Статистика telegram каналу - @booksntalks
2024-07-14
books'n'talks
Кількість підписників:
669
Фото:
786
Відео:
Посилання:
383
Категорія:
Книги
Опис:
Привіт! Мене звуть Данило Судин, я соціолог (викладач, науковець, дослідник). Автор подкасту "Правила гри" Це канал з дуже суб'єктивною підбіркою книг. Художня література, нон-фікшн, прочитане, недочитане, закинуте. Про людей, ідентичності і так далі ;)
Кількість підписників
Середній перегляд на повідомлення
Історія змін лого
Поки що змін не зафіксовано
Історія змін назви
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни типу аккаунта
Поки що змін не зафіксовано
Історія зміни статуса
Офіційно не підтверджена
2024-07-14
Стіна канала books'n'talks - @booksntalks
📣 Видавництво Старого Лева анонсувало новинки на 2025
🔥 І серед них дві книги репортажів, які вартують уваги. Обидві — репортажі, а тому це не просто цікаві історії, а й, фактично, антропологічні розвідки!
📖 Кароліна Сулєй. Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті
Польська історична репортажистика! Про життя в концтаборах — крізь призму особистих речей ув'язнених.
📖 Ольга Карі. Твоє, моє, нічиє та інше
Ольга Карі написала про радянськість — та ще й з перспективи жінок! Про польський соціалізм є шикарна книга Наша маленька ПНР Ізабелли Мейзи та Вітольда Шабловського (де також багато про життя жінок в соціалізмі). А ось тепер маємо книгу про український досвід! Дуже сподіваюся, що вийде гарний і сильний репортаж!
🔥 І серед них дві книги репортажів, які вартують уваги. Обидві — репортажі, а тому це не просто цікаві історії, а й, фактично, антропологічні розвідки!
📖 Кароліна Сулєй. Особисті речі. Розповіді про одяг у концтаборах і таборах смерті
Польська історична репортажистика! Про життя в концтаборах — крізь призму особистих речей ув'язнених.
📖 Ольга Карі. Твоє, моє, нічиє та інше
Ольга Карі написала про радянськість — та ще й з перспективи жінок! Про польський соціалізм є шикарна книга Наша маленька ПНР Ізабелли Мейзи та Вітольда Шабловського (де також багато про життя жінок в соціалізмі). А ось тепер маємо книгу про український досвід! Дуже сподіваюся, що вийде гарний і сильний репортаж!
205
24-12-22 10:23
📣 "Темпора" видасть давні переклади Заратустри: Леся Гринюка, виданий 1910 у Львові та... Володимира Винниченка!
🔥 Я й не знав, що Винниченко перекладав Ніцше! А ось філософ Тарас Лютий організував таке видання!
🔥 І це важливо, бо відновлює ту філософську та перекладацьку традицію, яку перервало жахіття ХХ століття
🔥 Я й не знав, що Винниченко перекладав Ніцше! А ось філософ Тарас Лютий організував таке видання!
🔥 І це важливо, бо відновлює ту філософську та перекладацьку традицію, яку перервало жахіття ХХ століття
271
24-12-21 08:36
🔥 "Лабораторія" видасть найвідоміший роман Мілоша Урбана!
ℹ️ Раніше українською виходили "Міхаела" (спершу автор видав її під псевдонімом) та "Водяник". Останній роман було екранізовано!
ℹ️ Раніше українською виходили "Міхаела" (спершу автор видав її під псевдонімом) та "Водяник". Останній роман було екранізовано!
