Ну і третє.Цитувала на вебінарі книжку "Дефіцит: чому "трохи" означає так багато"- одна з найвпливовіших робіт у поведінковій економіці.На неї посилаються експерти Світового банку - саме на її основі побудовано окремий розділ World Development Report 2015 "Mind, Society and Behavior".Муллаінатан і Шафір пишуть, що дефіцит - будь-який дефіцит, не тільки грошей - змінює те, як функціонує мозок. І називають це тунельним мисленням.Коли людина відчуває гострий дефіцит - часу, грошей, їжі, уваги, любові - її мозок автоматично фокусується виключно на цьому дефіциті. Все інше, що виходить за межі "тунелю" - перестає існувати.Людина не може думати про майбутнє, планувати, розглядати альтернативи, враховувати довгострокові наслідки.Тунельне мислення, одного разу активоване, може залишатись активованим навіть тоді, коли реального дефіциту вже немає.Наприклад, людина, яка виросла у бідності, але зараз живе забезпечено, все одно не може відпустити тривогу навколо грошей. Тунель може залишатися, навіть коли темрява за ним закінчується.
Ніч не спала, обдумувала ось цей прецедент.Давайте вже насухо.Чи це про те, що я виношувала, народжувала, збирала по крихтах, ночами не спала, перечитувала, переробляла, сварила себе за недостатність? - Так. Чи можу я контролювати, хто, де і як бере/використовує мою роботу? - Ні.Чи хвилюють мене в цій історії проценти, роялті, комісії, десятина і церковна свічка за кожен слайд? - Ні.Чи добре, що колега зізналася? - Так.Тож позиція моя така.1. Перед тим, як брати мої матеріали - варто спитати дозволу. Хоча б із ввічливості.2. Коли берете - не тирте під копірку. Додавайте до мого свій матеріал. Шукайте, доповнюйте, думайте, розширюйте. Надсилайте мені те, що знаходите. Я за спільний простір і щедро ділюся знаннями, ви ж бачите. Відсипаю тут з обох рукавів, всю війну.3. Запрошуйте мене виступати на заходах, які ви будуєте на моїх матеріалах. Я можу за гроші. Можу безкоштовно. Можу порадити, що додати. Можу сказати: оце краще не чіпайте, воно ще сире або недоказове, кринжове або тонкий лід.Але не ховайтеся. Бо коли людина будує курс на чужому курсі - то підпільна контрабанда. Яку можна пояснити, коли нема що їсти, діти по лавках, життя притисло і треба вижити. Але ж це не той випадок.Я вам трошки нагадаю: ви вже виросли. Можна вже не красти цукерки і не ховати обгортки за телевізор. Ви можете самі собі купити будь-який шоколад. І навіть зварити свій, авторський.Для цього давайте йти разом.
Є Роберт Міллер.Він автор методу ImTT (Image Transformation Therapy).Який розвинувся поруч з EMDR, але не є частиною EMDR, просто Міллер працював з EMDR.У ImTT є техніка PTRP (Pain/Terror Release Protocol). Українською його можна перекласти як протокол звільнення від болю та жаху.Правда ж, ви не заплуталися? Я старалася.Протокол техніки PTRP описаний тут.Суть: клієнт не занурюється глибоко в травматичний спогад, а лише коротко його позначає, знаходить тілесно-образний маркер болю/жаху. Частіше - у вигляді кольору. І далі через дихання та візуалізацію "виводить" його дрібними частинками з тіла.Логіка: не завжди потрібно знову і знову заходити у спогад. Іноді достатньо торкнутися його краю, знайти афективний слід у тілі й працювати не з історією, а з її тілесно-образним залишком.Важливий момент: у протоколі не передбачається героїчне занурення в жах. Навпаки. Клієнт не має затоплюватися афектом та знову прожити травму на повну гучність. Завдання - утримати достатню дистанцію, щоб психіка могла працювати, а не виживати. Тобто не "розкажіть про травму" і не "що ви відчуваєте". А "якого це кольору".Сценарій:1. Обрати один спогад або один афективний вузол.Не все життя, не всю травму, не весь комплекс. Один епізод або один заряджений фрагмент.2. Коротко його позначити.Без деталізації, без занурення, без повторного проживання.3. Запитати: “Якого кольору цей біль / страх / жах?”.Якщо кольору немає - можна працювати зі звуком, фактурою, температурою, образом.4. Знайти, де це в тілі.Груди, горло, живіт, голова, спина, руки тощо.5. Перенести фокус тільки на колір.Не на спогад. Не на історію. Не на людей у спогаді. Лише на колір/частинки.6. Уявити, що колір складається з дуже дрібних частинок.Ніби пил, туман, пікселі, мікрочастинки.7. Через повільний видих “виводити” ці частинки з тіла.Спершу з того місця, де вони відчуваються найбільше.8. Провести виведення через різні зони тіла.Чоло, очі, руки й долоні, хребет, живіт, ноги, стопи, серце, різні частини голови.9. Просканувати тіло і переоцінити заряд.“Скільки залишилося за шкалою 0–10?”, “Що ви відчуваєте до цього спогаду зараз?”. Якщо з’являється інший афект - сором, вина, гнів, сум - він може потребувати окремого опрацювання.А тепер увага.Я б не поспішала називати цей протокол чарівною технікою або самодостатнім методом лікування травми. Не бачу підстав ставити його в один ряд із протоколами першої лінії для ПТСР. Бо нема рандомізованих контрольованих досліджень, публікацій у рецензованих журналах, включення до списку evidence-based практик (APA, ISTSS тощо).Але як клінічна ідея - метод цікавий.
