Храм поезії (🖤)

Сподіваюсь скоро буде новий триптих ❤️🙂Поки що, публікую одразу 3 частини 2024."Я падаю назад у нашу ніч"* 1 * Я падаю назад у нашу ніч, Пливу по річці, що давно засохла, В'їдається у шкіру стигла вохра. Між поглядів сторонніх і облич Побач мене захожого й покличВ єдину ніч, що тільки нами хвора.Як вершники на місяці удвох:Дахами міст, у кожному будинку, Буденності ламаючи рутину, Умовностям навкір і без умов Сплелися вмить Гордієвим вузлом.Цю ніч ніхто не зрадить, не зупине.А далі все, як позабутий сон, Нові місця відомі й невідомі, Венера й Марс зливалися у стогін, Стікали у полотна сотні сонць, Солодких списів сонми знов і знов. О ноче, зупини ранковий промінь! І ось стою на розстані жаги, Дорога мрій порóсла і забута, Натомість лабіринт – моя спокута, Лише химери й сплутані сліди. Світанок-кат, ятри мене ятри, Ця ніч була єдина і розкута. * 2 * Ти опій на плантаціях видінь, Затягує дорогою дорога, Знетямленим паную на порогах, Милує очі тінь чужих колін. Зійди проклін – покинь мене, покинь, Зірвись журба – безсонна і стонога.Навіщо всі знання і сотні книг, Якщо немає формули такої, Якщо мольба лягає у сувої?Межи юрби у заколоті зник, Безликою добою серед криг, І недруг-час – не вбив, і не загоїв. І знову ніч – на стінах вартовий, Натомість вітер нордовий супутник, Відлуння сателіта ледве чутне, То я кричу – вже хворий, не хмільний:"Чи крила дай! Чи саван вже поший!"Спадаю в постіль ніжної отрути. Лише блукання в безладі створінь, Не сон, не яв, не забуття безмежне, Лиш долі брох живий – остання вежа, Цілющий шлях у сумнівах згорів. Та ніч – політ північної зорі, Лиш тягне під ребром тернова стежка.* 3 * Пророче мій, чому же ти замовк, Чи всі слова – це звуки в порожнечі? І фатум-вовк у вовниці овечійЗамотує шляхи в міцний замок, І сутінки свинцевим рукавом – Обавами лягають кожний вечір. Вже біль – не біль, і роздуми – туман, Стоїть мій щит, тортурами прошитий, Тривалої невиграної битви Стожари ночі, що взяла чума, Світанок-кат, я все йому віддам, Лиш нею нескінченно буду ситий. Спливає молоко далеких зір, У дзеркалі юродивого бачу, Він не сліпий пройдисвіт і не зрячий – Загублений у лабіринті звір. Стрибне на простирадла чорних прірв,Тримаючи у пащі рик невдачі. Я падаю назад у дивний сон, Де з келиха пригублює Гертруда, Лозою виноградною отрута П'янить сильніше злата тисяч крон, Нетлінність оголилась тільки двом. Ця ніч була безсмертна і розкута. 17.10.2024, ЮІ

Капітан віддає наказ.Розгортаю вітрила,витримую холод і зливи,заливаючи 3в1,як сльозами заливаю хустинуза хвилину до сходу сонця.Сходами переходжу до світу,де тільки морей під ногами відлунює пісня –загублена й недочуталюдьми і створіннями з солі.Літа‌виці та сиренишепочуть мені про дім і дороги з асфальтуна шпальтах пожовклих газетдля ватри і для душі.Дощить і дощить.Відчуваю себе кораблем –його щоглами та бортами.Проти вітру іти складніше,та стояти – видається самотністюбез командиі без мети.Палуба скрипить під ногами.Скрип.Скрип.Скрип.Капітан повторює серед буревіїв та хвиль:"Дитино, лишай сліди випалені на дереві – вся суть у твоїй вазі –не ходи навшпиньки.Бережи усі схоплені богами вітриу побитій чашці з Аврори.Тільки так ти дістанешся горизонтусеред уламків старих човнів.Молися до Кето,аби дізнатись нові шляхи.Випливай зі штормів Нептуна,наче старі кити випливають,аби вдихнути".Сходять тумани.Матроси гукають до неба,називають свої імена,розгортають вітрила,підіймають якір,виконують за наказом наказ.Ти і є капітан.@in_gal_night#софія_волкодав