290
24-12-20 13:53
🥳 Сьогоднішній іменинник — Ансельм Строс (Strauss) (1916—1996)
❗️ Строса зараховують до символічного інтеракціонізму (але сам він з кінця 1960-х був проти) — у чиказькій версії. Ця гілка інтеракціонізму вважала неможливим створення теорії, оскільки будь-яке соціологічне дослідження скероване на вивчення ситуацій, які є унікальними та неповторними
❗️ Але це не означає, що Строс не займався теоретизуванням
1️⃣ Він зробив значний внесок в теорію ідентичності
2️⃣ В 1978 видав книгу "Переговори" (Negotiations), де виклав свою версію інтеракціонізму
❗️ Проте найбільша заслуга Строса — в сфері методології. Він є співавтором grounded theory — цікавої і складної методології до вивчення соціальної дійсності, яка допомагає "вхопити" та узагальнити соціальну реальність майже безпосередньо
❗️Також Строс відомий дослідженнями госпіталів — як персоналу, так і пацієнтів (його цікавило, яка персонал комунікує і взаємодіє зі смертельно хворими пацієнтами)
🙁 На жаль, жодної його книги українською не перекладено
❗️ Строса зараховують до символічного інтеракціонізму (але сам він з кінця 1960-х був проти) — у чиказькій версії. Ця гілка інтеракціонізму вважала неможливим створення теорії, оскільки будь-яке соціологічне дослідження скероване на вивчення ситуацій, які є унікальними та неповторними
❗️ Але це не означає, що Строс не займався теоретизуванням
1️⃣ Він зробив значний внесок в теорію ідентичності
2️⃣ В 1978 видав книгу "Переговори" (Negotiations), де виклав свою версію інтеракціонізму
❗️ Проте найбільша заслуга Строса — в сфері методології. Він є співавтором grounded theory — цікавої і складної методології до вивчення соціальної дійсності, яка допомагає "вхопити" та узагальнити соціальну реальність майже безпосередньо
❗️Також Строс відомий дослідженнями госпіталів — як персоналу, так і пацієнтів (його цікавило, яка персонал комунікує і взаємодіє зі смертельно хворими пацієнтами)
🙁 На жаль, жодної його книги українською не перекладено
331
24-12-18 21:03
#новинки_2025
📣 Наближається 2025 рік, а тому цікаво, що з нон-фікшену з'явиться на полицях книгарень. Мій перелік не претендує на вичерпність, бо в ньому книги, які я або планую читати, а не просто купити в надії, що колись матиму час прочитати, або вони настільки оригінальні дослідження, що буде шкода, якщо вони не отримають розголосу, на який заслуговують.
🧐 Задля зручності згрупую книги з тематиками. Тому дописів буде декілька
📚 Militaria, тобто
📖 Алан Олпорт. Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни (Локальна історія, 2025)
Історична праця, але про соціальний процес: як британські солдати Другої світової поверталися до цивільного життя. Як на мене, знання соціальної історії демобілізації необхідне для розуміння тих викликів, які постануть перед Україною після перемоги
📖 Ніколас Старгардт. Мобілізована нація. Друга світова очима німців (Лабораторія, 2025)
Для мене ця книга — про агресора, який буде боротися до останнього, але не визнає поразки. ІІІ Райх воював до останнього. Німецькі війська в Празі капітулювали 11 травня — вже після того, як Райх в Берліні підписав капітуляцію. 3 дні празьку групу переконували здатися: вони не вірили, що Німеччина зазнала поразки. Тобто перебуваючи в повному оточенні – на чужій землі! – німці воювали до останнього. І ця книга важлива, щоб зрозуміти, чого чекати Україні у нашій війні: як швидко російська армія "посиплеться". Звісно, маємо і більш оптимістичний сценарій — повтор 1917 року. Але в цьому випадку правий Антоні Ґрамші (якого цитує Тімоті Ґартон Еш): потрібно зберігати песимізм розуму і оптимізм волі. Тобто готуватися до гіршого, але вірити в краще!
📖 Ентоні Бівор. Берлін. Падіння. 1945 рік (Лабораторія, 1945)
Подієва історія про битву за Берлін навесні 1945 року. Бівор є відомим фахівцем з Другої світової війни. Тому якщо від Старгарда я очікую соціальної макро-історії, то від Бівора — мікро-історії повсякдення програної війни
📖 Тімоті Снайдер. Криваві землі (Човен, 2025)
Третє видання вже класичної книги Тімоті Снайдера про Другу світову війну. Зі всіх книг Снайдера ця для мене — на 2-му місці (на першому — "Перетворення націй"). А от зі всіх книг про Другу світову — найкраща. Снайдер пропонує історію, яка є поєднанням мікро- та макро-поглядів на війну. Тут і аналіз планів диктаторів, і історії життя окремих людей – з фокусом на землях Східної Європи. Адже для Снайдера вони не просто так мають назву кривавих земель: на них протягом 1930-1945 рр. загинуло декілька десятків мільйонів людей – від радянського та нацистського терору
📖 Бравер Юрґен, Губерт ван Тейлл. Замки, битви й авіабомби. Як економічна теорія тлумачить військову історію (Ніка-Центр, 2025)
З часів читання Дельбрюка (цікаво, чи його колись перекладуть українською?) я маю стійке переконання: воєнна історія — це, перш за все, економіка та соціологія. А от суто воєнного в ній не так багато, бо переможна війна — це завжди перемога "в довгій грі". Іншими словами, перемагає той суперник, чиї інституції краще справляються з війною. І ось має вийти така новинка — про економічну історію воєн. Однозначно варто уважніше придивитися до цієї книги!
