Скільки погаслих сонць пережив цей сад?Душі мотик іржавіють від роси. Скільки разів ти руки об них стесав?Принце без віку, як не згадаєш сам,Я розкажу, хоч ти мене й не просив. Я розгорну зім'яті краї небес –Витоптаний богами чорнильний шовк. Твій путівець на ньому, але не весь. Ти на звороті. Височився і щез,Щоб осягнути місце, куди прийшов. Не гарувати – кланятися землі:Тягне разок опалових намистин.Кожна із них – планета, де ти зомлів,Вистигла чесність, визволена з могил…Мертві троянди. Вкотре не захистив. Вкотре розквітли. Тільки на інший лад. Горнуть кошлаті маківки до світил.Стали піском старі ковпаки зі скла.Сходить печаль, що в тигель весни поклав.Дай їй політувати і відцвісти.Ти пам'ятаєш осінь. Себе – навряд. Глянув у воду і назавжди замовк.Вчишся звучати світлом, немов зоря. Жевріє суть під ребрами – ще твоя.  Серце, лице і доля у нас на двох. Нині ти інший – вирослий у стократ.Всесвіт, як море, виродився, змілів. Та попід садом – дев'ять небес до дна. І провідник нагору – лиш я однаВ образі птаха, лиса або змії. Стисни долоні – репані жорна доль.Шкіра вбирає стогони, кров і сіль.Принце без роду, більше немає «до».Сполоте лоно. Змолотий біль. Повтор. Сій нашу пам'ять, скошуй і знову сій. Там, де душа вкорінюється в намул,Бути любові, ширитись у пітьмі. Сад не старіє. Знаєш тепер, чому.Бо не зумів забути найпершу з мук,Принце безмежжя.Добре, що не зумів.