Храм поезії (🖤)

Не питай мене як я – спитай мене щось просте.Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,ніби має окрему, ціком конкретну мету:коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені.Адже кожен навіть найменший камінь у цій війніобернувся на зброю, щоб боронити своє.Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є.Коли дзвін б'є на сполох, ударна хвиля – під дих,навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих,і як вони виють тоскно голосами нічних сиренне кажи мені, бо для такого навіть нема імен.Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер – але все це все одно відбувається просто тут і тепер,серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.І все, що після такого може зцілити – то хіба любов.Любов  зможе стулити докупи розчахнуті ран краї,зможе живити собою потужні ріки та ручаї,зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров.Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов.Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синьвзагалі нічого не кажи мені, відпочинь.Катерина Бабкіна#бабкіна

Це конкурсне завдання майже вибило землю мені з-під ніг, але натхнення перемогло. Присвята видатній людині, не називаючи імені.*Любий Семе, в Нью-Йорку знову гримить гроза.Свято за місяць і час тобі написати,доки вечірнє місто тамує дих у передчутті нової зорі Різдва."Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,Та й ті провидці, серцем необачні,Несли свої думки юрбі невдячній"*Ти б не впізнав мене, сухий каркасязик не повернеться звати тілом.Як Прометей, флуоресцентне світлодоносив, поки не скінчився газ.І жар думок завітрив протяг з вікон.Короткий час, відведений на сон,блукаю серед синього проміннята створюю майбутнє. Я казав: матерія — в кисіль загуслий струм і, може, віра у того, хто пеститькотячу шерсть у грозових полях,та резонує громом поміж ребер.Тепер у цьому певен остаточно,це він мені шепоче серед ночі і він, не я, могутній інженер.Звучить, як безум, вибачай старому.Але дощем з його худих долоньспливає час, як іграшковий човенза впертим покликом радіохвиль.Світ повен магії та чародійських силдля того, хто не знає про науку. Для них я емігрант, чаклун, відступник,приречений піти в невизнанні. Я збайдужів до всього, занедужав, забутий в самоті. Так дивно, друже,як гроші вщент паплюжать їхні душі.Мені ж натомість треба провідникхоча б напів, щоб сяяти ще дужче."Шкода серцями володіти, коли немає серця в вас"*На диво, пам'ятаю кожне слово.Старечий мозок рветься надновоюза межі ейдосу, в оманливий ефірмагнітних дуг у мідних оборотах.Де тільки хвилі, не прип'яті дротом,а світло не закуте в кокон скла.А після мене що?  Лиш змінний струмі слава божевільного старого,що годував присталих голубів біля готельних шарпаних порогів. "Примарний блиск живе одну хвилину,Правдивому нема в віках загину."*На цьому і завершую листа.А за вікном подобою хрестаіскрить тугим  розрядом блискавиця,і варто тільки трохи придивитись,щоб упізнати усмішку Творця.*Рядки з "Фауста" Гете, якого часто напам'ять цитував герой присвяти.Переклад Миколи Лукаша

Крим. Сочиться інжир та фіалковим падає градом, Гранатники нотами серця по краплях стікають, Там ще до світанку птахи вилітають із раю, І гай ялівцевий душі заколисує вади. Привіт, друже мій! Ну що ти затих? Чи, може, зневіривсь за роки неволі? Чи, може, забув, як, ще крихітні й голіСтрибали у море, на мисах крутихНа "три" тамували захекані вдих? А серпень любив тільки бронзовий колір. На давніх світлинах, як перші птахи. Чому ти мовчиш, наче глухонімий?  Наразі далекий загублений острів, Лиш крик і луна – у незвіданий простір.Іржавим мірилом огорнена мить. Брунатним корінням дерев киримли‌Ґрунти прорізає оголений постріл. Зазнав обпікаючий дотик зими. Святий Фіолент одягає смарагдові зґарди, По сходах коліна збігають у яшмовий вирій, Там скелю самотню вихрещують рідкісні зливи,  Оливкова брость вирізає на травах аркади. Невже заховався чи може скоривсь? Чи може бджолою вкусив супостата, У шати весільні вдягнувшись на страту, Як човен, що йде неминуче на риф?Цитриновим степом із присмаком вирвЗа слово і пам'ять облизуєш кратер, Не ставши подобою зляканих риб. І, може, ти кличеш "на поміч", скажи? А ми перестали тебе розуміти? Лише паперові оманливі звітиСпливають із часом та подихом жнив, І спогади тільки з поміткою "жив"Музи‌ка доносить уривками з вітром, Обпалюють ноти маршрутами жил. Життя пожене серпантином, бескидом, степами, Полинуть тюркю, та лунатиме спів менестрелів, Кургани між сосен, що міцно утримують скелі, Збудують чертоги – іменнями вріжуться в пам'ять. Привіт, друже мій! Чому ти затих? Кричи! Як кричать щиросердно всі діти, Як ми на світлинах – малі та відкриті, Тримаючи небо на пальцях гнучких. Привіт, побратиме! В листах позивних Не ставимо дати, щоб знову зустрітись,   Коли повернуться додому птахи!киримли‌* — назва кримських татар, що означає «кримці» або «ті, хто з Криму».ЮІ, вересень 2025 #кримськийінжир#крим #ВМ8_півфінал

