books'n'talks | відгук #прочитане #смоленський📖 Павел Смоленський. Похорон різуна (Наш...

#відгук #прочитане #смоленський📖 Павел Смоленський. Похорон різуна (Наш час, 2006)[Перекладач – Андрій Бондар]Надзвичайно гостра збірка репортажів, написаних в 1998-2000 рр., тобто близько 25 років тому. Павел Смоленський – майстер репортажу. Хоча в центрі книги – відмова польського громадянства визнавати воєнні злочини, вчинені польськими військами в 1940-х рр., проте всі репортажі передають дух та атмосферу кінця 90-х. Мені складно пояснити, в чому це проявляється. Просто якщо вам довелося жити в той час, від тексту будуть постійні флешбекиПавел Смоленський не є українцем. Навіть більше, його тексти не є написані з української перспективи. Це тексти поляка, написані для поляків. Але є один важливий нюанс: це тексти поляка, який справедливість та істину ставить вище за вузьколобий патріотизм. Іншими словами, для Смоленського визнання польської відповідальності за злочини ХХ ст. – це частина польської ідентичностіТому його тексти гострі і нещадні щодо українців. Але перш за все – щодо поляків. Смоленський описує незначні, на перший погляд, історичні події. Незначні з перспективи Другої світової війни, адже йдеться смерть кількох десятків цивільних чи військових – на тлі мільйонних жертв в Європі. Втім, Смоленського цікавить інше: чому через десять років після падіння комунізму ці жертви досі не отримали гідного поховання та вшанування?! Він розповідає історії загиблих як вояків УПА, так і мирних українців – і боротьбу за їхнє перепоховання протягом 1990-х.Смоленський не хоче звинувачувати польську владу чи місцеві громади, але кожного разу він від розпачу ховає обличчя в долонях: Польща відмовляється визнавати українців, вигадуючи різні виправдання. На ксенофобському полюсі – звинувачення, що українці різуни, на іншому – заклики бути толерантними і не розпалювати ворожнечу. Так, частина польських урядовців раптом говорить Смоленському: наше суспільство є толерантним, бо не дає слова українцям, інакше вони своїми вимогами подбати про гідне поховання своїх рідних зруйнували б усю толерантність!Смоленський не знає, що з цим робити. Він просто розповідає історії. Ось мирні українці, яких вбили просто за те, що вони українці, а тіла скинули в яму посеред поля. Ось їхні рідні, які намагаються організувати перепоховання. Ось влада, яка каже, що місце поховання через 50 років важко встановити. Ось небайдужі і совісні поляки, але переважно – українці Польщі, які дізнаються від селян, де ж ця братська могила. Якщо урядовцям і кількох років бракує, щоб офіційно ідентифікувати місце поховання, то активістам достатньо і 15 хвилин. І ось місцева влада, яка каже: “А навіщо вам перепоховання? Це збурить громаду. А ситуація ж і так спокійна: на могилі вирощують агрус та порічки. А могли ж корів випасати!”І Смоленський просто не розуміє: Чому так!? Його тексти натякають на джерела таких упереджень. Але їхня сила в іншому. Смоленський запитує: чи варто триматися за ідентичність, яка не має гідності визнати вину і попросити прощення? І це питання, яке робить його текст важливішим за опис україно-польських дискусій та суперечок 1990-х. Це питання, яке важливе для будь-якої людини ХХІ ст.: Чи гідною є та ідентичність, яка нехтує елементарною людяністю? Смоленський вважає, що не є. Але він вірить, що будь-якій ідентичності треба давати ще один шанс: стати більш людяною, а тому – гідною майбутнього!