Тим часом The New York Times опублікував тренди піклування про психічне здоров'я у 2026 році.З цікавого - тут є ідея колеги Олі Герасименко щодо терапевтичних лісових прогулянок. Оля давно і з захопленням про них говорить, то як буде збирати групу - ви ж тепер не пропустіть, бо бачте, сам NYT це просуває.Друге - є рекомендація для іншої моєї колеги Ірини Б., яка пише наразі диплом про самоспівчуття. У статті як раз згадується важливість розпізнавання емоцій, потреб власної, найбільш страждаючої частини та повторення собі: "Це нормально - відчувати це" та "Ти робиш усе, що можеш".Ну і третє. У статті є прикольна техніка "когнітивного тасування" для міцного сну. Треба почати з випадкового слова - наприклад, "Плутон". Потім подумати про якомога більше слів, які починаються з тієї ж першої літери: "План, пудель, парубок, персики", при цьому виділяти пару секунд на кожне слово, щоб його уявити. Коли закінчаться слова на "П" - переходьте до наступної літери початкового слова (у даному випадку - "Л") і робіть те саме. NYT обіцяє після цієї вправи міцний сон. Тож присвятимо цей абзац військовому Дмитру Я., який майже не спить кілька місяців.З вами був пост про опосередковане бачення своїх у навколишньому світі у статті The New York Times.А, до речі: "своїх" довго шукала ще одна моя колега - Світлана Р. І нещодавно наче знайшла.Всім привіт.
П’ятдесят друга інтервізія 2025-го року відбулася вчора.Знов напишу, що ми працювали без жодного пропуску або переносу. І це, мабуть, звучить як дрібниця якась. Та якщо подивитися на те, скільки по небу весь рік гоцало ракет і БПЛА, скільки горя і виснаження навколо - це геть не дрібниця. А диво, взагалі-то.Дякую колегам за відсипання мішків власного досвіду щодо кожного клієнтського кейсу.За підтримку і прийняття один одного. За відчуття спільного човна серед шторму. За цинічний (хірургічний) чорний гумор у курилці, без якого ми всі давно з’їхали б із рейок.Знаю, що зараз пишу банальне дякую-передякую.Але знаю й те, що не бачила жодного інтервізійного формату, який у війну тримається щотижня півтора року поспіль. Зі сталим ядром і відкритим форматом, куди завжди можна зайти новим колегам. Де учасники не конкурують кількістю дипломів і не трясуть регаліями один перед одним. Де всі в рівній позиції: "Я не знаю, що з цим робити".Дякую за те, що щоразу ми спускалися з вами не просто в глибину матеріалу, а в Маріанську впадину людського досвіду – туди, де темно, тісно і страшно.Дякую за те, що тримали ліхтарики.на фото - Маріанська впадина нашої інтервізійної групи
Чудовий фільм подивилася зранку. Ідеальний для цих святкових днів із замовляннями бажань."The Place" ("Місто зустрічі").Фабула проста: у кав’ярні за одним і тим самим столиком сидить Незнайомець. До нього приходять люди з життєвими катастрофами і проханнями: завагітніти, зцілити, повернути кохання, почути Бога тощо. Він відкриває товстий записник і пропонує угоду: твоє бажання здійсниться, якщо ти виконаєш завдання. І завдання майже завжди проходить по межі етики: підірвати ресторан, зґвалтувати, вкрасти, вбити, здійснити злочин. Психоаналітично фільм взагалі не про містичну силу Незнайомця. Він про ціну бажання і про те, як люди уникають відповідальності за власну темну сторону. Яка звичайно ж пробиває собі шлях під час виконання завдання.Весь фільм – один простір, одне місце. Камера майже не виходить за межі кав’ярні. Цей замкнутий простір можна читати як метафору психіки.Цікаво, що в титрах Незнайомця позначають як Uomo ("чоловік", італ.). Частина героїв вважає його дияволом, інші – посередником, третіх цікавить лише результат.Психоаналітично його зручно читати як зовнішнє втілення СуперЕго:- Він знає, чого людина насправді хоче;- Він веде облік у записнику, який виконує функцію "бухгалтерії" гріхів;- Він не відповідає, коли його питають "А ви хто?", переводить увагу: "Не це важливо. Важливо те, чого хочеш ти".Головний меседж фільму - "Хочеш здійснити бажання – готуйся до ціни і відповідай за наслідки здійснення".Для терапевтів це про те, коли ми пропонуємо клієнту завдання зустрітися зі своїм матеріалом, а далі він все вирішує і робить власноруч.Для клієнтів – про особисте питання, яке ставить Незнайомець: "Наскільки далеко ти готовий піти заради свого “хочу”.І головне: як далі жити з результатом, отриманим геть неідеальним способом. Бо ідеального не існує.