Іван Багряний«Ave Maria»Всім бунтарям і протестантам,Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній матеріКрик свого серця присвячую.АвторДРУЖЕ МІЙ ЛЮБИЙ!Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати. Не іменуй мене поетом. Бо слово п о е т скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник, ледар…Не іменуй же мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею. І сьогодні я цього найбільше хочу.Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.Проте я не шкодую — так мусіло бути. Це наука.<…>…………..І вся людськість хіба не єстьінфузорії(пожирай, пожирай себе вкраплі води)?П. Тичина("В космічному оркестрі")ПЕРЕСМАГЛИ, порепались губи,Цілував лише вітер та час…Я такий необтесаний, грубий,І мій біль не за вас, не про вас.Не про вас, що спокійні і певні…Не про вас, в кого сила — закон,Що прийшли і, мов велетні древні,Штурмом злота взяли рубікон,Узяли і усілись на троні(Щоб судить непокірних братів):"О віки! Наші скарби мільйонні!Наші ви!!!До незнаних часів!" —Не за їх, що з крицевих Нью-ЙорківЗаґнуздали, мов спрут, бігуни…Нарядили любов у опорки,А культуру — у панцир війни.Або тих он шляхетних, що мітятьНа героїв казковий шолом,Золотаві вінки Афродіти,А сестрі…Дні печаллю розбитіІ ганебне тавро на чоло.Такі чисті, культурні і чисті:Непокірних пускають в "расход"І на брата, на братові дітиШлють наклепи й десятки угодЗапродажних,за мілку монету,За блискучі дзвінкі копійки…Не про Вас я. О, що Вам поети?Такі мудрі, гуманні такі.Я всього лиш, всього про Марію,Я про тих, кого час заґнуздав,Димом смирни в леґендах овіявІ пожер Ваш голодний удав.О Ви, люди — брати по плянеті,О в’язниць і законів творці!Ідеал Ваш — новенькі штиблетиІ портфель в "худосочній" руці.Ви боги. Ви Владарі. Ви…Кретини!Хто сказав там, що радість — закон?!Мабуть, той, що єдину дитинуЗґвалтувавдля рублів,для корон.А після у костьолі, у клюбіРозпинався за брата свого,Смертним боєм ламав свої груди:"Я за нього в петлю і в огонь!!"Так, я знаю, — я виріс між вами,Так, я знаю, — бодай би не знать:Ви за підлість ув’єте вінками,За любов — ведете умірать.

коли я стану садом одного дня я хочу стати садом.рости крізь вогкий затишок суглинків,зеленими руками пеленатисметанобокі зав’язі шовковиць.колись і смерть оклигує позаду,заснувши там, де лагідно і липко.над нею – дім, і стріха пелехатадо неба притуляється щокою.одного дня я маю стати дужа.солону землю вишити корінням.стояти міцно, наче берегиня,яка ізроду-віку не старіє.до лона пригорнути рідні душіі колисати в гілля перегинахсвітила, що із возу перекинувсліпий чумак, вертаючи у вирій.одного дня… а поки я – насіння,затиснуте за пазухою часу.у нетривкому зболеному тілілише одне блаженне і відрадне:любитись, доки всесвіт завесніє,щоб зорі, замиловані, не гаслиі пагони шовковиць* освітилиодного дня, коли я стану садом.____* У китайській міфології існує міф про космічне дерево Фусан (“підтримуюча шовковиця”), на гілках якого відпочивають десять сонць. Таким чином тутове дерево виступає як сполучна ланка між небом і землею. У Китаї та багатьох країнах Східної Азії шовковиця також несе символіку материнства і захисту роду.@alefandco#алеф

