Асім А. Шах, доктор медичних наук, розповідає (12 лютого 2026 р) про азартні ігри та ставки на спорт.Зекономлю вам 14 хвилин середи і викладу зміст.Спочатку він розрізняє типи гравців: професійні, соціальні і проблемні.Професійний гравець - людина, для якої гра є роботою. Вона грає за чіткими стратегіями, керує ризиками, знає коли зупинитись. Емоції не керують рішеннями - керує розрахунок. Залежності немає, є ремесло.Соціальний гравець грає заради розваги, в компанії, час від часу. Програш не руйнує, виграш не засмоктує. Є внутрішня межа, і вона тримається.Проблемний гравець - той, хто втратив цю межу. Проблемні гравці демонструють втрату контролю, компульсивні ставки, нечесність і значні фінансові, професійні та міжособистісні наслідки.Далі у проблемних починаються 4 стадії залежності.Стадія 1. Виграш.Людина починає з невеликих ставок, отримує виграші, відчуває ейфорію. Формується ілюзія контролю і впевненість у власній вдачі. Азарт здається безпечним і приємним.Стадія 2. Програш.Починаються втрати, але людина ще женеться за виграшем і ставить більше, щоб відігратись. Позики, приховування від рідних, перші соціальні та фінансові наслідки.Стадія 3. Фрустрація.Людина переживає значні фінансові втрати, депресію, зловживання психоактивними речовинами. Наростають дратівливість, брехня, розпад стосунків.Стадія 4. Безнадія.Повна втрата контролю. Половина проблемних гравців думає про суїцид, 20% здійснюють спроби. Людина грає вже не заради виграшу, а щоб не відчувати нічого.Більшість тих, хто звертається по допомогу, впевнені, що вони "соціальні" або навіть "трохи професійні" і це є запереченням проблеми.
Війна - не одномоментна травма. Це процес, що розгортається в часі і послідовно змінює психологічну структуру.Рік перший: шок і мобілізація.Гостра реакція на загрозу запускає класичну нейробіологічну відповідь: адреналін, кортизол, мобілізація всіх систем тіла. Домінує вектор "це тимчасово, ми впораємось". Ганс Сельє у своїй стрес-фізіології описує функціонування в умовах загрози, у надзвичайному режимі. Рік другий: "це надовго".Так, адаптація вже відбулась, але ціна зростає. Захава Соломон у 20-річному лонгітюдному дослідженні ізраїльських ветеранів пояснює: після 18–24 місяців різко зростає симптоматика ПТСР навіть у тих, хто "нормально функціонував" упродовж першого року. З'являються перші психічні тріщини від виснаження. Рік третій: масове вигорання.Бессел ван дер Колк описує механізм, що розгортається на цьому етапі: "Травмовані люди постійно перебувають у стані гіпернастороженості, відчувають себе хронічно небезпечно і не можуть розслабитися". Симптоматично домінують емоційне оніміння, цинізм як захист, деперсоналізація, зростання адикцій.Рік четвертий: виживання як стиль життя.Тимчасові стратегії виживання закріплюються як структура особистості. Оніміння перестає бути захистом і перетворюється на спосіб існування. Відсутність планів на майбутнє - вже норма. У фройдівських термінах баланс між Еросом і Танатосом зміщується на користь останнього. Дослідження суїцидальності в зонах тривалих конфліктів (Боснія, Афганістан) підтверджує, що найвищий рівень самогубств фіксується не під час активних бойових дій, а через 3-4 роки хронічного стресу.Рік п'ятий: чого очікувати?На п'ятому році тривога поступається апатії - вже менш помітній, але глибшій. Депресивні симптоми стають "домінуючою клінічною відповіддю" у довготривалих конфліктах. Вони наростають з часом і витісняють гостру тривогу і ПТСР.Ветерани і цивільні, які пережили тривалий стрес - відмовляються визнавати психологічне походження своїх симптомів, але починає говорити їхнє тіло. Те, що психіка не здатна виразити словами.Крім того, травматичні реакції батьків і так впливали на психічне і фізичне здоров'я дітей. Але на п'ятому році діти, які провели критичні роки розвитку в умовах війни, входять у підлітковий вік з уже сформованими дисфункціональними патернами.Ось вам ще одне дослідження: в умовах хронічного конфлікту підлітки у 2,5–3 рази частіше розвивають психічні розлади порівняно з однолітками поза зоною конфлікту. У висновку - не тільки поточна важливість індивідуальної терапії українців (тепер вже й підлітків), а й соціальні ритуали горювання, разом з публічним визнанням колективного болю. Адже депривації стає більше.#четвертарічниця
