Інсайти вчорашньої інтервізійної групи: професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження. Іноді стається диво: "мертва" мати, яка багато років була емоційно недоступною для дитини, починає оживати. Приходить у терапію з одним із найпрекрасніших запитів: як мені впоратися з провиною, як мені тепер налагодити стосунки з дитиною? А тій дитині вже кілька десятків років. Я вважаю симетричні відповіді дуже логічними. Тож якщо отрута була в тому, що дитину багато років не бачили, антидот - почати її бачити. Роздивлятися. Досліджувати. Цікавитися. Купити карткові ігри для щирих розмов. Коли разом опиняєтеся на кухні - не стояти спиною до дитини, миючи посуд, а сісти навпроти і дивитися. Питати: "як твій настрій?", "що тебе зараз хвилює?", "що тобі подобається?". Слухати, не сперечатися, запам'ятовувати. Якщо дитина сказала, що любить сливовий пиріг, - приготувати сливовий пиріг. Як маленький доказ, що я тебе почула. Я пам’ятаю. Ти існуєш у моїй психіці, бо ти - моя дитина. У мене був подібний випадок. Клієнтці, яка після народження дитини казала: "я нічого до неї не відчуваю", я запропонувала робити фотопортрети своєї малечі. Ловити краплю сльози на дитячих віях. Промінь сонця у кудрях. Сонну зморшку на лобі. Серйозний погляд, образу і малесенький гнів. Тобто ловити різні емоції на обличчі. Всі, крім ідеальної усмішки. Якісний фотооб’єктив чудово фіксує деталі, які людському оку у моменті недоступні. Особливо оку виснаженої, наляканої, депресивної або замороженої матері. І ото вона знімала свою малу. Потім ми довго разом розглядали ці фото. А потім вона її побачила. І як закохалася в ту манюню, то досі почувається найщасливішою матір’ю у світі. Бо врешті роздивилася свій дарунок піднебесний. Ми часто говоримо про любов, прив’язаність, емпатію, контакт, репарацію. І все це правда. Але іноді перший крок значно простіший і значно важчий: побачити. Наступна інтервізія - за тиждень.11 травня 2026, понеділок18:00 - 21:00 (за Києвом)

Про групові інтервізії та можливість приєднатися.