Я Катя, і я колекціоную цікаві історії – друковані та екранізовані. Анонси та відгуки на фільми, серіали та книжки: фантастика, містика, гарна драма, чорний гумор, трохи трилерів. А часом – смішні рекламні відео, бо я ще й маркетологиня.
Не відчула в дилогії «Листи зачарування» ніякої глибини, окрім емоційного шантажу з боку авторки. Нічого іншого у неї не читала – можливо, це її вторована стежка.Нещастя і втрати воєнного часу ллються на героїню, як з відкритого крану, але невидимий співрозмовник своїми трюїзмами і краплинкою лестощів втримує її зозульку на місці 🤯Звісно ж, друг за листуванням виявився ворогом в житті (не маркую, як спойлер, бо очевидно 🙄). Та перед цим панянка ще встигне помучитися ілюзорним вибором, кому ж віддати свої симпатії – красномовному інкогніто чи конкуренту по роботі.Чесно, «Все те незриме світло» набагато краще розповідає про зближення через діалог двох чужинців.Мезальянс, обійми в шанцях, таємний шлюб, амнезія (і знову трохи анонімного листування), секретна місія і постійна загроза викриття, мабуть, мають тримати в напрузі. Можливо, з підлітками навіть працює.Щодо протистояння, власне, богів, то вже написано купу міфологічних ретелінгів, де цей сюжет подано обʼємніше і цікавіше. Як для дорослих 😁
Гарні горори «продають» не кровожерливих монстрів, а наші власні екзистенційні страхи, втілені у метафорах. І з чим Ліндквіст чудово впорався.Ожилі трупи на сторінках його роману не полюють на мізки. Власне, вони дуже пасивні й «зʼїдають» себе зсередини. Натомість, створюють навколо себе потужне телепатичне поле. А безбарʼєрність думок – випробування, яке більшість із нас не подужає.Крім того, якщо тіло вмирає та розкладається, яка людська частина може повернутися до життя? Так-так, та сама душа, яку не хочуть відпускати близькі. От тільки сморід гнилої плоті – це геть не так романтично, як тіні в дзеркалах чи скрип підлоги, і точно менш бажано.«Невидимі» для закону, надзвичайно цікаві з наукової точки зору, а на додачу ще й емоційні «дзеркала» – такі «ні живі, ні мертві» виглядають як сюжет для зіркової статті, тема для стендапу чи навіть доказ біблійних доктрин. А насправді вони – метафора, сенс якої комік, журналіст і дівчина з екстрасенсорними здібностями шукатимуть, доки не знайдуть.
Найкращим у «Атласі хмар» для мене стала локація, де я його читала – Мадейра з її фантастичними світанками, заходами сонця і туманами в горах.Переклад, на який багато хто скаржився, мені зайшов нормально. Зрештою, деякі фрагменти «Квітів для Елджернона» або «Теплиці» Браяна Олдісса долати було не набагато легше.Сюжет я зрозуміла, як збірку віньєток про пригнічення та боротьбу з ним – як із точки зору історичного процесу загалом, так і окремої людини. Коло замикається, постапокаліптичне людство занепадає, та догма «або ти їх, або вони тебе» залишається єдиною константою. І гуманістичні цінності конкретного героя нічого не змінюють у хронологічній лінії. Але навіщо додавати сюди танці з бубном навколо реінкарнації та містичні елементи, навіщо повʼязувати клаптики оповіді листами, щоденниками, книгами й платівками? Наштовхуючись на ці артефакти «попередніх життів», персонажі з тим нічого не роблять. Оздоблення заради оздоблення 🙄 Роман, на мою скромну думку, дуже переоцінений. Перечитувати точно не буду.
