«Місто Сонних книжок» глузує з усіх аспектів літературної галузі: написання (включно зі страхом порожнього аркуша й курсами creative writing), видання, читання, зберігання, продаж, вивчення.Життя мешканців вигаданої країни Цамонії обертається навколо друкованого слова. Ця пристрасть обʼєднує різні біологічні види, підносить на пʼєдестал і наражає на небезпеки.Головний герой отримує у спадок геніальний рукопис і вирушає до столиці на пошуки загадкового автора – з надією навчитися хоч краплі тієї майстерності.У своїй одіссеї він натрапить на мафію, магію, монстрів, древні механізми й живі міфи. Невеличке стімпанкове камео «Франкенштейна» також виглядає дуже доречним 😉 Вальтер Мерс не тільки створив повноцінний фентезійний світ з історичним контекстом, десятками рас, соціальних ритуалів і винаходів, але й добряче побавився зі словотвором, щоб дати назви всім витворам своєї фантазії.І при цьому «Місто…» залишається зворушливим романом виховання про втрату дитячої наївності та здобуття життєвого досвіду.
Не відчула в дилогії «Листи зачарування» ніякої глибини, окрім емоційного шантажу з боку авторки. Нічого іншого у неї не читала – можливо, це її вторована стежка.Нещастя і втрати воєнного часу ллються на героїню, як з відкритого крану, але невидимий співрозмовник своїми трюїзмами і краплинкою лестощів втримує її зозульку на місці 🤯Звісно ж, друг за листуванням виявився ворогом в житті (не маркую, як спойлер, бо очевидно 🙄). Та перед цим панянка ще встигне помучитися ілюзорним вибором, кому ж віддати свої симпатії – красномовному інкогніто чи конкуренту по роботі.Чесно, «Все те незриме світло» набагато краще розповідає про зближення через діалог двох чужинців.Мезальянс, обійми в шанцях, таємний шлюб, амнезія (і знову трохи анонімного листування), секретна місія і постійна загроза викриття, мабуть, мають тримати в напрузі. Можливо, з підлітками навіть працює.Щодо протистояння, власне, богів, то вже написано купу міфологічних ретелінгів, де цей сюжет подано обʼємніше і цікавіше. Як для дорослих 😁
Гарні горори «продають» не кровожерливих монстрів, а наші власні екзистенційні страхи, втілені у метафорах. І з чим Ліндквіст чудово впорався.Ожилі трупи на сторінках його роману не полюють на мізки. Власне, вони дуже пасивні й «зʼїдають» себе зсередини. Натомість, створюють навколо себе потужне телепатичне поле. А безбарʼєрність думок – випробування, яке більшість із нас не подужає.Крім того, якщо тіло вмирає та розкладається, яка людська частина може повернутися до життя? Так-так, та сама душа, яку не хочуть відпускати близькі. От тільки сморід гнилої плоті – це геть не так романтично, як тіні в дзеркалах чи скрип підлоги, і точно менш бажано.«Невидимі» для закону, надзвичайно цікаві з наукової точки зору, а на додачу ще й емоційні «дзеркала» – такі «ні живі, ні мертві» виглядають як сюжет для зіркової статті, тема для стендапу чи навіть доказ біблійних доктрин. А насправді вони – метафора, сенс якої комік, журналіст і дівчина з екстрасенсорними здібностями шукатимуть, доки не знайдуть.