▸ 23 2:3Програю життю рівно на один рахунок,що стало вже звичним.Ніби не супер критично, але... ХаЯкщо сміється той, хто сміється останнім, я в ямі.Посмішка відкриє всірани.Чому не обробила перекисом, щобзатягнулись до нормальногостану?Вставай-но!Долай поле, аби забити гол у ворота.Благаю, хоча б не у власні.Біжи та спробуй не впасти.А нащо?Можливо, на кращезабути буденні основи,палити мрії у вогнищі,що живиться міцним алкоголем.Такому не вчили у школі.Однакколишні ідоли давно у полоністрахів та невпевненості.Шкода, що не змогла стати стервою,і що лінії непокори стерлися швидше, ніж знайшла тих, хто міг бути мішенями.Не стрибати віднині пантерою в хащі можливостей, бо жстала лінивою кішкою.Біжи!Забий гол!Лишилося трішки!Та знову підніжка.Суддя домовляється нишкомпро відсутність червоної картки.Можливо, не має жодної гадки, щокров такожчервона?Чекай.Давай ще раз по-новій.Були двійки, тож трійка – Крок вгору?Як на мінному полі.Рахуй:1, 2, 3…От би знайти всі червоні прапорці раніше,ніж проблеми натиснуть на детонатор,і на вустах зародиться БАХ!Звинувачуй долю в усіх гріхах, однакце ти не навчилася грати в сапера.Замість кайданок — новенька дилема,рішення якої не наповнить кишені,бо «дякую» вийшло із ринку валюти.Страшенно хочеться кудись далеко гайнути, та що скажутьлюди?Хотіла обманути систему,свідченнями пробрати до щему присяжних. Не вийшло?Напряжно брехати, серед тих, хтокопаєпід тебе.БоІніціація завжди ламає, щоб стала до колаготова зрадити власнимпотребам.Лови м'яч, аби голосно заявити про себе, зрівняти рахунок,та далі пенальті, халепа.Не хочеш опинитися в центрі?Врешті будьмо відверті:Тобі цього більше не треба.— Мовчи! Який там рахунок? 2:3 Заб’єш нарешті гол Чи все ж ні?@liliums_swamp#ліля

я мріяв стати космонавтомале тепер це не професія — а позиція в черзіна бюджетне місцев імітаційному модуліде ти з VR-шоломомоблітаєш макет дитячої мрії,яка колись летіла до зірок,а тепер — до каршерингу.я мріяв стати айтішніком —в компанії, з великою зарплатою, а став консультантом з PowerPointі тепер мої єдині навички —це ctrl+c vs ctrl+v.я мріяв про щастя —але згодом зʼясувалося,що воно або в Індії, або в рекламі пробіотиківа в реальностілише підписка на «плюс-спокій-акаунт»з обмеженою кількістю можливостей.я мріяв про домашнього роботаякий подаватиме мені кавуа отримав тостер,який двічі видає хлібі один раз — екзистенційне питанняя мріяв написати велику книгу —тепер prompt:"напиши роман, схожий на мій улюбленого,без суму,але з надією,щоб трохи про війну,але щоб без війни".і вінпише.краще, ніж я коли-небудь уявляв,і на обкладинці моє ім’я —але піксельне,із зірочкою,і зноскою:написано за підтримки штучного інтелекту і глибокого саморозчарування.я мріяв бути собою —але виявилось,що я вже зайнятий іншим користувачеміз вищим рейтингомі кращим фото профілю.@deadpoetr