🧐 Видавничі плани з інших тематик — в наступних дописах!
📣 Наближається 2025 рік, а тому цікаво, що з нон-фікшену з'явиться на полицях книгарень. Мій перелік не претендує на вичерпність, бо в ньому книги, які я або планую читати, а не просто купити в надії, що колись матиму час прочитати, або вони настільки оригінальні дослідження, що буде шкода, якщо вони не отримають розголосу, на який заслуговують.
🧐 Задля зручності згрупую книги з тематиками. Тому дописів буде декілька
📚 Militaria, тобто
соціальна історія та антропологія війни
📖 Алан Олпорт. Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни (Локальна історія, 2025)
Історична праця, але про соціальний процес: як британські солдати Другої світової поверталися до цивільного життя. Як на мене, знання соціальної історії демобілізації необхідне для розуміння тих викликів, які постануть перед Україною після перемоги
📖 Ніколас Старгардт. Мобілізована нація. Друга світова очима німців (Лабораторія, 2025)
Для мене ця книга — про агресора, який буде боротися до останнього, але не визнає поразки. ІІІ Райх воював до останнього. Німецькі війська в Празі капітулювали 11 травня — вже після того, як Райх в Берліні підписав капітуляцію. 3 дні празьку групу переконували здатися: вони не вірили, що Німеччина зазнала поразки. Тобто перебуваючи в повному оточенні – на чужій землі! – німці воювали до останнього. І ця книга важлива, щоб зрозуміти, чого чекати Україні у нашій війні: як швидко російська армія "посиплеться". Звісно, маємо і більш оптимістичний сценарій — повтор 1917 року. Але в цьому випадку правий Антоні Ґрамші (якого цитує Тімоті Ґартон Еш): потрібно зберігати песимізм розуму і оптимізм волі. Тобто готуватися до гіршого, але вірити в краще!
📖 Ентоні Бівор. Берлін. Падіння. 1945 рік (Лабораторія, 1945)
Подієва історія про битву за Берлін навесні 1945 року. Бівор є відомим фахівцем з Другої світової війни. Тому якщо від Старгарда я очікую соціальної макро-історії, то від Бівора — мікро-історії повсякдення програної війни
📖 Тімоті Снайдер. Криваві землі (Човен, 2025)
Третє видання вже класичної книги Тімоті Снайдера про Другу світову війну. Зі всіх книг Снайдера ця для мене — на 2-му місці (на першому — "Перетворення націй"). А от зі всіх книг про Другу світову — найкраща. Снайдер пропонує історію, яка є поєднанням мікро- та макро-поглядів на війну. Тут і аналіз планів диктаторів, і історії життя окремих людей – з фокусом на землях Східної Європи. Адже для Снайдера вони не просто так мають назву кривавих земель: на них протягом 1930-1945 рр. загинуло декілька десятків мільйонів людей – від радянського та нацистського терору
📖 Бравер Юрґен, Губерт ван Тейлл. Замки, битви й авіабомби. Як економічна теорія тлумачить військову історію (Ніка-Центр, 2025)
З часів читання Дельбрюка (цікаво, чи його колись перекладуть українською?) я маю стійке переконання: воєнна історія — це, перш за все, економіка та соціологія. А от суто воєнного в ній не так багато, бо переможна війна — це завжди перемога "в довгій грі". Іншими словами, перемагає той суперник, чиї інституції краще справляються з війною. І ось має вийти така новинка — про економічну історію воєн. Однозначно варто уважніше придивитися до цієї книги!
🧐 Видавничі плани з інших тематик — в наступних дописах!