Наче і чекаємо від свят радості, теплих зустрічей, добрих новин. Але у багатьох всередині - порожнеча, виснаження. І вина того, хто вижив. І сором, бо які свята посеред горя.Очікування від себе святковості - тебе ж самого й розчаровує, бо всередині важко. Одна з причин різдвяної депресії - це міф про те, що всі інші (усі, крім тебе) прямо зараз проводять час у люблячих сім'ях. А ти, саме ти - почуваєшся самотньо.Причина номер два - фінансовий тиск. Бо тривога веде до витрат, витрати поглиблюють фінансові проблеми, а це посилює тривогу. В українських реаліях війни цей стрес посилюється багаторазово.Третє - натовп людей та гучні звуки, які можуть тригерити. А ще - порушення рутини, бо на свята інший розклад дня. Це руйнує відчуття безпеки. І зустрічі з родичами, з якими пов'язані складні спогади, токсична комунікація, необхідність приховувати справжні почуття.Далі є така штука, як САР (сезонний афективний розлад) - депресія, пов'язана з нестачею сонячного світла взимку. Бо менше світла = менше серотоніну = гірший настрій. А в нас тут ще й блекаути, із постійною тривогою, повний комплект.Багато людей не можуть святкувати так, як звикли - хтось далеко від дому, хтось переміщений, хтось втратив близьких.Думала, що я можу зробити для вас напередодні Різдва.То вирішила покликати на канал декого... Щоб звернувся до вас зі словами підтримки...
У пам’яті - довгі корені.Навіть якщо завтра війна закінчиться, "четвертий рік повномасштабної" вже у тонких прошарках психіки - нашої й наступних поколінь. Працювати з цим доведеться десятиліттями, як з наслідками Другої світової, Голокосту, інших затяжних конфліктів.Знайшла свіжий (2025) систематичний огляд досліджень про вплив міжпоколінної травми на нащадків другого покоління.Тут є цікаві висновки:- У дітей німецьких біженців часів Другої світової загальний рівень психопатології сильно залежав не стільки від факту ПТСР у батьків, скільки від того, наскільки важким вони самі відчували їхній досвід втечі;- ПТСР матерів підвищує ризик ПТСР у дітей незалежно від стану батька; коли ПТСР мають обоє батьків, ризики зростають ще більше;- Важливі не тільки симптоми, а й контейнування травми в сім’ї: чи говорять про травму, чи вона замовчується; чи є насильство; який стиль виховання й передача наративів ("ми – жертви" чи "ми – ті, хто вижив");- Якість післявоєнної політики, програм підтримки ветеранів і родин, а також відкритість/закритість суспільного діалогу про війну будуть прямими факторами трансгенераційних наслідків.Кажу ж, у пам’яті - довгі корені.