– Гайда зі мною! Я Юпітер!Звісно ж, найбільший газовий гігант рухається проти годинникової стрілки. Проти…Проти його магнітного поля не встоїть жоден супутник, жодна планета. Римський цар богів…був колись…на землі…а тут лише назва…Ну великий, так. Більший, ніж усі планети Сонячної системи, разом взяті. Та є одна річ. Якби Юпітер став масивнішим, він, насправді, був би меншим. Ну все, як у людей. «Невдала зірка». Таку назву придумали астрономи. Зіркою йому ніколи не стати, бо лише газ – всередині й назовні… Як у деяких людей…Здається, хмари красиві. Насправді, це лише п'ятдесят кілометрів темряви. А ще вони змінюють колір, коли реагують на сонячне світло. Бачать, щось засвітилося – і одразу стають блідою зоною. Як у людей…Велика червона пляма – особливість чи вада? Кажуть, що то буря в стакані, яку мало хто помічає. Адже всі небесні тіла рухаються далі. Як люди…Астрономи не знають, чи пляма колись повністю зникне, але впевнені, що з'явиться інша. Бо завжди щось буде яскравіше, і буря в стакані посилюватиметься. Кільця Юпітера слабкі, хоча він має сильний гравітаційний вплив. Чвара притягує те, що майже не рухається. Як у людей…І всі планети, як одна, проти годинникової стрілки! Повторами! Бо там же велика кількість супутників…Окрім Венери. Вчені впевнені, що на ній також існує життя…Оксана Мовчан@sarahwatsonrhymes#мовчан

Портовійну завжди береш з собою тягнеш її у валізі через польський кордону краківському аеропорту літак виїхав на травущо спричинило колапс хижо згадуєш про шістсот дроніві як ми гарно навчились у кризовий менеджменту Порто я тричі чула повітряну тривогу хоча де ПОРТО а де тривога ліниве містечко на березі океану потягається як кіт на сонці йому не личить війна але кому вона до лиця? «Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно».«Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь —Бед нʼюз — якби там літали ракети».здається ти вже надломлена війноюнадто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих містдо будинків з плиткою з азулежувузеньких вуличок та натовпів туристів згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: — Чи тут був прильот? — А ось тут? — Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильотдумаю тому в Харкові немає натовпів туристів тільки воєнні кореспонденти та інші охочі роззяви до війнизазвичай її ховаєш далекоале іноді соромʼязливо дістаєшрозправляєшприміряєш до неквапливих міст і поспіхом засовуєш назадвійну однаково несеш з собоюале ось парадоксчимдалі від кордону тим важче з неюскоро повернуся бо несила вжеОльга Новак#новакаїн#оля_новак

Місяць кóтитьсяКóтитьсяКóтитьсяІ коли йому набридає котѝтьсяВін падає у зіницю глибокоокої кам'яниціКомендантська годинаМісяць лежить на столі господиніНіби велика жовта порічкаСередмістя у середніччіГосподиня варить варення з ожиниДумає: "Cтільки ожини наворожилиХто ж то зробив, може, ченці чи черниці?Хоч би уже маленькі чорниціА не ожина, така безсоромна в своїй гординіЩо скажуть люди? – Думає господиня. –Я ж добропорядна львівська паніНочі мої повні ожини, тривог і неспанняВорог шле в моє місто ракети, начинені смертюЩо робити? Ягоди з цукром хіба перетерти"Місто збудоване з ніжності, закутої в каміньГосподиня з засмаглими рукамиТримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниціМісто спить. Господині не спитьсяВона підкидає місяць – і він підстрибує вгоруВгоруВгоруЧіпляється за хреста Вірменського соборуІз цього собору зняли і сховали в підвал розп'яттяГосподиня долоні свої витирає об платтяМилується банками із варенням з ожиниДумає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужилаМоже, не треба було зривати, може, то надто зухвало"Вона засинає. Засинає Христос у підваліВ нього терновий вінок. На вінку – достигає ожинаТихо. Чути зрідка крики пташиніЛіто проходить. Ніби тікає через кордон на західСлід його – як багряна плямаПлямаПляма від ягід#марина_пономаренко