318
24-12-16 09:20
#відгук #прочитане #бардуґо
📖 Лі Бардуґо. Дев'ятий дім (Vivat, 2021)
[Переклад - Єлена Даскал]
🔥 Прочитав вдруге! Перший раз — в 2021. І, загалом, враження від роману ті ж, що були й раніше. Тому повторю свій відгук майже 4-річної давності. З незначними змінами, бо деякі речі мені зараз здаються кращими, ніж під час першого прочитання
❄️ Основний виклик цього роману для читачів — Бардуґо намагається вирватися за межі жанру. Втім, складається враження, що часом вона забуває, навіщо. А тому змішування жанрів деколи нікуди не веде.
Що ж ми отримуємо? Фентезі - поза всіма сумнівами. Але починається воно з психологічної драми - розповідь від імені особи з психологічною травмою, яка намагається дати раду зі своїм життям. Далі цей текст переходить в noir, щоб наприкінці вийти на hard-boiled детектив. Останні два жанри дуже подібні, а тому я це протиставлення використовую в такий спосіб: в noir головна героїня більше пливе за течією, гойдаючись на хвилях залежності та психологічної травми, а от в hard-boiled маємо багато жорстокості і "крутості".
Крім того, в мене відчуття, що Бардуґо хотіла написати роман про становлення особистості. І ось це вийшло найбільш кепсько. Якщо переходи між частинами зшиті білими нитками, то на них не звертається уваги, бо в останніх двох частинах дія так прискорюється, що нехтуєш психологізмом та правдоподібністю. Але постійні відсилки до розвитку особистості головної героїні збивають з пантелику. Нема там розвитку, або ж він дуже неправдоподібний. Якщо про це не нагадувати - то й не звертав би уваги на всі нестиковки. А так вони просто "підсвічуються" авторкою.
❄️ Чого в цьому романі немає? Перш за все, того, чим він може приманювати — магічного університету. Так, ми маємо Єль, магічні товариства. Але це не "Гаррі Поттер" чи "Magicians" (радше у версії 1-ого сезону телесеріалу, ніж книги). Університет тут лише декорації - для основої дії роману. А нею є детективне розслідування. І перші 100-150 сторінок ми просто стежимо за стражданнями головної героїні та її млявими спробами розслідувати справу, яка, як нам постійно натякає авторка, вже є розкритою. Причому авторка жодним чином не накручує інтриги, а постійно каже: ну так, все було вже розкрито. І додає: але головна героїня вважала, що це не так. І все. Чому не так? Ось це стає зрозумілим після перших 150 сторінок. Їх просто треба пережити. Далі - інтрига, закручена, нуарна. Все за законами жанру - нуару, а не фентезі.
❄️ Що може розчарувати в романі. По-перше, три часові пласти - Рання весна, Зима та Минула осінь. Основна дія відбувається взимку, але про неї нам розказує героїня, яка вже у ранній весні. А її тяжке минуле описується в минулій осені.
Ці три пласти, ясна річ, йдуть не в хронологічній послідовності. І це найбільше дратує, бо виглядає як заплутування читачів заради самого заплутування.
По-друге, "дірки" у створеному всесвіті. Магія існує. Є магічні товариства. Але там тусуються лише студенти... Чому не старші люди? Чому старших там так мало? Чому вони не намагаються контролювати магію, а віддають її в руки молоді? Це дуже неправдоподібно. Магія там реальна — і могутня. Чому ж нею займаються лише... студенти. А коли випускаються з Єлю, то - фактично — закидають її.
По-третє, завершення. Не буду спойлерити, але сам спосіб побудови фіналу — і зведення докупи всіх "ниточок" — виглядає дещо голлівудським. Втім, це хороший фінал, який логічно випливає з попередньої історії. І це тішить.
❄️ То є сенс читати цей роман?
Так. Причин також декілька.
По-перше, магія. Вона описана дуже незвично. І заворожує, якщо можна дозволити собі такий каламбур. Такого опису магії я ще ніде не бачив.
По-друге, змішування жанрів. Hard-boiled фентезі - це цікаво, і навіть... приємно. Але, звісно, якщо онуарені детективи вам до смаку.