Завершився другий потік курсу «Психотерапія трансгенераційної травми».Най-найяскравіше:- Серед 144 академічних годин по всіх групах - єдина ідеологічна суперечка. Тривала 16 хвилин.- Метафорична перлина від учасника № 1: «Міжпоколінна травма - наче величезна калюжа, куди вилилося все, що у вас є: фруктовий компот, молоко, олія, бруд і чиста вода».- Метафорична перлина від учасника № 2: «Цей курс - як окуляри для ближнього та дальнього зору: перші одягаєш, щоб чітко бачити себе, а другі — щоб чітко бачити своїх клієнтів. І постійно їх міняєш туди-сюди». - Завершили курс розбором фільму «Слово». Спеціально не домовлялися, але так склалося, що хтось подивився документальну версію, хтось художню, хтось обидві. Тому Слова були різними, їх було багато і вийшло терапевтично. Бо суть трансгенераційної травми - саме замовчування. І ми говорили-говорили, не могли зупинитися...Велика подяка учасникам цього потоку.Бо навчання припало на цю страшну зиму з блекаутами, обстрілами, замерзанням... Але ви приходили. Іноді з телефону, іноді з павербанком, іноді з міста, де щойно прилетіло. Приходили - і працювали серцями.Ця резильєнтність теж передасться. Вже передається.Третій потік стартує 5 червня 2026. Реєстрація відкрита.
Цікаво ось що.Американський дебрифінг щодо стресу після критичних подій (CISD) передбачає основу мету - пом'якшення впливу травматичної події та якнайшвидше відновлення нормального стану.Психологи/психіатри США виходять з того, що стрес - це погано, треба покінчити з ним якнайшвидше. З їхньої точки зору, людина завжди має почуватись добре завжди. Ізраїльський підхід - геть інший.В ньому тривога та безпорадність - типові реакції тих, хто знаходиться під постійною воєнною загрозою. Нейтралізувати ці стани нема сенсу, бо це буденність. Тож традиційні втручання зосереджені на активізації власних ресурсів долання та підвищення природної психічної стійкості.Тобто замість того, щоб ліквідувати напругу - ти даєш мозку дозований, контрольований стрес-виклик, який будує когнітивну міць.Тобто.Американська модель народилася з одноразових катастроф (авіакатастрофи, теракти). Ізраїльська - з реальності перманентної воєнної загрози, де (постійні) щоденні способи "заспокоїтись" нікуди не ведуть, бо за тиждень - нові ракети та обстріли.То як вам?Яка концепція ближче?🙏 - стрес треба знищувати.🫡 - до стресу треба адаптуватися.p.s. Джерело - стаття Моше Фарчі. підполковника Командування ЦАХАЛ.
Сьогодні зранку міркую ось про що.Усі чули історії українців за кордоном, які під час звільнення орендованого житла мають залишити після себе абсолютно порожній простір. Або вивезти все. Або роздати. Або продати.І от учора від клієнтів почула про те, як дорого їм обійшовся демонтаж меблів. Удвічі дорожче, ніж придбання і встановлення.І оце я думаю, як у всьому життю так.Взяти собі на борт - партнера, майно, звички, амбіції, навіть ілюзії - порівняно легко. Беремо охоче, часто не замислюючись. А от прощатися, залишати, змінювати - виходить із зовсім іншою ціною. Часто набагато більшою.Наприклад, треба не просто розлучитися. Треба демонтувати цілу систему кріплень: звички, залежність, надії, маршрути, образ себе поруч із ним або нею. Те, що колись мало тримати конструкцію, тепер заважає її зняти.Все це виявляється дорожче за простий стрибок у стосунки.Психоаналітики кажуть: ми боїмося втратити не об'єкт, а себе, яким ми були поряд з партнером.Тому монтаж - це завжди лібідо. А демонтаж - це завжди робота горя.Вам з корицею? П'ятниця сьогодні ☕️👍☕️☕️☕️🤩🫶🤩
У New York Post вийшла стаття про українських бойових роботів UGV, що замінюють піхоту на передовій, беруть полонених без жодного живого бійця поруч, утримують позиції. Командир 3-го корпусу Білецький каже, що у 2026-му році роботи замінять 30% піхоти. Потенційно - до 80%.Хороша новина (вони теж існують, бачите?). Та більше нас з вами цікавлять психологічні контексти.По-перше, заголовок: "росія створила монстра в Україні".У психоаналізі описаний феномен творця, що втрачає контроль над власним творінням. Франкенштейн не збирався створювати того, хто його знищить. Він просто хотів перемогти. Але те, що він породив із відчаю та гордині, повернулося до нього з повною силою відторгнутого.По-друге, злам архетипу.Що відбувається з психікою солдата, вихованого на культі живої сили й людської жертви як вищої цінності? "Ми переможемо, бо нас багато і ми не боїмося смерті" - архетип рф, який наразі руйнується. Відбувається розщеплення, символічний крах нарративу: твій дід штурмував з рушницею, батько - з автоматом. а тебе змушують здатися залізяці на гусеницях.Ну і третє - прізвище автора статті.Hambling, майже Gambling, майже гравець. Людина на ім'я Гравець пише про те, як росія зробила ставку і програла її власній же ескалації. Так, монстр - це завжди дзеркало. Просто Франкенштейн про це дізнається останнім.Обожнюю такі психоаналітичні перлини.