син своєї бабусі. тепла пічка охороняє дім, запах сушеного одягу. кип'ятильник зігріє окріп на завтра помити голову. на висоті старий телевізор показує бувалі новини.так часто я не туди лізу, тому ми один вже спалили. бабуся не пропускала бокс, бої чемпіонів Кличків. на полицях блокнотів стос, брудні танці вічних слів. там про погоду і про війну, там про любов і смерть, там про фінал ФК Дніпро, там про вчорашній день.теплі бесіди під канали, друга світова з перших уст, перед школою п'ємо маккаву, на мене зирить Ісус. дивлюсь на сухі руки, треба буде подарувати крем. коли прийду з шкільної муки — мене чекатиме пюре. ти хто? дорога до дівчини довга, в автобусі плачу вічними сльозами, які лізуть з горла, листя летять коричневі.втрата пам'яті — питання часу, секундомір деменції. ми не так вже часто разом, спроби скидати пенсію. не розуміє, як в мене сім, коли з її стажем — тисяча. мене кладе в приклад усім, каже: "ось, як виховала."серце просить більше цінувати, ця розмова не вічна. бачу, метушиться матір... на порозі черговий січень.новий рік... знову разом, але щось не та атмосферамені не доходить одразу, що дитяча казка померла. що мій охоронець слабшає, вже треба дорослішатими ніколи не станемо кращими, але точно хорошими...падіння... в грубу підкидаю дрова, щоб тепліше було в кімнаті.вона з страхом говорить: Стас, так не хочу вмирати.сльози течуть десь із живота, я ними так захлинаюсяз-під покривала висить рука, це згадалось в Кам'янці.українські пісні серед ночі, ті спілкування з мертвими, каже дивитись за молодшим, називала мене впертим. вмить ставала дитиною, мені допомогти треба конче. так важко зрозуміти нині, що в кімнаті вона молодша.тиск в повітрі мене роз'їдає, всі все розуміли і чекали.чути різкий крик моєї мати, це означає, що її не стало. в останню мить тікати не став, ніч випарювала добро.тепер я — моральний сирота, назавжди померла Любов.@kanalgrinenchuka

З висоти позахмарного верхів'явнизу все стає схожим на пастельний колаж про смерть.Я вже писав про це. Про що я тільки не писав?Поза кулісами туманусинього, що манить тоненькою стрічкою,дорогою, що як лезо розрізає шляхомдо Дрогобича, де за здобиччю женуться юні орли.Горлиці лише вернулись із теплих країв і доїдають окраєць хліба, щойно з печі одного із сілпівнічного схилу Карпат.Тут загубився сад,деформований і пошрамований,укладений в рамки штахет й кабелів.Вже понад тисячу днів – це прихисток десятокі сотень розритих могил.Схил опівнічний ще пам'ятає, як сонце ніжно голубить в зеніті,та сніг, мереживом розкиданийще не розтанув.Я злітаю все вище. Крихтами з вуст ангелів несутьсянапутні слова.Полонину залюднили вівці й кози, бігають, просятьдоторку пальців моїх.І я зміг.Зміг повернутися до друзів лише на коротку митьпро зупинку якої молив колись Фауст.По вусах моїх стікає пінне:портер чи айріш стаут – не згадаю.Пам'ятаю лиш регіт,що ґелґіт колише,всі навколо щось пишуть,якісь на згадку листи.Я пам'ятаю запах парфумів,летке волосся,натреновані литкиі відбитки її язика на щоках.Невагомість.Легіт та гомін.Голос і холод,що крижанить крижі.Я майже навчився кохати ті миті,де розлиті води гірські і горлиці ніжно купають крила.Я майже навчився тут, на верхів'їторкатися неба.Це ж тільки початок,я лише вчуся втрачати.Втрачати спогади,втрачати вагу.© Кудлатий