📖 Лі Бардуґо. Дев'ятий дім (Vivat, 2021)
[Переклад - Єлена Даскал]
🔥 Прочитав вдруге! Перший раз — в 2021. І, загалом, враження від роману ті ж, що були й раніше. Тому повторю свій відгук майже 4-річної давності. З незначними змінами, бо деякі речі мені зараз здаються кращими, ніж під час першого прочитання
❄️ Основний виклик цього роману для читачів — Бардуґо намагається вирватися за межі жанру. Втім, складається враження, що часом вона забуває, навіщо. А тому змішування жанрів деколи нікуди не веде.
Що ж ми отримуємо? Фентезі - поза всіма сумнівами. Але починається воно з психологічної драми - розповідь від імені особи з психологічною травмою, яка намагається дати раду зі своїм життям. Далі цей текст переходить в noir, щоб наприкінці вийти на hard-boiled детектив. Останні два жанри дуже подібні, а тому я це протиставлення використовую в такий спосіб: в noir головна героїня більше пливе за течією, гойдаючись на хвилях залежності та психологічної травми, а от в hard-boiled маємо багато жорстокості і "крутості".
Крім того, в мене відчуття, що Бардуґо хотіла написати роман про становлення особистості. І ось це вийшло найбільш кепсько. Якщо переходи між частинами зшиті білими нитками, то на них не звертається уваги, бо в останніх двох частинах дія так прискорюється, що нехтуєш психологізмом та правдоподібністю. Але постійні відсилки до розвитку особистості головної героїні збивають з пантелику. Нема там розвитку, або ж він дуже неправдоподібний. Якщо про це не нагадувати - то й не звертав би уваги на всі нестиковки. А так вони просто "підсвічуються" авторкою.
❄️ Чого в цьому романі немає? Перш за все, того, чим він може приманювати — магічного університету. Так, ми маємо Єль, магічні товариства. Але це не "Гаррі Поттер" чи "Magicians" (радше у версії 1-ого сезону телесеріалу, ніж книги). Університет тут лише декорації - для основої дії роману. А нею є детективне розслідування. І перші 100-150 сторінок ми просто стежимо за стражданнями головної героїні та її млявими спробами розслідувати справу, яка, як нам постійно натякає авторка, вже є розкритою. Причому авторка жодним чином не накручує інтриги, а постійно каже: ну так, все було вже розкрито. І додає: але головна героїня вважала, що це не так. І все. Чому не так? Ось це стає зрозумілим після перших 150 сторінок. Їх просто треба пережити. Далі - інтрига, закручена, нуарна. Все за законами жанру - нуару, а не фентезі.
❄️ Що може розчарувати в романі. По-перше, три часові пласти - Рання весна, Зима та Минула осінь. Основна дія відбувається взимку, але про неї нам розказує героїня, яка вже у ранній весні. А її тяжке минуле описується в минулій осені.
Ці три пласти, ясна річ, йдуть не в хронологічній послідовності. І це найбільше дратує, бо виглядає як заплутування читачів заради самого заплутування.
По-друге, "дірки" у створеному всесвіті. Магія існує. Є магічні товариства. Але там тусуються лише студенти... Чому не старші люди? Чому старших там так мало? Чому вони не намагаються контролювати магію, а віддають її в руки молоді? Це дуже неправдоподібно. Магія там реальна — і могутня. Чому ж нею займаються лише... студенти. А коли випускаються з Єлю, то - фактично — закидають її.
По-третє, завершення. Не буду спойлерити, але сам спосіб побудови фіналу — і зведення докупи всіх "ниточок" — виглядає дещо голлівудським. Втім, це хороший фінал, який логічно випливає з попередньої історії. І це тішить.
❄️ То є сенс читати цей роман?
Так. Причин також декілька.
По-перше, магія. Вона описана дуже незвично. І заворожує, якщо можна дозволити собі такий каламбур. Такого опису магії я ще ніде не бачив.
По-друге, змішування жанрів. Hard-boiled фентезі - це цікаво, і навіть... приємно. Але, звісно, якщо онуарені детективи вам до смаку.
383
24-12-13 17:19
🔥 "Апріорі" видасть Вежу Зеленого Янгола в двох томах, але продаватимуться вони лише разом
🧐 Про новинки нон-фікшену напишу трохи згодом. Там поки заповідається в кілька разів більше цікавинок
🧐 Про новинки нон-фікшену напишу трохи згодом. Там поки заповідається в кілька разів більше цікавинок
379
24-12-12 16:03
🧐 Я читав різні подяки в книгах: читачам, студентам, редакторам, колегам...