Найкращим у «Атласі хмар» для мене стала локація, де я його читала – Мадейра з її фантастичними світанками, заходами сонця і туманами в горах.Переклад, на який багато хто скаржився, мені зайшов нормально. Зрештою, деякі фрагменти «Квітів для Елджернона» або «Теплиці» Браяна Олдісса долати було не набагато легше.Сюжет я зрозуміла, як збірку віньєток про пригнічення та боротьбу з ним – як із точки зору історичного процесу загалом, так і окремої людини. Коло замикається, постапокаліптичне людство занепадає, та догма «або ти їх, або вони тебе» залишається єдиною константою. І гуманістичні цінності конкретного героя нічого не змінюють у хронологічній лінії. Але навіщо додавати сюди танці з бубном навколо реінкарнації та містичні елементи, навіщо повʼязувати клаптики оповіді листами, щоденниками, книгами й платівками? Наштовхуючись на ці артефакти «попередніх життів», персонажі з тим нічого не роблять. Оздоблення заради оздоблення 🙄 Роман, на мою скромну думку, дуже переоцінений. Перечитувати точно не буду.
Дуже дивна фантастика, лишила по собі суперечливі враження.Якби «Памʼять про минуле землі» обмежилася одним поколінням і зосередилася на водоростях і еволюції, вийшло б «Вознесіння». Вибір між особистим і колективним, формування конкретної людини як рушій історичних відкриттів і змін, загроза екологічного колапсу – і все це збурює загадковий імпульс із космосу. Місцями текст провисає через надмірне занурення в побутові деталі. Головна героїня – травмована (сюрпрайз!) і емоційно відчужена особа. Натяк на ненадійного оповідача в передостанньому розділі не допомагає. А найгірше – обірвані сюжетні лінії, що не отримують розвитку чи пояснення (тут, звісно, хотілося б із кимось обговорювати – причому тут НЛО, Вояджер, зникнення вченого в морі і так далі).Проте, за нестандартну пропорцію фантастики, філософії та психологізму, а також за натяк на часову петлю (ну це або вона, або галюцинації, що не виключено) – наче й лайк. Отак і підвисла, але ж добре, коли книга змушує подумати про щось за межами сюжету.
Ранок, коли публікують черговий випуск подкасту – це сучасний аналог сцени, у якій детектив збирає підозрюваних в одній кімнаті. Треба визнати, в цьому більше динаміки: ситуація змінюється з кожним випуском, у слухачів зʼявляються власні теорії, і розвінчання кожної з них – окрема арка. Цей процес навіть може генерувати нові злочини, якщо «супутньою шкодою» основного розслідування стало оприлюднення чиєїсь дуже брудної таємниці.«Прислухайся до брехні» підхоплює тренд на тру-крайм. Ця історія замішана на абʼюзі, амнезії, сталкерстві, сексі й ревнощах. Додайте ідеалізований образ жертви, вбивчий голос у голові головної героїні, численні саркастичні діалоги, токсичних родичів й одну життєлюбну бабусю, не байдужу до алкоголю, гарних чоловіків і блудної онуки – і отримаєте впізнаваний сюжет про не зовсім вдале повернення в рідне містечко.Ну а зрештою, це ода жіночій дружбі й самопожертві. І правді, навіть якщо вона носить маску брехні. Чотири (з маленьким мінусом) від мене, загалом годиться 👌
Коли Пейдж арештують за вбивство і відправляють до Шеолу-І (колишній Оксфорд) – секретного табору, де потойбічні істоти рефаїми використовують видців, як слуг і бійців, – вона знову потрапляє в пастку залежних стосунків. Арктур Мезартім, Хранитель і консорт крові – наставник, що має розкрити її потенціал. Усе в ньому насторожує: походження, поведінка, той факт, що він – частина системи, яка її поневолила. Але поступово між ними виникає глибоке розуміння. Арктур не хоче зламати Пейдж: він поважає її опір. Їхні стосунки – це повільне танго довіри, де кожен крок ризикований; це союз двох бунтарів, кожен з яких іде проти свого світу.Спершу амавротики – люди без дару – були для Пейдж лише статистами: частиною ворожої системи або пасивними спостерігачами. Але в Шеолі вона бачить інше: у них теж є вибір, страх, гідність.Світ «Сезону кісток» – як вранішній туман. Він щільний, багатошаровий, і змушує вдивлятись: у географію Лондона, переплетену з політикою страху; у Шеол — химерне місто між життям і забуттям; у магію, яка не дар, а тягар.Це не просто фентезі. Це соціальний коментар, загорнутий у магічну обгортку. Тут «неприродним» називають усе, що не піддається контролю. Через видців – тих, кого бояться за їхню інакшість – Шеннон говорить про контроль, стигму, витіснення й спротив. І водночас дарує історію про те, що навіть у найбільш зламаному світі можна знайти свою силу.