Під час повномасштабної існує тиха епідемія, про яку мало говорять. Люди використовують інших людей як смітники для власного психологічного болю. І навіть роблять це з найкращими намірами."Я хочу розповісти свою історію, щоб допомогти іншим", - така благородна преамбула. Далі йде детальний, нефільтрований потік про насильство, втрату, зраду, смерть. Без попередження, без запиту згоди, без емоційної підготовки слухача.Автор оповіді щиро вірить, що діє з альтруїстичних мотивів.Насправді ж відбувається проєктивна ідентифікація у всій біонівській красі. Те, що не може витримати психіка травмованої людини, переміщується в психіку іншої - часто випадкової, яка просто не встигла відійти на безпечну відстань або не знайшла слів для відмови.Біон не просто так розробив концепцію контейнування. Мати витримує афекти немовляти, бо має психічну структуру для метаболізації цих афектів і повернення їх у перетравленій формі.Асенізаторство - найточніше визначення для витримки чужого болю.Воно передбачає спеціальне обладнання, захисний одяг, знання техніки безпеки. Навряд ви візьмете чужі нечистоти голими руками просто тому, що хтось вирішив ними поділитися.Травматичний наратив без попередження та обробки діє як граната у натовпі. Автор може не передбачити, що у слухача є власна неопрацьована травма, яка резонує з розповіддю. Деталі, які для автора є "просто фактами", для іншого стануть інтрузивними спогадами. Афекти, які автор уже частково опрацював, слухач зустрічає в сирому вигляді.Найсумніше, що дехто щиро переконаний, що розповідь про його жах автоматично допоможе іншим. Ніби травма працює як вакцина: трохи ввели - і в тебе з'явився імунітет.Але психіка так не функціонує. Вторинна травматизація - ось що це таке.Коли людина без підготовки виливає на іншого потік травматичних образів, вона не "ділиться досвідом", а евакуює своє непереносиме. Тож ви маєте право сказати "ні". Тому що ваш психічний простір належить вам. Ви не зобов'язані бути терапевтом для кожного, хто вирішив "поділитися". Ваш власний контейнер може бути переповнений. Емпатія без меж призводить до вигорання та вторинної травми.Будь ласка, будьте обережні.З тим, кому і що відвантажуєте.З тим, що і скільки берете.
Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереженняПо кейсу №1.Іноді дитина "прикіпає" до жорстокого члена родини. Частіше - до батька. Це може виглядати як "він поганий, але я все одно на його боці".У психоаналізі це часто "ідентифікація з агресором" (Анна Фройд), а взагалі-то феномен відомий як "стокгольмський синдром". Суть одна: якщо я стаю схожою на того, хто страшний - я ніби отримую контроль над страхом.
По кейсу №2.Іноді клієнт не розуміє, як працює тригер. А працює це просто: психіка упізнала щось, що свідомість не помітила. Голос, інтонацію, профіль, запах, манеру жартувати, навіть темп кроку - і підняла з підвалу пам’яті цілий пласт.Це ще називається "афективна пам’ять", "несвідоме нагадування", "трансфер" або навіть "реактивація втрати": людина схожа на когось, кого вже немає, і тоді лють/туга/паніка виникають як реакція на стару діру у прив’язаності.
Вчора так склалося, що зібралися кейси про доньок і татусів. Про їхні стосунки і особливості зв’язку.У таких історіях завжди два пласти.Перший - родинна історія: що батько робив, як був присутній, як зникав, як любив, як лякав, як мовчав. Другий - символічний: тато - як перша велика фігура зовнішнього світу, як образ закону, сили, дозволу, межі, захисту. Якщо цей образ зламаний або двозначний - донька все життя може шукати відповідь на питання: "хто і як мене любитиме, як жінку?".Ще одна велика тема вчорашньої інтервізії - проживання втрат.Говорили про різницю між "швидкими" і "довгими" смертями. Швидкі - це шок, розрив реальності, "не встиг/ла". Довгі - про тривале виснаження, амбівалентність, провину за втому, сором за полегшення, коли все закінчується.Згадували, кому і як допомагала професійна підготовка. Які захисти вмикає психіка, аби заперечити смерть і не прожити скорботу сповна.Поревли трохи.Побули не тільки фахівцями, а й людьми, які втрачали і втрачають. Які несуть власне горе і тільки у такій безпечній обстановці можуть про це розповісти.Наступна інтервізія - за тиждень.9 лютого 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)Про групові інтервізії та можливість приєднатися.