🤔 Але вперше бачу подяки гуртам та поеткам
🤔 Але вперше бачу подяки гуртам та поеткам
398
24-12-11 14:27
#відгук #прочитане #смоленський
📖 Павел Смоленський. Похорон різуна (Наш час, 2006)
[Перекладач – Андрій Бондар]
Надзвичайно гостра збірка репортажів, написаних в 1998-2000 рр., тобто близько 25 років тому.
Павел Смоленський – майстер репортажу. Хоча в центрі книги – відмова польського громадянства визнавати воєнні злочини, вчинені польськими військами в 1940-х рр., проте всі репортажі передають дух та атмосферу кінця 90-х. Мені складно пояснити, в чому це проявляється. Просто якщо вам довелося жити в той час, від тексту будуть постійні флешбеки
Павел Смоленський не є українцем. Навіть більше, його тексти не є написані з української перспективи. Це тексти поляка, написані для поляків. Але є один важливий нюанс: це тексти поляка, який справедливість та істину ставить вище за вузьколобий патріотизм. Іншими словами, для Смоленського визнання польської відповідальності за злочини ХХ ст. – це частина польської ідентичності
Тому його тексти гострі і нещадні щодо українців. Але перш за все – щодо поляків. Смоленський описує незначні, на перший погляд, історичні події. Незначні з перспективи Другої світової війни, адже йдеться смерть кількох десятків цивільних чи військових – на тлі мільйонних жертв в Європі. Втім, Смоленського цікавить інше: чому через десять років після падіння комунізму ці жертви досі не отримали гідного поховання та вшанування?! Він розповідає історії загиблих як вояків УПА, так і мирних українців – і боротьбу за їхнє перепоховання протягом 1990-х.
Смоленський не хоче звинувачувати польську владу чи місцеві громади, але кожного разу він від розпачу ховає обличчя в долонях: Польща відмовляється визнавати українців, вигадуючи різні виправдання. На ксенофобському полюсі – звинувачення, що українці різуни, на іншому – заклики бути толерантними і не розпалювати ворожнечу. Так, частина польських урядовців раптом говорить Смоленському: наше суспільство є толерантним, бо не дає слова українцям, інакше вони своїми вимогами подбати про гідне поховання своїх рідних зруйнували б усю толерантність!
Смоленський не знає, що з цим робити. Він просто розповідає історії. Ось мирні українці, яких вбили просто за те, що вони українці, а тіла скинули в яму посеред поля. Ось їхні рідні, які намагаються організувати перепоховання. Ось влада, яка каже, що місце поховання через 50 років важко встановити. Ось небайдужі і совісні поляки, але переважно – українці Польщі, які дізнаються від селян, де ж ця братська могила. Якщо урядовцям і кількох років бракує, щоб офіційно ідентифікувати місце поховання, то активістам достатньо і 15 хвилин. І ось місцева влада, яка каже: “А навіщо вам перепоховання? Це збурить громаду. А ситуація ж і так спокійна: на могилі вирощують агрус та порічки. А могли ж корів випасати!”
І Смоленський просто не розуміє: Чому так!? Його тексти натякають на джерела таких упереджень. Але їхня сила в іншому. Смоленський запитує: чи варто триматися за ідентичність, яка не має гідності визнати вину і попросити прощення?
І це питання, яке робить його текст важливішим за опис україно-польських дискусій та суперечок 1990-х. Це питання, яке важливе для будь-якої людини ХХІ ст.: Чи гідною є та ідентичність, яка нехтує елементарною людяністю? Смоленський вважає, що не є. Але він вірить, що будь-якій ідентичності треба давати ще один шанс: стати більш людяною, а тому – гідною майбутнього!
📖 Павел Смоленський. Похорон різуна (Наш час, 2006)
[Перекладач – Андрій Бондар]
Надзвичайно гостра збірка репортажів, написаних в 1998-2000 рр., тобто близько 25 років тому.