І про ще один інсайт з курсу "Психотерапія трансгенераційної травми" - про свідчення.Коли історія отримує свідка - вона не тільки краще усвідомлюється оповідачем, а й трансформується у сприйнятті. Перетворюючись із рани - у досвід.Відома нам усім Джужіит Герман у своїй класичній праці "Травма і відновлення" пише про свідчення - як центральний елемент одужання від травми:"Травма ізолює; група - відтворює почуття належності. Травма соромить і стигматизує; група - свідчить і підтверджує. Травма принижує жертву; група - піднімає її. Травма дегуманізує жертву; група - відновлює її людяність".Крім того, Герман наголошує, що свідок не залишається нейтральним. Він або підтримує оповідача, або підтримує кривдника: "Коли травматичні події створені людьми, той, хто свідчить, опиняється у конфлікті між жертвою і кривдником. Залишатися нейтральним морально неможливо. Спостерігач змушений обрати сторону".То ми на курсі, ясна річ, чию сторону обираємо.А ще Rimé (2007) пише про емоційний клімат спільноти, що формується через поділ емоцій. Коли історія отримує не одного, а багатьох свідків (як на курсі), вона:- Перестає бути "моєю ненормальністю";- Стає частиною колективного досвіду;- Отримує соціальне визнання.Вищезгадана Герман називає це "breaking silence" - розривом мовчання. Свідчення - це акт опору.Це повернення власного голосу.Це відновлення суб'єктності: "Я не об'єкт, якому щось зробили. Я суб'єкт, який може розповідати свою історію".Це дійсно працює.
Спілкувалися з колегою - учасницею курсу "Психотравма трансгенераційної травми" щодо концепції Адлера про ранні спогади, які впливають на сценарій життя.Точніше - про твердження деяких людей щодо спогадів про себе у 0-6 місяців від народження. Хтось навіть стверджує, що пам'ятає момент самого народження.То відповідаю.Ключова структура для пам’яті - гіпокамп. До 1-го року він активний, але виключно для накопичення вражень і досвіду. Тому в цей вік можлива тільки імпліцитна (процедурна/емоційна) пам'ять: як хапати, їсти, відчувати базові потреби.Це можуть бути емоційні й тілесні сліди раннього досвіду - стани безпорадності, холоду/тепла, напруження; тілесні схеми "мене тримають/відштовхують" тощо. Це не спогад у наративному сенсі, де присутня Я-концепція. Скоріше - моделі чуттєвого реагування, які формуються дуже рано.Щодо повноцінної автобіографічної пам'яті, то вона формується у 3-7 років. Спогади про події у момент народження або у 2-3 місяці, коли людина має про це красиву розповідь зі свідомими подробицями пережитого - науково неможливі. Якщо людина розповідає про те, як дивилася акушеру в очі та/або крутила йому вуса під час власного народження - варто перевірити гіпотезу про психічне здоров'я оповідача. Адже це будуть:- або псевдоспогади (помилкові спогади про подію, яка не відбувалася, або спогад, що істотно відрізняється від реальної події);- або конфабуляції (власні фантазії, які межують з маячнею і відносяться до патологічних станів, причому з органічних/неврологічних причин). Я, наприклад, пам'ятаю дещо з 12 місяців - дослідження 2025го року доводить, що це можливо: "Діти від 12 місяців здатні формувати короткочасні епізодичні спогади". Але до року - це нереально.Інші дослідження:- дорослі повідомляють дуже специфічні деталі дитячих подій (погода, одяг, думки людей), але ці деталі зазвичай є реконструкціями, а не справжніми спогадами;- високий рівень нейрогенезу в гіпокампі немовлят призводить до перебудови нейронних мереж, що стирає сформовані спогади.
Цікава лекція професорки Олени Олександрівни Хаустової про психосоматичні чинники.Про те, як нейронаука емоцій пояснює, чому травматичний досвід "застрягає" в тілі.Кожна емоція має свій енергетичний напрям:🔥 Гнів — це екзотермія, "спалення". Енергія йде назовні, тіло розігрівається, м'язи напружуються для дії.❄️ Смуток — ендотермія, поглинання. Енергія йде всередину, метаболізм сповільнюється, тіло "згортається".💀 Страх — локальне охолодження. Енергія відтікає від периферії до центру, готуючи до втечі.Що відбувається, коли емоцію неможливо прожити?Коли психіка не може інтегрувати афект - наприклад, під час травматичної події - тіло стає контейнером для цієї енергії.М'язи, фасції, жирова тканина буквально зберігають неперетворену емоційну енергію.Дослідники називають це "термодинамікою утримання" - афективна ригідність втілюється у тілесній формі. Звідси хронічні напруження, больові синдроми, соматичні симптоми без органічної причини.Тільки на слайді помилка: джерело цієї інформації не 2022, а 2017 року.