є люди, які приходять і відчувають усе - подих твій стомлений, опір, внутрішній маніфест,заповіді твої, істини закреслені і курсивом,сповіді, суїцидальні спроби піти красиво.знають, коли ти в гімно натираєш собою кахель,всі твої комплекси, болі, поразки, страхи.вони просто дивляться тобі в очі й відразу тонуть, і знають напевне причини твого безсоння.вони лягають тобі на дно, розкидають руки,припадають до нього, щоб уважно-уважно слухати. вони гладять твої борозди, рубці і шрами, вони тямлять усіх твоїх демонів, коли вже ніхто, здавалось, не тямить.вони піднімають тебе на руки - нікчемні мощі - і несуть і вимолюють в бога для тебе прощення.вони настільки жертовні, завзяті й щирі -готують тобі сніданки в порожній твоїй квартирі,чекають біля під'їзду і під дверима...а ти звикаєш і залюбки щоразу нехтуєш ними.і коли ти насправді захочеш випилитися до біса,лиш тоді вони встануть і підуть звідси все, як ти хотів і до чого так сильно прагнув,вони підуть.всі вони, зрештою, підуть нахуй@malskamira

Моя подружка п'є абсент і дивиться у вікноІ каже: "Тінейджери зараз люблять гівно".На вулиці сутеніє, вмикаються ліхтаріЯ думаю: "Невже ми реально такі старі?"Подружка каже: "Вони не читають нічого, навіть гівно,Вони люблять херову музику й дуже херове кіно,Вони фанатіють від Марвела чи ДіСіНіхто не чув про Феліні, зате Спайдермена знають усіУ них у головах - голі понти і порожнеча..."Подружка видихає: "Який неймовірно зелений вечір!Уполювати б когось, обійняти і в тіло чуже прорости.Хочеться з'їсти когось. Хай навіть це будеш ти".Я в'язну і завмираю, ніби комаха в смоліПодружка каже: "Так-от, вони ще такі малі, А вже нічого не хочуть, ні в космос, ні на ЕверестВони такі аморфні й тупі, прямо зло бере Ці тінейджери самоуб'ються чи здохнуть від наркоти!Ми не були такими, - каже вона. - Така не була навіть ти!"Подружка затинається: "Окей. Є нормальні. Може, десять процентів.Решта - це ельфи торгових центрів".Подружка п'є абсент. Сходить місяць, блідий і рогатийЯ питаю: "А нормальних дорослих багато?Їх більше, як десять процентів?"Очі у подружки - ніби дві склянки абсентуСвіт завмирає у них, вічний і непорушнийНіхто не врятує заблудші душіНі наші, ні наступного покоління, ні через однеНіхто не врятує навіть зеленооку подружку. І навіть мене Марина Пономаренко

карамель скріпила вустана очах рожеві зефіркизвуки згубилися в солодкій ватіяка заліплює вуха а шкіру покрили глазур'ющо виблискує відлунням повніі ввижається всюди запах ванілітак ідеально та солодко...               алечи чуєш    чи бачиш         чи відчуваєш?відкушу шматок від зефіркизвільняючи ніжні повікивід рожевої патокивзаємопроникні поглядияк нитка пов'яжуть насі намистина коханняяк канатоходець ховзатиме між намисолодка ватарозтане від чилі-слівщо водоспадом виллю на тебехочу щоб було чутнонавіть найтихший стогіні теяк ім'я твоєпромовляю не всуєа коли входишу менеі спільне повітря стає гарячішим —концентрована пара між намидзеркально торкаютьсякінчики пальцівначе знімаємовзаємні відбиткиінтимноі топиться                топится                        та глазурщо не давала відчути  всі замочки пазлів       які можуть поєднати                                           насрозчиниться карамель на  губах —невжепісля сотень минулих цілунківперший твій голий поцілунок                                           буде моїм?і впаде між нами стінасолодкої довершеностірозіб'ється частокілз сталактитів-льодяниківі правда про наспроріже мармеладі все, що було      липким, солодким та приторнимвсе, що виглядало апетитно      але не насичувалобільше не завадитьсправжній соленійа подекуди і гіркий близькості        зі смаком справжніх людейблизькості, якою можна втамувати                                           істинний голодвсевжерозтануло,                              ...кінчай.@lysychkazlisu#лисичка