«Необхідні речі» – це довге й повільне падіння у провалля людських ілюзій та пороків на тлі маленького американського містечка. Таке, щоб гарно роздивитися кожен гострий уламок на дні й добре уявити собі біль від кожної рани, яка спіткає в кінці.До Касл-Року завітав мандрівний торговець, який може продати саме те, чого вам найбільше кортить, за якісь копійки і маленький розіграш сусіда – дрібничку, не варту уваги. І усього лише за тиждень місто вже обплутане павутиною взаємних образ, гніву і ненависті, а ще й ця жага володіння омріяними предметами: хай це рідкісна бейсбольна картка, окуляри Елвіса, уламок Ковчега чи амулет від артритного болю.Чому для містян настільки важливі саме лампа з карнавального скла, японська вудка чи лисячий хвіст? Із флешбеків Кінг зшиває клаптикову ковдру оповіді. І те, чим насправді виявляються дорогоцінні покупки, чудово підкреслює, як часто ми живемо в полоні ментального непотребу, який самі ж і поставили на пʼєдестал, підмінивши цим справжню внутрішню роботу.
«Вересневий дім» починається як іронічний горор в дусі «Сяючої долини» про жінку старшого віку, що нарешті придбала власне житло, і не аби яке, а справжній дім мрії вікторіанської доби. А що все життя ходила навшпиньки перед чоловіком-абʼюзером, то впевнена, що і з привидами може поладнати – варто лише вивчити правила і дотримуватися їх. Атмосфери додають, зокрема, невтомна примарна покоївка, древній священник-екзорцист та необхідність регулярно викопувати рештки мертвої матері, щоб заспокоїти її кусючого сина.Та той-таки чоловік героїні не може змиритися з «особливостями» будинку, особливо з вересневими «загостреннями». Він іде геть і не виходить на звʼязок, тож занепокоєна донька вирушає до батьківського дому, щоб розшукати його.І в якийсь момент історія трансформується начебто в психологічну драму про тривалий опір насиллю, співзалежність, материнську відданість і відчайдушні вчинки.При всьому цьому, не знаю, чого я очікувала від фіналу, але він мене розчарував і знизив оцінку до слабенької трійки 😢
Офіційно найдепресивніша книга, прочитана за останні два роки (після «Восьме життя для Брільки» – але там неспівставна поліфонія і глибина).Синопсис обіцяв хронофантастику про студентку Оксфорда, яка вирушила в минуле. Але я не роздивилася, що мається на увазі Середньовіччя (мій 🚩). При цьому, героїня не взаємодіє з минулим так, як, скажімо, в 11/22/63, – вона типова попаданка потраплянка? А я цей жанр терпіти не можу.Далі – гірше. В обох часових лініях – жахливі епідемії: невідомий штам грипу і Чорна смерть. Відповідно, – дуже багато смертей. Догляд за хворими на різних стадіях складає 80% тексту. У деталях: яку траву заварили, з чого зробили повʼязку, як закасали рукав для щеплення…Наша мандрівниця в часі (дуже юна, амбіційна і самовнена на початку оповіді) прониклася долями «піддослідних», спізнала відповідальність (за майже повного безсилля) і порефлексувала про роль релігії, різницю між вірою та церквою і символізм ритуалів. Проте, я не впевнена, що ці інсайти варті 600 сторінок людських страждань.
TGLIST.COM.UA
