, якщо вона слива. Не треба порівнювати себе з іншими. Хтось цвіте тихо у своєму дворі. Хтось на Хрещатику, ще й так, що всі зупиняються і фотографуються. Хтось узагалі спочатку три роки виглядає як суха гілка, а потім раптом: здрастуйте, я персик.Це - поширене значення, яке вам відомо. Та я принесла вам ще одне, власне міркування. Про те, що в нас як у тому дереві - може бути і сакура, яка прагне краси. І слива, яка витримує холод. І персик, який хоче соковитості. І вперта японська слива, яка взагалі не збирається пояснювати, чому вона така.Ми часто вимагаємо від себе цілісності як однаковості: щоб усе всередині було логічне, зібране, зрозуміле й бажано в одному кольорі.Але ж - оубайторі.Коротше, не обов'язково пити гірку, міцну, чорну каву. Пийте, що хочете. Навіть капучино з сиропом. У Ботанічному саду. ☕️☕️☕️🧋💭☕☕️☕️🥤☕️🌟
Ну і третє.Цитувала на вебінарі книжку "Дефіцит: чому "трохи" означає так багато"- одна з найвпливовіших робіт у поведінковій економіці.На неї посилаються експерти Світового банку - саме на її основі побудовано окремий розділ World Development Report 2015 "Mind, Society and Behavior".Муллаінатан і Шафір пишуть, що дефіцит - будь-який дефіцит, не тільки грошей - змінює те, як функціонує мозок. І називають це тунельним мисленням.Коли людина відчуває гострий дефіцит - часу, грошей, їжі, уваги, любові - її мозок автоматично фокусується виключно на цьому дефіциті. Все інше, що виходить за межі "тунелю" - перестає існувати.Людина не може думати про майбутнє, планувати, розглядати альтернативи, враховувати довгострокові наслідки.Тунельне мислення, одного разу активоване, може залишатись активованим навіть тоді, коли реального дефіциту вже немає.Наприклад, людина, яка виросла у бідності, але зараз живе забезпечено, все одно не може відпустити тривогу навколо грошей. Тунель може залишатися, навіть коли темрява за ним закінчується.
Ніч не спала, обдумувала ось цей прецедент.Давайте вже насухо.Чи це про те, що я виношувала, народжувала, збирала по крихтах, ночами не спала, перечитувала, переробляла, сварила себе за недостатність? - Так. Чи можу я контролювати, хто, де і як бере/використовує мою роботу? - Ні.Чи хвилюють мене в цій історії проценти, роялті, комісії, десятина і церковна свічка за кожен слайд? - Ні.Чи добре, що колега зізналася? - Так.Тож позиція моя така.1. Перед тим, як брати мої матеріали - варто спитати дозволу. Хоча б із ввічливості.2. Коли берете - не тирте під копірку. Додавайте до мого свій матеріал. Шукайте, доповнюйте, думайте, розширюйте. Надсилайте мені те, що знаходите. Я за спільний простір і щедро ділюся знаннями, ви ж бачите. Відсипаю тут з обох рукавів, всю війну.3. Запрошуйте мене виступати на заходах, які ви будуєте на моїх матеріалах. Я можу за гроші. Можу безкоштовно. Можу порадити, що додати. Можу сказати: оце краще не чіпайте, воно ще сире або недоказове, кринжове або тонкий лід.Але не ховайтеся. Бо коли людина будує курс на чужому курсі - то підпільна контрабанда. Яку можна пояснити, коли нема що їсти, діти по лавках, життя притисло і треба вижити. Але ж це не той випадок.Я вам трошки нагадаю: ви вже виросли. Можна вже не красти цукерки і не ховати обгортки за телевізор. Ви можете самі собі купити будь-який шоколад. І навіть зварити свій, авторський.Для цього давайте йти разом.
Є Роберт Міллер.Він автор методу ImTT (Image Transformation Therapy).Який розвинувся поруч з EMDR, але не є частиною EMDR, просто Міллер працював з EMDR.У ImTT є техніка PTRP (Pain/Terror Release Protocol). Українською його можна перекласти як протокол звільнення від болю та жаху.Правда ж, ви не заплуталися? Я старалася.Протокол техніки PTRP описаний тут.Суть: клієнт не занурюється глибоко в травматичний спогад, а лише коротко його позначає, знаходить тілесно-образний маркер болю/жаху. Частіше - у вигляді кольору. І далі через дихання та візуалізацію "виводить" його дрібними частинками з тіла.Логіка: не завжди потрібно знову і знову заходити у спогад. Іноді достатньо торкнутися його краю, знайти афективний слід у тілі й працювати не з історією, а з її тілесно-образним залишком.Важливий момент: у протоколі не передбачається героїчне занурення в жах. Навпаки. Клієнт не має затоплюватися афектом та знову прожити травму на повну гучність. Завдання - утримати достатню дистанцію, щоб психіка могла працювати, а не виживати. Тобто не "розкажіть про травму" і не "що ви відчуваєте". А "якого це кольору".Сценарій:1. Обрати один спогад або один афективний вузол.Не все життя, не всю травму, не весь комплекс. Один епізод або один заряджений фрагмент.2. Коротко його позначити.Без деталізації, без занурення, без повторного проживання.3. Запитати: “Якого кольору цей біль / страх / жах?”.Якщо кольору немає - можна працювати зі звуком, фактурою, температурою, образом.4. Знайти, де це в тілі.Груди, горло, живіт, голова, спина, руки тощо.5. Перенести фокус тільки на колір.Не на спогад. Не на історію. Не на людей у спогаді. Лише на колір/частинки.6. Уявити, що колір складається з дуже дрібних частинок.Ніби пил, туман, пікселі, мікрочастинки.7. Через повільний видих “виводити” ці частинки з тіла.Спершу з того місця, де вони відчуваються найбільше.8. Провести виведення через різні зони тіла.Чоло, очі, руки й долоні, хребет, живіт, ноги, стопи, серце, різні частини голови.9. Просканувати тіло і переоцінити заряд.“Скільки залишилося за шкалою 0–10?”, “Що ви відчуваєте до цього спогаду зараз?”. Якщо з’являється інший афект - сором, вина, гнів, сум - він може потребувати окремого опрацювання.А тепер увага.Я б не поспішала називати цей протокол чарівною технікою або самодостатнім методом лікування травми. Не бачу підстав ставити його в один ряд із протоколами першої лінії для ПТСР. Бо нема рандомізованих контрольованих досліджень, публікацій у рецензованих журналах, включення до списку evidence-based практик (APA, ISTSS тощо).Але як клінічна ідея - метод цікавий.
TGLIST.COM.UA