Ніч — мерехтіння передзаписаних кадрів. Розтворись у очах моїхна каву та липовий мед.*Обійми, спалах*Розлетися на тисячі відблисківдзеркала часу,як вмієш, як буває щоразув обіймах моїх. дивовижне створіння господнє,моя кохана.*Обійми, спалах*Повторити би дні,де мов діти, балділипід музику хлопів,обпалених сонцем,мов спаяні часом платівки старих програвачів.*Обійми, спалах*Чи лавочки парку вечірнього,де ховалися у власному Раю від дощу та хижих поглядів наших дитячих,і все ж не смішних, ворогів.*Обійми, спалах*Де тверда, мов каміння, Мівіназдавалась смачніше делікатесів,які від нас були навіть далі,ніж боги Олімпу від нашого дому.*Обійми, спалах*Нові простирадлабіліють саванами духів, мов пам'ять про першу любов,як в старих італійських картинах по ТВ.*Обійми, спалах*Кава гірчить аж занадто, та більше за неї —надприродня потреба усього навколозавадити навіть останніми хвилинами обіймів поласувати. *Обійми, спалах*У кожному із моментів розривалася на сотні клаптиків,нібито ти не людина, а просто живий феєрверк,кохання моє останнє.*Обійми, спалах*@dmYmast#дим

Він приходить в подобі крука, пахне димом та розмарином. І поранені тягне руки до палаючого каміну. Наливаю йому глінтвейну - подаю у закляклі пальці.Очі в нього - як води Рейну, очі виснаженого скитальця.Пробирають мене шипами раз у раз по сорочці білій. Він ховає на ребрах шрами - візерунки на мерхлім тілі, Ніби крила йому зламали у забльованих казематах,У багнюку оту втоптали і залишили подихати.І гнояться на серці рани (химородні безсилі трави),А на спині - рубців багряних квітнуть спогади про криваве. «Затаврований я безхатько, а життя не таким здавалось. Я купався в любові батька - та брехнею вона звивалась, Для братів я був ладен бути тим хто піде за них на плаху…Та вони не хотіли чути і вклонялись сліпому страху. Кожен зрадив мене і продав, сто ножів устромили в спину,Лише за те, що я їм свободу показав та кайдани скинув»Мʼяко гладжу сутулі плечі, розумію - цього замало. І молюся, хоч трохи легше щоб йому ненадовго стало.Та стираються покоління на кордоні між сном та Навʼю, І віки на моїх колінах до світанку рида Диявол@dr_in_black

коли я стану садом одного дня я хочу стати садом.рости крізь вогкий затишок суглинків,зеленими руками пеленатисметанобокі зав’язі шовковиць.колись і смерть оклигує позаду,заснувши там, де лагідно і липко.над нею – дім, і стріха пелехатадо неба притуляється щокою.одного дня я маю стати дужа.солону землю вишити корінням.стояти міцно, наче берегиня,яка ізроду-віку не старіє.до лона пригорнути рідні душіі колисати в гілля перегинахсвітила, що із возу перекинувсліпий чумак, вертаючи у вирій.одного дня… а поки я – насіння,затиснуте за пазухою часу.у нетривкому зболеному тілілише одне блаженне і відрадне:любитись, доки всесвіт завесніє,щоб зорі, замиловані, не гаслиі пагони шовковиць* освітилиодного дня, коли я стану садом.____* У китайській міфології існує міф про космічне дерево Фусан (“підтримуюча шовковиця”), на гілках якого відпочивають десять сонць. Таким чином тутове дерево виступає як сполучна ланка між небом і землею. У Китаї та багатьох країнах Східної Азії шовковиця також несе символіку материнства і захисту роду.@alefandco#алеф