Дуже дивна фантастика, лишила по собі суперечливі враження.Якби «Памʼять про минуле землі» обмежилася одним поколінням і зосередилася на водоростях і еволюції, вийшло б «Вознесіння». Вибір між особистим і колективним, формування конкретної людини як рушій історичних відкриттів і змін, загроза екологічного колапсу – і все це збурює загадковий імпульс із космосу. Місцями текст провисає через надмірне занурення в побутові деталі. Головна героїня – травмована (сюрпрайз!) і емоційно відчужена особа. Натяк на ненадійного оповідача в передостанньому розділі не допомагає. А найгірше – обірвані сюжетні лінії, що не отримують розвитку чи пояснення (тут, звісно, хотілося б із кимось обговорювати – причому тут НЛО, Вояджер, зникнення вченого в морі і так далі).Проте, за нестандартну пропорцію фантастики, філософії та психологізму, а також за натяк на часову петлю (ну це або вона, або галюцинації, що не виключено) – наче й лайк. Отак і підвисла, але ж добре, коли книга змушує подумати про щось за межами сюжету.
Ранок, коли публікують черговий випуск подкасту – це сучасний аналог сцени, у якій детектив збирає підозрюваних в одній кімнаті. Треба визнати, в цьому більше динаміки: ситуація змінюється з кожним випуском, у слухачів зʼявляються власні теорії, і розвінчання кожної з них – окрема арка. Цей процес навіть може генерувати нові злочини, якщо «супутньою шкодою» основного розслідування стало оприлюднення чиєїсь дуже брудної таємниці.«Прислухайся до брехні» підхоплює тренд на тру-крайм. Ця історія замішана на абʼюзі, амнезії, сталкерстві, сексі й ревнощах. Додайте ідеалізований образ жертви, вбивчий голос у голові головної героїні, численні саркастичні діалоги, токсичних родичів й одну життєлюбну бабусю, не байдужу до алкоголю, гарних чоловіків і блудної онуки – і отримаєте впізнаваний сюжет про не зовсім вдале повернення в рідне містечко.Ну а зрештою, це ода жіночій дружбі й самопожертві. І правді, навіть якщо вона носить маску брехні. Чотири (з маленьким мінусом) від мене, загалом годиться 👌
Коли Пейдж арештують за вбивство і відправляють до Шеолу-І (колишній Оксфорд) – секретного табору, де потойбічні істоти рефаїми використовують видців, як слуг і бійців, – вона знову потрапляє в пастку залежних стосунків. Арктур Мезартім, Хранитель і консорт крові – наставник, що має розкрити її потенціал. Усе в ньому насторожує: походження, поведінка, той факт, що він – частина системи, яка її поневолила. Але поступово між ними виникає глибоке розуміння. Арктур не хоче зламати Пейдж: він поважає її опір. Їхні стосунки – це повільне танго довіри, де кожен крок ризикований; це союз двох бунтарів, кожен з яких іде проти свого світу.Спершу амавротики – люди без дару – були для Пейдж лише статистами: частиною ворожої системи або пасивними спостерігачами. Але в Шеолі вона бачить інше: у них теж є вибір, страх, гідність.Світ «Сезону кісток» – як вранішній туман. Він щільний, багатошаровий, і змушує вдивлятись: у географію Лондона, переплетену з політикою страху; у Шеол — химерне місто між життям і забуттям; у магію, яка не дар, а тягар.Це не просто фентезі. Це соціальний коментар, загорнутий у магічну обгортку. Тут «неприродним» називають усе, що не піддається контролю. Через видців – тих, кого бояться за їхню інакшість – Шеннон говорить про контроль, стигму, витіснення й спротив. І водночас дарує історію про те, що навіть у найбільш зламаному світі можна знайти свою силу.