Цитати з книги Гроссмана "Психологія вбивства":- У реальному бою 25% американських солдатів втрачали контроль над сечовим міхуром, кожен 8-й втрачав контроль над кишківником; - Поле бою залишає більше солдатів, які страждають на психічні травми, ніж убитих; - Солдат, який не спав 24 години, фізіологічно та психологічно еквівалентний тому, хто напився; - Ви коли-небудь намагалися вести аргументовану дискусію з реально наляканою або агресивною людиною? Це неможливо; - Середній мозок (в анатомічному сенсі) не знає ні філософії, ні сумнівів, ні жалю. Він знає тільки смерть, життя і нічого посередині. Середній мозок ніколи не бентежиться і не вагається. Його завдання – витягнути вас із вашого лайна живим. Він діє рішуче і завжди виконує тільки одне завдання;- Під час смертельної сутички 74% офіцерів діють на автопілоті, тобто без свідомого осмислення; - У момент смертельної загрози (Condition Black) 7% бійців відчувають щось на зразок тимчасового паралічу або заморожування, коли час тягнеться повільно. 47% з них частково втрачають пам'ять про подію; - Під час стрілянини кожен 5-й пам'ятає щось, чого з ним насправді не відбувалося. Різного роду спотворення сприйняття переживають 89% тих, хто стріляв; - Замість мислення «якщо/то», необхідно практикувати мислення «коли/то». Тобто замість «Якщо це трапиться - я зроблю це», краще говорити: «Коли це трапиться - я буду готовий».
Щодо поліцейських.Коментар про те, чи це була втеча, чи виконання наказу - я написала вчора ще об 11 ранку. Офіційна оцінка очільника МВС із формулюванням "ганьба" з’явилася за кілька годин потому. Вже вночі я добралася до новин, перечитала рапорти, коментарі офіційних осіб і особисті рефлексії.І от тут, мені здається, треба розвести три площини.Перша - особисте переживання. Те людське "не захистили", від якого - гнів, відчай, відчуття зради. Друга - громадянська позиція щодо правоохоронної системи в країні: що в ній зламано і які провали бойової підготовки силовиків у тилу. Третя - клінічна експертиза: що саме відбувається з людиною в моменті загрози, як працює страх, що може робити нервова система.Ці площини змішуються дуже легко.Та якщо їх не розділити, ми з вами швидко потонемо в афектах.А в нас зараз не тільки своїх три ведра. Поруч ще й клієнтські. І це теж треба тримати у фокусі уваги.Тому, як на мене, важливо і не скасувати моральне обурення, і не підмінити нею аналіз.Тож питання: чи потрібен розбір нейрофізіології страху, що саме спрацювало і як?Так - натискайте 🫡.Ні, йдемо далі - 🙏.
Почнемо з того, що автоматично пов'язувати цей злочин з ветеранською травмою - клінічно некоректно.Васильченков служив в ЗСУ до 2004 року. За деякими даними, після 2022-го повернувся на службу. Але обставини цієї служби - де, як, чи був у бойових діях, чи проходив психологічне (психіатричне?) обстеження - наразі встановлює слідство.Також не знайшла підтвердження про його "військовий ПТСР", а без цього висновки про цей зв'язок - некоректні.І накладають стигму на військових, як на потенційних злочинців.Дослідження дивіться яке є - про жорстоку поведінку серед військовослужбовців Велибританії, які повертаються додому після розгортання. Тут про те, що більшість актів насильства, скоєних колишніми військовими, пов'язані не з ПТСР, а з факторами, які існували ще до служби (антисоціальна поведінка, соціальна депривація) і після служби (зловживання алкоголем).Тож не служба робить людину небезпечною. Небезпечною її робить те, що було до і те, що залишилось без уваги/лікування після.А на тлі війни у цю категорію попадає будь-хто.
TGLIST.COM.UA