Ви теж бачите ці підручникові приклади інформаційних маніпуляцій?Дивіться.АНТИ-.Так, технічно коректний термін, але з маніпуляцією. Використовується префікс “анти-”, свідомо розраховуючи на його негативне сприйняття, бо психологічно він активує негативні асоціації (антигерой, антихрист, антитіла тощо). Не всі читачі розуміють різницю між циклоном та антициклоном, тому можна було написати просто про "низьку температуру". Але акцентована додаткова конотація протистояння.З БОКУ РОСІЇ.Це Азійський (або Сибірський, Центральноазійський, Монгольський) антициклон. Але використане політично навантажене формулювання “з боку Росії". Насправді ж він з Центральної Азії, проходить через територію рф як частину свого природного маршруту. Але тут спеціально посилений контекст.СТРАШНИЙ.Слово належить до лексики первинних емоцій (страх - базова емоція виживання). Активує амігдалу - частину мозку, відповідальну за реакцію “бий-тікай-замри”. Створює когнітивний контекст: метеорологічне явище описується як суб’єкт зі злим наміром.НАСУВАЄТЬСЯ.Тут - техніка антропоморфізації: атмосферне явище отримує суб’єктність і агентність. Дієслово руху з відтінком загрози (порівняйте: “наближається” і “насувається”). Створює відчуття неминучості та безпорадності. Комбінація “страшний антициклон із рф насувається” створює фрейм ворожого вторгнення, а не погодного явища. Погодне явище отримує національність.Альтернативний нейтральний заголовок: "Азійський антициклон принесе морози до -27°C: прогноз на тиждень”.З вами був розбір стратегії медіа для утримання уваги через загрозу.Сумний приклад експлуатації воєнної травми аудиторії для підвищення кліків.І такого - щодня, торбами.Психіка вже тріщить по швах.
Давно не розповідала вам про аспірантуру.Та спочатку треба пояснити, що у своєму житті я зазвичай абсолютно, категорично, стовідсотково впевнена щодо неможливості певних хороших подій. Які потім беруть й відбуваються.А потім ще одні, "абсолютно нереальні". І ще. І ще.Мільйон разів я була "впевнена на всі сто" щодо найгірших сценаріїв, які старанно вирощувала в уяві. Тим часом вони здійснювалися за власним (не моїм, поганим) сценарієм.Вчора до цього списку додався екзамен з академічної/наукової англійської (хто розуміє - знає, який то специфічний звір міжнародного масштабу). Та важлива навіть не отримана оцінка "95/100" (хоча приємно, чого вже). А те, що ця лякачка "не здам, піду пасти гусей" вкотре виявилася даремною.Страх - дуже талановитий сценарист. Він вміє катастрофізувати так, ніби має бюджет Netflix.Тим часом реальність продовжує бути не чорно-білою. Містити ймовірності, поправки, дрібні похибки, людський фактор, нормальні питання, нормальну втому, збіг обставин. Бути місцем для “не ідеально, але достатньо”.Переважна більшість “неможливого” виявляється просто новим досвідом. Новою роллю. Новою висотою, на яку ти ще не ставав. А психіка часто плутає “нове” з “небезпечне”, бо не має карти місцевості.Мабуть, найважливіше в тому всьому - нагадувати собі, що може бути як завгодно.Не тільки так, як ти себе залякуєш.Бо ми вже тут всі майстри жаху спорту.
Якщо в батьків і старших родичів був досвід втрат, насильства, еміграції, війни, сорому або мовчання - він ніколи не завершується там, де стався.Навіть якщо про це не говорили, все вже давно минуло і взагалі у родині є правило "не згадувати погане".Але психіка так не працює. Непережите не зникає, воно просто переїжджає в інші форми:- у інтонації;- у заборони;- у звички;- у тілесні реакції;- у стиль стосунків.Або у мовчазно підняту бров батька, коли він чув про "зайві" витрати і тремтяче підборіддя мами, коли вона не знає як правильно їх пояснити.Як пов’язані трансгенераційна передача і трансгенераційна травма?Передача - то механізм.Травма - то матеріал.Трансгенераційна передача - це процес, через який психічні елементи переходять між поколіннями: образи, сімейні сценарії, правила виживання, заборонені теми, витіснені почуття, невимовлені історії.А трансгенераційна травма - це те, що часто їде цим “транспортом”: болісний досвід, який не був перероблений, оплаканий, названий.Коли травму не вдалося психологічно прожити, вона лишається сирим матеріалом. Тою частиною психіки, яку важко присвоїти як свою, бо вона занадто страшна, соромна або руйнівна. І тоді вона зберігається в сімейному несвідомому як щось чужорідне, що впливає, але не має слів.Досліджуємо це на курсі "Психотерапія трансгенераційної травми".Групи вже майже укомплектовані.Але бажаючі ще можуть встигнути.___Другий потік стартує 6 лютого 2026.Зареєструватися.