«Необхідні речі» – це довге й повільне падіння у провалля людських ілюзій та пороків на тлі маленького американського містечка. Таке, щоб гарно роздивитися кожен гострий уламок на дні й добре уявити собі біль від кожної рани, яка спіткає в кінці.До Касл-Року завітав мандрівний торговець, який може продати саме те, чого вам найбільше кортить, за якісь копійки і маленький розіграш сусіда – дрібничку, не варту уваги. І усього лише за тиждень місто вже обплутане павутиною взаємних образ, гніву і ненависті, а ще й ця жага володіння омріяними предметами: хай це рідкісна бейсбольна картка, окуляри Елвіса, уламок Ковчега чи амулет від артритного болю.Чому для містян настільки важливі саме лампа з карнавального скла, японська вудка чи лисячий хвіст? Із флешбеків Кінг зшиває клаптикову ковдру оповіді. І те, чим насправді виявляються дорогоцінні покупки, чудово підкреслює, як часто ми живемо в полоні ментального непотребу, який самі ж і поставили на пʼєдестал, підмінивши цим справжню внутрішню роботу.
«Вересневий дім» починається як іронічний горор в дусі «Сяючої долини» про жінку старшого віку, що нарешті придбала власне житло, і не аби яке, а справжній дім мрії вікторіанської доби. А що все життя ходила навшпиньки перед чоловіком-абʼюзером, то впевнена, що і з привидами може поладнати – варто лише вивчити правила і дотримуватися їх. Атмосфери додають, зокрема, невтомна примарна покоївка, древній священник-екзорцист та необхідність регулярно викопувати рештки мертвої матері, щоб заспокоїти її кусючого сина.Та той-таки чоловік героїні не може змиритися з «особливостями» будинку, особливо з вересневими «загостреннями». Він іде геть і не виходить на звʼязок, тож занепокоєна донька вирушає до батьківського дому, щоб розшукати його.І в якийсь момент історія трансформується начебто в психологічну драму про тривалий опір насиллю, співзалежність, материнську відданість і відчайдушні вчинки.При всьому цьому, не знаю, чого я очікувала від фіналу, але він мене розчарував і знизив оцінку до слабенької трійки 😢
Офіційно найдепресивніша книга, прочитана за останні два роки (після «Восьме життя для Брільки» – але там неспівставна поліфонія і глибина).Синопсис обіцяв хронофантастику про студентку Оксфорда, яка вирушила в минуле. Але я не роздивилася, що мається на увазі Середньовіччя (мій 🚩). При цьому, героїня не взаємодіє з минулим так, як, скажімо, в 11/22/63, – вона типова попаданка потраплянка? А я цей жанр терпіти не можу.Далі – гірше. В обох часових лініях – жахливі епідемії: невідомий штам грипу і Чорна смерть. Відповідно, – дуже багато смертей. Догляд за хворими на різних стадіях складає 80% тексту. У деталях: яку траву заварили, з чого зробили повʼязку, як закасали рукав для щеплення…Наша мандрівниця в часі (дуже юна, амбіційна і самовнена на початку оповіді) прониклася долями «піддослідних», спізнала відповідальність (за майже повного безсилля) і порефлексувала про роль релігії, різницю між вірою та церквою і символізм ритуалів. Проте, я не впевнена, що ці інсайти варті 600 сторінок людських страждань.
Офіційно оголошую березень місяцем серій через надзвичайну концентрацію довгоочікуваних продовжень.У «Міжзірʼї» нарешті розкрилася загадка Слимачки, М-Бот намагався стати незалежним штучним інтелектом (і став найтрагічнішим персонажем книги), а Спенса навчилася керувати своїм цитонічним даром, дізналася більше про розстановку сил у галактичній політиці і здобула іншопланетних ворогів та друзів. Лайк за різноманітність рас та цікавий мікс їх здібностей 👌 Відгук на першу частину, «Небовись».«Обіцянка дракона» – завершення дилогії «Шість багряних журавлів». Тут ми вже повністю відходимо від сюжету європейської казки і переносимося разом з героїнею в підводне царство драконів, а згодом – на острови, демонів. Відгук на «Дюну» потягне на окрему книгу, та й не поясниш плюси й мінуси восьмої частини без попередніх сімох (і не всі туди дійдуть). Лише скажу, що отримала сатисфакцію від того, що співавтори хоч якось звели до купи всі неймовірні сюжетні лінії та досвіди – хоча й не очікувала такого гепіенду.