А ось вам ще один фільм - "Білий птах" (2023).І теж про те, як травма не зникає, а передається.Тож за сюжетом бабуся Сара розповідає онуку Джуліану (якого виключили зі школи за булінг) про своє дитинство під час Другої світової війни у Франції. Як вона уникає облави гестапо, бо її рятує однокласник Жульєн (хлопчик з паралізованою ногою, якого інші цькували). Він ховає її в сараї більше року, його родина ризикує життям.Нагадую, що Джуліан був булером і цькував слабких. Але ж бабуся показує йому, як сама була жертвою. Це створює когнітивний дисонанс, який має терапевтичний потенціал: хлопець може стати тим, хто рятує, а не тим, хто знищує.Психоаналітикам тут буде цікаво примружити ліве око, затягнутися папіроскою і поміркувати.Бо сюжет виглядає і так, що він про агресію бабусі, яка була витіснена у психіку малого.Адже та маленька дівчинка не могла дозволити собі агресію - це б означало смерть. Тому вона передала її онуку як неусвідомлений мандат: "Будь сильним. Ніколи не будь жертвою. Контролюй, поки не почали контролювати тебе". І хлопчик повторив сценарій, але з іншого окопу. Він - той, хто має владу. Він - не жертва, не як бабуся.Це найскладніший парадокс трансгенераційної травми: жертви передають дітям не лише свій страх і біль, а й інтроектований образ агресора. Той, хто вижив, часто ідентифікується з силою, яка його майже знищила.Крім того, бабуся "змушує" онука взяти на себе її біль. Тепер він має нести не тільки свою провину, а й відповідальність за історичну травму. Що може стати для нього новим тягарем.Та всього цього у фільмі нема, це я вам по секрету кажу. Тож залишимо професійний цинізм для вузького кола. Нехай це буде красива історія про те, як добро перемагає зло.Тим більше, що фільм завершується катарсісом.
Рубрика "Військовий малює"."Воскресіння моєї душі".А тепер мені терміново треба познайомити вас з Олександром. Бо він чекає на оприлюднення своєї роботи, прямо зараз.Олександр наразі проходить лікування у психіатричній лікарні. Добре знає біографію Врубеля і загалом - багато про художників і світ мистецтва. До війни працював у комунальній службі, чистив колектори.Моя колега - клінічна психологиня та арттерапевтка Ольга Герасименко - сьогодні записала відео малювання Олександра (з його дозволу), яке я тут викладаю (теж з його дозволу).Транскрибація того, що говорить Олександр у відео:- Картина називається «Воскресіння моєї душі». Вона вся яскрава. - Я хочу померти для старого життя і воскреснути для нового. Щоб наше життя і наша країна були, як птичка воскресла. Щоб Україна жила, процвітала і більше ніхто на нас не нападав.- Ми, люди, ми просто загралися війною. А треба жити в мирі. Війна вона вже достала всіх. І не буду казати ненормативно, тому що це може будуть дивитися люди культурні. То просто скажу, що воно всіх достало - ця війна і все інше.- Війна – це погане діло. Це плач матері, плач дітей, плач дружин. Це важко. Важко, коли матері ховають, коли батьки ховають своїх дітей. Коли діти ховають своїх батьків.
Дякуємо Олександру за службу, за стійкість, за віру в краще.Про наш волонтерський арттерапевтичний проєкт.
TGLIST.COM.UA