Павел Смоленський – майстер репортажу. Хоча в центрі книги – відмова польського громадянства визнавати воєнні злочини, вчинені польськими військами в 1940-х рр., проте всі репортажі передають дух та атмосферу кінця 90-х. Мені складно пояснити, в чому це проявляється. Просто якщо вам довелося жити в той час, від тексту будуть постійні флешбеки
Павел Смоленський не є українцем. Навіть більше, його тексти не є написані з української перспективи. Це тексти поляка, написані для поляків. Але є один важливий нюанс: це тексти поляка, який справедливість та істину ставить вище за вузьколобий патріотизм. Іншими словами, для Смоленського визнання польської відповідальності за злочини ХХ ст. – це частина польської ідентичності
Тому його тексти гострі і нещадні щодо українців. Але перш за все – щодо поляків. Смоленський описує незначні, на перший погляд, історичні події. Незначні з перспективи Другої світової війни, адже йдеться смерть кількох десятків цивільних чи військових – на тлі мільйонних жертв в Європі. Втім, Смоленського цікавить інше: чому через десять років після падіння комунізму ці жертви досі не отримали гідного поховання та вшанування?! Він розповідає історії загиблих як вояків УПА, так і мирних українців – і боротьбу за їхнє перепоховання протягом 1990-х.
Смоленський не хоче звинувачувати польську владу чи місцеві громади, але кожного разу він від розпачу ховає обличчя в долонях: Польща відмовляється визнавати українців, вигадуючи різні виправдання. На ксенофобському полюсі – звинувачення, що українці різуни, на іншому – заклики бути толерантними і не розпалювати ворожнечу. Так, частина польських урядовців раптом говорить Смоленському: наше суспільство є толерантним, бо не дає слова українцям, інакше вони своїми вимогами подбати про гідне поховання своїх рідних зруйнували б усю толерантність!
Смоленський не знає, що з цим робити. Він просто розповідає історії. Ось мирні українці, яких вбили просто за те, що вони українці, а тіла скинули в яму посеред поля. Ось їхні рідні, які намагаються організувати перепоховання. Ось влада, яка каже, що місце поховання через 50 років важко встановити. Ось небайдужі і совісні поляки, але переважно – українці Польщі, які дізнаються від селян, де ж ця братська могила. Якщо урядовцям і кількох років бракує, щоб офіційно ідентифікувати місце поховання, то активістам достатньо і 15 хвилин. І ось місцева влада, яка каже: “А навіщо вам перепоховання? Це збурить громаду. А ситуація ж і так спокійна: на могилі вирощують агрус та порічки. А могли ж корів випасати!”
І Смоленський просто не розуміє: Чому так!? Його тексти натякають на джерела таких упереджень. Але їхня сила в іншому. Смоленський запитує: чи варто триматися за ідентичність, яка не має гідності визнати вину і попросити прощення?
І це питання, яке робить його текст важливішим за опис україно-польських дискусій та суперечок 1990-х. Це питання, яке важливе для будь-якої людини ХХІ ст.: Чи гідною є та ідентичність, яка нехтує елементарною людяністю? Смоленський вважає, що не є. Але він вірить, що будь-якій ідентичності треба давати ще один шанс: стати більш людяною, а тому – гідною майбутнього!
345
24-12-10 07:53
🥳 Видавництво "НК–Богдан" видасть весь цикл Конні Вілліс про оксфордські подорожі в часі
📖 "Книга Судного дня" вже опублікована, до речі. І якраз триває її передпродаж в серії "Чумацький шлях"
🥳 Але найбільше мене тішить, що вийде дилогія / диптих "Blackout/All Clear" українською!
ℹ️ Конні Вілліс – перша в історії "Г'юґо", яка отримала премію за кожен роман авторського циклу! До того жоден з авторів не спромігся так написати цикл, щоб всі частини вибороли нагороду
upd. В коментарях Володимир Аренєв підказав, що не єдина, а перша, бо станом на 2024 "Г'юґо" за всі романи циклу ще отримала Нора Джемісін
📖 "Книга Судного дня" вже опублікована, до речі. І якраз триває її передпродаж в серії "Чумацький шлях"
🥳 Але найбільше мене тішить, що вийде дилогія / диптих "Blackout/All Clear" українською!
ℹ️ Конні Вілліс – перша в історії "Г'юґо", яка отримала премію за кожен роман авторського циклу! До того жоден з авторів не спромігся так написати цикл, щоб всі частини вибороли нагороду
upd. В коментарях Володимир Аренєв підказав, що не єдина, а перша, бо станом на 2024 "Г'юґо" за всі романи циклу ще отримала Нора Джемісін
372
24-12-07 08:42