Чому ті, хто страждає від нарцисичного насильства - не йдуть зі стосунків?1. Когнітивний дисонанс.Людина бачить дві реальності:- Реальність 1: "Він мене любить. Він обіцяв змінитися";- Реальність 2: "Він мене принижує. Він знищує мене емоційно".Мозок не може утримувати дві протилежні істини. І часто обирає ту, яка менш болюча: "Він любить, просто в нього важкий період".2. Невідновна втрата."Я вклала 5 років у ці стосунки. Якщо піду зараз - усе було даремно". Людина інвестувала стільки емоційної енергії, що розрив здається програшем.3. Ізоляція.Нарцис систематично ізолює жертву від друзів, родини, підтримки. "Вони тобі заздрять. Тільки я тебе люблю". Коли жертва нарешті усвідомлює токсичність - вона виявляє, що залишилася сама.4. Економічна залежність.У багатьох випадках жертва фінансово залежна від нарциса: "Куди я піду з дітьми? Як я виживу?".5. Надія."Він іноді буває таким добрим. Можливо, якщо я буду старатися сильніше...".Дуже непросто працювати з такими запитами. Та найперший крок - усвідомлення. Вкрай важливо побачити насильство. Назвати його. Людина часто думає: "Ну він же не б'є мене".Але психологічне насильство - це насильство.
Психологічна війна - той тип війни, де ціль не тіло, а настрій, віра, рішення і поведінка. Коли не перемагаєш фактично - достатньо збити з рівноваги: посіяти сумнів, розхитати довіру, деморалізувати, зробити так, щоб люди почали діяти проти власних інтересів.Як зазвичай описують у довідкових джерелах, психологічна війна - це набір стратегій, спрямованих на вплив на психічні стани противника і населення, часто через пропаганду та інформаційні психологічні операції.У ХХ столітті ми бачили психологічну війну як листівки, радіо, плакати, певні наративи. У ХХІ столітті додалася когнітивна площина, де б’ють по сприйняттю і здатності мислити адекватно. Через медіа, цифрове середовище й “атаки на довіру”. Бо сумнів як зброя масового ураження - дуже економна технологія.Психологічна війна рідко торкається філософії. Вона часто б'є по базовим речам: безпека, сором, гнів, відчай, відчуття контролю.І тут є неприємна правда: психологічний ефект може бути успішнішим, ніж суто військовий. Бо коли люди починають жити в режимі “зі мною може статися будь-що будь-коли”, руйнується здатність функціонувати взагалі.Ще одна проблема - наслідки часто довші за саму кампанію. Недовіра, цинізм, поляризація, деградація публічної мови, злам соціальної тканини "живуть" довго.Тому найсильніший захист від психологічної війни - у можливості думати і витримувати невизначеність.Не продаючи душу кожному побаченому повідомленню.
Є один популярний міф про дітей ветеранів: ніби вони або стають крихкими, або навпаки - автоматично виростають “залізними”. Реальність, як завжди, значно менш кіношна.Дивлюся статтю Rosenheck & Fontana, яку найчастіше цитують у цьому контексті. За її даними 35% дітей військових, які служили у В'єтнамі, у майбутньому обрали військову кар’єру, 42% - пішли в екстремальні професії.Там досліджується зв’язок між участю батька у війні та поведінковими особливостями дітей 6–16 років. Те, як війна “заходить додому” через стосунки, напругу, симптоми, сімейну атмосферу - і як дитина починає це носити всередині себе.То чому діти можуть “довоювати” за батька?У контекстуальній сімейній терапії є поняття невидимих лояльностей: у родині існують негласні борги, контракти, вірність системі, навіть коли ніхто їх не підписував. Дитина може бути лояльною навіть не до слів, а до мовчання. Не до історії, а до діри на місці історії.Якщо батько не може говорити про війну, у дитини з’являється дивна внутрішня робота: “Добре, якщо тобі важко - тоді я буду тим, хто це нестиме”.Іноді це виглядає як тривожність. Іноді як ризикована поведінка. Іноді як вибір професії на межі. Бо все таке знайоме: адреналін, контроль, дисципліна, сором боятися...Про цю концепцію та інші говоритимемо за 3 тижні на курсі-практикумі "Психотерапія трансгенераційної травми" (з 6 лютого 2026).Час знижок завершився.Та лишилася можливість оплати частинами.___"Психотерапія трансгенераційної травми":- почитати про курс;- зареєструватися.
TGLIST.COM.UA
